Булочки для дракона

Весь залишок неділі Кірен провів у бані, в компанії Норола, якому ніяково, але доволі твердо розказав, що вже має серйозно налаштованого хлопця, з яким краще не зв’язуватися. У цих розповідях Вейлор виглядав ледь не нареченим, що післязавтра зробить пропозицію, а ще через місяць вони одружаться. Впливовий, гарний, щедрий, люблячий, турботливий і навіть загрозливий. Норол слухав все це мовчки, з часткою настороги. Все ж у розповідях Кірена промайнула пара слів, що навели на думки про клани, які панували у місті. Чоловік зробив крок у бік, проте спроб зав’язати дружбу не полишив. Втім, як і сам пекар – потоваришувати він був дуже навіть не проти.

У понеділок Кірен прокинувся дещо важче, аніж зазвичай. Сонно піднявся, вмився, спробував збадьоритися, взяв до рук ті нові ліки, які йому прописав інший лікар вчора, і прогорнув інструкцію. Їх дія трималася довше, аніж хлопець очікував, тож вирішив сьогодні запитати у Вейлора що з цим варто робити.

«Все ж, - відклав Кірен упаковку в аптечку, - він працює з ліками. Розбирається в чомусь. Може порадить щось,» - пішов на кухню.

Поснідав, одягнувся, зібрався та поїхав на роботу.

Там все почав як зазвичай: увімкнув всюди світло, переодягнувся, розпалив пічки, щоб вони почали нагріватися, загрузив тістомісильну машину. І включив радіо на стіні, аби не готувати в тиші.

Були заповнені хлібні форми, нарізані шматочки тіста на булки, нашинковані фрукти, приготовані начинки. Як голову заполонили самі різні думки, стосовно вчорашніх розмов із Вейлором.

«Як ми будемо жити разом…» - згадалася фраза дракона. – «Невже він планує? Дійсно думає про це, хоче цього? – розкатував Кірен тісто на металевому столі. – Весілля, шлюб, діти… Він сказав, що не проти дітей, але тільки через декілька років. І хоче, аби вони були від мене. Його можна зрозуміти. Драконячі роги, його клан, так далі… - відклав качалку і почав нарізати тісто на однакові прямокутники. – От припустимо ми знайдемо жінку, що погодиться народити для нас. Зробимо все можливе… А якщо вона передумає віддавати дитину? А якщо не захоче всього цього? – неспокійно стиснув губи. – Хоча… Вейлор дракон. Думаю ніхто не захоче йти проти нього, - зітхнув. – А далі що? От народиться в нас хлопчик, припустимо. Ми його будемо всьому вчити, пояснювати. Нянька буде сидіти, поки нас вдома немає, - нахилив голову трохи на бік, продовжуючи мрійливо роздумувати. – Я буду вчити його поводитися з хвостом. Вейлор щось своє пояснюватиме. Будемо купляти йому молоко, суміші, іграшки. Будемо гуляти з коляскою… А коли підросте – відведемо до садочку, а потім до школи. Так… - задумливо кивнув. – Про роги йому буду розказувати, коли прийде час… Але що як в нас народиться дівчинка? – напружено насупився. – Як тоді бути? – відклав ніж і взяв деко, на яке почав викладати прямокутники з тіста. – Про хвіст я їй розкажу, рогів в неї рости не буде. Але всі ці дівчачі речі… Ляльки, косметика… Ми в цьому не розбираємося. І що робити… - стиснув губи. – Коли в неї кров піде? – ніяково почервонів. – А з хлопцями як? Я не дозволю їй гуляти з кимось до 16-ти років. Хай вчиться. А якщо до неї чіплятися будуть? Чи не дай бог ще щось зроблять? – почав викладати шоколадну начинку. – Вейлор заступиться. Думаю ніхто не наважиться нашкодити дочці дракона. Але раптом?»

- Не знаю… Все це треба буде обдумати ще не один раз, - напружено зітхнув. – Як ми будемо виховувати дітей, скільки їх в нас буде, хто з ними буде сидіти, поки ми на роботах… І як взагалі ми будемо жити, коли в нас така велика різниця у розкладах дня, - почав завертати прямокутники у квадрати із начинкою всередині.

