Булочки для дракона

Настав понеділок. День, коли Джеро збирався заплатити за лікування у палаті інтенсивного догляду того, кого сам і скалічив. Дракон дочекався середини дня, коли їхній бухгалтер дасть йому гроші за останні декілька справ, прослідкував коли бос поїде в казино надвечір. Та майже одразу за ним вийшов і сам. Впіймав таксі, прибув до лікарні.

Одразу попрямував до бухгалтерії, попросив чек. Не вчитуючись пробігся очима по пунктах, опустив погляд до підсумкової суми і тихо вдавився.

- Це що таке? – почав він уважніше вивчати ціни. – Перев’язки, бинти, кисень, три медсестри… Нащо йому три медсестри? – зморщено глянув на жінку на касі. – Що він з ними робив у непритомному стані?

Та незручно підняла плечі. Джеро розратовано продовжив вчитуватися в чек:

- Морфій, пеніцилін… Ви в нього весь свій склад морфію вкололи, чи що? – опускався очима. – Окрема покращена палата… «Золотий хлопчик» якийсь, а не хворий при смерті, - невдоволено відкинув чек. – З такими цінами він вже не ходити, а літати повинен, - почав діставати гроші.

Оплатив, віддавши зараз мало не все, що йому дали за «зарплатню». Взяв чек із печаткою. Глянув за яку саме палату він платить. Вийшов у хол і струснув рукою, стискаючи зуби.

«Такі ціни… За що я заплатив?» - обернувся на ліфт.

Пішов до нього. Піднявся на третій поверх.

Хірургічне відділення. Стаціонар.

- Третя, третя… - йшов Джеро по коридору, придивляючись до номерів палат.

- Пане? – люб’язно зупинила його медсестра. – Вам чимось допомогти?

- Так, - роздратовано подивився він на дівчину. – Де третя палата?

- Третя? – нервово посміхнулася.

- Так, - трохи підвищив голос. – Я заплатив за цю третю палату, як за тропічний курорт! – змахнув чеком. – Я хочу побачити за що я плачу!

- Дозвольте? – стримано протягнула вона руку до чеку.

Джеро з неприязню дав подивитися.

- Ах, так, дійсно, ви заплатили за лікування пана Коротто, - відступила та.

- А я про що кажу.

- Ходімте за мною, - повела його до острівка медсестер.

Хлопець прийшов туди. Та дівчина одразу підійшла до старшої жінки, закликала до себе якогось лікаря, з якими почала неспокійно шепотітися:

- Той пан хоче зайти в третю палату, - кивнула на Джеро, який похмуро стояв біля стійки, спостерігаючи за всім цим.

- В третю? Там де Коротто? – мигцем глянула головна медсестра на хлопця і повернулася до розмови. – Але це чоловік Вейлора. Думаєш варто пускати до нього когось невідомого?

- Але він заплатив за його лікування, - ледь чутно сказала дівчина.

Всі троє перезирнулися, не знаючи, як буде краще вчинити.

З палати позаду Джеро хтось вийшов. Хлопець навіть повернувся, аби глянути хто це. Побачив високого чоловіка 45-ти років із розлогими оленячими рогами на голові. Такого ж віку жінку із ним. І номер палати, з якої вони вийшли.

«Батьки того безрогого?» - незворушно підняв Джеро брову, спостерігаючи за ними.

Пара підійшла до острівка медсестер та попросила покликати до них лікаря свого сина, аби поговорити.

- Так, звісно, - відгукнулася старша жінка і пішла кудись.

Загорілася лампочка виклику медстестри з восьмої палати, куди схвильовано поспішила дівчина.

- А вам нікуди не треба? – глянув Джеро на лікаря, який залишився.

Той лячно проковтнув слину. Озирнувся, наче шукав когось поглядом. І також пішов, не бажаючи залишатися з цим невідомим. Дракон коротко хмикнув.

«Як іронічно. Поряд одне з одним стоять ті, хто його породив і той, хто його ледь не вбив,» - покосився у сторону, звідки вже йшов якийсь інший лікар.

- Пан та пані Коротто? – підійшов той до сімейства.

- Так, - занепокоєно кивнув чоловік, ступивши назустріч. – Що з нашим сином? Що з його рогами?

- Ходімте до мого кабінету. Це розмова не для такого місця, - закликав жестом за собою.

