Булочки для дракона

Наступного дня Вейлор під’їхав до «Оленячої випічки» тільки о дев’ятій годині ранку. Припаркував автомобіль на узбіччі, оглянув вхід і вікна булочної прикрашені квітами, кульками та стрічками. Побачив всередині декількох людей, які вже щось купували, активно роздивляючись вітрину. І попрямував усередину.

При відкритті дверей, над головою задзвенів дзвоник. А все тіло вмить огорнуло затишне тепло печей та насичений запах хлібу, від якого навіть трохи запаморочилося в голові. Вейлор злегка похитнувся, відчуваючи якесь незвичайне розслаблення в такій атмосфері. Хотілося послати усі свої справи куди подалі, накупити хліба, випічки, взяти гарячого чаю та сісти у крісло-гойдалку, аби почитати гарні новини. І нічого більше. Ані роботи, ані боса, з його вічними завданнями.

Парубок спокійно та глибоко вдихнув, пропускаючи все тепло і аромати через себе. Повільно видихнув. Повіки самі собою опустилися на середину ока, забуваючи про будь-який поспіх. Погляд спрямувався до прилавку.

За скляною вітриною стояли цілі таці із тістечками, булочками, тартами і навіть шматочками тортиків. З цінниками, під уважними поглядами покупців, які роздивлялися їх з усіх сторін. За спиною пекаря-продавця знаходилася окрема вітрина із хлібом: білим, чорним, з висівками, батонами, багетами, пампушками та звичайними булками, з якими можна було їсти супи.

А сам продавець… Вейлор навіть забув про весь той хліб і кондитерські вироби, чиї аромати взяли його у полон. Той парубок, той високий Кірен із гіллястими пухнастими рогами та в білому фартуху, який повністю закривав його груди і стегна з усіх боків, зав’язуючись спереду. Із поспіхом у рухах, із чіткими відповідями покупцям, і з чарівною посмішкою, в якій проглядалися втома та натхнення до улюбленої справи. З усім цим навіть не одразу можна було помітити сліди борошна на його волоссі із рогами, сліди засохлого тіста і якихось начинок у формі пальців, якими тут і там був вкритий фартух. Він просто працював. Швидко, чітко, деколи губився, але наче бджілка, час від часу поглядуючи на годинник на стіні.

Вейлор навіть не помітив, як черга підійшла до нього самого.

- Вітаю, - чи не з сонною посмішкою сказав він до пекаря.

- Вітаю! – енергійно відповів йому той. – Чого бажаєте, пане?

- Не знаю… - окинув Вейлор поглядом вітрину, де спеціально приберігали пусте місце ще для якихось смаколиків. – Можете щось запропонувати? – підняв очі до Кірена. – У вас так багато всього, що я не знаю з чого почати.

- А ви хочете солодкого, чи простого хліба? Які у вас смаки? Що ви полюбляєте? З рибою в мене нічого немає, - усміхнувся.

- Хах, - розслаблено відгукнувся той. – Ні, я з рибою у вас нічого і не шукаю, - знову оглянув солодкі позиції. – Може почнемо з цього? – вказав на здобні рогалики з шоколадом, прикрашені ганашем.

- Гарний вибір, - швидко розкрив той паперовий пакет, взяв щипці і поклав один рогалик. – Вони ще теплі, тож шоколад буде витікати, як щойно з печі, - посміхнувся. – Може щось ще?

- Не знаю… - бігав він поглядом по вітрині. – У вас стільки всього…

- Якщо ви збиралися спробувати чи не все, тоді давайте почнемо зі звичайних булочок, - хутко запропонував Кірен. – Є ще булочки з яблучним повидлом, з цукром, - вказував на них щипцями. – Ось ці з вишнею, ті – з лісовими ягодами.

- А покладіть мені ось цих по одному, - вказав Вейлор на маленькі корзинки-тарти одні з бананом, а інші з ягодами, вкриті карамеллю, наче склом.

- Звичайно, - спритно виконав парубок запит. – Це все, пане?

- Певно так… - дістав він гаманець з внутрішньої кишені.

