Булочки для дракона

Наступні пару тижнів Кірен провів у настороженому спостеріганні за Юнжою. Як вона працює, як виконує доручення, чи не має на думці якось «інакше порахувати касу» чи взагалі щось собі забрати в кишеню. Для дівчини був виділений гачок у передпокої, шухлядка у тумбі, показано на якій поличці в холодильнику можна зберігати обід.

Загалом Юнжа справлялася доволі добре. Деколи плуталася, губилася, просила про допомогу, але в цілому – нічого неочікуваного від людини на своїй першій роботі. Однак Кірен продовжував за нею спостерігати. Доручав рахувати касу ввечері і сам перераховував її зранку. Дивився скільки якої випічки забирають люди, вираховував скільки це мало б бути по грошах. І все збігалося. З похибкою на каву, чай, чайові, які вони ділили на трьох, каса була у порядку.

- Боже, якщо щось вкраде, - іронічно посміхався Вейлор вечорами, слухаючи неспокійні розповіді оленя, - я сам з нею розберуся. Тобі немає сенсу тривожитися. Адже вона не дурепа, аби красти з-під носу дракона?

- А звідки вона знає, що ти дракон? – спантеличено не розумів Кірен. – Сам їй сказав? – кивнув на хлопця.

- Ні. Але ж якісь здогадки в неї мали б з’явитися? А то хто цей імпозантний молодий чоловік, який щовечора забирає тебе з роботи? – із зацікавленою посмішкою нахилився до нього. – На кабріолеті, у карному костюмі… І данину ти не платиш у районі драконів. Дивно так, - вирівнявся. – Цікаво… Тим паче, - відпив вина, - щось мені підказує, що твоя прибиральниця розповіла їй про мене. Жінки вони такі – люблять побалакати.

- Хто б казав, - скептично кивнув Кірен до нього. – Ти також любиш побалакати. І іноді навіть більше, ніж треба.

- І все ж, я надаю перевагу іншим балачкам, - загадково посміхнувся оленю, що той вкрився рум’янцем.

Перші тижні із новою людиною в пекарні пройшли дещо напружено, з легкою недовірою до новенької. Але потім, щойно Кірен впевнився в тому, що Юнжа відповідальна і надійна працівниця, парубок нарешті зміг заспокоїтися. Залишити її працювати без нагляду, повернутися на кухню до своєї випічки, тіста. Віддати всього себе кулінарії.

Так пройшов перший день, другий. А Кірен просто насолоджувався спокоєм. Спік зранку весь хліб, більшість солодощів, замісив другу партію тіста, випік її, все розставив на вітрині та й сів. На годиннику тільки починалася друга година дня, а він вже все зробив, все випік, прибрав, помив, що міг дозволити собі взяти чаю, свіжу газету та й сісти десь в стороні насолодитися спокоєм, аби його ніхто не чіпав.

Так пройшов цілий тиждень. Випічка знову готувалася швидше, рухи ставали точнішими, розум світлішим, а ранкове прослуховування радіо повернуло собі легкі танці на самоті. Кірен дійсно відновлювався, відпочивав, насолоджувався роботою і тим, що його оточувало.

От тільки після полудня ставало якось нудно. Пані Соах та Юнжа були зайняті справою. Одна прибирала підлогу та виносила сміття, мила чашки та пусті деко. Друга розраховувала людей, наливала чай, каву. А Кірен просто сидів на стільці із прочитаною газетою поряд і не розумів чим себе зайняти. Ніби робочий день, треба працювати, а як такої роботи немає. Щось випікати зараз – так вітрина практично повна, до закриття все не розберуть. Забирати в працівників їх роботу – а нащо він тоді їх наймав? Дивне відчуття було всередині від усієї цієї ситуації. Ніби і відпочивати хороша ідея, та якось це було непристойно посеред робочого дня.

Тож відніс парубок свою газету до тумби в передпокої, зайшов на кухню, що вже охолола, й почав думати.

- Я хотів якось маленькі пироги зробити… - оглянув він пекарське приладдя.

«Пироги-шайби…»

- Та і для Вейлора треба щось придумати, - взяв з полички ту книгу із рецептами риби, яку Кірен гортав вже який тиждень поспіль.

«Він хоче, аби я йому щось готував, - розкрив книгу, починаючи гортати її. – Щось домашнє, смачне… Може спробувати зробити такі маленькі пироги із рибою? Так, яка тут є риба більш-менш проста у запіканні?» - почав шукати.

Аби поменше кісточок, менше чистити, якось спростити собі і Вейлору життя.

«Я ніколи не їв і тим паче не готував рибу, - гортав парубок сторінки. – Варто почати з чогось легкого… О, думаю хек йому підійде. Ніби проста риба. І кісточки легко дістати, - озирнувся. – Використаю, певно, дріжджове тісто. Так, - кивнув. – Це буде найпростіше для мене.»

Тож вдягнувся парубок і пішов до магазину. Придбав там дві тушки хека без голів та пару цибулин, як було у рецепті звичайного запікання білої риби. Приніс все це на свою кухню у булочній. Увімкнув одну пічку, замішав кілограм тіста, залишивши його відпочивати у стороні, й почав чистити тушки у раковині під потоком води.

Діло це було для Кірена новим, а від того і довгим, брудним, незрозумілим. Луска стріляла в усі боки, плавці не відрізалися, а ніж пару разів зіскочив на руку, що парубку довелося робити перерив на накладання пластиру. Але ось дві тушки нарешті були зачищенні, нарізані на половинки і через силу зачищені від кісточок.

- Дідько, - сухо висловився Кірен, дивлячись на ті чотири обскубаних шматочка, які лежали перед ним. – Легко кістки діставати? Я рибу зачищаю, як діти картоплю чистять, - відкрив книгу і подивився що там далі треба робити.

