25 Повернення до життя
Морок ночі, тиша дому. Задзвенів будильник.
Кірена пересмикнуло. Серце закалатало наче скажене. Стукіт в скронях, вухах, грудях. Пальці аж біліли, стискаючи ковдру. Рот голосно дихав. А годинник продовжував дзвеніти.
Парубок лячно проковтнув слину. Озирнувся.
«Я сам…?» - напружено стиснувся. – «Де Вейлор?» - поводив долоням по простирадлу.
Але тут нікого не було. Витягнувся до будильника, вимкнув. Невпевнено сповз на край ліжка, засунув ноги у капці, ввімкнув світло. Оглянув спальню.
«Де він?» - ще сильніше стиснулися плечі.
Визирнув до коридору. Обережно вийшов. Ввімкнув люстру. Постукав до туалету, натиснув на ручку, відкрив.
«Де Вейлор?» - стривожено пішов до наступних дверей.
Відчинив. Вгледівся в морок.
Зсередини доносилося тихе сопіння.
- Фух… - із полегшенням видихнув Кірен.
Серце почало стукати спокійніше, дхання стало глибше.
«Але чому він спить не зі мною?» - насупився.
Вирішив не заважати. Тихо зачинив спальню, пішов до туалету.
Зробив свої справи, випив пігулки, навпочіпки спустився до кухні та приготував чай. Знайшов якесь печиво, поснідав. Тихенько піднявся й одягнувся. Прасувати нічого не став.
«Все одно на вулиці темно, сонце от-от тільки буде вставати. Та і кому яке діло до м’ятих брюк в таку рань?» - протяжно позіхнув.
Зав’язав собі краватку як-небудь, обережно причесався, пов’язав косинку, надягнув новий капелюх. Спустився. Узяв гаманець, ключі з тумби у передпокої, надягнув піджак, поклав у кишеню кухарський ковпак та взувся.
Подивився у дзеркало, трохи поправив зовнішній вигляд. Відчинив вхідні двері та вийшов на ґанок пустої нічної вулиці у світлі ліхтарів.
Як серце закалатало, все тіло затремтіло, а думки згадали той самий ранок.
«Що як на мене нападуть? – пронеслося в голові. – Знову, - підкосилися ноги. – Вколять щось, - хутко закрив шию руками. – Вкрадуть,» - округлилися його очі.
- Й відріжуть щось ще…! – стинувся Кірен самим нутром, похитнувся. – Вейлоре! – зірвався він з місця і помчав нагору. – Вейлоре! – влетів до його спальні.
- Що? – розгублено піднявся той з подушки. – Кірене! – прийняв його в обійми у темряві. – Сонечко, - занепокоєно стиснув, почав гладити спину, плечі, які тремтіли. – Що таке? – якось насупився, відчуваючи дивний рельєф одягу. – Кошмар? – потягнувся рукою до столику поряд і увімкнув лампу, повернувся до оленя: – Що? – спантеличено оглянув його. - Кірене, якого біса ти вдягнений? – глянув на годинник: - Початок п’ятої. Якого біса? – повернувся до нього.
Парубок лиш тремтів, дивлячись широкими скляними очами униз.
- Кірене! – струснув його Вейлор, вириваючи з переляку.
Олень підняв погляд:
- Відвези мене на роботу.
- Що? – обурено зморщився той. – Яка в біса робота?! Ти сказився?! – злегка відштовхнув. - Тебе тільки позавчора виписали!
Кірен зморщився від цих криків, взявся за скроню і просто розплакався, взагалі нічого не розуміючи.
Вейлор стримано видихнув через ніс, дивлячись на все це. Покачав головою. Здався:
- Йди сюди, - пригорнув коханого до себе, починаючи гладити його потилицю, спину. – Тихше… - притиснувся губами до чола, що заважав капелюх. – Тихше…
Ридав Кірен голосно, натужно, хапаючи ротом повітря, задихаючись, та на щастя недовго. Вже за п’ять хвилин парубку стало легше, плач затихнув, сльози поволі зупинилися.
- Ну як? – відсторонив його Вейлор від себе та витер мокрі щоки долонями.
