Булочки для дракона

Наступного дня Кірен затримався вдома дещо довше, аніж учора – Вейлор наполіг на тому, аби зробити укол кетаміну.

- Якщо тобі не вколоти - ти знову будеш чесатися, - занепокоєно казав дракон. – Так хоч в тебе це бажання притуплене буде. Заодно і роги промити треба, - кивнув. – Тож нікуди я тебе не повезу, поки ми все це не зробимо.

Оленю не залишалося нічого, окрім як підкоритися. Дати коханому зробити все це, обробити його садна на голові після вчорашнього, обліпити пластирами.

По приїзду до булочної, Вейлор допоміг засипати борошно у тістомісилку, несхвально пробурмотів щось під ніс та приніс з залу стілець, на який Кірен одразу сів, починаючи розбивати яйця у миску.

- Можеш їхати додому, - спокійно подивився він на дракона. – Доспати свій сон.

- Що? – спантеличено насупився Вейлор. – І залишити тебе самого? Ти в своєму розумі? Мало того, що слабкий, ще не відновився після лікарні, так вчора я знайшов тебе взагалі у неадекватному стані.

- Я… - розгублено слухав Кірен все це. – Я зараз в порядку. Тим паче, що скоро Юнжа із Соах прийдуть, - злегка кивнув до дверей. – Я буду сам зовсім недовго.

- А з тістом тобі хто допоможе? – вказав підборіддям на тістомісилку. – А в піч хто все це поставить? Ти?

- Ну… - заховав пекар очі. – Юнжа мені допоможе, або пані Соах… Ти можеш їхати додому, - подивився на хлопця. – Чесно. Приїдеш за мною близько дев’яти. Відвезеш додому, по своїм справам поїдеш. А я вдома сидітиму.

- Як ото вчора? – несхвально кивнув у сторону.

- Вейлоре… Я серйозно. Я зараз у порядку. А тобі непогано було б поспати, - невпевнено оглянув його. – З твоєю, ем… Роботою, - повернувся до очей. – Краще виспатися. Я підняв тебе о четвертій ранку другий день підряд. Йди поспи. А я запруся тут і буду готувати.

Вейлор із сумнівом оглянув всього оленя, його стан, активність рухів, колір шкіри.

- Якщо стане погано навіть трохи, або захочеш чесатися… - виставив дракон палець.

- Я подзвоню, - кивнув йому Кірен. – І покличу тебе.

Той стиснув губи:

- Дивись мені, - вказав на нього. - Якщо щось станеться – я тебе більше тут самого не залишу.

- Все буде добре. Обіцяю, - потягнувся до нього губами, випрошуючи поцілунок на прощання.

Вейлор поцілував його і пішов. А Кірен неголосно ввімкнув собі радіо, посунув стілець до столу й продовжив засипати інгредієнти до тістомісилки.

Замісив тісто, нешвидко приготував начинки, розклав булки по деко і поставив хліб в окрему духовку, як почув з чорного входу якийсь звук. Кірена аж пересмикнуло, ледь не вронивши миску. Весь стиснувся, причаївся, затамував подих.

Клац. Двері відкрилися.

«Хто це?» - калатало серце в грудях, руках, скронях, обліплених пластирами.

- Ай…! – махнула рукою пані Соах, заходячи у коридор. – Ненадовго все це. Скільки у мій час цих журналів виходило – з наступним випуском про моду минулого всі забували. Пане Коротто! – крикнула до кухні, ставлячи сумку на лавку під гачками. – Ми прийшли!

У Кірена аж гора з плечей впала.

- Пане Коротто! – нерішуче гукнула його Юнжа. – Як ви почуваєтеся?

- Вчора ви ледь на ногах трималися, - додала жінка й сіла, збираючись перевзутися у робоче.

- Ем… - залишив парубок свої справи і повернувся до коридору. – Можете мені допомогти? – з зусиллям піднявся. – Поставити деко у духові шафи, - ступив до виходу, притримуючи себе за стіл, за одвірок проходу. – Я можу вронити… - визирнув до співробітниць.