Обдумати ще треба було багато. І думки ці не полишали весь ранок. Про сумісне життя, шлюб, дітей, чи готовий сам Кірен зараз до всього цього. Чи готовий він до цього із Вейлором у майбутньому. Чи взагалі бачить він їхню сім’ю через пару років. Важкі це були питання, поспішні. Однак Вейлор вже їх підняв і з ними варто було щось робити.

Поступово минув ранок, заповнилася вся вітрина, нагрілася кухня, що Кірен був вже весь червоний і спітнілий. Прийшла пані Соах. Відкрилася пекарня.

Кірен чекав на появу Вейлора до десятої ранку, постійно бігаючи між кухнею та залою. Чекав до другої дня. До самого закриття. Однак дракон сьогодні так і не прийшов.

«Сподіваюся, в нього немає ніяких проблем,» - почав непокоїтися хлопець.

Вечором вирішив випити половину тієї дози, яку йому прописав лікар, в надії легшого пробудження. Ліг спати, все ще обдумуючи і плануючи майбутнє, яке б воно могло бути в компанії Вейлора.

У вівторок дракон також не зазирнув. Ані подзвонив, ані прислав квітів.

«Може, він образився на мене? – почав серйозно хвилюватися Кірен, гортаючи книгу із рецептами риби. – Через те, в чому я зізнався. Через те, що я не готовий обговорювати сімейне життя. Чи може дійсно трапилося щось? Щось з кланом? А що як його схопили? Чи затримали?» – почав уважніше прислуховуватися до новин.

Однак в середу Вейлор таки зупинився неподалік від знайомої пекарні. Із ним в автомобілі було ще двоє чоловіків.

- Отже, - серйозно повернувся він до них, заглушаючи двигун, - один йде всередину і створює галас. Затримай прибиральницю, - подивився в очі тому, що сидів на пасажирському місці. - Другий стоїть на вулиці – повернувся до чоловіка ззаду, - і дає мені сигнал, що вся увага у залі, - потягнувся до заднього місця і взяв з нього спортивну сумку. – Завтра вночі залізете і заберете її, - вказав на сумку. – Переверніть половину пекарні, але без «ремонту». Візьмете гроші чи якісь документи, - суворо глянув кожному в очі, - відкручу голови обом.

Чоловіки чітко кивнули.

- Ззаду є чорний вхід. Пекар приходить о третій ночі, тож встигніть до цього часу.

- Сигналізація є? – запитав той, що сидів ззаду.

- Не бачив, - повернувся Вейлор до нього. – Якщо є – зламайте. Ваша ціль – сумка, - струсив нею. – Шукайте її так, ніби від цього залежить ваше життя.

- Зрозуміли, босе, - кивнув той, що сидів спереду.

- Вперед, - кивнув хлопець до пекарні.

Чоловіки вийшли, захлопнули дверцята і попрямували до булочної, як самі звичайні покупці. Вейлор кинув сумку на пасажирське сидіння, уважно слідкуючи за «виконавцями».

Кірен якраз стояв за касою і обслуговував одну з покупчинь: складав у паперовий пакет її замовлення, рахував решту, як до закладу увійшов новий відвідувач. Пройшовся очима по вітрині, замовив два еклера, каву. Все отримав і попрямував за столик, як спіткнувся, розлив каву на стіл зі стільцями, вронив еклери й наступив на один з них так, що крем бризнув в обидва боки.

- Ох, дідько! – підковзнувся він на десерті.

- Пане! Пане! – підскочив Кірен до нього та підхопив під руки.

- Ох! – винувато оглянув весь безлад. – Я такий незграба…

- Нічого, нічого, - заспокійливо посміхнувся олень. – Сідайте на чисте, поки що, - повів його до іншого місця. – Зараз все приберемо. Не бідкайтеся, - посадив за столик та зазирнув до підсобного приміщення: - Пані Соах! Тут маленька нп! Допоможіть прибрати! – взяв з прилавку серветки та почав промокувати ними гарячу каву зі стільців і столу.

Жінка переполохано визирнула до зали та оцінила масштаб трагедії: каву, що капала з меблів на підлогу та повільно розтікалася у сторони, жирний крем, чиї краплі заляпали ніжки столу, стільців і попали на стіну із плінтусом. Підняла брови, не розуміючи, як так треба було умудритися, та зникла за дверима. Повернулася вже із відром гарячої води, на чиєму краї висіли ганчірки, а в ньому самому - стояла швабра. Кірен до того вже зібрав розчавлені еклери та викинув їх з гарячими мокрими серветками до смітника. Пішов на кухню.