Начистив цибулю, приготував маринад і поклав тушки у нього. Після чого нарешті взявся за тісто. Таке рідне та зрозуміле тісто, яке вже трошки піднялося. Розім’яв його, розкатав, дістав кондитерські кільця. Задумався, дивлячись на все це. З залу доносився шум покупців, заглушений шум вулиці, радіо, деколи коридором ходила пані Соах зі своїми справами, допитливо заглядаючи на кухню.

«Рибний кухар з мене такий собі, - сумнівно розглядав Кірен тушки, які все ще маринувалися. – І вірогідність того, що в мене все вийде з першого разу – мінімальна, - надув губи. – Може зробити декілька варіантів? А Вейлор прийде, все спробує і скаже що йому сподобалося більше, - оглянув весь свій стіл. – Так, - кивнув. – Це гарна ідея.»

Тож було вирішено поділити ті тушки на шість порцій і приступати до роботи. Кірен вирізав кондитерськими кільцями дванадцять кругів з тіста, розклав шість з них на деко й почав думати які ж варіанти риби зробити. Погортав ту книгу з рецептами, намагаючись зрозуміти як хек буде себе поводити в тісті.

Один пиріг зробив самим простим чином – поклав у середину шматочки риби, посолив, накрив другим кругом тіста й защепнув з усіх боків. Другий був схожий, але тепер із луком та шматочком вершкового масла.

«Із маслом все стає смачнішим,» - додав масло і до третього, куди поклав ще скибку лимону.

А от із наступними виникла деяка проблема.

«Якщо це риба, м’ясо, - мацав Кірен їх шматочки в руках, - може воно не встигне пропектися разом із тістом? Та хоча в рецепті сказано, що півгодини має вистачити, - спантеличено заглядав в книгу. – Але ж тут риба відкрита. А в мене вона буде закрита. Думаю можна її трохи просмажити перед пічкою. Або зварити,» - нахилив голову на бік.

У четвертий пиріг відправилися трохи засмажені шматочки, у п’ятий – підварені. А для шостого він підсмажив на вершковому маслі цибулю, а потім і рибу. Все накрив другими кругами тіста, защепнув з усіх сторін і відправив до печі. Підготував собі пару жовтків, аби помазати ними верхівки на останніх етапах. Й пішов до телефону, аби запросити Вейлора до себе в пекарню.

- В мене є для тебе дещо, - із ніяковою посмішкою говорив олень у слухавку. – Зможеш приїхати?

- Постараюся, сонечко. Але я певно запізнюся, - неприємно зізнався дракон. – Бос відправив зараз декуди. Я може приїду, але вже після закриття. Почекаєш мене?

- Тільки, якщо пообіцяєш приїхати.

- Обіцяю.

- Добре, тоді я буду чекати. Кохаю, - злегка поцілував в мікрофон.

- І я тебе, - тужливо зітхнув. – До зустрічі.

- До зустрічі.

«Отже, він зможе приїхати тільки через пару годин? – повісив Кірен слухавку на металевий гачок. – Виключу пічку трохи раніше, - пішов на кухню. - Поки вона остигатиме – якраз все дійде. Сподіваюся за дві години вона не остигне повністю. Або ж доведеться ще підпікати. Не подавати ж мені Вейлору холодні пироги?»

Але ось пройшла година, друга. Кірен встиг сходити за продуктами для себе додому, порахував касу, допоміг помічницям прибратися після роботи. А Вейлора все не було. Той досі був зайнятий.

- От скажи, - сидів Вейлор на присядках і спантеличено питав чоловіка перед собою, якому на спину тиснув ногою інший молодий дракон, - ти мене не поважаєш? Мене, нашого боса? – розвів долонями, взагалі не розуміючи цю людину. – Ми виглядаємо для тебе недостатньо серйозними, чи що? Я довірився тобі, - показав долонями на свої груди. – Повірив. А ти мене підставляєш? Це так не по-чоловічому… - похитав головою. – Якщо розмова зі мною для тебе нічого не значить, можливо слова нашого друга Томмі виявляться більш переконливими? – кивнув на автомат Томпсон із круглим барабаном під дулом, що був у руках того самого молодого дракона, який притискав чоловіка ногою до підлоги.

- Вейлоре, - трусився лежачий, дивлячись на нього, - я все віддам. Чесно. Мені самому досі не заплатили.

- В нас була умова, Поно, - наполегливо схилив голову до нього. - І ми потиснули один одному руки. Я довірився тобі. Повірив. Проявив благодушність. А ти ось так чиниш зі мною, - цокнув язиком. – Що я тобі зробив? Змушуєш приходити до тебе, розмовляти… Нагадувати про наш договір. Хіба вихованій людині треба нагадувати про домовленості? Я був про тебе кращої думки. Думав ти не підведеш.

- Вейлоре, серйозно. Я все їм віддав. Весь товар. Це вони досі мені не заплатили. Я сам їм голови відірву.

- Перекладаєш відповідальність… - невражено слухав все це парубок. – Ми з тобою погодили цей день. Я замовив босе слівце за тебе, а ти… Підставляєш мене.

- Вибач, Вейлоре. Але я віддам все. Чесно. Дай ще пару днів.

Хлопець зітхнув, опустив погляд на свій годинник на зап’ястку. «Булочна вже зачинена, - стиснув Вейлор губи. – Кірен чекає…» - зітхнув і повернувся до Поно.

- Я все віддам! – злякано крикнув йому чоловік.

- Поно, в тебе є сім’я? – втомлено склав Вейлор руки разом.

- Не чіпайте їх! – почав він брикатися. – Я віддам все! Слово даю! Чесно!

Той дракон, що тримав його – штовхнув ногою сильніше, придавлюючи до підлоги:

- Не рипайся.

- «Слово»… - зітхнув Вейлор. – Твоє слово нічого не варте, як ти вже показав.

- Але не чіпайте їх! Вони не винуваті!