- Пане! – шоковано завмерла Юнжа, щойно побачила його.

Ще більше обмотану голову із косинкою та ковпаком, з купою пластирів на чолі та скронях.

- Що з вами сталося?!

Кірен на мить зморщився від її зойку. Приклав руку до скроні:

- Нічого страшного…

Пані Соах теж підняла очі до нього.

- Просто… - продовжив олень. – Впав вчора у не дуже адекватний стан… Допоможете мені?

Співробітниці занепокоєно перезирнулися.

- Так, - повернулася Юнжа до нього. – Звісно, - пішла до кухні.

Поставила деко у духові шафи. Переодягнулась для роботи, причепурилася і пішла до прилавку. Як з мийки її тихо гукнула пані Соах:

- Гей, Юнжо.

- Так? – зупинилася вона біля проходу.

- Ходи сюди, - махнула до себе розпареною рукою.

Та схвильовано зайшла.

- Тобі не здається, - почала шепотіти пані Соах, обережно поглядуючи у коридор, - що нашого директора, можливо, б’ють?

- Га? – хутко глянула у прохід і повернулася до жінки.

- Він весь у пластирах, - продовжила вона. – Виправдання якесь дивне. Що як його той дракон побив вчора?

- Прямо по голові? – занепокоєно взялася за серце.

- Це ж дракон. Хто знає, на що він здатен. Згадай, як Коротто побив його тоді, - кивнула до зали. – І він потім на місяць у лікарню зліг.

- І рогів в нього немає, - напружилася Юнжа.

- Отож, - кивнула. – Що як той дракон систематично його б’є? В мене сестра, - підсунулася, починаючи говорити тихше, - то її чоловік також руку підіймає. Я їй стільки разів казала розлучитися – то вона боїться. Думає, що він її ще сильніше поб’є, якщо вона наважиться. То може…? – із натяком кивнула до кухні.

- Пан Коротто боїться…? – тихо продовжила Юнжа.

- Угу, - занепокоєно кивнула. – Скільки разів я попереджала його про те, що не треба зв’язуватися із драконами. То цей дракон запудрив йому мізки, а тепер робить з ним, що хоче. До чого це може призвести далі? Роги йому відрізали. А далі? Може ще сильніше нашкодять.

- То може… Допомогти йому?

- Угу, - напружено відступила до мийки. – І виступити проти драконів? Я на таке не наважуся. Мені ще дітей своїх годувати, - опустила погляд до брудного посуду, що відкисав у гарячій воді.

- То… - насупилася Юнжа. - Ми все залишимо, як є? А що як той дракон вб’є пана Коротто? – схвильовано кивнула до зали.

- Сумно буде, - опустила погляд до брудного посуду, що відкисав у гарячій воді. – Та що ми можемо зробити проти драконів? Виступити проти них? Хм. Я не така дурна, - почала зішкрібати залишки тіста з миски.

Юнжа занепокоєно стиснула губи, не розуміючи, що вона може зробити, як допомогти пану Коротто. Розвернулась та пішла до зали, де на столі втомлено лежав олень, чекаючи, коли приготується його випічка.

- Пане, - схвильовано гукнула вона його, проходячи за прилавок. – Вам потрібна допомога?

- М? – глянув Кірен до неї. – Ні, - влігся назад. – Гукни мене, коли буде 7:10, - заплющив очі.

- Ми тепер будемо відчинятися пів на восьму? – стала за касу.

- Схоже, що так… - втомлено зітхнув. – Якийсь час. Потім, думаю, все повернеться до минулого розкладу.

Та занепокоєно стиснула губи:

- А де ваш наречений?

«Наречений?» - насупився Кірен. – «То він мені наречений?» - напружено вирівнявся.

- Ти про Вейлора? – повернувся до Юнжи.

- Угу.