Включив кран, намилив руки, як всім підсобним приміщенням рознісся гучний стукіт у задні двері, який пробрав до кісток. Олень заціпенів, перестав дихати, хвіст в жаху здибився та розпушився. Очі з насторогою повернулися до чорного виходу. Продовжувало грати радіо. З зали доносилися якісь звуки.

Стукіт повторився наче грім.

- Дідько, - хутко змив Кірен все мило з рук, схопив рушник і поспішив до задніх дверей, витираючи краплі на ходу. – Що таке? – стривожено відкрив.

На порозі стояв Вейлор. Переполоханий, з великими очима, з плечима, що сильно підіймалися від дихання. І зі спортивною сумкою, яку він стискав біля грудей.

- Вейлоре, - налякано прошепотів олень. – Що сталося? – подався до нього.

- В мене проблеми. Сховай в себе, - стрімко всунув сумку в руки. – Нікому не кажи, що вона в тебе. Ти мене не знаєш. Мене тут не було, - затримав погляд на очах, які не хотілося покидати, різко розвернувся та втік на вулицю, притримуючи капелюх на голові.

- Що…? – розгублено подивився Кірен йому вслід.

«Проблеми? Треба сховати?» – швидко глянув на сумку.

Серце закалатало так швидко, що почало пульсувати у горлі, скронях, пальцях.

«Вейлоре,» - сіпнувся він в пекарню й захлопнув двері.

Вмить оглянув коридор. Пусті коробки, мішки, холодильник. Двері в підсобку. Чкурнув туди. Ввімкнув світло. Оглянув полиці.

«А що там?» - глянув на сумку.

Швидко сів на карачки, поклав її на підлогу, розстебнув.

- Мати т…! – ошелешено відхитнувся й впав на зад. – Дідько! – хутко закрив губи руками, аби не кричати.

Посеред сумки лежала купа паперових пакунків у формі кубів зав’язаних нитками. По боках – пачки з грошима одна на одній.

Серце Кірена закалатало так швидко, що здавалося зараз не витримає. Хутко застебнув сумку. Погляд метнувся по сторонах, думаючи куди її сховати.

Вейлор же повернувся в свій автомобіль, чекаючи на «виконавців». Відкрив вікно з водійського боку, неспокійно запалив цигарку, дивлячись на ту булочну. Не було якихось конкретних думок в голові, плекати надії було страшно. Хотілося тільки одного – спокою. Розуміння. Конкретики. І того, що робити із Кіреном далі.

Наступного дня він нових новин не отримував, у булочну не заходив. Тільки чекав. Нового дня, ночі, часу, коли йому повернуть ту сумку. І коли він знову побачиться з Кіреном. Аби сказати пару слів – яких саме ще було не ясно. Однак вони точно будуть важливими. Залишалося чекати.

Час йшов. Кірен накручував себе тільки більше. Сумку він сховав. Так, як він сподівався ніхто зайвий її не побачить, не знайде, не дістане.

«А якщо до мене прийде поліція із питаннями? – в легкій параної виглядав він у вікна булочної. – Що я їм скажу? Що не знаю Вейлора? А якщо в них є докази, що я його знаю? Що як вони бачили, як він забігав до мене із сумкою? – лячно проковтнув слину. – Що тоді? Мене посадять, як співучасника? Будуть допитувати? – почав тремтіти. – Я цього точно не витримаю!» - у паніці схопився він за голову і чкурнув на кухню.

Почав швидко розкатувати тісто, різати його на шматки, не в силах позбутися страху, який пробирав до самих кісток. Не хотілося чути якихось запитань. Не хотілося відповідати. Від згадок якихось секретів, сумок і драконів його тіпало, як від розпеченого металу. Хлопець ховався на кухні. Просив пані Соах сьогодні стояти на касі. Перелякано виглядав у залу, постійно слідкував за коридором до чорного виходу, перевіряв двері по декілька разів на день чи вони зачинені на ключ. І метався туди-сюди у справжній параної, боючись видати наче він щось знає, наче приховує щось дуже важливе. І заборонене. За що його можуть схопити, обвинуватити, посадити за ґрати.

