Булочки для дракона

Вивіска +

Це був звичайний день у червні. Високо в небі сяяло сонце, яке періодично прикривали пухкі хмари. Дув легкий вітерець, шелестіли дерева. І періодично доносилися співи птахів, чиї голоси постійно перекривав шум міста.

Гуркотіли мотори і лунали клаксони десятків чорних авто із витягнутими капотами, які роз’їжджали дорогами по своїх справах. Їх круглі лаковані крила виблискували під сонцем. Наполіровані кузови віддзеркалювали все навколо немов дзеркала. Ще двадцять років тому автомобілі були розкішшю лише для багатіїв, а зараз на них могли назбирати навіть звичайні роботяги з заводів.

Тротуарами ходили чоловіки у костюмах-трійках та капелюхах, жінки в самих різних платтях і з зачісками не нижче плечей. Цікава мода була зараз. Чоловічий одяг практично не змінився за останні десятиліття, а от жінки чого тільки не перепробували – від прямого крою з низькою талією та вкладеним воском волоссям до пишних кучерявих зачісок із приталеними платтями, що мали накладки на плечах. В когось з людей височіли тваринні вуха у шерсті, в когось роги, що робили неможливим носити капелюхи. А хтось з них мав навіть хвоста, який колихався при ходьбі, виглядаючи з-під піджака чи юбки.

Цікавий це час, хоч і не для всіх легкий. Небагато було людей із подібними відмінностями, небагато із іншим кольором шкіри. І це робило їх життя дещо важчим за інших. Ніхто з них не обирав якими їм народжуватися, однак не всі звичайні люди були готові зважати на це.

Звичайний день. «Гарна сонячна неділя для того, аби приготуватися до відкриття власного закладу,» - думав собі високий парубок 25-ти років. На голові його височіли невеликі оленячі роги в оксамитовому пушку, які з кожним днем ставали все більші. Внизу спини – світло-коричневий та короткий оленячий хвіст. Каштанове волосся, карі очі. У такому самому костюмі, як інші, але без піджака, він ходив біля дверей та вікон своєї пекарні і оглядав прикраси, якими бажав привернути увагу майбутніх відвідувачів. Кульки, стрічки, квіти, що на них прилітали метелики з бджолами. Чисте скло вікон, через які було видно ще пусту вітрину та невелику залу із двома дерев’яними столиками і стільцями. Відійшов трохи далі, підняв погляд до вивіски.

«Оленяча випічкА» білими літерами на рожевому фоні, між яких підіймався малюнок оленячих рогів.

Парубок оглядав все це із неприкритою посмішкою, не в силах дочекатися відкриття. Як от майже на середину вивіски прилетів голуб і чи не спеціально насерив на неї. Крапля сірого посліду пройшлася чи не всією вивіскою, залишивши по собі огидний довгий слід.

Олень підняв стриманий погляд на птаха:

- Радій, що я солодкі булки пеку, - стиснув кулаки, - а не котлети смажу, падлюко.

Голуб полетів, а парубок пішов у середину за шваброю та драбиною.

Виніс все назовні. Поставив драбину, взяв мокру швабру із купою мотузок на кінці, і поліз угору. Витер послід. Оглянув усю вивіску, милуючись її виглядом. Як от знову прилетів якийсь голуб. Чи не той самий. І сів на самий край якнайдалі від парубка.

- Геть! – махнув він шваброю в його бік.

Птах підскочив, але майже одразу сів назад, почавши воркотіти і всаджуватися якнайзручніше.

- Гей! – замахнувся хлопець шваброю. – Пішов звідси! – смикнувся до нього, аби зіштовхнути з краю.

Голуб перелякано злетів, а от парубок відчув, як драбина стала на одну ногу. Оленячий хвіст здибився, вигнувся дугою до спини, показуючи всім навколо білу шерсть на нижній стороні.

- Вооооу, - взявся він за вивіску, та спробував відновити опору.

Але драбина нахилилася в інший бік, похитнулася і зісковзнула, з дзвінким гуркотом впавши на тротуар.

- Дідько! – впустив він швабру і схопився обома руками за вивіску, що була дорогою не тільки серцю, але і гаманцю. – Гей! – безсило крикнув, звисаючи з краю немов бурулька. – Гей! Допоможіть! – покрутив головою. – Гей! – шукав поглядом хоч якихось людей поряд.

Почув, як за спиною швидко зупинився автомобіль. І з нього хтось вийшов.

- Агов! – крикнув він голосніше. – Подайте драбину, прошу!

- Навіщо ви туди вилізли? – спантеличено підскочив якийсь молодий чоловік у солідному сірому костюмі та капелюсі.

- Голубів ганяв! – безсило порухав ногами, шукаючи драбину.

