Булочки для дракона

Протягом наступних днів Вейлор так само не заходив у булочну, не купляв собі нічого смачного, не бачився з Кіреном. Але час від часу проїжджав повз, дивився чи працює пекарня, чи все йде, як зазвичай. Вона відкрилася вже ранком суботи – на наступний день, після того погрому. Дракон навіть здивувався, як так оленю вдалося настільки швидко відновити усі запаси і знову зібратися з силами, аби працювати. Відправив йому квітів, вегетаріанський обід. І притихнув, не розуміючи, що йому робити далі.

Якесь дивне відчуття заполонило всю душу. Якийсь сум, туга і тривога перед зустріччю з Кіреном, що Вейлор знаходив собі десять відмовок, аби її уникнути. І при цьому мучався, постійно згадуючи про свого оленя. Про його очі, роги, руки, про його бешкетний хвостик, гарячий норов та спокійні солодкі поцілунки, обійми, яких він так довго не відчував.

Хотілося до Кірена, хотілося всією душею, але разом з тим і було страшно, тужливо – Вейлор навіть не розумів чому саме. Адже він кохає його. Але чомусь ця думка тепер викликала один тільки сум.

Минула субота, за нею неділя, понеділок… Половина тижня. Почався четвер.

«Я обіцяв йому відшкодувати витрати, - тихо курив Вейлор у стороні. – Але досі так і не прийшов,» - глянув на телефон, який висів на стіні, черкнув пальцем по носу, вдихнувши повітря.

Не було впевненості, чи дійсно варто це робити – дзвонити, домовлятися, зустрічатися. Але так хотілося… Побачити, почути, сказати хоча б пару самих звичайних слів. І разом з тим тривога розривала на дрібні частини, що думки розліталися наче комахи.

«Але я обіцяв. Я завжди тримаю слово,» - зітхнув і таки підійшов до телефону.

Дістав телефону книжку, знайшов у ній номер пекарні, методично набрав і взяв слухавку в руку. Заховав книжку в кишеню, затягнувся цигаркою, почув глибокі гудки.

Один гудок, другий… Хтось підняв трубку.

- Так, вітаю, - жваво відповів Кірен. – Це пекарня «Оленяча випічка». Чим можу допомогти?

- Ем… - відвернувся Вейлор до телефону, ховаючи обличчя від інших людей. – Як ти? – запитав неголосно. – Як у тебе справи? – почухав двома пальцями потилицю, утримуючи в цій руці цигарку.

- Га? – напружився олень. – Пане? Вас погано чути.

- Кхм, - вирівнявся дракон, не знаючи які слова підібрати. – «Оленяча випічка», так? – запитав голосніше.

- Саме так. Чим можу допомогти?

- Та… - задумливо повів великим пальцем по нижній губі. – Я б замовив собі щось. Булок якихось, чи щось на кшталт того, - нервово затягнувся, відчуваючи, як швидко стукає серце. – Кхм, - опустив погляд, не в силах грати цю незрозумілу роль якогось незнайомця, від якої вже починало тіпати. – Кірене, це я, - заявив він чітко. – Вейлор, - хутко затягнувся і продовжив діловим тоном: - Я обіцяв тобі відшкодувати…

- Де ти пропадаєш? – занепокоєно перебив. – У тебе все добре? Вже тиждень до мене не заходиш.

- Кхм. Ти вільний сьогодні? – швидко облизнув губи. – Порахував скільки я винен тобі?

- Приїжджай після зміни, - ображено насупився. – Тоді поговоримо, - скинув виклик.

Вейлор покосився на телефон, на цигарку. Загасив її та повісив слухавку. Пішов до інших драконів із холодним спокоєм на душі.

«Ділова зустріч. Хутко віддам йому гроші і розійдемося,» - кивнув сам до себе.

Проте вже через пару хвилин виникла думка, що при такому розкладі Вейлор виглядатиме зовсім не дружньо, не гостинно, не прихильно до Кірена. Якщо отак просто зустрітися, обмінятися парою слів, порахувати гроші та віддати все до останньої банкноти.

«Він втомлений після роботи… - неспокійно закрутилося в голові. – Буде голодний. Можливо без настрою. Про які справи можна говорити у такому стані? – відвів стриманий погляд у сторону. – Треба влаштувати вечерю. Аби він відпочив. На повний шлунок і розмова краще піде.»

Тож зібрався Вейлор ближче до часу закриття булочної. Підготував той дім, у якому вони проводили час позаминулого тижня, одягнувся, причесався, приснув на шию та зап’ястя звичними парфумами. Взяв кабріолет та поїхав до Кірена. Припаркувався на узбіччі, поряд з тим самим провулком, який вів до задніх дверей. Вийшов з автомобіля. Сперся куприком на бік бамперу і закурив, очікуючи на свого «партнера».

Якісь сухі стали думки, холодні. Вейлор практично не згадував губи Кірена, його щоки, очі, хвіст. Роги більше не викликали жодних емоцій. Дракон відкидав почуття. Відкидав ніжність, ласку, забував власну турботу. Намагався всіма силами відгородитися від всього цього. Поставити стіну, відрізати, придушити серце та його ниючий біль. Від’єднати саме слово «кохання» від себе.

І в нього виходило. Вейлор знову виглядав неприступним і суворим молодим чоловіком, що не знає, що таке м’якість. Із холодом в очах, загрозою в голосі, впевненістю у позі. Справжній дракон, який діє без коливань. Слухає наказ мовчки, виконує швидко і чисто. Без зайвих думок, без відволікань.

Парубок мовчки курив, жорстко дивлячись собі під ноги. Чув кроки оточуючих, як проїжджають машини, як урчить власний мотор.