- Боже…! – змучено схопився олень за голову, згинаючись над своїм робочим столом.

«Нащо він притяг ту сумку до мене…?!»

Відповіді не було. Йти додому, залишаючи сумку в пекарні, було страшно. Кірен перевіряв по декілька разів чи все в булочній зачинено і вимкнуто. Чи все безпечно і місцезнаходження сумки дійсно приховане, непомітне, нічим себе не видає.

Кожного ранку та вечора парубок очікував на Вейлора, який забрав би ту сумку якомога далі від нього. Кожного дня прислуховувався до новин в радіо, очікуючи поганих новин. Однак ані того, ані іншого не було. Ніхто не приходив, диктор ні про що не говорив. І все залишалося так, як було – незрозуміло, страшно, параноїдально. Кірен пив на ніч по дві таблетки снодійного, аби хоч якось заспокоїтися і заснути.

Минув один повний день. Почався другий. Олень похапцем зібрався, поїв та поїхав до пекарні, боючись, що під булочною на нього вже очікує наряд поліції із суворими питаннями про сумку, її вміст, як вона взагалі потрапила у пекарню і хто її дав. А Кірен навіть нічого путнього видумати не міг, аби воно звучало правдоподібно. Просто трусився, хвилюючись через все це.

«Та я розплачусь, якщо вони прийдуть,» - безсило визнавав він, сидячи у трамваї.

Як от транспорт приїхав, хлопець вийшов на зупинці. Неспокійним кроком поспішив до пекарні. Зайшов у провулок до задніх дверей. Дістав ключ, вставив у замкову щілину й заціпенів. Двері злегка відійшли від стіни, наче їх не зачиняли.

Всім тілом пройшовся холод. Серце забилося наче скажене. Хвіст здибився й розпушився. Волосся піднялося дибки. А у вухах почало шуміти.

Кірен напружено взявся за ручку та повільно відкрив, зазираючи всередину.

- Моя пекарня! – перелякано закрив він рот з носом руками.

Всі двері були розкриті, ящики тумб вивернуті, меблі й холодильник відсунуті від стін, вміст коробок і ящиків викинутий на підлогу. З комори викочувалися яблука, лимони. Все навколо затоптано білими слідами.

- Хто тут лазив…?! – зі сльозами на очах увімкнув він світло.

Картина стала ще гіршою. Ще яснішою в тому, що тут хтось був. Ходив, заглядав, рився всюди де можна.

Кірен з болем пройшов до комори, звідки йшла ціла стежка з борошна. Проліз між меблями та стіною, переступив розкидані коробки, яблука з лимонами. Зазирнув всередину й заволав від болю, хапаючись за волосся.

Все було перерито. Мішки борошна спороті, вивернуті. Саме борошно викинуто поряд горою. Воно покривало все навколо тонким шаром: розкинуту полуницю, банани, яблука і лимони, що розкотилися по підлозі. Шоколадні стріпси, які витрусили під стіною. Кожен з мішків цукру, солі, харчової соди.

Це все більше не було придатне для споживання. Все зіпсоване. Все потоптане, розчавлене, замащене чиїмись руками, яких тут не мало бути!

З очей пішли сльози.

На кухні кожна пічка відсунута від стін, розкрита, дрова під піччю викинуті. Всі ящики під столами вивернуті, посуд розкидано, що його треба наново перемивати. Навіть закваска з банки повністю вилита в раковину, в якій вона застрягла.

Кірен не міг на це дивитися. Не хотів. Не бажав. І не розумів. Навіщо хтось вломився до нього? Навіщо перевернув і зіпсував все навколо? Хотів пограбувати?

- То гроші в касі лежать! – відчайдушно заволав він. – На чорта мені їх у борошні ховати?!

Його справа, його маленька пекарня, яка нікому не зробила нічого поганого. Навіщо її так псувати? Навіщо так залазити? Навіщо? Навіщо…?

Кірен закрив обличчя руками, відчуваючи, як його трясе. Вийшов до торгової зали. Впав біля вітрини, яка теж була перевернута. І розревівся, обійнявши себе руками.

