Хранителі лісу

Повернувшись до лігва, Цауберт хотів поговорити з Алією. Ще вранці вона відповідала на його питання, хоч і не могла підвестися. Він сподівався, дівчина підтвердить, що не хоче повертатися до свого селища, чи навпаки - попросить туди віднести. Може образитися, справедливо, або злякатися, очікувано, та головне сама зробить вибір. Ельф не мав права обирати за жінку, за таке у кращому разі били до півсмерті і плювали в спину решту життя.

Та всеж - варто нагадати - у ній була отрута небезбечного хижака, і хоч як тіло гості боролося, усе ставалося так само, як і з жуками. Жар пройшов, свідомість відключилася, жертва, зблідла, лежала у ліжку, чекаючи, поки її з'їдять. Годі було уявити, що вона сама собою прийде до тями, так само не варто було тішитися надією, що після такого можна буде бігати і стрибати, а не повзати на милицях, випрошуючи копійчину під церквою.

Арахнід обережно відсунув ковдру, пильно вдивляючись у грудну клітину. Та здіймалася ледь-ледь, рівно настільки, аби серце не спинилося. Селін казала, люди врятують, лишивши калікою, що його кров скалічить, мови не було. Може, це було щось очевидне, а може, він не почув, не хотів чути, але був і такий варіант, що згода з власною отрутою відверне оті жахливі наслідки.

- Щоб там не сталося, я буду поруч, навіть якщо ти більше ніколи не встанеш, обіцяю. - Мовив він, ледь втримуючись від того, щоб обійняти. Хто знав, які ще рухи павука були отруйними, і чи не зробить він гірше власною турботою.

Заплющивши пурпурні очі, арахнід зосередився на тих, які бачили нитки. Енергію, яка пронизувала світ і кожну істоту у ньому. Довкола Алії дивовижним візерунком зі спіралями спліталася павутина життя, місцями крива, наче її вже зав'язували, після того як хтось неохайно порвав. Не менш чарівлива, ніж погляд, посмішка чи голос. Він потягнувся до неї, аби хоч так відчути, та перше, чого торкнулися руки - солодкувато-темне тепло, яке стелилося під ними, вкриваючи нитки липким шаром. Ось, що він ховав у собі, що перекинулося на неї. Воно було вельми раде господареві, вклонялося, казало: "зроблено, як завжди, я триматиму стільки, скільки тобі потрібно для виживання". Ця на перший погляд непомітна річ заволоділа кожною ниткою, тож часу він мав небагато.

Павук не витримує більше того видовища. Як він дивувався ниткам, побачивши їх у перше, так само сахнувся зараз, глибоко вражений тим, що може зробити. У черговий раз згадалося: сама богиня прокляла, такі як він, на відміну від янголів, не зцілюють словом або цілунком.

Цауберт впивається у власний зап'ясток, розриваючи іклами плоть, наче то його найзапекліший ворог. Згадується та жриця, що узяла його а тоді заявила, що він позбавив її честі. Вона вимагала від богині помсти, крові, кожної краплини з тіла знахабнілого хюбше, аби і його життя, і смерть належали їй.  Тоді він ладен був зробити що завгодно, аби вижити, і та жінка не отримала нічого, крім кари. Зараз він віддасть усе, що витече з порізаної вени, і не тому, що виші сили наказали.

- Будь ласка, пробач. - Чи то за отруту, чи то за власний вибір, виправдовувався арахнід, розтуливши їй губи.

І знову у світі ниток. Поріз тільки-но торкнувся губ, а вони вже почали світлішати, оте темне, воно нікуди не відступало, проте послаблювало хватку. Селін мала рацію: це не протиотрута у звичному розумінні лікарів, вона не вступає у рекацію, не має всотатися у кров чи дістатися шлунку. Увесь цей акт суто духовний, це наказ, відданий найсуворішим чином.

- Доню... - Це слово почалося як крик, а закінчилося хрипом. Єдине, що сказала ще непритомна дівчина, вириваючись з жахіття.

Воно стало добрим знаком для Цауберта. Хоч раз у житті він зміг виправити помилку, яку накоїв.