- Хм, - легковажно відгукнувся Кірен поблизу. – Я вже і забув, що ти куриш. Так давно не чув від тебе запаху диму.

Вейлор аж сіпнувся, ледь не вронивши цигарку:

- Т-так, - промайнуло тремтіння у голосі. – Я не курив, кхм, - вирівнявся, набуваючи впевненості, - перед нашими зустрічами, - тримав погляд внизу.

- Я б продовжив цю практику, - взявся Кірен за ручку пасажирського місця. – Мені значно більше подобалося, коли від тебе не йшов цей гіркий запах, - красномовно глянув на хлопця та сів у авто.

Вейлор прочистив горло, відвертаючи погляд у сторону: «Я почав кидати заради тебе, - посумнішала ціла душа. – І нащо я знову курю…?» - опустив засмучені очі на цигарку, яка швидко тліла.

Струсив попіл у стороні, зробив пару кроків до смітника, загасив недопалок та викинув. Повертаючись до машини кашлянув, намагаючись видути весь дим з власних легень.

Сів за руль, пристебнувся. Без зайвих слів глянув на дорогу і поїхав.

До будинку парубки їхали мовчки. Вейлор слідкував за дорогою, їдучи дещо повільніше, аніж зазвичай. Кірен роздивлявся околиці, людей, будівлі.

Коли під’їхали, так само без слів припаркувалися біля будинку. Олень вийшов на тротуар перший. Дракон глянув на це, відчувши, як серце неприємно вкололо. Заглушив двигун, вийшов слідом. Обидва піднялися до дверей. Вейлор дістав ключі та відкрив.

- Фух… - із полегшенням увійшов Кірен всередину. – Боже ти мій… - протер обличчя руками. – Ця конспірація мене просто вбиває…! – обернувся до коханого, який тільки зайшов та закрив за собою. – А тебе не вбиває? – ступив до нього та кинув руки на плечі.

- Га? – розгублено застигнув дракон, повернувшись до хлопця.

- Ну ж бо… - засмучено надув Кірен нижню губу. – Не реагуй так, ніби ти не радий мене бачити… - втомлено посміхнувся, попрямувавши до вуст. – Дракончику… - затишно прошепотів, повільно огортаючи шию руками. – Мій… - заплющив очі й поволі віддався спокійному, люблячому поцілунку, в якому хотілося розчинитися без жодного залишку.

Вейлор затримав дихання, заціпенів, поки все його тіло вкривалося великими сиротами, серце починало стукати швидше, а горло й живіт неприємно напружилися. Ніби засів клубок в шиї, ніби нутрощі всередині переверталися. Дивний біль і приємне тепло змішалося в одне ціле, яке хлопець просто не міг зрозуміти, не міг розплести, не міг приборкати і зупинити, підкорити самому собі.

- М, - неприємно насупився Кірен та відсторонився. – Ти такий гіркий… - облизав губи. – Ще й цілуватися не хочеш, - підняв повіки й побачив Вейлора, його обличчя.

Абсолютно нещасне, засмучене, сумне. З блискучими очами, які продовжували дивитися вниз. Кривими губами, бровами, зморщеним підборіддям, ніби ось-ось і він пустить сльозу.

- Дракончику, - занепокоєно поклав олень йому долоню на щоку та зазирнув в очі. – Що таке? Що сталося? В тебе проблеми у клані? Ти так довго не заходив через це? – намагався побачити відповідь.

Той жалібно покачав головою з боку в бік.

- А що таке? Що? – співчутливо випитував Кірен. – Йди сюди, - турботливо обійняв, пригорнувши головою до плеча. – Ти зі мною. Ти сильний, - поцілував у волосся, що капелюх заважав. – Я впевнений, що ти все подолаєш. А ті поліцейські хай йдуть подалі, - повчально кивнув на двері. – До мене приходив в п’ятницю один. Такий допитливий, що напружувати почав. Мені здається він щось знає, - підозріло насупився на секунду. - Але я йому нічого не сказав, - заспокійливо помотав головою. – Ні про тебе, ні про сумку. Хай йде до дупи. І тебе не чіпає, дракончику, - ще раз поцілував у скроню та відсторонився, витер його обличчя, щоки. – Угу? – підбадьорливо кивнув очам.

Вейлор засмучено шморгнув носом, дивлячись вниз.

- Ходімо, - кивнув Кірен до їдальні, взяв парубка за руку та зробив пару кроків до кімнати, аби глянути на стіл: - Оо… - зацікавлено підняв брови. – Там стільки всього цікавого, - повернувся до коханого. – Нумо, не журися, - хутко поцілував в щоку. – Тут тебе ніхто не дістане. Ну, - нервово посміхнувся, - я сподіваюся на те. Давай, - почав знімати його піджак. – Роздягаємося, миємо руки і сідаємо за стіл, - почав вішати піджак на вішак. – Я зараз голодний наче вовк. З’їв би весь стіл, - швидко зняв і свій піджак, відправивши його на гачок.

Дракон спостерігав за всім цим мовчки, не знаючи, що він може сказати, як губи його нерішуче відкрилися:

- Кірене, - схопив він парубка за руку і повернув до себе, подивився прямо в очі, - скажи чесно: ти бачиш у мені свого чоловіка в майбутньому, чи ні?

Олень шоковано заціпенів:

- Ем… Ну, - опустив погляд. – Ти надто спішиш, - розвернувся та спробував втекти до вечері.