- Дійсно, вони не винуваті. Але вони будуть страждати. Через те, який в них батько. Ти дійсно хочеш подавати своїм дітям такий приклад? – кивнув на Поно. – Безвідповідальний, непорядний… Що не тримає свого слова. І затримує інших людей. Подивися на хлопців, - кивнув на двох інших драконів, що стояли тут зі зброєю. – Вони злі, роздратовані. Хочуть додому, до своїх жінок, дітей. Але замість цього, вони стоять тут і слухають тебе, - вказав на Поно. – Який кожного разу каже одне і те саме. Ти не уявляєш, як це дратує, коли хлопці приїхали швидко забрати свої гроші і поїхати, а замість цього стоять і чекають. Це – неповага. Ти забираєш наш час. Наші гроші. А ми тут – як дурні якісь, - розвів руками. – Ти думаєш ми дурні? – спантеличено зморщився. – Єдине, що стримує цих хлопців не прострелити тобі ногу – я, - вказав на себе. – А я зараз дуже злий. Бо через тебе я запізнився на сімейну вечерю. Що мені казати, коли я приїду на холодну їжу? Що мене затримав один безвідповідальний пан, який не вміє тримати своє слово? Ані грошей, ані товару, - піднявся.

- Я все віддам, - ледь не в паніці підняв Поно обличчя. – Віддам. Дай пару днів.

- Завтра я приїду в цей самий час. І якщо в тебе не буде грошей… - покачав головою. – Джеро, - глянув на того дракона, який тримав чоловіка, - хай наш Томмі скаже пару слів Поно на вухо. Можливо його він послухає краще, аніж мене.

- Не треба! – закричав чоловік. – Я все зрозумів! Знайду гроші!

- Не рипайся, - роздратовано навів Джеро автомат на нього. – Якщо не хочеш, аби я тобі макітру розніс.

- Хм, - підняв Вейлор брови. – Наш Томмі дійсно вміє переконувати.

У автомобіль він сів тільки через десять хвилин, після того, як пролунала черга вистрілів, а Поно заціпенів від жаху, дивлячись на сліди куль біля свого обличчя. Інші дракони не були задоволені таким результатом – чоловікові не відрізали пальця, не побили, аби покарати за такий проступок. А просто налякали.

- Вейлор став м’який, - говорили вони між собою.

- Та він і раніше не полюбляв крові.

- Але раніше він не прощав таких затримок. Двічі переносити оплату… Він змінився.

Інші хлопці були вимушені тільки зітхнути на це.

До пекарні Вейлор приїхав лиш через тридцять хвилин. Заїхав дорогою до квіткового магазину, аби вибачитися за запізнення. Трохи причепурився в машині, причесався, поправив краватку. Вийшов з букетом і зазирнув у булочну через вікно. Все там було вже зачинено і вимкнено, прибрано. Постукав, сподіваючись, що Кірен все ще чекає на нього. Однак ніхто з підсобного приміщення не вийшов. Постукав ще, трохи почекав, придивився всередину, очікуючи хоч на когось.

«Невже він пішов?» – засмучено відсторонився парубок від вікна. Глянув у сторону провулку. Й пішов до задніх дверей. Постукав у них, сподіваючись що стукіт у вікно Кірен просто не почув. Зачекав трохи. Постукав ще. Як ось почув якісь звуки зсередини. Схвильовано вирівнявся, підняв букет до грудей, поправив капелюх і комір.

Двері відчинилися. І на поріг вийшов стомлений Кірен зі скептичним обличчям:

- Ти запізнився. Більш ніж на годину.

- Так, вибач, - незручно зам’явся дракон. – Важка справа. Деякі люди такі незговірливі.

- Знати нічого не хочу, - без настрою забрав він букет. – Заходь. Зараз знову все розігрію, - пішов на кухню. – Сподіваюся ти не дуже голодний. Бо мені потрібна чесна оцінка.

- Ти щось приготував для мене? – обережно увійшов та зачинив за собою двері.

- Угу. Відвезеш мене потім додому. Мені вже скоро треба лягати спати.

- Так, звісно, - кивнув, знімаючи капелюх з піджаком. – Відвезу. Вибач, що затримався. Я не думав, що це затягнеться так надовго, - повісив все на гачки.

- Менше слів. Сідай десь у залі. Обмежишся чаєм, бо кавоварку я знову мити не збираюся.

- Так, звісно, - винувато пішов до зали.

Обрав столик в стороні, опустив з нього стільці та незручно присів. Склав перед собою руки в замок. Почухав скроню. Кірен щось робив на кухні. З вулиці доносився шум автомобілів, людей, які проходили повз. А Вейлор сидів у тіні під стіною та мовчки чекав, не знаючи куди себе подіти. Некомфортно все це було. Він запізнився, ще і так надовго. Завдання боса не виконав.

«Яка ж дупа мене чекатиме завтра… - важко зітхнув хлопець, підпираючи підборіддя рукою. – Якщо Поно і завтра нічого мені не принесе, я просто… - опустив обличчя. - Ну що це за життя…?» – накрив голову долонями.

Через десяток хвилин вийшов Кірен із деко, на якому були розкладені всі шість маленьких пирогів, пронумерованих засмаженим борошном. Поставив їх перед Вейлором та пішов робити чай. Дракон мовчки очікував, неспокійно спостерігаючи за коханим. Ще одна хвилина, дві. Олень повернувся із двома чашками чаю. Сів навпроти. Подивився на Вейлора.

- Чого не їж? – кивнув він на нього.

- На тебе чекаю, - незручно відповів той.

Кірен скуто зітхнув:

- Я приготував декілька пирогів. Тож куштуй їх, - кивнув на випічку, - і кажи який тобі подобається.

- Це ти особисто для мене приготував? – здивувався дракон.

- Так. І вони чекали на тебе майже три години, - невдоволено склав руки на грудях та відхилився на спинку. – Тож починай їх пробувати. Я додому хочу.