- Він… Я послав його додому, аби поспав більше. Він приїде за мною скоро. Домовилися біля дев’яти. А що?

- І… У вас хороші стосунки? Він… - незручно замовкла. – Не ображає вас?

- Та… Ніби ні. А що?

- Просто питаю, - опустила погляд, роблячи вигляд, що прибирає прилавок. – Здалося, що вам, можливо, потрібна допомога.

«Допомога? – напружився він. – Чому? Вейлор ображав мене раніше?» - відвів очі у сторону, намагаючись згадати щось таке.

Приготувалася випічка, Юнжа допомогла розставити її на вітрину. Зробила Кірену чай, доповіла, яка каса була за вчора. І це було значно менше, аніж хлопець очікував, менше, на що він розраховував, із тим, скільки продукції він наготував.

- Люди розібрали не все, - з сумом повідомила дівчина. – Мало хто заходив. На табличку майже не звертають уваги.

Олень опустив погляд і просто розплакався.

- Тут були черги! – у відчаї змахнув він рукою на місце, де покупці зазвичай стояли. – Тут була купа черг кожного дня…! – закрив обличчя руками.

- Пане, - занепокоєно підскочила Юнжа до нього.

- Всі забули про мене…! Нікому моя випічка більше не потрібна…!

- Пане! – схвильовано взяла його за плечі. – Ваша випічка все ще дуже смачна!

- Що тут за крики? – вибігла нашорошена пані Соах. – Пане Коротто! Що трапилося?

- Моя пекарня! – з болем подивився Кірен до неї. – Нікому більше непотрібна!

- Що? – спантеличено насупилась жінка. - Ану зберіть свої шмарклі! – рішуче струснула кулаком. – Розвели тут бозна що!

Кірен занепокоєно притихнув. Стиснув плечі.

- Були відсутні місяць, - впевнено продовжила пані Соах, - то думаєте, що покупці будуть чекати вас, як на останній трамвай? Звичайно, що вони знайшли собі інші місця, де купляють солодке! Смикали двері декілька днів! – змахнула на вхід. – Бачили, що зачинено! Без всяких пояснень, коли знову відчинеться! Ви думаєте як повернулися, то одразу все стане, як було?

Олень похнюпив голову. Зморщився і гірко розплакався, що почервоніло обличчя. Почав збирати сльози руками, хапати ротом повітря.

Пані Соах аж застигла, зовсім не очікуючи такої реакції. А Юнжа несхвально подивилась на неї, погладжуючи плечі начальника руками.

Скоро прибув Вейлор, побачив заплаканого Кірена, що не до кінця заспокоївся. Схвильовано підскочив до нього, запитав що сталося, а той знову розревівся, намагаючись між схлипів пояснити хоч щось.

- Все відновимо, - обійняв дракон оленя, коли почув саму суть. – Я зроблю рекламу, прикрасимо вхід, - заспокійливо кивав. – Зробимо нове відкриття. І до тебе знову буде ходити купа людей. І їсти твої смачні гарячі булочки, - поцілував у щоку. – Угу?

- Угу… - крізь плач кивнув той, намагаючись заспокоїтися.

- От і добре, - витер його сльози рукою. – А тепер пропоную збиратися і їхати додому. Ти все своє наготував?

- Т-треба… - задихався Кірен від схлипів. – П-піч-чки… В-вимк-кну…

- Добре. Зараз все вимкнемо, приберемося і поїдемо. Я якраз привіз твої роги додому.

- Роги? – подивився йому в очі й завмер.

- Так. Вони лежать у вітальні. Я так і не зміг заснути. Все переживав, як ти тут один без мене.

- Мої роги…! – насилу піднявся й, тримаючись за меблі зі стінами, поспішив до вішака.

- Кірене! Не біжи так! – занепокоєно пішов слідом.

Додому повернулися через півгодини. Кірен зайшов перший. І навіть не перевзуваючись поплентався до вітальні.