- Ні, - стрімко зупинив, розвернув. – Дай відповідь, - неспокійно затребував. – Це зайшло вже надто далеко. Або ми йдемо до шлюбу в майбутньому, або розходимося. Я не можу жити в невизначеності. І не хочу. Я бачу в тобі свого майбутнього чоловіка. Я хочу жити з тобою.

Кірен нервово посміхнувся, забираючи руку.

- Я – дракон, - схвильовано продовжив Вейлор. – І мова зараз не тільки про мої бажання. Чим довше ми це продовжуємо – тим глибше ти заходиш в систему.

- В яку ще «систему»?! – перелякано відскочив олень, здибивши хвіст. – Я не хочу бути одним з вас! – вказав на нього. – Я не дракон! Не втягуй мене в це!

- І не будеш! Сонечко! – занепокоєно взяв його руку обома, намагаючись заспокоїти. – Ти ніколи не станеш драконом. В тебе роги оленячі, - співчутливо зібрав брови. – Але ти вже частина системи. Бос знає про тебе. Інші дракони знають, - замовк на пару секунд. - Я не буду втягувати тебе в свої справи. Не буду робити співучасника, як я обіцяв. Але те, що ти зі мною – вже робить тебе частиною системи. Ти маєш дотримуватися деяких правил: мовчати, поважати, не бігти до поліції. А натомість отримуєш все, що я можу тобі дати, - схвильовано показав на себе. – Але я маю розуміти чого ти сам хочеш від нас. Я - хочу сім’ю. Спокійну, як всі звичайні люди, - кивнув на двері, відчуваючи як стискається горло, як накочуються сльози в очах. – Приходити додому, бачити тебе, проводити час разом, гуляти, поратися по дому, сваритися... Я хочу бачити ТЕБЕ в своєму житті, - боляче скривилися його губи. – Я не кажу, що «ходімо одружимося прямо завтра», - кивнув в бік. – Але я хочу визначеності. Конкретної цілі, до якої ми йдемо.

Кірен заховав погляд.

- А ти чого хочеш?! – ледь не у відчаї закричав Вейлор. – Скажи ти хоч щось! – струснув його руку.

- Я не готовий до шлюбу, - зізнався олень, забираючи долоню. – Не готовий до сумісного життя.

- Не важливо готовий ти чи ні! Ти хочеш?

- Я не можу так просто погодитися, поки я не готовий! – занепокоєно подивився на нього. – Як ти не розумієш?

- А як ти не можеш зрозуміти, що якщо ти на це не налаштований, то нам краще розійтися! – струснув руками. – Чим далі – тим важче це буде робити! – показав на двері.

- Але я не хочу розходитися! – вражено витягнувся.

- І я не хочу! – зморщився Вейлор, ледь тримаючи себе у руках. – Але якщо ти не хочеш одружуватися на мені ані зараз, ані через пару років…! – шморгнув носом. – Який сенс мучити мене?! – заволав від болю.

- Дракончику… - занепокоєно притихнув Кірен.

- Я кохаю тебе! Кохаю! – тикав пальцями в свої груди. – І чим довше ми продовжуємо – тим сильнішим це стає! – з надривом кричав він. – Тож взагалі неважливо готовий ти до сумісного життя чи ні! – покачав головою. – Готовий до шлюбу чи ні! Я готовий чекати! – подивився йому прямо в очі. - Питання в тому «чи хочеш»! А не «чи готовий»!

Олень опустив погляд. Вейлор голосно дихав, не в силах приборкати самого себе, заспокоїти, втихомирити.

- Скажи ти хоч щось! – вибухнув дракон.

- Не дави на мене! – обурено відступив Кірен. – Мені треба подумати!

- Та чого тут думати?!

- Аа…! – покивав йому. – Ти думаєш про те, як би одружитися із гарним пекарем! – вказав на нього. – А я, - вказав на себе, - як би зв’язати своє життя із криміналітетом, який підкидує дещо в мою пекарню! – роздратовано підвищив тон. - Без мого дозволу! – заволав, стикуючи кулаки. – І згоди! – почервонів від гніву. – Тут явно треба подумати!

Вейлор затихнув, відвівши погляд у сторону:

- Я сказав, що більше не буду.

- Аа…! – недовірливо покивав. – Інше щось притягнеш! – склав руки на грудях.

- Не притягну. Я не буду втягувати тебе в свої справи.

- Це ще перевірити треба! Після твоєї витівки мені дійсно треба подумати, чи хочу я зв’язувати все своє життя із тобою! До того…! – підійшов й ткнув Вейлора в груди. – Я про наших можливих дітей думав! А от зараз…! – ткнув з докором. – Вже про них думати складно!

- Я ніколи не порушував свого слова, - тихо нагадав дракон. – Якщо я сказав, що більше не буду, отже - не буду, - підняв погляд до хлопця.

- Я все одно досі злий на тебе за це! Ще і збитки не покрив! Як обіцяв мені! – розвернувся й пішов до їдальні. – Та закваска була дорога моєму серцю! – обурено ткнув себе в груди. - А вони її знищили! Я впевнений, що там не один чорт лазив! – погрозив пальцем над головою.

Вейлор прослідкував за ним:

- Я замовив поставити тобі сигналізацію. Вона буде галасувати на пів вулиці. Більше до тебе ніхто не залізе, - пішов слідом.

- Закваску це все одно не поверне! – вже включив він воду на кухні, починаючи мити руки.

Дракон засмучено опустив погляд до підлоги.