- Так, звісно. Вибач, що запізнився, - опустив погляд до пирогів.

Усі вони були рум’яні, пухкі, приємно пахнули випічкою, що їх дійсно хотілося з’їсти. Вейлор вирішив куштувати у хронологічному порядку. Взяв перший, відкусив.

- М! – підскочили його брови. – Риба? – зазирнув до випічки та глянув на Кірена. – Ти приготував мені пироги з рибою?!

Серце його почало стукати швидше, думки розлетілися наче купка метеликів, а в грудях розпливлося тепло.

- Так, - насупився олень. – Тож пробуй і чесно кажи подобається тобі чи ні.

«Та я кохаю тебе ще дужче!» - ошелешено жував Вейлор.

Зробив ще укус, ще, намагаючись насититися тим, що приготували спеціально для нього. Що приготувала кохана людина, яка ніколи не мала справи із рибою. Обрала тушку, зачистила її, вибрала всі кісточки, приготувала тісто, запекла. То й що, що риба вийшла сухою та кислою? Кірен старався! І все заради Вейлора!

- Ох… - обм’як дракон та відпив гарячого чаю.

Взяв другий пиріг, відкусив.

- М! – здивовано оживився. – Цей краще, - схвально покивав оленю, починаючи жваво жувати.

- Смачніше за перший? – без настрою спостерігав Кірен за всім цим.

- Угу, - подивився в середину пирога. – З цибулею добре виходить, - відпив чаю та ще відкусив.

Вейлор з’їв весь цей пиріг. Витер серветкою губи, пальці, відпив чаю:

- Ох, - гикнув і випустив повітря з рота. – Якийсь я голодний, - взявся за третій.

Та щойно він його відкусив - на мить зморщився. Парубок хотів би приховати цю емоцію, але Кірен вже її побачив.

- Що? – жорстко запитав олень.

- Кхм… - ніяково посміхнувся дракон коханому. – Кислувато.... Трохи переборщив із кислотою, - незручно відклав пиріг у сторону, із зусиллям проковтнув той шматок, який досі був у роті, запив чаєм та прийнявся за четвертий зразок.

В цей раз Вейлор діяв обережніше – зробив невеликий укус, вже очікуючи, що Кірен міг переборщити із сіллю, перцем, ще якимись приправами. Але на щастя все було нормально. Риба просто вийшла суховатою. Не надто солена, не надто кисла. Просто риба у тісті. Парубок спокійно з’їв цей варіант та перейшов до наступного.

І ось тут все було вже не так райдужно. Вейлор скривився, щойно зробив перший укус.

- Що ти з нею зробив? – спантеличено подивився він всередину вологого, навіть мокрого пирога.

Начинка була просто ніяка, прісна, водяниста. Риба розповзалася в тісті наче газета в воді.

- Невдалий варіант? – спостерігав Кірен за всім цим.

- Ні, - сумнівно покачав дракон головою. – Ось так, - вказав він на п’ятий пиріг, - точно не готуй, - відклав його на деко.

Вичистив язиком залишки цього витвору у себе між зубів, запив чаєм, намагаючись змити якийсь дивний незрозумілий смак. З насторогою подивився на останній варіант.

«Сподіваюся, після того пирогу він більше не знущався над рибою…» - узяв Вейлор шостий пиріг та відкусив.

- М! – завзято підскочили брови. – Хм, - здивовано глянув всередину начинки, починаючи жувати.

Це було відверто смачно. Засмажена риба з золотистою цибулею, якась кислинка, м’якість, що робила смаки ще яскравішими. Пухка булка, хрустка рум’яна скоринка.

- Знаєш, - вражено жував Вейлор, дивлячись всередину пирога, - мені зараз так хочеться порушити одне своє слово…

- Яке? Ти багато чого мені обіцяв. Тобі подобається? – кивнув Кірен на нього. - Це краще за другий варіант?

- Навіть чаєм таке запивати не хочеться, – стрімко вкусив більше, починаючи швидко жувати.

- Отже смачно?

- Кірене, - шоковано подивився дракон на оленя з набитим ротом. – Виходь за мене. Я хочу щоб цей пиріг став, - проковтнув, - нашим сімейним рецептом. Традицією, - стрімко зіскочив на коліно перед ним і взяв за руку, дивлячись в очі. – Стань моїм чоловіком, - проковтнув слину, тримаючи в другій долоні залишок пирога.

- Що…? – застиг олень на пару секунд.

Вейлор стояв перед ним схвильовано-рішучий, рум’яний і разом з тим голодний, що постійно ковтав слину, часто глибоко дихав. І стискав однією рукою його долоню, а іншою – пиріг, чий рибний аромат ширився залою.

- Кхм, - вдавився Кірен потішним смішком від цієї картини. – Вейлоре! – грайливо відштовхнув його від себе. – Доїж спочатку! – піднявся з-за столу. – І я казав тобі, що не погоджуся раніше за півроку! Куди ти так поспішаєш?

- Кірене, - піднявся хлопець й запхав залишки пирога в рот. – Я кохаю тебе, - вражено заявив з набитим ротом. – Хочу, аби ти мені таке постійно готував. Для мене, - підійшов до парубка. – Як справжня сім’я, - все проковтнув.

- Ох… - втомлено відвернувся олень. – З тією рибою стільки мороки… - підняв очі до стелі. – Кожного дня я не хочу її готувати.

- А раз на тиждень? – обійняв ззаду, зазираючи в очі.

- Хм, - задумався. – Раз на тиждень… Я можу подумати про таке, - покосився на Вейлора. – Але тоді тобі доведеться не запізнюватися, якщо не хочеш їсти холодне і несмачне.

- Буду намагатися всіма можливими силами, - пригорнувся до губ.