Кірен швидко глянув на годинник, узяв табличку «перерва на 15 хвилин» і поставив її на вітрину біля останнього в черзі.

- Якщо бажаєте, - розраховував він Вейлора, - то через 15 хвилин будуть еклери та булочки із заварним кремом.

- Ви ще і готуєте, поки продаєте? – здивовано підняв він брови, забираючи решту та свій пакунок з десертами.

- Звичайно! – посміхнувся той. – Вночі мені просто не встигнути приготувати все, що я хочу! – перевів погляд на наступного в черзі: - Вітаю! Чого бажаєте?

- А мені оцих булочок три штуки, - вказав той чоловік на круглі булочки, посипані цукром.

Вейлор вражено відійшов від каси, ховаючи гаманець до внутрішньої кишені піджака. Оглянув доволі велику вітрину, як для тієї, яку робить всього одна людина. Підняв погляд до Кірена, що метушився за прилавком, бажаючи якомога скоріше обслужити кожного покупця. Подивився на пакунок в руці та попрямував до машини. Перед виходом обернувся, перевіряючи, як там продавець. Той працював, наче бджілка.

Надвечір Вейлор проїжджав повз «Оленячу випічку» по справах і побачив біля її входу маленький стенд із декількома коробками та табличкою «нерозпродана випічка». Сам заклад у той час був вже зачинений. А в середині можна було побачити образ тільки однієї людини без рогів, яка мила підлогу.

Наступного ранку Вейлор зазирнув до булочної приблизно в той самий час. Його знову з усіх сторін огорнули приємні аромати. Ранкова бадьорість знову кудись зникла. А бажання швидко виконати доручення боса – вивітрилося. Парубок зітхнув, лінивим поглядом розглядаючи вітрину.

Підійшла його черга.

- Вітаю! – так само радісно сказав йому Кірен. – Чого бажаєте?

- А… - задумливо обирав він серед десертів. – Покладіть мені ось цього, цього і отой тортик. В ньому багато крему?

- Ні, - почав з посмішкою збирати у паперовий пакет лимонну корзинку і «яблуневу троянду» посипану цукром. – Це простий вафельний торт. В ньому багатенько вареного згущеного молока, але крему… - потішно всміхнувся, дістаючи з-під прилавку картонну форму для трикутного шматочка. – В ньому немає, - запакував його в окремий пакет.

- Хитрий ви, - дістав Вейлор гаманець.

- Хах. Не хитрий. Просто кмітливий, - узяв пару купюр і почав збирати решту.

- До слова, - узяв він свої пакунки. – Вчора вечором я проїжджав повз вас і побачив декілька коробок. У вас щодня тільки свіжа випічка? – трохи здивувався.

- Не ображайте мене таким тоном, - несерйозно знітився Кірен, протягуючи йому решту. – Невже ви думали, що я буду пропонувати своїм покупцям вчорашню їжу?

- Скоріш не очікував, що ви будете стільки готувати кожного дня… - забрав він гроші, вражено пройшовшись поглядом по асортименту.

- Хах! Готувати я люблю! Була б моя воля – стояв би на кухні цілими днями! Але, - підняв плечі, - стільки їжі люди не купують, та і тіло втомлюється. Тож готую я, здебільшого, вранці.

- Але вчора я приходив у той самий час і ви щось казали про еклери, - спантеличено поклав решту в гаманець, а той – у внутрішню кишеню піджака.

- Хаха! Пане, ще ранок! І я все ще готую! Еклери ще остигають після випікання! Вони будуть на прилавку десь за півгодини.

- І ранковим гостям не дістанеться жодного еклера? – насупився Вейлор. – Як же я тоді спробую їх, якщо я приходжу тільки в цей час, а вони попадають на прилавок вже після того, як я поїду?

- Пане… - зглянувся Кірен над ним та мовчки провів долонею до однієї таці на вітрині, де серед крихт лежали два самотніх еклера.

Покупець зніяковіло заховав погляд.