Плакав він, не думаючи ні про що. Ні про те, як прибирати все це, ні про те, як починати чи не починати робочий день, що сказати покупцям, пані Соах, як довго і важко доведеться замовляти всі зіпсовані продукти та чекати їх, розкладати по своїм місцям. Особливо борошно. Все те зіпсоване борошно, якого він накупив на півроку вперед!

Кірен пускав ревів, більше нічого не бажаючи в цьому житті. Ані випікати, ані прибирати, ані готуватися до нового дня. Просто зникнути, стерти цей день з пам’яті, забути, зробити вигляд, наче його ніколи не існувало. І просто прийти на роботу. Переодягнутися в фартух, загрузити тістомісилку, включити пічки, радіо. Та просто жити. Як то було раніше. Як йому подобалося.

Задні двері повільно заскрипіли наче їх хтось відкрив. Парубок заціпенів, припинивши плакати, дихати, кліпати. Для пані Соах було ще зарано.

«Це злочинці повернулися? – боязко стиснувся Кірен. – Чого їм треба? Хай йдуть, - сховав голову за коліна. – В мене нічого більше немає!» - впився пальцями в шкіру.

Одна секунда, дві, п’ять… Олень відчував, що він у пекарні не сам, що тут ще хтось є разом із ним. Хтось тихий, хто так само причаївся.

- Кірене? – гукнув його Вейлор, який напружено оглядав безлад, поступово просуваючись уперед.

- Вейлоре! – злякано підскочив хлопець й вискочив у коридор, побачив свого коханого, перестрибнув коробки, протиснувся між холодильником і стіною. – Вейлоре! – кинувся йому на шию та стиснув.

- Ти в порядку? – неспокійно обійняв його дракон.

- Ні… - жалібно покачав головою та шморгнув носом, коли сльози знову потекли по щоках. – До мене вдерлися, - тремтів голос. - Всі продукти зіпсували! – у відчаї стиснув коханого. – Все моє борошно! – закричав. – Викинули на підлогу! Всі продукти вивернули!

- Я розберуся, - співчутливо погладив по спині. – Щось взяли? Гроші? Документи? Щось цінне?

Кірен засмучено відсторонився обличчям:

- Закваску вилили в умивальник, - викотив нижню губу. – Навіщо їм знадобилась ВОНА?

- Закваску? – насупився. - Це ота банка з тістом?

- Так… - буркнув.

- Навіщо вони її вилили? – серйозно спантеличився.

- Не знаю! – вражено закричав. – Мені її тепер наново ростити! Моя закваска!

- Тихше… - приголубив хлопця до себе. – Тихше… Виростеш її знову… - поцілував в скроню. – Все буде добре. Я тобі все відшкодую. Порахуй мені скільки ти втратив. В тебе є сигналізація?

- Ні… - ображено притихнув. – Немає… - шморгнув носом, потроху заспокоюючись.

- Отже поставимо, - відсторонився і витер його сльози руками. – Та сумка в тебе? – подивився в очі. – Вона потрібна мені.

- То це через неї?! – ображено відштовхнув Вейлора. – Все це! – вказав на перевернуту комору. – Навіщо ти втягнув мене?! – вказав на свої груди. - Я не просив!

- В мене не було вибору, - суворо зімкнув губи, бажаючи, аби хлопець став тихше. – Віддай сумку, - протягнув руку. – Вона мені потрібна.

Кірен знічено відступив, підбираючи руки до тіла.

- Не вплутуй мене в свої справи, - жалібно просив він дракона. – Я не хочу бути частиною цього. Не хочу знати про все це. Я просто пекар… Не дракон… Не частина клану…

- Я потребував допомоги, - гірко визнав Вейлор.

- Чому ти не звернувся за нею до когось зі своїх…? Чому ти вирішив підставити мене? – з біллю скривив губи. – Ти мене так кохаєш, що підкидуєш в мою пекарню цю сумку? – кивнув в комору. – Я бачив, що в ній. А якби до мене прийшла поліція? А якби тебе бачили? Якби мені ставили запитання? Ти думаєш я такий жорсткий? – поранено вказав на себе. – Думаєш я б витримав допит?

- Я сподівався на це…

Кірен зімкнув губи, витримавши напружену паузу.

- «Сподівався»? – кивнув олень. – То ти ладен підставити нас обох?