«Як вдало, - прослідував Джеро за тим, як батьки Коротто йдуть за доктором. – Не треба буде нікому нічого пояснювати,» - розвернувся й увійшов до третьої палати.

Зеленуваті стіни, біла штора на прикритому вікні. Плитка на підлозі, люстра, ліжко. Олень із перемотаними пеньками рогів, що сидить в постілі. Вже не такий блідий і втомлений, не такий худий та хворий.

- В нашу останню зустріч ти виглядав гірше, - сухо підмітив Джеро, залишаючись на порозі, тримаючи ручку закритих дверей.

- Так? – тихо розгубився Кірен, який щойно включив собі радіо на тумбі.

Палату заповнила тиха і спокійна блюзова мелодія.

- Мені стало краще останніми днями, - злегка посміхнувся олень своєму гостю. – Мій чоловік турбується про мене.

- Чоловік? – насупився Джеро і одразу за цим напружився: - Коли ви встигли одружитися?

«Чому Вейлор не сказав про це?»

- Якщо чесно… - ніяково відвів Кірен погляд у сторону. – Я не пам’ятаю...

Дракон стримано зморщився. Від такої відповіді, такої реакції, такої дивної поведінки в своїй присутності. Після всього того, що він зробив цьому оленю, після того, як погрожував, бив, відпилював йому роги – той дружньо посміхається. Не виказує жодного страху, ненависті.

«Він під наркотою? – поспіхом оглянув він хлопця. – Чи я так сильно йому вмазав тоді, що в нього мізки потекли?»

- Цей во, - кивнув Джеро на нього, - ти знаєш хто я?

- Вибач… - незграбно посміхнувся олень йому. – Лікарі кажуть, що в мене амнезія… Я… Не пам’ятаю хто ти…

- А що ти пам’ятаєш? Як попав до лікарні пам’ятаєш?

Той злегка покрутив головою.

- А хто тобі роги відрізав і за що пам’ятаєш?

Кірен опустив знічений погляд на ковдру:

- Не… - сіпнулася щока під оком. - Пам’ятаю… - почало викривлятися його обличчя, морщитися.

Напружилися брови, стиснулося горло. Спустошений гул перекрив будь-які звуки з коридору та вулиці. Серце закалатало, відбиваючись у грудях, скронях, пальцях, які почали труситися.

- Ні… - болісно й тихо завив хлопець, стискаючись у клубок.

Підтягуючи коліна до тіла, накриваючи роги долонями.

«Може, - сухо оглянув Джеро таку реакцію, - це навіть на краще, що він не пам’ятає мого обличчя.»

- Ти принизив драконів, - кивнув він на Кірена, що сіпнувся, починаючи стиснуто плакати. – Але так, як ти вже отримав своє покарання… - незручно замовк. – Конфлікт вичерпано.

Кірен шморгнув носом, коли сльози потекли по щоках. Закрився передпліччями, стиснувся у клубок.

- Гей, послухай мене, - відступив Джеро від дверей і підійшов до хлопця. – Гей, - торкнувся плеча, намагаючись привернути увагу до себе. – Ти тепер чоловік Вейлора – отже його людина. Я тепер буду ставитися до тебе, як до своєї сім’ї. Я його брат. Тож пропоную забути старі образи і рухатися вперед. Я он, - показав чек з мокрою печаткою, - твоє лікування оплачую. Глянь яка в тебе палата хороша, - кивнув на ту. – Тож цей, не плач.

Схлипи Кірена стали голоснішими, боліснішими:

- Кхе…! Кхе…! – задихаючись потягнувся він до хлопця, намацав його тіло, обійняв і притулився, втупився мокрим обличчям в жилет, не знаючи за кого ще йому зараз хапатися.

«Якого біса?!» - нашорошено застиг Джеро, піднявши руки.

- Уу…! – у відчаї ридав олень.

«І що мені в дідька робити зараз?» - зачаївся дракон.

- Н… Не плач, - незграбно похлопав він його по спині. – Тобі морфій колять, ще щось там, - побіжно глянув у чек, шукаючи назви ліків, опустив погляд до парубка: - Цей, рани вже затягнулися? Ти, цей во, як його, зять. Чи як тебе називати тепер?

- Га…? – розгублено підняв Кірен до нього червоне обличчя в патьоках сліз. – «Зять»…? – шморгнув носом.

- Я цей, брат твого чоловіка, - опустив погляд на жилет і неприємно витер мокрі сліди: - Ну от, весь живіт тепер у сльозах…

- Ти… - втягнув Кірен шмарклі. – Мій новий родич?