Вечеряли вони в тиші. Без звичної музики, для якої зараз зовсім не було настрою. Без розмов, якихось фраз. Хлопці навіть не дивилися один на одного, займаючи себе лиш тарілками. Кірен їв овочеве карі, підбираючи кожну рисинку, куштував запечені овочі, гриби. А Вейлор практично без апетиту колупався у судаку. Пив вино, їв картоплю з гарніру. Нічого солодкого на десерт він не підготував. Тож щойно основні страви закінчилися, дракон встав з-за столу, витерши губи серветкою, помив руки та вийшов на вулицю.

Олень подумав, що той пішов курити, однак парубок повернувся вже за пару хвилин із невеликою сумкою в руках.

- Кірене, - гукнув він його з порогу, перевзуваючись в капці. – Йди сюди. Треба владнати одну справу, - попрямував до вітальні.

- Га? – обернувся пекар. – Яку справу? – швидко зібрав шматочком хліба соус з-під запечених овочів й закинув його до роту.

Хутко витер серветкою руки, губи, піднявся, залишаючи її на краю столу.

- Ще хочеш, - проковтнув той шматок, - поговорити про щось? – пішов до хлопця.

Той вже сидів на дивані, ближче до вікна:

- Не поговорити, - відповів Вейлор із сумом у голосі.

- А що? – обійшов його Кірен з лівого боку і також присів поряд на деякій відстані, поклав руки на коліна.

Дракон стримано прослідкував за усіма цими рухами, не кажучи ані єдиного слова. Опустив погляд на сумку, тихо випускаючи повітря з носу. Розстебнув блискавку. Дістав зсередини пачку грошей, обмотану стрічкою з банку:

- Ти порахував скільки я винен тобі? – поклав її між ними, не підіймаючи очей до хлопця.

В Кірена брови зацікавлено піднялися, коли він побачив таку суму.

- Я обіцяв тобі відшкодувати, - вийняв Вейлор другу таку саму пачку, третю. Все склав купкою між ними: - Цього вистачить? – втомлено поглянув на хлопця.

Олень взяв одну з пачок, прогорнув всі купюри, слухаючи їх приємне шурхання:

- Скільки їх тут? – придивився до банківської стрічки.

- По сотні штук в кожній.

Той коротко хмикнув.

- Збитки більші, аніж я припускав? – з сумом дістав Вейлор ще одну пачку й поклав до інших.

Кірен хутко покосився на неї.

- Скільки грошей в тебе ще є? – здивовано запитав він через секунду.

- Для тебе мені нічого не шкода, - зітхнув дракон, взяв свою сумку та витрусив між ними ще шість таких самих пачок, що вони утворили купку, гірку.

- Ого! – ошелешено відхитнувся олень.

- Рахуй скільки я тобі винен, - відвернув Вейлор ніякий погляд у сторону.

«Дідько! Скільки ж в нього грошей!» – схопив хлопець ще одну пачку і так само прогорнув.

- Вони чисті? – жваво запитав дракона, розглядаючи купюри.

- Так… - зігнувся парубок й сперся ліктями на коліна. – Я їх взяв зі свого банківського рахунку. В тебе не буде жодних проблем.

- А в тебе? – глянув на нього.

- М, - сумнівно скривив куток губ.

Кірен не зрозумів, як йому варто сприймати таку відповідь, тож просто опустив погляд на дві пачки грошей в своїх руках, сподіваючись, що з Вейлором не станеться нічого поганого через них.

«Він щедрий… Тут навіть більше, аніж мені потрібно, - прогорнув банкноти. - До закриття кредиту кину, може собі щось куплю…» - задумливо прикусив губу.

Дивне в середині було відчуття. Якесь спокійне, радісне, але з тим і тривожне.

«Йому для мене навіть таких грошей не шкода, - покосився олень на гірку між ними. – І обідами мене пригощає, квіти дарує… На побачення кличе, що я ні за що не плачу, - підняв одну зі своїх пачок і трохи нахилив голову, прогорнув купюри біля носу, вдихаючи їх «багатий» аромат. – Вейлор щедрий… І турботливий, - похилив голову на бік. – Завжди переживає як мені. Моїм рогам, хвосту… Ніжний… Не лізе, коли я не хочу. Дивний, правда, - трохи насупився. – Але не так, щоб сильно,» - задумливо покачав головою.

Погляд метнувся до коханого. Його засмученого профілю. Цього носу, чию форму обрамляло світло з вікна. Напівзаплющене око в тіні, зіницю, що дивилась униз. Тонкі сухі губи, в яких не було жодної радості. Ідеально вибриті щоки, підборіддя, кадик… Гарний костюм із білим коміром сорочки. Капелюх на темному вкладеному воском волоссі.

«Вродливий… - розглядав Кірен кожну його дрібничку, відчуваючи, як починає шкрябати серце, від того, що коханий сумний. – Чи хотів би я дивитися на нього все своє життя…? Спостерігати за тим, як повільно він буде старішати…» - гучно і протяжно зітхнув.

- Вейлоре, - почав олень неголосно, - якщо я колись прийду до думки, що я точно не хочу зв’язувати своє життя з тобою – я скажу тобі про це.

В того серце завмерло від усіх цих слів. Почало стукати обережніше, швидше, тихіше, аби не злякати. А обличчя повільно повернулось до парубка, підіймаючи брови в обережній надії.

- Зараз ще рано говорити про шлюб, - хутко опустив Кірен голову і заховав погляд, почавши схвильовано м’яти краєчок купюри в себе на колінах. – Ми ще недостатньо довго зустрічаємося. Ще недостатньо знаємо один одного. Але… - нерішуче стиснув губи. – Але якщо надалі все буде добре, - розгублено розвів долонями. – Там… Не знаю, - покрутив головою. - Ми краще дізнаємося один одного, поживемо, позустрічаємося довше. То, може, - проковтнув слину, продовживши м’яти купюру, - десь через півроку ти можеш знову підняти цю тему, - нерішуче кивнув в його бік. – Ну, шлюбу, - вказав в іншу сторону. – Може… - заховав обличчя. - Якщо все буде добре, мене буде все влаштовувати і не буде такої чортівні, як на минулому тижні, - обурено насупився. – То… - ніяково притихнув, опустивши погляд у сторону. – Я можу погодитися… - почав рожевіти.