- Кірене, - співчутливо, але серйозно відповів Вейлор, - ти маєш вміти мовчати. Я зможу захистити нас обох, якщо ти будеш мовчати.

- І як? – вказав головою на безлад. – Захистив? – розвернувся та пішов до мийної кімнати.

Дракон не знав, що сказати на все це. Опустив очі, важко і втомлено видихнув через ніс, відвів погляд у сторону. Серце стиснулося від провини, але зробити він зараз нічого не міг.

Олень повернувся із двома викрутками в руках, зайшов до комори, опустився на присядки біля стелажу з розсипаними продуктами. Змахнув борошно в сторону, відсунув напівпорожній ящик з яблуками з-під полиці та опустився на коліна. Проліз викрутками до дальньої дошки, піддів її з обох боків, підняв і заліз рукою всередину.

«Він сховав сумку під підлогою?» - насупився Вейлор, спостерігаючи за всім цим.

Кірен трохи полазив там, посунувся плечем ближче до стелажу, занурюючись глибше, намацав ручки та дістав сумку. Поволі піднявся, струсив борошно з брюк. Похмуро вирівнявся і всучив сумку Вейлору в руки.

- Порахуй скільки у тебе збитків, - у тотальній тиші сказав дракон. – Я все оплачу.

Олень недружньо подивився йому в очі:

- Виставлю тобі подвійний рахунок. Бо я на це, - суворо вказав на сумку, - не погоджувався. Моя пекарня – це не сховок для твоїх справ, - обтрусив руки. – Тож ще раз підставиш мене…

- Не підставлю, - чітко перебив Вейлор.

- Я тобі скла у булку накришу, - загрозливо насупився.

- Кірене, обіцяй мені, що ти будеш мовчати. Обіцяй, що ти вірний мені. Обіцяй, що ти на моєму боці.

- Я із тобою, - повільно кивнув. - Але я не хочу, аби ти вплутував мене у свої проблеми, - ткнув його пальцем в груди. – Твоя контрабанда, чи чим ти там займаєшся, - спантеличено зморщився, - це твоя справа. Не моя. Моя справа – булки випікати, - кивнув до кухні. – Я погодився на стосунки з тобою, роздумував про нашу сім’ю, з умовою, що ти не втягуватимеш мене в свої справи. Не робитимеш з мене співучасника. А ти… - роздратовано потикав у груди.

- Вибач, - чесно сказав дракон. – Це єдиний раз, - дивився він на Кірена з абсолютно відкритими очима, душею, самим серцем, не приховуючи жодного секрету. – Я більше не буду.

- А якщо будеш, - суворо натиснув пальцем на груди. – Грошима відкупитися в тебе не вийде, - відступив. – Чекай рахунку. Я порахую тобі все, що ці «зломщики» мені зіпсували, - пішов в коридор.

- Кірене, - занепокоєно взяв його за руку і зупинив. – Стривай, - розвернув до себе.

- Що?

Як Вейлор пригорнувся до губ із теплим, ніжним, самим люблячим поцілунком, на який він взагалі був здатен.

- М? – здивовано зніяковів Кірен від такого перепаду настрою.

- Кохаю тебе… - таємно прошепотів дракон. – Кохаю… - ласкаво поцілував. – І буду кохати щодня, - відсторонився.

- Що…? – розгублено зарум’янився олень.

- Мені треба бігти. Але я кохаю тебе, - ще раз поцілував та поспіхом вийшов через задні двері.

Кірен провів його поглядом.

«Що… Це було?» - загальмовано облизав він губи.

Вейлор же схвильовано сів в свою машину, червоніючи так, ніби поцілував Кірена вперше. Завів двигун. Метушливо запалив цигарку, втягнув дим, натиснув педаль газу. Тронувся з місця так різко, як не робив ніколи.

Швидко приїхав додому, схопив свою сумку, заскочив всередину. Розкрив її прямо у коридорі на підлозі і почав оглядати пакунки, перевіряючи чи Кірен їх не розкривав, чи не забрав один з них собі.

«Та якби забрав, - поспіхом перебирав він вміст сумки, - нічого б не отримав, крім крохмалю.»

Жоден з пакунків не був пошкоджений, жодний – розкритий, жодного не вистачало.