Той покачав головою з боку на бік:

- В якомусь роді.

- Чому він не розповідав мені про тебе…?

- Краще в нього запитай.

Повиснула напружена пауза, яку порушувала тільки тиха музика з радіоприймача.

- Цей во, - спрямував Джеро очі до жалісливого обличчя парубка, - покарання ти від драконів отримав. І сподіваюся, що більше так нахабніти не будеш. Тож пропоную перегорнути цю сторінку і рухатися далі. Згода?

- Н… Напевно… - нерішуче шморгнув Кірен носом.

- Ти тепер одружений із Вейлором, тож мій обов’язок тепер захищати тебе так само, як і його. Тож цей, - зняв його руки з себе та відступив, - годі ревіти. Я такі гроші плачу за твоє одужання не для того, аби ти тут плакав.

Несподівано двері в палату відкрилися і всередину увійшов Вейлор із немаленьким паперовим пакетом в руках:

- Сонечко, а ось і вечеря, - з посмішкою повернувся він до Кірена й завмер, побачивши поряд із ним свого брата.

Джеро так само застиг, напружено округливши очі.

- Я рахую до трьох, - суворо підняв Вейлор три пальця. – Аби ти звідси зник. Один… - загнув палець.

Той проковтнув слину й поспішив на вихід.

- Два… - слідкував Вейлор за ним.

- Я лиш глянути в яких умовах він лежить, - лячно пройшов Джеро повз брата.

- Патологоанатом по шматках збиратиме, - не зводив погляду з хлопця.

- Він міг би і звичайною палатою обійтися, - вискочив у коридор.

- Тебе спитати забули, - зачинив за ним двері та повернувся до Кірена: - Що він з тобою робив? – схвильовано попрямував до нього, поставив пакет на тумбі. – Кривдив? – взяв за щоки і спрямував розгублене обличчя до себе. – Ображав? Я йому руки відірву, - дістав хустинку, почавши витирати сльози з щік.

Олень тихенько шморгнув носом:

- Не кривдив… Чому ти прогнав його…? – жалісливо взяв за зап’ястя, зупиняючи хустинку. – Він платить за моє лікування…

- Це найменше, що він міг зробити для тебе, - твердо кивнув й спантеличено насупився: - Ти його не впізнав? – кивнув на двері.

- М-м, - сумно покачав головою. – Ти мені не розповідав про свого брата…

- Певно, краще ніколи і не розповідати, - продовжив витирати обличчя.

- Чому? Він, ніби, не поганий…

- Він зрадив мене. І так, як я не можу пробачити.

- Що він зробив? – зі співчуттям зазирав в очі.

Вейлор зітхнув:

- Скривдив мою людину, - закінчив витирати сльози і вирівнявся. - Не попередив мене, що бос наказав йому зробити це, - поклав носовичок у кишеню.

- Якщо бос так сказав, - спостерігав Кірен за ним, - то може твій брат не винуватий…?

- Він винуватий у тому, що не сказав мені, не попередив. Перестарався із покаранням, - подивився коханому в очі: - Не думай про нього. Це не та людина, яка стане тобі хорошим другом.

- Але ж він твій брат, мій родич. Морозивко, - потягнувся й взяв Вейлора за руку, - ми одружені. Як я можу ігнорувати його існування?

- Не знаю. Спробуй якось, - відпустив долоню та повернувся до пакету, з якого почав діставати коробки із їжею. – Я приніс тобі вечерю. До слова, - глянув у кут із кріслом, - де твоя медсестра? Якого біса мій брат тут вештався, як у себе вдома?

- Я… - незручно відвернувся олень, беручи себе за руку. – До мене приходили батьки, тож вона вийшла, поки я її не покличу, - покосився на чоловіка. – Я не хочу, аби вона завжди була тут.

- Вона тобі не подобається? – уважно глянув на хлопця.

- Вона… - витримав ніякову паузу. – Я хочу бути один, коли… В мене немає відвідувачів і процедур ніяких немає…

- Добре, - легко відпустив Вейлор цю тему, повернувшись до страв. – А як батьки? Ти їх впізнав?

- Угу, - злегка кивнув. – Як я можу не впізнати власних батьків?

- Не знаю… - зітхнув. - Ти сильно голодний?

- А що ти мені приніс? – допитливо витягнувся до тумби.