У Вейлора серце почало битися вільніше від такої промови. Плечі розслабилися, що стало легше дихати. Голова очистилася від туману невизначенності.

- Фух…! - голосно видихнув парубок, згинаючись під вагою свого тіла немов надувна кулька. – Дідько… - втомлено вирівнявся й протер обличчя руками. – Фух… - стряснув головою, аби привести себе до тями. – То що, - вже легше і спокійніше подивився на Кірена, - йдемо до весілля взимку?

- Не так швидко! – стривожено підскочив олень, відкинувши гроші на диван, напруживши кулаки й хвіст. – Я ж сказав «через півроку»!

- Але ж напрямок вже заданий, - потішно усміхнувся та взяв його за руку. – Йди сюди, - потягнув до себе. – Мій майбутній чоловік, - посадив собі на коліна, огорнув за талію і затишно обійняв, стиснув з усіх своїх сил не в змозі натішитися.

- Весілля справлятимемо взимку чи восени! – почав віддирати руки коханого, аби було чим дихати. – Коли в мене роги облізуть! Зробиш пропозицію раніше за ці півроку – я скажу «ні»!

- Ой, мій майбутній наречений, - радісно притиснуся носом до ключиць. – Кину весь світ до твоїх ніг, аби ти навіть слова такого не згадав! – радісно потерся щокою об жилет.

Кірен втомлено видихнув, бачачи, що його зараз чують ледь не через слово. Оглянув профіль парубка, його голову, капелюх, що прикривав роги. Та похилився до Вейлора, розслаблено обійнявши хлопця за шию.

- Перше правило нашої сім’ї, - почав олень неголосно, - жодних капелюхів у домі, - дав щиголя головному убору, скинувши його назад. – Я хочу бачити роги, - з’єднав свої руки на плечах коханого. – Що я зустрічаюся із твариноподібним, а не зі звичайним чоловіком.

Вейлор підняв блискучі від спокійної радості очі до нього:

- Добре, моє оленятко, - затишно стиснув й потягнувся до губ.

Кірен нахилився назустріч, втомлено опускаючи свої повіки.

Цілувалися парубки тихо, повільно, розслаблено й скромно, не переходячи до якихось пристрасних дій. Зминалися губи, стукали швидше серця. А зранені душі нарешті заспокоювалися, наповнюючись приємним теплом. Наче затишком, тишею, якимось дивним відчуттям, що не хотілося розлучатися. Просто бути разом, поряд один з одним. Сидіти, торкатися, обіймати. І заплющувати очі, розчиняючись в приємному спокої.

Тікав годинник у коридорі. Тихо гудів холодильник на кухні. Зрідка цвірінькали птахи за вікном. Проїжджали рідкі автомобілі. Як з вулиці почувся світлий дзвіночок, що наближався.

- М…? – плавно відсторонився Кірен від поцілунку.

Облизав свої губи, допитливо обернувся до вікна. Автомобіль із дзвіночком неспішно проїхав повз.

- Це морозивник? – розслаблено здивувався олень.

- Схоже на те, - прослідкував Вейлор за цим звуком. – Хочеш морозива? – підняв погляд до хлопця.

- М… - стиснув губи, повернувшись до дракона. – Не відмовився б.

- Якого хочеш? Я сходжу куплю.

- Мм… Ягідного? – злегка нахилив голову в бік.

- Добре. Зараз, - поволі підняв його з себе та встав, обійшов диван, аби підібрати свій капелюх. – А ти можеш поки що прийняти душ, - надягнув головний убір. – Працював ти сьогодні дійсно важко, - ніяково посміхнувся й пішов до коридору.

- Вейлоре! – вражено посміхнувся, починаючи соромно червоніти. – Невже від мене так сильно тхне? – притиснув лікті до тіла.

- Не сильно. Але сходити помитися було б непогано.

- А що я потім одягну? – підняв брови. – Чи буду голяка перед тобою ходити?

- Ну… - задумливо підняв дракон погляд. – Ми тут одні, тож… - вдягнув піджак.

- Вейлоре! – шоковано витягнувся. – Про що ти думаєш взагалі?

- Та різне на думку приходить… Таке оленя тут із хвостиком…

- Хах! Вейлоре! – прикрив здиблений хвіст рукою. – Я не планував сьогодні залишатися на ніч! Мені завтра на роботу!

- А чого б не залишитися? – сів на лавку в передпокої та почав взуватися. - Поставимо будильник. Я тебе відвезу з ранку. Тут у підвалі є пральна машина. В принципі можна одразу і попрати все, що зараз на тобі. До ранку має висохнути. І підеш собі в чистому.

- Як ти продумав усе.

- Хм, - посміхнувся. – Вмію підлаштовуватися під різні ситуації.

- Сподіваюся тут хоча б рушник є, яким я можу прикрити свій сором, - повчально кивнув й вийшов до коридору.

- Має бути, - піднявся Вейлор й поправив свій піджак, подивився у дзеркало, злегка причепурився, повернувся до Кірена: - Проведемо цей вечір разом. Давно в нас побачення не було.

- Сказав би я через кого, - красномовно кивнув олень і підійшов до парубка, поправив його краватку.