Наступними днями дракон думати більше не міг ні про що, окрім цих маленьких пухких пирогів зі смаженою рибою і карамельною цибулею. Хрусткі, м’які, такі, що на небеса злетіти хочеться і кухаря міцно обійняти. Стиснути, поцілувати, подарувати обручку, аби нікому на світі його не віддавати. Такого гарного, старанного, мовчазного і скромного. Із пухнастими гіллястими рогами, які з кожним тижнем ставали все більшими, ширшими, складнішими. На яких розходилися відростки, формувалася справжня корона. І які набирали вагу, габарити, що Кірен рухався повільніше, обережніше. Особливо в дверях та інших проходах.

Вейлор чесно хотів похвалитися таким хлопцем, показати його своїм друзям, познайомити з босом. Продемонструвати всім навколо яким парубком він володіє, кому саме він віддав своє серце, до кого так спішить після справ. Однак… Не варто було цього робити з багатьох причин. Не варто було втягувати Кірена у соціум клану, близько знайомити з кимось, показувати, вихвалятися. Надто ризиково. І небезпечно для них обох. Тож не залишалося Вейлору нічого іншого, окрім як мовчати про свої бажання і тримати їх у середині. Допоки йому в голову не прийшла одна ідея.

- Торт? – розгублено насупився Кірен, коли почув пропозицію коханого спекти дещо солодке. – Але я працюю зі здобним тістом, - показав у сторону. – Я не вмію пекти торти.

- Хіба це важко для тебе? – якось здивувався дракон. - Там ніби нічого такого немає. Пара коржів, крем. Ти он, - кивнув в бік, - еклери робиш, корзинки солодкі, інші булки, хліб. Мені здається зробити все це важче, аніж торт. Та і з рибою ти впорався з першого разу.

- Не з такого і першого, - покачав олень головою. – Я можу спокійно зробити пиріг. Але торт це інше. Там треба інше тісто, інший крем. Там взагалі все інше треба, - розвів долонями. – Я не кондитер. Я ніколи не пік торти професійно. Тим паче, - напружено притихнув, - для босів драконів.

- Та ну. Я впевнений, що ти впораєшся. В тебе золоті руки, - взяв їх та поцілував. – Зроби якийсь простенький тортик. Бос дуже просив, - переконливо нахилив голову. – Я постійно в нього перед очима з якоюсь випічкою. Так муляю очі, що він скоро в мене ті пакети відбирати буде, - іронічно посміхнувся.

- Не знаю… - невпевнено відвернувся.

- Ну ж бо… - підбадьорливо зазирнув в очі. – Невже немає якогось простенького домашнього тортику, який ти міг би приготувати?

- А що твій бос любить? – покосився Кірен на Вейлора. – Сумніваюся, що йому підійде торт із полуницею.

- Ні, таке йому дійсно краще не готувати, - кивком погодився той. – Зроби щось чоловіче. Гірке, просте, може навіть брутальне.

- Чорний шоколад із віскі? – скептично покачав головою.

- А це гарна ідея, - зацікавлено підняв дракон брови. – Віскі він любить. Та і гіркий шоколад має сподобатися.

- Але я не вмію працювати з алкоголем, - заявив у безвиході. – Я поняття не маю, що з ним робити. Мій максимум – ромова баба в сиропі.

- Ти себе недооцінюєш. Я впевнений, що в тебе все вийде, - поцілував Вейлор його руки. – Я привезу тобі пляшку віскі, чорний шоколад, ще що там треба для торту. А ти зробиш свою кулінарну магію.

Кірен все одно не був впевненим у всій цій ідеї.

- Зроби так, як із рибними пирогами, - запропонував дракон. – Декілька зразків. Я всі їх скуштую, оберу найкращий. І вже за ним ти зробиш повноцінний тортик, - втішно посміхнувся.

Олень тільки зітхнув, опускаючи погляд та забираючи руки до себе:

- Мені потрібен час на все це. За пару днів я тобі не напеку декілька варіантів.

- Немає питань, - розслаблено усміхнувся.

Наступного дня Вейлор привіз пляшку дорого віскі, який полюбляв його бос. Підбадьорив Кірена, втішив, переконав, що в нього обов’язково все вийде. А якщо не вийде з першого разу – завжди можна зробити ще один варіант, який точно сподобається босу. Тож пекарю не залишилося нічого, окрім як пересилити себе, купити пару кулінарних книг на тему бісквітних тортів і почати вивчати їх, шукаючи якийсь конкретний рецепт шоколадного торту із віскі.

Через декілька днів було приготовано чотири варіанти маленьких тортиків, запрошено дегустатора-Вейлора, та обрано один варіант, який йому найбільше сподобався.

- От бачиш, - із ніжною посмішкою цілував дракон оленя в щоку, - а ти казав, що не впораєшся. Які смачні торти ти напік, - відломив ложкою ще шматок від того, який він схвалив. – Моєму босу точно має сподобатися. А якщо не сподобається – я сам такий торт з’їм, - потішно усміхнувся. – Такий шедевр не має пропадати, - подивився на Кірена. – До слова, твій подарунок вже їде, - задоволено примружився, продовжуючи їсти торт.

- Подарунок? – тихо здивувався олень. – Ти хочеш подарувати мені щось?

- Угу, - кивнув, облизуючи ложку. - Він ще в дорозі, але чекай. Тобі має сподобатися, - зморщився від усмішки.

- А що там? – допитливо зазирнув в очі.

- Сюрприз, - задоволено відповів. – Прийде десь через тиждень. Вже не можу дочекатися, коли подарую, - стрімко поцілував.

«Подарунок…» - у нетерпінні відступив Кірен. – «Що таке він може мені подарувати, що воно тиждень їхати буде?»

Ще через пару днів був виготовлений повноцінний шоколадний торт, обмазаний шоколадною глазур’ю. Кірен вирівнював її чи не півгодини, аби вона виглядала, як з гарної кондитерської, а не з якоїсь забігайлівки. Посипав зверху шоколадною стружкою для краси. Присипав какао. Задумливо оглянув все це:

- Ніби гарно… Чорне усе таке… Сподіваюся, босу сподобається.