Той шморгнув носом. Жалібно подивився коханому в очі й викотив нижню губу.
- Кірене… - важко видихнув дракон, відводячи погляд у сторону. – Тобі весь день вчора було недобре. Про яку, в біса, роботу можна говорити? – повернувся до нього.
- Але… Моя пекарня… - з тремтінням просив.
- Нікуди вона не втече.
- Але мої покупці…
- Нікуди твої… - не встигнув він закінчити, як обличчя Кірена знову зморщилося, готуючись заплакати. – Боже… - важко видихнув дракон. – Деколи, твій трудоголізм мене просто виводить. Нікуди твої покупці не дінуться.
- Вони забуууудуууть…! – болісно завив парубок. – Про мееенееее…!
Вейлор закотив очі.
- Ти не потягнеш зараз роботу, - твердо подивився він на оленя.
- Потягнуууу…! Я, - ривками вдихнув, - покликав пані Соах! Юнжу! – подивився в очі.
- І все за моєю спиною, - несхвально кивнув. - Я знаю, як ти працюєш, - роздратовано змахнув рукою. – Десять булок одночасно! І весь день на ногах! Я тебе не пущу! Ти знову попадеш у лікарню!
- Я не буду так… Я трошки…
- Так я тобі і повірив, - кивнув.
- Чесно… - жалібно заглядав в очі.
- Кірене… - важко видихнув Вейлор.
- Чесно-чесно! – покрутив він головою, наче дитина. – Я не буду себе напружувати! Тільки декілька було і хліб! І все! І я буду відпочивати весь день! Обіцяю!
- Якщо тобі стане погано, - суворо вказав дракон на нього, - я тебе силою затягну в машину, відвезу сюди, - показав вниз, - і посаджу під замок. Ти мене зрозумів?
Олень швидко кивнув. Шморгнув носом.
- Добре, - роздратовано відвернувся Вейлор та зліз з іншого боку ліжка.
- Тільки можеш відвезти мене прямо зараз? – тихенько попросив Кірен, спостерігаючи за ним. – Тісту… Треба час, аби піднятися….
Дракон зиркнув на нього, що олень злегка стиснувся, відвернувся і пішов у коридор:
- Добре.
- Я зроблю тобі троянди на сніданок, - швидко сказав Кірен услід.
- Угу.
Зібрався Вейлор вже за пару хвилин, спустився на перший поверх, здивувавшись навстіж відкритим дверям на вулицю. Сів у машину, дочекався коли Кірен замкне дім, сам займе місце поряд, і поїхав, не проронивши по дорозі жодного слова.
Щойно приїхали, олень одразу переодягнувся в робоче, зав’язав фартух, надягнув ковпак на косинку. Повмикав усюди світло, дістав масло з холодильника, промив чан тістомісилки й наче сонна бджілка почав витирати робочий стіл.
Вейлор же невдоволено сів у залі для відвідувачів, прихопивши з авто вчорашню газету із кросвордом на задній стороні. Відгадав перші декілька слів, як почув з кухні глухий гуркіт, а за ним – вий.
- Кірене! – помчав хлопець до нього, відкинувши газету на стіл.
Олень сидів посеред коридору в сльозах та тримався за мішок із борошном, який вочевидь не міг зрушити з місця.
- Кірене! – схвильовано та розлючено підскочив Вейлор. – Я ж казав тобі не напружуватися! От що ти робиш? Ти впав?! Тобі не можна підіймати тиск! А ти мішки тягаєш!
- Я не підіймав йогоооо…!
- Тоді чого ти на підлозі?! – взяв під руки й підняв. – Кірене! Я казав, що ти не потягнеш зараз роботу! От чого ти такий впертий?! – обтрусив його бік і зад.
- Вейлорее…! Допоможиии…! – ривками шморгав носом, намагаючись заспокоїтися.
- Боже… - роздратовано взяв мішок та поніс на кухню. – Куди його тобі?
- Біля столу постав… - жалібно підійшов. – Його треба просіяти, - витер долонями сльози.
- Ще і просіювати, - зробив, як коханий сказав. – Тобі зараз спати треба, а не займатися цим, - повернувся до хлопця й склав руки на грудях.