- Він їх не чіпав, - відклав Вейлор все в сторону й почав швидко рахувати пачки з грошима.

Одна, дві, п’ять, десять. Але і ті всі були на місці.

- Боже! – в істериці розсміявся дракон, падаючи назад. – Він нічого не взяв! – схопився за своє волосся. – Нічого!

«А якби і взяв – купюри підроблені! Його схоплять, як фальшивомонетника!»

- Хахаха! – відхилився Вейлор назад і впав спиною на підлогу. – Кірене, дідько! Якого біса?!

«Він ідеальний! Ідеальний!» - голосно заявляли думки.

- Дідько, - стиснувся дракон у клубок, не в силах пережити, як серце розривається на частини. – Я кохаю його. Кохаю…! - боляче зморщився від усвідомлення, що в нього не залишилося більше жодного захисту від цього хлопця, жодної стіни, яка б залишала мозок холодним, жодного приводу сумніватися в його вірності і вмінні мовчати.

Кірен проникнув так глибоко в голову, думки, почуття, плани на майбутнє, саме серце і душу, що Вейлор ледь тримав себе, ледь контролював рот та поведінку, боючись довіритися. Остерігаючись, що він здасть, що піде в поліцію, розкаже комусь зі своїх знайомих, почне базікати того, чого не треба. А Кірен мовчить, терпить, чекає, сидить тихо і не ставить зайвих запитань. Відсторонюється від діл, знати не хоче того, чого йому знати не треба. На спокуси грошима не ведеться, страх його не підкошує, компромат не змушує йти до поліції.

- Якого біса…? – змучено похитав Вейлор головою. – Якого біса ти не можеш припуститися хоч якоїсь помилки, аби я не тонув у тобі повністю…?

«Аби залишався напруженим, настороженим, обережним і готовим до будь-чого. Чому ти даєш мені простір розслабитися? Забутися? Довірити тобі все своє життя і будь-які таємниці… Чому…?» - пішли скупі сльози, від усвідомлення всього цього. Від того, як далеко все це зайшло. Як сильно розрослися почуття. Як глибоко засів Кірен. Його роги, хвіст, булочна, в якій хочеться провести залишок всього свого життя. Пити каву, спостерігати за пекарем, а вечором тихо обійматися, слухати музику, вечеряти, цілуватися, втрачаючи самого себе.

«Клан має бути на першому місці, - змучено нагадував Вейлор собі. – Спочатку клан, а потім все інше життя.»

- То як я можу тепер чинити опір? – безсило пустив сльози. – Як?! Я не можу знайти причин не довіряти йому! Він не зрадить! Не розбовтає!

«З ним легко… Тепло і спокійно. Я б з ним все своє життя провів. У спокійних ранкових обіймах… А якщо він не погодиться?» - завмер хлопець, затримавши дихання.

- Я цього не витримаю, - у відчаї стиснувся. – Не витримаю, якщо ми розстанемося. Я кохаю його… Так, як не кохав ніколи…

«Ти став слабким, - гірко підсумував голос боса в голові. – Залежним. Від однієї людини. Від свого оленя.»

Парубок безсило подивився у стелю.

- Так… - засмучено погодився він з цими словами. – Кохання… Затьмарило мені розум. Остаточно…

До Кірена він сьогодні їхати не наважився – побоявся. Побоявся втратити контроль над собою, побоявся видати їх стосунки. Побоявся самого себе, від якого тепер він взагалі не розумів чого варто очікувати в компанії Кірена.

Однак самого він хлопця не залишив. Відправив йому квітів, щось поїсти, викликав фірму по встановленню сигналізації, взявши всі витрати на себе. І відправив купленого поліцейського, аби той позапитував різне – про нічні події, про погром, про самого Вейлора. Дракон сподівався, що Кірен розбовтає хоч щось, що змусить його знову зібратися, насторожитися, відключити серце і почуття. Однак олень нічого конкретного не сказав, про нічні події промовчав, ніякого «Вейлора» не знав та з драконами не співпрацював. А чого булочна сьогодні зачинена – сказав, що миші в борошно залізли і всі мішки зіпсували.

«То і як мені залишатися зібраним, коли він навіть зараз нічого не пробовтав…?» - змучено опустив Вейлор очі.