«І Вейлор не отримає через мене, якщо не сподобається…»

Підібрав коробку для транспортування, поставив торт у холодильник. А ближче до закриття віддав його Вейлору.

- Ох, ти мій чарівник, оленятко, - поцілував Вейлор парубка в щоку. – Коли повернусь, такий вечір тобі влаштую, що ти це побачення будеш все своє життя згадувати. Після нього ти точно передумаєш стосовно півріччя.

- Їдь вже, - іронічно посміявся Кірен на це. – Тебе твій начальник чекає. І не став торт на сонце, - допоміг поставити десерт у машину. – Все ж він шоколадний і почне швидко танути.

- Прямо як я, коли тебе бачу.

- Вейлоре… - подивився олень на хлопця. – Припиняй…

- Не можу зупинитися, коли ти поряд, - вирівнявся й міцно поцілував в руку. – Кохаю, - однозначно подивився в очі.

- І я тебе, - легко цьомнув повітря в його напрямку.

До боса Вейлор приїхав вже за двадцять хвилин. Обережно взяв торт, відніс його в середину, нарізав, розклав на тарілки.

- Хм, - глянув на цю активність чоловік із білими драконячими рогами. – З якої нагоди солодке? День народження в тебе не влітку.

- Жодного свята, босе, - чітко відповів Вейлор, беручи до рук дві тарілки. – Просто вирішив вас пригостити, - поніс до старших. – Його готувала моя людина, - поставив шматочок прямо перед босом й перед одним з наближених.

- «Твоя людина»? – вже почав здогадуватися чоловік про кого мова. – Ти про того оленя?

- Так, босе, - взяв ще пару тарілок та поставив їх перед іншими драконами. – Торт з чорного шоколаду і з віскі. Хлопець просто хоче догодити вам, - посміхнувся від легкої іронії, - аби в мене все було добре.

- Підкупити боса драконів тортом? – іронічно посміявся чоловік. – Який… - покачав він головою, опускаючи погляд на десерт. – Смішний цей пекар.

- Наївний. Але він старався.

- Хм, то давай спробуємо наскільки якісний підкуп ти мені приніс, - узяв вилку й відломив собі шматочок.

Наступного дня Вейлор прийшов на роботу Кірена з величезним букетом, ресторанним обідом і з посмішкою на все обличчя, яку він насилу міг стримувати.

- Хах! Вейлоре! – приймав олень все це до рук біля задніх дверей. – Я так розумію торт сподобався?

- Хах! Так! Бос цілих два шматка з’їв! – вражено показав пальцями. – Тож йому дуже сподобалося! А ти переживав! – енергійно підскочив та схопив коханого, підняв над землею.

- Хахаха! Вейлоре! Постав мене!

- Оленятко! В тебе золоті руки! – повернув на землю. – Шикарні! – схопив за них та почав розціловувати. – В тебе талант!

- Хахаха! Ти бентежиш мене! – сором’язливо забрав долоні, вкриваючись рум’янцем.

- Ох… - милувався Вейлор його обличчям. – Коли в тебе буде час і сили? Коли забрати тебе на найкраще в світі побачення? І віддячити за такий торт? – швидко поцілував в щоку, в другу, в ніс.

- Хіхіхі, - ніяково відсторонився олень, прикриваючись від поцілунків букетом. – А як там мій подарунок? Який ти обіцяв. Коли він приїде?

- Ох… - завзято дивився Вейлор на хлопця. – Він пливе, - рішуче кивнув. – Буде тут за пару днів.

- Хм, - таємниче посміхнувся. – То може влаштуємо побачення, коли ти зможеш мені його подарувати?

- Як би мені дожити до цього моменту… - аж здригнувся дракон він нетерпіння.

Минула половина тижня, коли Вейлор сповістив про готовність. Ще пара днів, коли Кірен попросив більше часу, через роботу. Настала неділя.

Олень вирішив підготуватися до цього побачення ще з самого ранку. Сходив до бані на розслаблюючі процедури та масаж, відвідав перукаря і цирульника, зазирнув до ательє й придбав нові туфлі.

«Ох… - розбирав парубок речі удома, думаючи яку підібрати краватку під новенький бордовий костюм. – Так вберуся, що Вейлор знову мені в ноги впаде зі словами «вийди за мене»,» - розслаблено посміявся.

Костюм цей був дійсно чудовий. Пошитий на замовлення, з тонкої м’якої шерсті, яку хотілося обіймати. Пухкий, легкий, в міру теплий. Насиченого темного бордо, що переливався на світлі немов оксамитовий. Зі скромними чорними ґудзиками. Заутюженими в ательє стрілками брюк, стоячим коміром, лацканами.

Кірену хотілося просто обіймати цей костюм. А коли він його надягнув…

- Боже… - милувався олень у дзеркало, ще без краватки, із не до кінця застебнутою сорочкою.

Тканина точно слідувала лініям тіла. Підкреслювала поперек, плечі, довгі ноги, ідеально сиділа на тулубі та руках. І якимось чином додавала статусу розгалуженим рогам, що переливалися на світлі немов у ансамблі з костюмом.

Повернувся до віддзеркалення спиною. Оглянув лінії, форми, статуру, як потішно усміхнувся своєму хвосту, що злегка здригнувся, звисаючи між підкреслених бордових сідниць, частково визираючи з-під краю піджака.

- Хм, - якось зніяковів Кірен, починаючи червоніти. – Певно треба було попросити довший піджак, - прикрив грайливу посмішку долонею, повертаючись до дзеркала передом.

«Хоча для яких подій я замовив цей костюм? На побаченнях Вейлор тільки і буде, що думати про мій хвіст. То чого ж не дати йому глянути на нього?»