- Дякую, - тихо шморгнув носом. – Не злися… - цьомнув в губи.
- Дуже, знаєш, важко це робити, коли ти надриваєшся, а маєш відпочивати.
- Я тобі трояндочок спеку…
- Ще і підкупити намагаєшся. От що ти за людина? – обійшов Кірена й невдоволено повернувся до свого столу, кросворду, який продовжив розгадувати.
Олень лиш засмучено подивився йому вслід. Обережно помив руки, вмився, поступово заспокоюючись. Витерся і дістав сито, відкрив мішок з борошном.
Хвилин за двадцять загрузив тістомісилку, ввімкнув її та втік від цього шуму до торгової зали, де пересікся поглядом із все ще роздратованим Вейлором. Тихенько сів поряд з ним та склав руки на колінах, не бажаючи заважати. Дракон все це ніяк не прокоментував, опустивши очі назад до кросворду.
Пройшло десь півгодини, після яких Кірен повернувся на кухню, виключив тістомісилку, включив духові шафи й почав ділити тісто на порції, розкладати шматочки на декілька деко, аби вони підіймалися. Потім приніс з комори п’ять яблук, зв’язку бананів, миску ягід та приступив до начинок.
Помив кожен з інгредієнтів, зробив товкачкою пюре з бананів, повидавлював кісточки з ягід, почав натирати яблука на шатківниці, як відчув, що у голові знову паморочиться, ноги підкошуються.
- Дідько… - сперся парубок на стіл, намагаючись триматись.
«Треба стілець…» - втомлено протер обличчя і поплентався до зали, притримуючи себе за стіну.
Змучено вийшов, що дракон суворо подивився на нього. Підійшов до столу. Взяв стілець за спинку й потягнув назад, що шкрябали ніжки по підлозі.
- Кірене, ти вже блідий, - дивився Вейлор на все це. – Поїхали додому.
- Я… В порядку… - не зважаючи на нього зайшов у коридор.
- Ото вперте, - роздратовано струснув хлопець газетою і продовжив розгадувати кросворд.
Олень же підставив стілець до робочого столу, випив води, трохи посидів, відпочив. І продовжив готувати.
Щойно все підготував, так само сидячи сформував булочки із різними начинками, пісочні корзинки, багети. Гарно розклав їх по деко, зробив надрізи, прикрасив. Й покликав Вейлора, аби він допоміг все це поставити до духовок.
Після чого обидва парубка сіли у торгововій залі та засікли час, коли випічка досягне готовності.
- Вейлоре, - втомлено гукнув його Кірен, який підпер голову обома руками.
- Що? – без настрою дивився він у майже повністю розгаданий кросворд.
- А пам’ятаєш…? Ти казав, що поставиш мені витяжку… – злегка нахилив голову набік.
- Ото ти згадав.
Парубок важко зітхнув:
- Я і нашу сварку згадав. Коли побив тебе рушником… - зі смутком кивнув до прилавку. – Тут…
- Так… - видихнув той. – Я також це пам’ятаю.
Олень опустив погляд. Неприємна пауза повиснула між ними, яку жоден з хлопців не розумів, як варто перервати.
- Головне, що ми помирилися, - все ж сказав Вейлор. – Так? – підняв очі до Кірена.
- Угу… - втомлено кивнув той. – То що з приводу витяжки? – подивився на нього.
- Хочеш потужну витяжку?
- Там спекотно, - кивнув до кухні. – В голові паморочиться.
- Ти і раніше з розуму сходив через спеку там, кхм, - струснув газетою, опускаючись поглядом до неї. – Добре. Як будуть в тебе сили – поїдемо підберемо тобі витяжку. Заодно і подивимося на тихі тістомісилки. Бо відчуваю я, що ти лікарняного зовсім не хочеш.
- Тихі тістомісилки дорогі… - занепокоївся олень. – Особливо на мій літраж.
- Тим краще. Будеш знати в яку суму мені обходиться твоя впертість.
- Хм, - мляво посміхнувся. – Може я якось… Відплачу вам за такі дороговартісні послуги…? – зацікавлено провів долонею по його руці.