Тримаючись за стіну, за одвірок арки, він увійшов до кімнати та завмер. Роги…

Такі самі, як і росли в нього на голові – гіллясті, вкриті пушком, який потемнів, зморщився, висох. Вони просто лежали на столі, переплутані сторонами, і чекали. На щось.

- Мої роги… - жалібно завив олень. – Мої… - задихаючись поспішив до них. – Роги…! - скинув дорогою капелюх з голови, зірвав косинку, нервово стягнув бинти.

Схопив роги, поміняв їх місцями, повернув, впав на диван та притиснув їх до пеньків на голові. Бажаючи, аби вони з’єдналися, приросли, прикріпилися, приклеїлися та просто залишилися там. Повернулися на місце де вони і мали зараз бути.

В грудях закололо, обличчя зморщилося, а голова взагалі не розуміла чому йьому треба тримати свої роги, чому має допомагати їм бути на голові - там, де вони і самі тримаються.

Вейлор практично беззвучно пройшов у вітальню. Побачив все це і співчутливо зітхнув, не знаючи, що він може сказати.

- Мені треба зчесати осамит, - підскочив олень і похитнувся, ледь не падаючи назад.

- Кірене, - занепокоєно підстрибнув дракон до нього.

- Оксамит, - ніби одержимий поспішив він до арки в коридор.

Нахилив голову, притулив гіллясті роги до одвірку. І почав втомлено тертися ними догори-вниз, намагаючись здерти вже давно суху шкіру. Ширилося глухе сухе шкрябання. Хлопець стискав зуби, дивився на роги. А Вейлор стояв у стороні і мовчки спостерігав за всім цим, думаючи, що він може зробити, як зарадити, аби коханому стало легше.

Пройшла хилина, дві, п’ять. А Кірен не зупинявся, продовжував знесилено чухатися, натискаючи рогами на одвірок. Що дряпалася його фарба, обдиралися шпалери поряд. Стискаючи очі, зуби, притискаючи стовбури рогів до голови, що німіли долоні, що на самій маківці починало колоти наче голочками.

Віддиралася суха шкіра, вкрита пушком. Падали її шматки на підлогу, звисали пласти з рогів.

Підходив час, коли Вейлору варто було їхати. А він спостерігав за коханим, не наважуючись втрутитися та зупинити.

«Він в неадекватному стані, - занепокоєно стиснув парубок губи, поки приміщенням розносилося шкрябання. – Як я можу залишити його самого?»

- Кірене, - ступив він до оленя й співчутливо поклав руку на плече. – Мені вже треба їхати. Покликати твоїх батьків, аби вони посиділи з тобою?

- Що? – неспокійно вирівнявся той й подивився на хлопця, продовжуючи тримати роги руками. – Навіщо? Щоб вони побачили мене без рогів? – скривився у болю. – Що вони мають подумати?!

- Але вони вже бачили тебе без рогів, - скорботно зібрав брови. – В лікарні. Коли навідували тебе, - заспокійливо погладив по плечу.

- Це не рахується, - нервово відвернувся. – Мої роги не в порядку. Треба привести їх до ладу, - знову продовжив тертися об одвірок.

- Кірене, я не можу залишити тебе тут самого. В тебе є друзі, які б посиділи із тобою сьогодні?

- Норол? Що? – стривожено вирівнявся. – Ти хочеш, аби він бачив мене таким? – кивнув на себе. – Без рогів? Із такими рогами? - вказав очима на ті, з яких звисали шматки відмерлої шкіри.

- Добре… - втомлено зітхнув дракон. – Попрошу сьогодні вихідний, - пішов до дальнього кута вітальні, де на столику стояв чорний стаціонарний телефон.

- Що? – розгублено завмер Кірен, дивлячись йому вслід. – Вихідний?

- Я не можу залишити тебе тут самого, - підняв Вейлор слухавку та почав набирати якийсь номер.