- Що ж, - підняв він драбину, - голубів тут немає. Своєї цілі ви досягнули. Питання якою ціною, - підставив її під хлопця.

Олень із полегшенням відчув опору під ногами і почав обережно спускатися:

- Я лиш хотів почистити вивіску від їх посліду, - зійшов на тротуар та обтрусив одяг, що трохи забруднився і намокнув через притискання до щойно помитої вивіски.

Незнайомець пройшовся поглядом по ньому з голови до ніг і швидко підняв обличчя до вивіски:

- У нашому районі відкривається нова булочна? – подивився на хлопця, який був трохи вищий за нього навіть без урахування оксамитових рогів.

- Так, - невпевнено посміхнувся доволі привабливому парубку із темним волоссям та ідеально вибритим обличчям. – Відкриття вже завтра, - протягнув йому долоню: - До слова я Кірен. Кірен Коротто.

- А я Вейлор, - потиснув йому руку. – До вас вже приходили? – відпустив парубка та дістав портсигар: - Бажаєте? – запропонував жестом.

- Ні, дякую, - ніяково посміхнувся. – Цигарки погано впливають на смакові рецептори.

- Правильно. Нічого себе димом труїти, - заховав портсигар.

- Відкриття тільки завтра, - із посмішкою з’єднав Кірен долоні. – Тож відвідувачів ще не було.

- Ох, я кажу не про звичайних відвідувачів. Але судячи по вашим відповідям у вас їх ще не було. Однак вони рано чи пізно прийдуть.

- Чогось ви мене лякаєте, - насторожено насупив брови.

- Боятися їх не треба, - дружньо посміхнувся Вейлор. – Тільки поважати та прислухатися. Поважні люди. Їх тут всі слухають.

- Ох, добре… - відвів невпевнений погляд у сторону, вже хвилюючись щодо таких впливових гостей.

Вейлор знову оглянув оленя, затримавши погляд на його рогах, що переливалися на сонці подібно до оксамиту, і глянув у пусту залу пекарні:

- То… Мені буде якийсь смаколик за порятунок? Булочка якась? – покосився на Кірена.

Парубок злегка посміхнувся, прикривши посмішку рукою:

- Сьогодні я нічого не випікав, - підняв погляд до Вейлора. – Тільки прикрашав усе до відкриття.

- Вхід у вас гарний, - кивнув той на стрічки і квіти, - проте я б хотів якусь нагороду. Все ж я вас врятував від трагічного падіння прямо на асфальт, - важливо кивнув під ноги. – А ви мені навіть «дякую» не сказали.

- Ох, вибачте мені, - наївно посміхнувся парубок, прикривши губи з носом обома руками. – Дякую вам, - поважно кивнув, опускаючи долоні. – Якби не ви – я б не знав, як спускатися.

- Хм, - непохитно слухав той ці слова. – Наразі простого «дякую» вже недостатньо.

- І чого ж ви хочете? Якусь булочку? Але в мене їх зараз немає… - заховав руки за спиною. – Свіжа випічка буде лиш завтра.

- Завтра вже пізно, - не змінював Вейлор риторики.

- У такому випадку, як я можу вам подякувати за свій порятунок?

Загадковий джентльмен пройшовся уважним поглядом по всьому Кірену і повернувся до його очей:

- Які у вас плани на цей вечір?

Парубок аж зашарівся, заховавши посмішку:

- Взагалі, мені треба підготуватися до відкриття і добре виспатися, - заінтриговано блиснув оченятами до нього. – Вільний час в мене є тільки до п’ятої.

Вейлор підняв ліве зап’ястя до свого обличчя та струснув рукою, повертаючи годинник до себе:

- Наразі вже друга, - подивився на хлопця: - В нас залишилося не так багато часу, - опустив руку.

- Вільного часу для чого? – посміхнувся Кірен.

- Для побачення. Для чого ж ще?

- Хах. То… Ми почнемо наше побачення зараз? Я не в самому презентабельному вигляді, - опустив погляд на жилет і сорочку, які трохи намокли від вивіски.

- Я можу дати вам час привести себе у порядок. Години вам буде достатньо?

- Думаю так, - підняв очі до нього.

- Добре. Тоді куди мені заїхати за вами?

- Можемо зустрітися тут.

- Добре, тоді тут, о третій. Буду чекати нашої зустрічі, - покосився на драбину: - І я не рекомендую більше лізти кудись самому. Все-таки не завжди буде поруч такий рятівник, як я.

- Хах, добре. Я прислухаюся до вашої поради.

- Добре, - з легкою посмішкою поглянув на нього. – Побачимось тут через годину, - попрямував до чорного кадилаку, відкрив водійські двері, поглянувши на оленя через капот, і сів.

Кірен ще раз посміхнувся, проводжаючи поглядом його автомобіль.