- Угу, - не піддавався Вейлор спокусі. – Де мій сніданок? – подивився на Кірена. – Ти обіцяв мені троянди. Мало того, що я не поспав нормально через твою впертість, так ще і голодний сиджу тут. Навіть чаю мені не налив.
- Зараз зроблю тобі чай… - повільно і з посмішкою піднявся, спираючись руками на стіл. – Не злися… - нахилився до парубка та розслаблено поцілував, обіймаючи його вуста своїми. – Хм, - в хорошому настрої вирівнявся й поплентався на кухню.
А хвіст його ледь помітно колихався з однієї сторони в іншу, виглядаючи з-за країв білого фартуха.
- Кхм, - серйозно прочистив Вейлор горло, не в силах відвести погляду.
«Трудоголік хвостатий,» - повернувся до кросворду, та очі все одно покосилися коханому вслід.
Кірен поставив чайник на плиту, подивився крізь скло духової шафи на хліб, як почув від чорного входу якийсь звук, що змусив завмерти. Заціпеніти, нашорошено округлити очі, затримати дихання, що холод пройшовся по спині.
Відпирання замку. Його дзвінкий «клац». Відкривання дверей.
«Вейлоре,» - шмигнув парубок до торгової зали.
- Вейлоре, - шепнув до нього.
- Що? – підняв той погляд від кросворду й напружився, побачивши такий переляканий стан. – Що сталося? – піднявся, залишаючи газету на столі. – Що таке? – підійшов, притримав за лікоть.
- Там хтось є, - вказав очима до коридору, як сіпнувся, почувши кроки по плитці.
- Хто це? – обійшов коханого, відсторонюючи його до вітрини.
Тихо взявся за ручку, притиснувся спиною до стіни та обережно визирнув до коридору. Кірен почав нервово колупатися під нігтями. Дракон поволі відкрив двері більше, висунув обличчя, всю голову. Й втомлено зітхнув.
- Це твої робітниці, - повернувся він до оленя. – Юнжа та Соах.
- Точно? – не розслаблявся пекар.
- Став би я тобі брехати? – скептично подивився він в очі. – Йди привітайся, - кивнув до коридору. – Впевнений, що в них до тебе є багато запитань, - пішов назад до столу.
Кірен же невпевнено покосився до дверей. Тихенько видихнув, збираючи всю свою мужність в кулак, напружено визирнув, бажаючи пересвідчитися, що це дійсно Юнжа із пані Соах. Та поволі вийшов до коридору. Зупинився посередині, взагалі не розуміючи, як він має вітати їх, що має казати, як пояснювати те, що його так довго не було.
Робітниці ж ставили свої сумочки на лавку біля входу, перезиралися, кивали на чоловічий піджак та капелюх на вішаку. Мовчки реагували на запахи дріжджів, тепло від духовок. Коли Юнжа повернулася до коридору, збираючись пройти до свого робочого місця за прилавком, й заціпеніла, побачивши Кірена.
Очі її округлилися, пробіглися по всьому молодику. Глянули на голову. На невисокий ковпак де мали бути гіллясті роги. Та змінилися в болю. А руки вмить закрили рот з носом.
Олень же незручно стиснув плечі на такий погляд, заховав очі.
- Пане Коротто! - зірвалася газель з місця й побігла до нього, схопила в обійми. – Ваші…! - втиснулася обличчям в плече. – Роги! – стиснула очі.
- Так… - опустив він голову. – Мої… Роги… - поволі огорнув дівчину долонями і зморщився, тихо заплакав, не в силах триматися.
Пані Соах подивилася на них мовчки. Зі співчуттям відвернула погляд у сторону.
Обіймалися Кірен та Юнжа декілька хвилин, плакалися, тремтіли. Як їх перервав тихий свист чайника, що закипів.
Олень шморгнув носом, намагаючись заспокоїтися. Повільно відпустив дівчину:
- Можеш налити чаю? – почав знесилено витирати сльози руками. – Я вроню…
- Так, звісно, - схвильовано кивнула вона, відчуваючи, що і їй потрібен час, аби заспокоїтися. – Зараз зроблю, - обережно поправила свої вії. – Вам як завжди? Без цукру? – шморгнула носом та вийшла до торгової зали за чашками.