- Сподіваюся більше в нас таких пауз не буде, - злегка поцілував в губи.

- Я швидко. Туди і назад.

- Дивися мені, - виставив палець. – Знову кинеш мене, як минулі рази – нічого хорошого не чекай.

- Не маю кинути. Я мав розмову із босом декілька днів тому, тож надалі все буде легше. Він не викликатиме мене без нагальної потреби. А робота в мене така, що завжди все планується за декілька днів.

- Ой…! – роздратовано зморщився. – Навіть знати не хочу, чим ти там займаєшся, - взяв хлопця за плечі та розвернув до дверей. – Йди давай за морозивом мені.

- Добре… - розслаблено посміявся дракон й вийшов на вулицю.

Спокійно так стало на душі, навіть трішечки весело.

Кірен попрямував до дверей у підвал під сходами, аби закинути речі до пралки. А Вейлор пішов у сторону, куди поїхав морозивник, сподіваючись, що він зупинився десь неподалік.

Зустрілися парубки тільки за сорок хвилин, коли Кірен вийшов з душової. Весь розпарений, теплий, рожевий, із вогким волоссям та рогами. У довгому махровому халаті й капцях. Парубок розслаблено крокував сходами вниз, притримуючись за перила. Пересікся із Вейлором, який підіймався. А з цокольного поверху доносився приглушений шум пральної машини.

- Морозиво в морозильнику, - сказав дракон, проводжаючи оленя зацікавленим поглядом. – Я собі ванільного купив. Тож не їж його все, - пішов нагору: - Я також помиюся поки що.

- Угу, - відгукнувся втомлений Кірен.

Зазирнув до морозильної камери, очікуючи знайти там два вафельні ріжка, як брови підняв від здивування. Посеред полиці лежав доволі об’ємний згорток щільного паперу. А в ньому – п’ять великих блідих кульок морозива з дрібними шматочками різних ягід. Одна з чорницею, одна з вишнею, одна з полуницею, одна зі смородиною та просто ванільне.

«Ото Вейлор набрав…» - вражено огледів парубок взагалі немалі кульки.

Знайшов на кухні миску, в яку все це різноманіття могло б поміститися. Переклав морозиво туди, прим’яв ложкою, утворивши п’ять кольорових секцій. Й пішов до вітальні.

Включив собі радіоприймач на одній конкретній хвилі де скоро мала початися вечірня передача. Всі гроші з дивану переклав на журнальний столик. Туди ж відправилася і сумка. Декоративні подушки кинув на крісло, залишивши на дивані тільки одну. Й влігся ногами до вікон, потилицею на підлокітнику, аби роги звисали за краєм, тарілку з морозивом поставив на груди, ближче до живота. Взяв ложку та почав смакувати, весело гойдаючи головою з боку на бік.

Почався короткий випуск новин. За ним – геологічна передача, де ведучий розповідав все про амазоніти і їх поклади.

Вейлор спустився на перший поверх в одному тільки рушнику на своїх стегнах. Зазирнув до вітальні, звідки доносилися доволі нудні розповіді про каміння. Побачив оленячі роги в оксамиті, що звисали за краєм дивану. Почув тихий дзвін ложки об тарілку, дихання Кірена, як він тихо їсть, облизуючи кожен новенький шматок.

- Лежиш? – пройшовся хлопець до спинки дивану й зазирнув за неї.

Олень, як побачив його – застиг із ложкою в роті. Зачаївся, затримав дихання, пильно дивлячись на дракона. А той потішно усміхнувся від такої реакції:

- Був би зараз фотоапарат… Сфотографувати тебе і носити кожного дня в гаманці, - нахилився й поцілував парубка в ніс.

- Га? – розсіяно відгукнувся Кірен, полишаючи свій транс. – «Сфотографувати»? – поклав ложку в тарілку.

- Ти такий чарівний, - обійшов диван з іншого боку.

- Але я не готовий зараз до фотографій, - занепокоєно слідкував олень за ним. – Треба одягнутися, причепуритися…

- Ой… - зморщився Вейлор. – Стільки мороки, - нахилився та поволі заліз на хлопця, влягаючись на ньому, як на подушці. – Не всі фотографії мають бути офіційними, - поклав щоку на груди, зазираючи Кірену в очі.

- Але ж плівка, - розгублено повів той рукою, поставивши тарілку дракону на спину. – Проявлення. Все це не легко. І не дешево. Скільки в тій плівці кадрів, аби отак витрачати їх? – кивнув в сторону.

- Це була б моя сама улюблена фотографія… - мрійливо зітхнув, не в силах намилуватися його обличчям. – Грошей в мене достатньо на плівку. Проявляю я її сам, тож можемо хоч голяка фотографуватися, - потішно усміхнувся. – Ці фотографії будуть тільки для нас, - припіднявся й поцілував Кірена в губи.

Олень несхвально покачав головою:

- Який безсоромник… «Голяка фотографуватися.» А як хтось знайде ці фотографії?

- Пристойні люди не лазять там, де такі фотографії зберігають, - поволі ліг на груди.

- Пристойні люди таких фотографій не роблять, - повчально кивнув, взяв трохи морозива та красномовно його з’їв.

Вейлор прослідкував за цим рухом очима:

- Поділишся? – витягнувся обличчям до ложки.

- Непристойні фотографії він робити надумав… - взяв Кірен шматочок ванільного морозива і дав його Вейлору.

- Хм, - злегка посміхнувся, облизуючи ложку. – Принесу наступного разу свій фотоапарат – всі плівки заповнимо фотографіями, - покосився на хлопця: - Будь-якого ступеню непристойності, - задоволено потерся пахом об його стегно, притискаючись ближче.