Там було карі з грибами та шматочками моркви, смажені шпинат, стручки квасолі, фаршировані яйця, пара соусів, морс в скляній пляшці.

- Як же ти мене відгодовуєш, - зі слабкою завзятістю потягнувся Кірен до вилки.

- Моє оленятко має добре харчуватися, - лагідно посміхнувся коханий, висуваючи навісний столик з-за ліжка.

Кірен поступово з’їв рис, під’їдаючи смажену зелень. Обмазав яйця в соусах, починаючи їсти їх голими руками. Попивав морс, не в змозі насититися.

- Хах, не спіши, - прибирав Вейлор зі столику вже пусті коробки.

Як з-за вікна почулося якесь шкрябання по металевому підвіконню, шурхання, курликання.

- Гей, - підійшов дракон до нього й постукав по склу. – Шу! – прогнав голуба, який вмить полетів.

- М, - неприємно зморщився Кірен, дивлячись на все це. – Якась в мене нелюбов до голубів, - продовжив їсти яйце.

- Чого? – витягнувся дракон, визираючи птахів на інших підвіконнях.

- Не знаю, - відповів з набитим ротом. - Щось… А, - проковтнув. – Одного разу я ледь не вбився через голуба. Ми тоді познайомилися, - вказав надкушеним яйцем на хлопця. – Мій рятівник, - задоволено відкусив.

Вейлор застиг. Завмер. Дихати і кліпати перестав на секунду. Здалося, що навіть серце на мить зупинилося.

- Що…? – наче оглушений обернувся він до коханого. – Ти згадав наше знайомство?

- Таке важко забути, - з посмішкою продовжував їсти. – Я дійсно ледь не вбився тоді. Як би не ти – я б на милицях певно ходив досі. Ото відкриття було б. Перший же день і одразу «зачинено через поламані ноги», - розсміявся.

- Кірене! – підбіг хлопець до нього, схопив за щоки й міцно поцілував у губи.

- Хах! Вейлоре! Ти чого?

- Ти згадав мене! – подивився в очі.

- А тебе можна забути…? – лагідно посміхнувся, розчиняючись в його погляді.

Наступними днями парубок згадував все більше. Як він вів справи в пекарні, як зустрічався із Вейлором, як вони ходили на таємні побачення. Та незабаром усі ці приємні спогади стали геть неважливі. У Кірена почалась лихоманка. Лікарі знижували дозу морфію.

Парубка трусило, мучив холод, озноб. Очі не припиняли сльозитися, серце – швидко стукати. Роги – спалахувати болем. А все тіло – потіти, ломити, викручувати, що неможливо було думати ні про що, окрім уколу знеболюючого. Кірен просив лікаря, молив медсестру. Та вони лиш спостерігали. Ставили крапельниці, давали пігулки, зрідка робили уколи, що трохи полегшували стан. Але не прибирали весь біль. Не зупиняли лихорадку. Не допомагали.

- Зробіть щось… - у відчаї крутився хлопець у ліжку. – Зробіть… - швидко і поверхнево дихав, думаючи, що він помирає.

Кірен відмовлявся від їжі, відкидав руки медсестри, що хотіла поправити ковдру, хапався за Вейлора. Жалівся йому, благав, молив, аби він допоміг. Байдуже як. Байдуже якими жертвами. Аби тільки зняли цей біль. Зробили укол. Відпустив увесь цей стан.

А той зі співчуттям дивився на нього. Тримав за руку, витирав піт, обіймав, залазив у ліжко, даючи притиснутися до себе, зігрітися, хоч трохи заспокоїти все те тремтіння, яке не припинялося. І втішав, казав, що скоро все це закінчиться, скоро полегшає. На що Кірен лиш плакав та тримався за нього.

Майже тиждень провів хлопець в цьому стані, який з кожним днем ставав усе важчим. Коли нарешті йому почали колоти щось інше, що робило ці муки легшими, віддаленими, притупленими. Поступово пішло тремтіння, зменшився біль в рогах, перестало ломити всі м’язи, зупинилися сльози. Кірен все ще лежав, не бажаючи вилазити з ліжка, і мляво дивився у стелю, відчуваючи, як же ліниво та неохоче пропливають думки.

Він все розумів, усіх впізнавав, але був надто втомлений, після цих мук, аби говорити із кимось довше п’яти хвилин за раз. Тільки Вейлора він не проганяв, бо той просто тихо сидів поряд, тримаючи за руку.