- При відкритті вся вітрина заповнена, - ніжно продовжив пекар. – Зараз я готую тільки збільшені партії того, на що в мене не вистачило часу вночі…

- То… Можна мені тоді і еклер одну штуку? – пробурмотів Вейлор, уникаючи погляду в очі.

- Звісно, - спокійно посміхнувся Кірен, взяв щипцями еклер та запакував його до окремого пакету.

Вейлор заплатив, кивнув і швидко пішов.

Вечором зупинився біля коробок з залишками випічки, з яких щось забирали бідні сім’ї, і подивився скільки взагалі у Кірена виходить нерозпроданого товару. Загалом, там були декілька тартів з різними начинками, пара буханок хліба, багет, якісь булочки та два шматочка тортів. Ніби і не ціла таця з однією позицією, але тут-там по парі штук і вже виходила коробка.

«Треба буде поговорити із Кіреном, - оглядав Вейлор все це. – Якщо він продовжить у тому ж темпі – буде терпіти збитки. А цього не потрібно жодному з нас,» - повернувся до авто.

Наступного дня парубок зміг навідати «Оленячу випічку» тільки біля полудня. Весь втомлений, замучений, із купою справ, які він вже переробив. Вейлор підійшов до продавця і важко видихнув, оглядаючи десерти. Кірен навіть занепокоївся:

- Пане, щось сталося?

- Ні, - злегка зморщився той. – Просто робота, - перевів погляд з солодкого на хлопця.

А той так само сяяв. Його роги переливалися у розсіяному світлі сонця подібно до оксамита. Очі блищали натхненням. А все лице було готове слухати будь-яке замовлення або поспівчувати будь-яким проблемам життя.

- Я вчора бачив у вас багацько відходів, після робочого дня, - чи не в лоб почав Вейлор. – Вам краще зменшити кількість деяких позицій, аби ви не пішли в мінус.

- Не хвилюйтеся. Залишки випічки входять у мої плани. Тим паче, що їх виходить не дуже багато.

- Але з багатьох позицій по декілька штук і вже виходить чимало.

- Пане, - спокійно, але наполегливо сказав Кірен, трохи нахилившись до нього, - я тут пекар та власник. Я знаю які я маю ресурси, і я знаю яка кількість залишків є для мене завеликою. Тож прошу…

- Я лиш бажаю вам процвітання. Така гарна пекарня… - кивнув Вейлор на залу. - Буде невимовно прикро, якщо ви збанкрутуєте через настільки велику любов до випічки, що не в силах зупинитися випікати, - іронічно посміхнувся.

- Пане, - із натиском намагався зупинити він цю розмову. – Прошу, не вчіть мене, як треба вести мою справу. Люди чекають, - вказав очима на чергу. – Якщо хочете поговорити зі мною – приходьте після зміни.

Вейлор стиснув губи:

- Пане, - тон його став серйознішим, - ви не розумієте до чого я хилю. Якщо ви продовжите у тому ж самому темпі – ви будете втрачати гроші, - поставив вказівний палець на прилавок між ними. – У вас доволі багато позицій, доволі багато клієнтів. І нехай ви заробляєте, але якщо ви щодня будете викидати таку кількість їжі – ви не заробите так багато, як можете.

- Гроші не є для мене першочерговою ціллю, - спантеличено насупився Кірен. – Я працюю через любов до кухні та випічки. А не заради того, аби назбирати статків і придбати собі віллу на березі моря, - вражено підняв плечі.

- Ваша любов – це прекрасно, - відкинув він долонею цей факт. – Але бізнес є бізнес. Мало заробляти на «простеньке життя, як у всіх». Пане, ви зобов’язані процвітати і прагнути стати чи не найголовнішою булочною нашого району. Бізнес – це жорстокий світ, де з’їдають всіх, хто є недостатньо сильним чи працьовитим.

- Пане, - насупився парубок, ніби його образили, - навіщо ви кажете мені такі речі на третій день відкриття? – губи скривилися від гіркоти. – Чи я не виглядаю старанним? Чи вам не подобається моя випічка? – підняв плечі. – Навіщо ви мене залякуєте конкуренцією? І натякаєте на те, що моя булочна прогорить… - перевів погляд на чергу в пошуку підтримки.

