Диявол у плоті: Шлях із безодні

{{{ Попередження: Книга містить відверті еротичні сцени, грубу нецензурну лексику та описи жорстокості й насильства. }}}

Кришталевий келих з бакарою здавався крижаним у його руці, а рідина всередині, рубінове к'янті резерва 1998 року, виблискувала, наче свіжа кров під світлом місяця. Ріко повільно обертав келих, спостерігаючи, як відблиски танцюють на шовкових простирадлах, на її оголеній спині, на вигині стегна. З висоти його пентхаусу місто розкинулося внизу мерехтливим килимом з діамантів і бруду. Його місто. Кожен ліхтар, кожен темний провулок, кожна продажна душа в цьому бетонному пеклі належала йому.

Він, Рікардо "Вовк", збудував цю імперію. Не на довірі чи повазі — це лайно для слабаків та політиків. Він збудував її на страху. Чистому, тваринному, всепроникному страху, що змушував серця битися швидше при одному згадуванні його імені. Він ламав людей. Ламав їхні тіла, їхню волю, їхні душі. Він був архітектором чужих страждань, і, курва, він насолоджувався кожною миттю своєї роботи.

— Ти мовчиш, *mio lupo*, — її голос, оксамитовий і ледь хрипкий після їхньої пристрасті, прорізав тишу. Вона повернулася, і темне волосся водоспадом впало на її плечі, прикриваючи те, на що він любив дивитися. — Про що думає диявол, коли місто спить?

Ріко криво посміхнувся, зробивши ковток. Вино було ідеальним. Глибокий, насичений смак, з нотками вишні та, можливо, зради.

— Диявол не думає, *tesoro*. Диявол рахує. Рахує борги, гріхи... і кулі. Завжди рахує кулі.

Вона засміялася — дзвінкий, чистий сміх, який завжди здавався недоречним у його світі бруду. Єдиний звук, який, як він помилково вважав, не був просякнутий брехнею. Вона піднялася з ліжка, її ідеальне тіло було витвором мистецтва, що рухався з грацією пантери. Підійшла до нього, сіла на край крісла, поклавши руку йому на груди, прямо над серцем. Її дотик був теплим.

— Тобі не треба нічого рахувати зі мною, Ріко.

— Саме тому ти тут, кицюню, — прогарчав він, вдихаючи її аромат. — Ти єдина, блядь, розкіш, яку я собі дозволив, не перевіряючи ціну.

Він зробив ще один, більший ковток. І тут щось змінилося. Ледь помітна деталь. Тепло її руки на його грудях раптом здалося чужим. Пекучим. А в його власних жилах почала розливатися дивна, неприродна крига.

Вона не відводила погляду. В її очах, цих бездонних чорних озерах, в яких він тонув щоночі, не було ні пристрасті, ні любові. Там був холодний, спокійний тріумф.

— Помиляєшся, *amore*, — прошепотіла вона, і її голос втратив усю свою теплоту, ставши гострим, як уламок скла. — За все є ціна. І ти її щойно заплатив.

Келих випав з його пальців, що раптом перестали слухатися. Він розбився об мармурову підлогу з різким, музичним дзвоном. Ріко спробував встати, але тіло перетворилося на шматок м'яса. Лід у його судинах перетворився на вогонь, що випалював його зсередини. Судоми. Дихання збилося, вириваючись з горла хрипом.

Він дивився на неї, і в його мозку, який все ще працював з бездоганною, холодною ясністю, все стало на свої місця. Її брат, якого він власноруч втопив у бетоні. Її батько, якого він повісив на м'ясному гаку за борги. Вся її сім'я, знищена ним заради розширення бізнесу. Він знав. Він завжди знав, хто вона. Але його гординя, його самовпевненість, що він може контролювати навіть ненависть, виявилася його єдиною, фатальною помилкою. Він тримав біля серця змію, насолоджуючись її шипінням, впевнений, що вона ніколи не вкусить.

Вона нахилилася до його обличчя, коли він сповз з крісла на підлогу, задихаючись.

— Я хотіла бачити це в твоїх очах, — промовила вона спокійно, з якоюсь жахливою ніжністю. — Не кулю в потилицю, не вибух. Я хотіла бачити, як диявол зрозуміє, що його переграли. Що він помирає від руки єдиної істоти, якій дозволив доторкнутися до своєї душі.

Його остання думка була не про страх. Не про жаль. Не про біль, що розривав його тіло.

Це була чиста, незамутнена, абсолютна лють.

Лють на неї. Лють на свою дурість. Лють на весь цей грьобаний світ. Це була настільки потужна, настільки концентрована емоція, що здавалося, вона може спалити саму реальність.

Він занурювався у темряву, але ця лють не згасала. Вона горіла. Вона стала його єдиною сутністю. Вона стала якорем, що не дав його свідомості розчинитися у небутті.

Темрява.

Тиша.

Холод.

А потім... біль.

Новий, незбагненний біль. Не отрута. Біль самого існування. І відчуття абсолютної, тотальної безпорадності.

Світло вдарило по очах, які ледве змогли розплющитися. Звуки були спотвореними, наче під водою. Він спробував поворухнутися, спробував закричати свою ненависть...

Але в нього не було ні рук, щоб стиснути кулаки, ні ніг, щоб підвестися.

І з його горла вирвався лише слабкий, жалібний писк новонародженої дитини.

Диявол опинився в плоті. Але ця плоть була його новою в'язницею. Його особистим пеклом.

І десь глибоко всередині цього безпорадного шматка м'яса продовжувала палати лють. Вона чекала. Вона пристосовувалася.

Вона готувалася прокладати свій шлях із безодні.