Як все її тіло пересмикнуло, а рука схопилась за серце. Дракон уважно дивився прямо на неї, на двері до коридору, за якими стояв Кірен.
- Так… - безсило закивав олень. – І Вейлору налий…
Пані Соах спантеличено насупилася, ніби не повірила своїм вухам.
- Д-добре… - нервово кивнула Юнжа та попрямувала до чашок, напружено поглядуючи на дракона.
- Краще зроби мені кави, - кивнув Вейлор до неї. – Через цього роботягу я навіть не поспав нормально.
- Угу, - опустила вона очі. – Од-ну, - проковтнула слину, - хвилинку, - нашорошено забрала чотири чашки та понесла їх до мийки.
Пройшла повз Кірена, не підіймаючи до нього обличчя, ввімкнула воду. Пекар це лиш втомлено зітхнув на все це. Подивився на пані Соах, зустрівся із її напруженим поглядом.
- Тільки не кажіть, - почала жінка, - що та ситуація нічого вас не навчила. Чому цей дракон тут? – кивнула до торгової зали.
Олень відвернув обличчя у сторону.
- Ви – сказилися, - обурено кивнула вона та пішла до Юнжі.
Кірен тільки важко зітхнув, не розуміючи ані себе, ані когось навколо у цій ситуації. Мляво повернувся, притримав себе за стіну та ледь пересуваючи ногами вийшов до свого коханого. Присів поряд із ним, самотньо пригорнувся до тіла й опустив повіки. А той його обійняв, поцілувавши у щоку.
Пройшло півгодини, перш ніж Кірен попросив Вейлора допомогти йому дістати булки з печі, а Юнжу – розкласти їх на вітрині. За булками пішла наступна випічка, пісочні корзинки, які олень присипав цукровою пудрою, хліб.
Загалом, продукції вистачило, аби заповнити прилавок більше, аніж на половину. Юнжа поставила цінники, Кірен власноруч відпер двері для відвідувачів та перевернув табличку «зачинено».
- Щасливий? – спостерігав Вейлор за всім цим.
- Угу… - мляво оглядав пекар залу маленької булочної, ще теплу випічку на вітрині, столи, людей за вікнами, що проходили повз.
- Тепер ти готовий їхати додому? – кинув дракон погляд на годинник, де був початок дев’ятої.
- Їсти хочу… - втомлено поплентався той до підсобного коридору.
- Поїмо дорогою додому, – слідкував Вейлор за ним.
- Угу…
Вдома вони опинилися вже під дев’яту. Вейлор допоміг Кірену увійти, зняв з нього верхній одяг, капелюх, взуття та поспішив на другий поверх за розчином для промивання рогів. Однак коли він спустився, то виявив свого коханого вже сплячим на дивані.
- Ех… - тихо зітхнув дракон. – Добре. Вечором промию, - відніс розчин назад.
Накрив коханого пледом, поцілував в скроню, попрасував свій одяг та поїхав.
Повернувся Вейлор тільки пів на п’яту вечора і вже з порогу помітив на одвірку арки до вітальні якусь пляму. Розмазану, червону, на рівні голови.
«Кров?» - напружено підійшов він до неї.
Як почув з другого поверху тихі придушені стогони, ніби Кірен мучився від болю.
- Сонечко! – перелякано побіг Вейлор туди. – Сонечко!
Влетів до спальні, побачив оленя й завмер від шоку.
Той рачки стояв на ліжку, притискав подушку до постілі й повільно терся об неї чолом, скронями, рогами, з яких зірвав всі бинти. Та розмазував кров. З розчесаної шкіри.
- Кірене! – підскочив Вейлор до нього, схопив за плечі та силою відірвав від ліжка
- Аа! – пересмикнуло того, від когось так близько.
- Що ти робиш?! – в паніці оглянув його рани на лобі, скроніз яких сочилася кров.
- Вейлореее! – змучено завив Кірен. – Воно чешетьсяяя…! – знесилено потягнувся до голови. – Чешетьсяяяя…! – впився нігтями в шкіру біля рогів і почав повільно чесати.