- Вейлоре! – шоковано прошепотів олень, починаючи червоніти.

- Хочу твоє фото в своєму гаманці, - розслаблено витягнувся й поцілував в губи.

- Непристойне? – вражено підняв брови. – А як побачить хтось?

- Хм, - підняв кутки губ. – Непристойні фотографії я буду зберігати у себе під подушкою. І дивитися на них самотніми вечорами… - заманливо штовхнув його стегнами.

- В-Вейлоре… - сором’язливо притихнув парубок. – Про що ти взагалі думаєш? Не треба мене фотографувати без одягу…

Дракон втомлено зітхнув, полишаючи свою грайливу посмішку:

- Я сумував, - зажурено вмостився у Кірена на грудях і стиснувся, бажаючи бути обійнятим. – Скільки днів ми не зустрічалися? Скільки днів не були разом? – повільно заплющив очі.

Олень опустив сумніший погляд у сторону:

- Я хвилювався за тебе. Почав думати, ніби щось сталося. До новин прислухався, - притиснув хлопця до себе рукою. – Ти так довго не заходив до моєї пекарні… - покосився на нього.

- Вибач… Я… - важко зітхнув.

«Я просто боявся, що все зіпсую…»

- Неважливо, - прошепотів Вейлор. – Головне, - розплющив очі й підняв їх до Кірена, - що зараз ми тут. Разом.

- Так… - провів долонею по темному волоссю із біло-блакитними рогами. – Разом…

- Амазоніт відомий ще з часів Древнього Єгипту! – продовжував захоплено розповідати радіоведучий. – В розкопках були знайдені прикраси та амулети за участі цього зеленого шпату! Його використовувала знать, жреці і навіть фараони!

Вейлор кисло зморщився на всі ці розповіді:

- Каміння… Шпати… - виліз він з теплих приємних обіймів і встав. – Краще б новини читали, - пішов до радіоприймача, притримуючи рушник на стегнах. – Хто взагалі вирішив пустити цю передачу в такий час? Хто її слухати буде? – почав перемикати хвилі у пошуку чогось цікавого.

- Гей! – занепокоєно обернувся Кірен, піднявши себе на руці. – Я слухав.

- Ти? – спантеличено глянув дракон на нього. – Тобі цікаво це? – вказав на радіо. – Каміння якесь?

Олень скептично стиснув губи, дивлячись хлопцеві чи не в саму душу.

- Воно гарне, - невдоволено кивнув пекар. – Одні екземпляри матові, інші блищать. Включення, переливи. Ти навіть не знаєш, яке то каміння на дотик, а кажеш, що це щось нудне для дідів, - розвернувся і похмуро ліг, продовживши їсти морозиво.

Вейлор покосився на радіоприймач, на Кірена з його рогами:

- Ти… - почав він обережніше. – Захоплюєшся камінням всяким?

- Так, - насупився Кірен. – В мене вже є невелика колекція мінералів. Різних. На вулиці такі не валяються під ногами, - невдоволено з’їв морозива. – Але якщо ви вважаєте це захоплення нудним, - осудливо кивнув, - то йдіть ви від моїх мінералів подалі. Жодного тобі не покажу, - похмуро засунув ложку морозива в рот.

Дракон наївно посміхнувся, слухаючи таку грізну погрозу:

- А які в тебе є камінці? – глянув на радіоприймач та повернувся на ту саму хвилю, де розповідали про якесь зелене каміння.

- Різні, - недружньо відповів олень. – Тобі їх назви нічого не скажуть.

- Може покажеш як-небудь…? – загадково підійшов і поволі заліз зверху, зазираючи в очі, що були зайняті тільки морозивом.

- М, - похмуро відгукнувся Кірен.

- Я зроблю фотографії твоєї колекції… - заманливо спокушав Вейлор. – Проявлю все це… Будеш носити з собою і завжди знати, які камінці в тебе вже є, а яких ще немає…

Той покосився на хлопця.

- Будеш збирати камінці, - продовжував дракон, - а я буду це фотографувати…

Олень відвів погляд у сторону. Взяв трохи ванільного морозива і протягнув його парубку.

- Мм… - облизав Вейлор ложку. – Сподіваюся ми помирилися. І зможемо поєднати два наших захоплення… Хочеш якихось камінців? – ліг щокою на груди, допитливо дивлячись Кірену в очі. – Я буває їжджу про країні, буваю в різних містах. Може прихоплю тобі якихось камінців цікавих.

- Малахіт важкувато знайти, - стримано покосився він на парубка й витримав паузу. – Я хочу шматок лазуриту, - заявив чітко. - Його до нас не возять.

- Оо… - зацікавлено пожвавився дракон. – Якийсь дефіцит? – припіднявся, поклавши руки під груди.

- Дуже красивий мінерал. Синій, з білими і золотистими вкрапленнями. Я б хотів собі такий.

- То я тобі його дістану, - задоволено потягнувся до нього й поцілував в губи. – Гарний синій камінець, - розслаблено посміхнувся.

- Якщо зможеш – не оброблений. Люблю «сирі» шматочки.

- Я тобі цілу гору принесу. Чи де там цей камінь видобувають? - тихо посміявся.

Кірен іронічно посміхнувся у відповідь.

Весь залишок вечора хлопці провели на дивані. Слухали радіо із його передачами та музикою, їли морозиво, що тануло з кожною хвилиною більше, і тепло обіймалися. Тулилися один до одного, грілися, тішилися цьому тихому вечору в компанії один одного.