Краватку вирішив підібрати в тон своїх рогів та хвоста, із дрібним візерунком. Вклав у кишеньку на грудях хустинку у схожому стилі. Підправив зачіску воском й гребінцем. Ще трохи помилувався собою, взувся в нові туфлі та вийшов.

Вейлор чекав на парубка на протилежній стороні вулиці від того провулку, що вів до квартири. Стояв біля чорного відполірованого кабріолету, спершись куприком на крило, і читав свіжу газету. У чорному костюмі в тонку золотаву смужку, в натертих чорних туфлях, із чорною федорою на голові, яка ховала роги від зайвих очей. Дракон був повністю занурений в текст, новини, статті, тож коли Кірен підійшов, Вейлор навіть не одразу помітив його.

- Кхм, - прочистив олень горло, привертаючи увагу до себе.

- Так-так? – відірвав дракон погляд від газети, підняв його до коханого й вмить похитнувся, шоковано схопившись за двері, аби не впасти.

Широкі очі пройшлися Кіреном з рогів до ніг, з ніг до рогів, по плечах, руках, підборіддю.

- Хах… - ніяково вирівнявся Вейлор, починаючи червоніти.

Кірен лиш хитро посміхнувся, спостерігаючи таку красномовну реакцію:

- Подобається? – покрутився перед ним.

- Охох… - впав хлопець стегном на машину, не в силах відвести очей.

Почав махати на себе газетою.

- Мені його на замовлення пошили, - вихвалявся олень. – Дивися які стежки, - показав Вейлору шов на рукаві. – Вирішив трохи побалувати себе, - усміхнувся. – На твої гроші, - задоволено примружився, склавши руки разом. – Пам’ятаєш ти мені грошей дав? Ото на них замовив, - ще раз покрутився. – Дуже хороший костюм. М’який такий, - погладив свої боки.

- Уф… - шоковано приходив в себе дракон, ковзаючи очима по тілу. – На мої гроші ти не тільки себе балуєш… Гарний костюм, - підняв погляд до обличчя. – І його власник. Тобі дуже личить.

- Хіхі, - радісно вишкірився хлопець. – То як? – скромно склав руки разом. – Поїдемо кудись?

- Та якось… - пройшовся очима по костюму. – Ти дійсно хочеш їхати кудись? – задумливо провів великим пальцем по нижній губі. – Я б додому тебе відвіз…

- Вейлоре! – з радісним шоком штовхнув його в груди. – Ти обіцяв мені незабутнє побачення! Поїхали! І про подарунок не забудь!

- Ох, та сьогодні і я подарунок отримав, як я бачу… А я навіть не готувався. Ти б хоч попередив… - відступив від машини й відкрив йому двері, як справжній джентльмен.

- А як же сюрприз? – здивовано ступив Кірен до місця та сів.

- Дідько, - тихо відгукнувся дракон. – У тебе ще і хвостик такий пухнастий сьогодні, - захлопнув за ним.

- Вейлоре! – вражено підняв брови. – Сідай! – пристебнув пасок безпеки.

- А ти водити вмієш? – нахилився до хлопця, склавши руки на кромці дверей. – А то в мене так голова запаморочилася від подібної краси поряд зі мною…

Олень стривожено завмер:

- Не вмію… Ти зараз не зможеш їхати?

Вейлор мрійливо зітхнув, дивлячись йому в очі, але нічого не сказав. Лиш піднявся, обійшов капот, сів за руль та кинув газету на заднє сидіння.

- Ми поїдемо в один ресторан, - сповістив дракон, заводячи двигун. – Сподіваюся тобі сподобається, - пристебнувся. – А потім подарую твій подарунок, - подивився на хлопця.

- Не їдь зараз швидко, - занепокоєно взяв Кірен його за руку. – Краще повільніше, але безпечніше.

Вейлор промовчав.

- Кохаю тебе, - сказав він за декілька секунд. – Буду обережно, - повернувся до дороги, озирнувся, видивляючись інші машини, та виїхав з парковочного місця.

Їхали вони довго. Повз будівлі, парки, перехрестя, знак в’їзду у місто, продовжуючи свою подорож по шосе.

- Вейлоре, - спантеличено обернувся Кірен до міста, - куди ми їдемо? – глянув на нього. – Ти ж казав про ресторан.

- Так, - продовжував він керувати, не відволікаючись від дороги. – Я знайшов одне гарне місце, але воно не в нашому місті. Не переймайся, - спокійно посміхнувся оленю. – Прибудемо за годину, - повернувся до шосе.

Кірен лиш покачав головою, не дуже схвалюючи все це.

До ресторану вони прибули, як Вейлор і казав - приблизно за годину. Стали на узбіччі. Дракон вийшов, відкрив своєму супутнику двері та допоміг йому встати.

- Отже будемо вечеряти тут? – підняв Кірен задумливий погляд до вивіски закладу.

- Так, - кивнув Вейлор із легкою схвильованою посмішкою. – Ходімо, - взяв парубка під руку. – Я замовив нам столик.

Місце це було якесь особливо природнє. Двоповерхова будівля зі срубу дерева, валуни перед входом і всередині, живий мох, рослини без землі, що трималися на стінах, розповзалися по підлозі, були підвішені під стелею, чиє коріння висіло в повітрі й сповзало по балках. Орхідеї в бутонах, папороті різних видів, ліани, величезні монстери та інші рослини, чиє листя доводилося розсувати, аби пройти.

І м’яке світло зі стелі, яке пробивалося крізь всю цю природу. Просвічувало листя, коріння в повітрі, що кидало зелені тіні на меблі з мореного дубу.

- Яке цікаве місце ти знайшов… - оглядав все це Кірен, ухиляючись рогами від коріння орхідей над головою.

За пару кроків їх зустрів хостес із баранячими рогами. Привітав, провів до зарезервованого столику й покликав офіціанта.