- Кірене! – хутко опустив його руки. – Не чеши! Ти собі до крові вже розчесав!
- Воно чешеться…! – у безвиході похитав головою. – Чешеться…! – потягнувся головою до подушки.
- Ні! – обсмикнув. – Підіймайся! Ми їдемо до лікаря! – стягнув коханого з ліжка.
Посадив у машину, зв’язав його руки краваткою, прив’язав інший кінець до ручки дверей, завів двигун і швидко поїхав.
Кірен крутився, йорзав, намагався тертися головою об своє плече, дотягнутися до плеча Вейлора, до торпедо, до власних рук, які були низько. І тихо стогнав, мукав, не в силах почесати де чешеться, аби воно відпустило.
До лікарів дракон привів оленя ледь не як бранця – заломивши йому руки за спину.
Там вкололи заспокійливе, обробили всі садна, оглянули роги, зняли залишки сухого оксамиту з рогів. Помазали все маззю, наклали пов’язки і приклали холодне, аби приглушити біль із чесанням.
До автомобіля Кірен повернувся у більш притомному стані – втомлений, змучений, тримаючи згорток льоду в хустині на голові, але вже не роздираючий свою шкіру до крові. Вейлор допоміг йому сісти. Сів сам. Подивився на дорогу й важко протяжно видихнув, підіймаючи брови:
- Ото пропустили один укол кетаміну зранку… - вражено повернувся до оленя: - Як себе почуваєш?
Той опустив погляд донизу:
- Воно чесалося… В мене таке кожного року, - відвернув очі у сторону. – В серпні. Треба зчесати оксамит…
- Його в тебе вже немає. Лікарі все зняли ще коли ти лежав тут, - кивнув до лікарні.
- Ти не розумієш… - похнюпив голову. - Я кожного року труся рогами об двері… А цього разу… - зморщилося його обличчя. – Тертися… Нічим… - заплющив очі, намагаючись триматися, не заплакати.
- Кірене… - співчутливо потягнувся Вейлор до нього й обійняв, пригорнув до себе, поцілував у щоку.
- Й-я… - тремтів він, хапаючи ротом повітря.
- Все добре, все добре… - погладив по спині. – Твої ріжки знову виростуть… Знову буде чим тертися… І я знову буду приходити додому, - відсторонився й подивився в його мокрі очі, - бачити тебе, що чешеться об двері, і шокуватися, - цьомнув у щоку. – Все буде добре, - витер його щоки великими пальцями. – Обіцяю.
- М, - засмучено опустив парубок погляд.
Він ніби і вірив, хотів заспокоїтися, втішитися, та всередині все одно щось боліло, все одно щось мучило.
- Я навіть не олень тепер… - шморгнув він носом, відвертаючи голову. – Який я олень без рогів…?
- Оленя… - засмучено дивився дракон на цей занепад духом. – Невже все моє оленятко тільки в його рогах…? – нахилився й зазирнув йому в очі. – Невже ти перестаєш бути оленем, коли твої роги відпадають весною?
- М, - не піддавався він на ці втішання.
Вейлор засмучено видихнув:
- Роги – це щось більше? Без рогів, ти – не ти?
Той жалібно покачав головою.
- Кірене, - з гіркотою відвів дракон погляд у сторону, - я можу привезти тобі твої роги, - співчутливо покосився на нього. – Ті самі, які тобі відрізали.
- Що…? – розгублено повернувся олень до хлопця.
- Мені їх віддали, - з болем дивився він йому в очі. – Вони такі самі, як тоді, коли ми посварилися. Хіба що… - стиснув губи. – Зморщилися трохи.
- Мої роги? – схвильовано взяв його передпліччя обома. – Вони в тебе?
- В якомусь роді… - незручно кивнув в бік. - Якщо тобі не стане погано…
- Привези! – злякано перебив. – Мої роги! – покотилися сльози по щоках. – Мої роги!
- Добре! Добре! – занепокоєно пригорнув хлопця до себе. – Тихше… - притиснувся губами до волосся.
- Роги…
Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.
Вподобати!