Через деякий час Вейлор приніс плед, який накрив їх обох. Сам влігся на грудях втомленого Кірена, сповз плечем до спинки дивану і якось зовсім непомітно заснув, задрімав, почавши пускати слину на комір халату. Олень лиш зачаровано посміхнувся всьому цьому. Ще трохи поїв морозива, відставив тарілку на підлогу й огорнув коханого руками, притискаючи ще ближче до серця. Заплющив свої очі, зітхнув. І також доволі скоро заснув.

Ближче до опівночі дракон пробудився. Обережно піднявся, намагаючись не розбудити оленя. Виключив радіоприймач, відніс на кухню тарілку із залишками морозива, яке повністю розтануло. Перевірив як там одяг, котрий коханий закинув до пральної машини надвечір. Помацав мокрі сорочки із нижньою білизною, понюхав чи добре відіпралися запахи. Й розвісив усе на мотузці в підвалі. Піднявся до спальні, взяв один з будильників, завів його на третю ранку, поставив біля Кірена та почав вимикати всюди світло.

Хотілося повернутися в теплі обійми, хотілося провести в них все своє життя. Але як би Вейлор спробував знову влягтися на своєму коханому, то майже точно розбудив би його, не давши виспатися перед тяжкою роботою. Тож пішов дракон на другий поверх, у те саме ліжко, в якому вони проводили час минулого разу.

Ніч проходила тихо, тепло, але з тим і самотньо. Вейлор довго не міг заснути через бажання спати зараз поряд із Кіреном. Проте втома все ж дала знати про себе. Довгий день, хвилювання, важкі серйозні розмови і тихе примирення, розв’язка того самого питання, що мучило всі останні дні.

Однак прокинувся дракон зовсім не так спокійно, як засинав. З ліжка підняв різкий крик оленя:

- Дідько! – завищав він ледь не на весь дім. – Я запізнююсь!

Вейлор вмить спустився по сходах, не розуміючи що відбувається. На годиннику біла четверта ранку, Кірен бігав по першому поверху, в паніці шукаючи одяг. Виявилося, що той будильник не спрацював.

- Дідько! – серйозно злякався і Вейлор на пару.

Вмить приніс вологий одяг, який хлопці почали надягати прямо так. Стрибаючи на одній нозі, паралельно застібати ґудзики і ширинку, аби-як зав’язувати краватку, аби лиш встигнути на роботу.

Вейлор відвіз Кірена до пекарні промчавшись пару разів на червоний. Той в мить розкрив задні двері, повмикав пічки і тістомісилку. Прямо в костюмі притягнув мішок борошна, який почав висипати в машину, молоко, яйця. Як вона прийнялася за тісто, загуркотівши на всю будівлю – швидко переодягнувся в фартух.

Дракон же повернувся до того будинку, бажаючи втомлено доспати свій сон, аби не йти до боса в такому млявому стані. Як побачив на журнальному столику у вітальні всі ті гроші, котрі він привіз для Кірена. Склав все до сумки.

- Дідько, - насупився парубок, закидуючи всередину останню пачку. – Він нічого не взяв.

«Певно забув за них… У такому поспіху.»

Довелося знову їхати до пекарні.

Припаркувався на узбіччі, зайшов у провулок, до задніх дверей пекарні. Й гучно постукав, чуючи як зсередини доноситься гуркіт тістомісильної машини.

Кірен відчинив вже за пару секунд.

- Га?! – розбурхано визирнув він на вулицю.

Із великими очима, яким треба було встигнути все на світі. Смиканими рухами, швидким диханням, думками. І в плямах білого борошна з рогів до колін.

- Ах… - закохано зітхнув Вейлор, чуючи від хлопця специфічний кислий запах хлібної закваски. – Ти гроші забув, - показав він сумку.

- Ах, так, - зиркнув на неї. – Спішив, - хутко дістав дві пачки. – Дякую, - вже почав розвертатися. – Мені потрібно працювати.

- Гей, - занепокоєно схопив дракон за плече. – Візьми більше, - розвернув до себе та всучив в руки ще дві пачки. – Ти казав про подвійний тариф за незручності, - кивнув на нього.

Кірен розгублено притиснув всі ці гроші до грудей:

- Двох пачок мені вистачить, - протягнув йому другу пару. – Я не можу взяти стільки.

Вейлор насупився, навіть не збираючись приймати ці гроші назад.

- Як я поясню звідки в мене стільки?! – схвильовано закричав олень.

- Підмішай в свою касу, - посунув ті пачки до нього. – Все одно окрім тебе ніхто не рахує скільки ти заробляєш, - поцілував в щоку.

Кірен невпевнено покачав головою з боку в бік.

- Купи собі щось, - лагідно похлопав Вейлор по долонях, які тримали гроші. – На згадку про мене, - ще раз поцілував. – Кохаю, - однозначно подивився в очі й жадано притиснувся губами до губ. – Не буду більше відволікати. Подумай щодо побачення сьогодні чи завтра, - ще раз поцілував, не в силах зупинитися, розвернувся і пішов.

Олень не зводив з парубка очей, поки той сам не зник за рогом, виходячи на вулицю в світлі ліхтарів. Опустив погляд на гроші. Знову похитав головою, не знаходячи якихось влучних слів. Відніс їх до каси, помив руки й продовжив швидко готувати.

Вейлор зазирнув до булочної ближче до полудня. Зустрівся поглядом з пекарем і отримав з його рук паперовий пакунок із солодкими булками, на яких лежала коротка записка: «Зустрінемося у тому будинку о п’ятій?»

«Хм, - розслаблено посміхнувся дракон, сідаючи до машини. – Запрошення на побачення? Ох… Моє оленятко…» - розслаблено зітхнув.