Цифра за цифрою. Приклав трубку до вуха, прислухаючись до глибоких гудків.

- Тебе насварять через вихідний! – занепокоєно скрикнув олень. – Вейлоре! – побіг до нього й перечепився за край килима.

- Кірене! – перелякано сіпнувся дракон до того.

На щастя той не впав. Підскочив ближче, все ще тримаючи роги на голові:

- Твій бос! – схвильовано говорив прямо в очі. – Він насварить тебе! Через мене! – зморщився та заплакав.

- Не через тебе, - розгублено почав заспокоювати рукою, як почув з слухавки відповідь. – Га? – повернув очі до неї. – Так, вітаю. Це Вейлор. Угу. Я хочу взяти сьогодні вихідний по особистим причинам, - поглянув на Кірена й пригорнув його до себе, обійняв, почавши заспокійливо гладити по спині. – «По яким причинам», - неприємно відвів погляд у сторону й зітхнув. – По доволі вагомим. У моєї людини зараз дуже нестабільний стан. Я не можу залишити його самого. Вчора я його взагалі у крові знайшов. Угу. Так. Ні, хай цим хлопці займаються. Я там не сильно потрібен сьогодні, - витримав паузу. – Сподіваюся.

Кірен поволі притихнув, прислуховуючись до цієї розмови.

- Угу. Все. Як щось термінове – телефонуйте на мій домашній, - поклав слухавку й повернувся до Кірена: - От бачиш? Ніхто мене не насварив, - легко поцілував у губи. – А тепер давай займемося твоїм станом. Вколемо тобі заспокійливий укол та вкладемо у ліжко.

- М-м… - невпевнено відсторонився олень. – Роги…

Вейлор співчутливо видихнув:

- Кірене, вони не приростуть назад… - потягнувся до них, аби зняти з голови.

- Їх треба обдерти! – відскочив Кірен й поспішив до одвірка, де знову почав тертися ними об кут.

Дракон тихо зітхнув. Пішов на другий поверх, підготував шприц із кетаміном та спустився до коханого, зробив йому укол, від якого вже через десяток хвилин Кірен став спокійнішим.

Та все одно залишок дня олень провів із своїми рогами на голові. Терся ними об двері, відкоси, здирав суху стару шкіру, намагався якось закріпити, приклеїти, прив’язати до голови, аби вони трималися, залишалися там, де і мали би бути. Однак ті все одно падали, все одно поверталися і перекручувалися, випадали.

Кірен питав де інші його роги, де взагалі усі його речі, чому вони не тут, чому Вейлор ховає їх. Навіть починав думати, що той усе викинув.

Дракон заспокоював свого коханого протягом всього дня. Щось пояснював, обіймав, втішав та намагався не лізти туди, з чим він не знав, як зарадити. Не заважав чесатися об відкоси, не заважав спробам закріпити роги на голові, не заважав змиритися Кірену із тим, що роги більше не є частиною його самого.

Лиш надвечір, коли оленю таки вдалося примотати рушником роги до голови, що вони нікуди не сповзали і не крутилися, він почав спокійно ходити по дому, повільно і втомлено рухатися, дихати, говорити так, ніби нічого з ним не відбулося місяць назад. Ніби зараз все так, як і має бути. Тільки Вейлор за вечерею помітив, що Кірен починає якось дивно мотати головою. Ніби йому щось заважало і він намагався це відігнати від себе.

Дракон думав на муху, якогось комара чи мошку, яка дошкуляє коханому. Та пройшов час, олень розв’язав рушник на підборідді та з характерним мотанням голови скинув свої роги на підлогу.

- Кірене? – занепокоєно поглянув Вейлор на це.

Той опустив засмучений погляд на роги:

- Весна, - сказав він спустошено. – Прийшла цьогоріч значно раніше.

Дракон нічого не зрозумів. Та олень полишив рушник, підійшов до коханого й забився до нього в обійми, бажаючи відчути зараз один тільки спокій з теплом.