- Пане… - занепокоївся Вейлор. – Я бачу всі ваші старання, - поклав долоню на стільницю між ними. – Куштую вашу випічку. Я тут буваю кожного дня, - втішно посміхнувся. – Мені все подобається у ваших булочках. Я просто хочу вас застерегти. Підготувати. Напоумити, аби ви не робили дурниць, вважаючи, що вони ні до чого не призведуть.

Кірен знічено покосився на нього.

- Ваша випічка чарівна! – намагався втішити Вейлор. – Але я хвилююся за ваші доходи. Це дуже шляхетно з вашої сторони пропонувати безоплатну випічку бідним, які не в змозі щось придбати у вас протягом дня. Але в першу чергу варто думати про себе самого. Про вас, про ваш бізнес. Якщо ви такими темпами збанкрутуєте, то ані ті бідні свої тістечка не отримають, ані ви самі насолоджуватися роботою більше не будете…

- Краще б побажали мені удачі в моїй справі, а не лякали конкуренцією… - опустив він погляд, а з ним і плечі.

- Від конкуренції нікуди не втечеш… - співчутливо протягнув парубок пальці до нього, ніби бажаючи покласти їх на долоню. – Але є люди, які можуть вам з цим допомогти.

Кірен підняв очі.

- Допомогти з конкуренцією, - спокійно продовжив Вейлор. – Проте не безоплатно. Попросіть їх про це. Адже, - сумно посміхнувся, - справжня ділова людина має розумітися на взаємовигідних умовах? Якщо платиш то маєш і отримувати щось корисне для себе?

В оленячих очах промайнуло питання з блиском надії.

- Попросіть їх, - похлопав Вейлор долонею по стільниці та забрав руку до себе. – Проте не дуже наполегливо. Спокійно, з повагою. Впевнений, що вони вас вислухають і запропонують щось своє, - втішно посміхнувся.

- Попросити? – невпевнено опустив він обличчя. – Але кого? Про яких людей мова? – подивився на хлопця.

- Не хвилюйтеся. Вони самі прийдуть до вас за декілька днів. З ними співпрацюють чи не всі успішні бізнеси в цьому районі, - посміхнувся. – Запропонують свої послуги і вам, - похлопав долонею по прилавку. – Не відкидайте союзу із ними, - із часткою наполегливості схилив голову до Кірена. – Вони знаються на тому, як вести бізнес. Пам’ятайте, що в першу чергу вони ділові люди, яких цікавлять гроші. Але досі жоден, хто почав співпрацювати із ними не потерпів збитків. Бізнеси процвітають. Чого не можна сказати про тих, хто відмовився… - прикро стиснув губи. – Гарний район, - озирнувся Вейлор. – Велика конкуренція, - покосився на Кірена.

- То… - невпевнено протягнув він. – Мені просто чекати на них?

- Так. Вони не могли не помітити відкриття такої чарівної булочної в нашому районі, - ніжно посміхнувся. – Тож не хвилюйтеся. І хай ваш хвостик залишається спокійним, - пройшовся розслабленим поглядом по парубку від рогів до ніг.

- Пане! – вражено і ніяково випростався хлопець, однією рукою закривши свій хвіст.

- Певно, - жваво посміхнувся Вейлор, почавши розглядати вітрину, - візьму сьогодні ось це, це і дві «яблуневі троянди», - вказав він на булочку з заварним кремом та полуничне тістечко.

Наступного дня Вейлор заїхав до «Оленячої випічки» у той самий час, що і раніше – біля дев’ятої. Посміхнувся Кірену, знову не в силах відірвати погляду від оксамитових рогів, та взяв щось новеньке для себе, прихопивши одну «яблуневу троянду».

Такі візити відбувалися кожного нового дня. Колись вранці, колись біля полудня. Однак Вейлор незмінно приїздив та брав для себе щось смачненьке. Тему впливових людей він більше не підіймав, а Кірен його не питав, занепокоєно очікуючи коли ж вони прийдуть.