- Хм, - глянув олень вслід тому чоловіку. – А це місце мені до душі.

Вейлор нічого не відповів. Лиш очі його задоволено примружилися від таких слів.

Зовсім скоро до столику підійшов офіціант з козячими рогами та коротко стриженою борідкою, представився парубкам, роздав їм меню. І тільки відкривши його, Кірен на мить завмер від шоку. Навіть саме оформлення назв: розмашистий рукописний шрифт, розміщення по центру - вже казали, що це місце із преміальними цінами. От тільки їх ніде не було написано. Ані поряд із стравами, ані на краю сторінки, ані дрібним шрифтом поряд зі складом.

Кірен спантеличено прогорнув усі три сторінки, намагаючись їх знайти, й протягнув меню офіціанту, заявивши, що йому дали якийсь бракований варіант без цін.

- Ні, ні, - заспокоював хлопець з козячими рогами. – Це спеціальне меню. Ціни є в меню вашого супутника, - стримано вказав у сторону Вейлора, який підняв погляд до цієї розмови.

- Я все оплачу, - спокійно повідомив дракон. – Обирай те, що тобі подобається. Ціни не мають жодного значення.

- А якщо я замовлю щось дуже дороге? – схвильовано глянув олень на нього. – Я навіть уявлення не маю які тут ціни. Що як…?

- Кірене… - поблажливо протягнув Вейлор, опускаючи своє меню на стіл. – У цього ресторану тільки одна зірка, а не десять. Не хвилюйся ти так. Хоч все меню замов – в мене грошей не забракне. Тим паче на тебе, - затримав погляд на очах. – Он, - глянув в меню, - тут є закуска із оленячим мохом, - іронічно посміхнувся. – Звучить дуже «по-оленячому». Хочеш спробувати?

Кірен не зводив з нього напруженого погляду кілька секунд.

- Де? – опустив олень очі до свого меню, яке знову відкрив.

- На другій сторінці. Третя зверху, - кивнув дракон до коханого.

Замовили вони собі декілька страв. Кірен надав перевагу чомусь з зеленню, чого він раніше не пробував і навіть не уявляв собі яке воно на смак. А Вейлор, за відсутністю тут хоч якоїсь риби чи м’яса, взяв собі щось звичне, що він був впевнений йому сподобається.

Офіціант приніс до столу пляшку білого вина, яким наповнив келихи парубків, тарілку із шматочками трьох видів хлібу та світло-зелену намазку до нього, повідомивши, що закуски будуть готові за десять хвилин.

Кірен майже одразу взяв одну зі скибочок, злегка попробував її на пружність тіста, понюхав та відкусив, бажаючи оцінити як же тут печуть хліб. З якого борошна, що такого можуть додавати, аби це вартувало аж такого преміального закладу.

«Хм, - підняв він задумливий погляд до стелі, намагаючись відчути язиком кожну деталь. – В них явно інше борошно…»

Як почув від Вейлора тихе, протяжне і розслаблене зітхання із часткою голосу, який затихав. Глянув на нього. А дракон просто сидів, склавши руки на скатертині перед собою, й дивився на парубка. На його обличчя, очі, губи, трішки роздуті щоки, в яких був хліб. І тихо спостерігав за ним. Дивився, милувався.

- Щось не так? – з насторогою проковтнув Кірен свій хліб.

- Хм, - легко смикнув Вейлор плечами угору й підпер підборіддя рукою, не в силах відвести очей.

І погляд в нього був якийсь особливий, не такий, як раніше. Спокійний, розслаблений, замріяний. Наче не існувало навколо жодних тривог, проблем, хвилювань. Наче все навколо заповнював мир. Без кланів, босів, поліції, зброї… Вейлор розчинявся у ніжності. Танув в закоханості. В очах Кірена, наче солодке морозиво в променях літнього сонця.

Олень від всього цього вражено почервонів. Заховав погляд, відчуваючи, як серце починає битися швидше, як тілом шириться приємне тепло, як сильно хочеться доторкнутися до дракона й поцілувати. Розчинитися в цій ніжності разом із ним.

Скоро принесли закуски, а рестораном почала ширитися тиха ненав’язлива мелодія скрипки, яка грала десь у стороні.

Ранішня вечеря, приємна компанія. Вейлор із Кіреном просто насолоджувалися один одним. Цим місцем, «дикою» атмосферою, коли на них падали зелені тіні рослин. Хлопці фліртували, посміхалися та ніяковіли, не в силах зупинитися.

День повільно перетікав у вечір, близьку компанію хотілося зробити ще ближче до себе. Обличчя, роги, тіла. Здавалося, що парубки думають про одне і те саме, коли їх погляди ненароком зустрічалися.

Поступово завершилася трапеза, Вейлор оплатив їх пізній обід, чи то ранішню вечерю, залишив офіціанту на чай. Підійшов до свого коханого, подав руку, аби допомогти йому встати, та повів до дверей.

- Так місце хороше… - ніяково прокоментував Кірен з рум’янцем, якого в розслаблених обіймах вели до машини. – Зводиш мене сюди ще колись? – покосився до Вейлора.

- Вже сумуєш за цим місцем? – лагідно посміхнувся дракон.

- Зараз я сумую за нашим домом… - зацікавлено підняв олень кутки губ. – Поїхали туди? – поклав долоню на його груди.

- А як щодо подарунку? – глянув Вейлор на хлопця. – Зараз поїдемо за подарунком, - відкрив йому дверцята та посадив на пасажирське місце.

- Зможемо з’їхати дорогою кудись в сторону? – не зводив Кірен погляду з парубка.

- Навіщо? – розслаблено захлопнув й обійшов автомобіль, сів за руль.

- Хм, - примружився той й посунувся до вуха. - Хочу цілуватися… - спокусливо прикусив нижню губу: – Сильно…

- Ох, - приємно здивувався та зніяковів дракон. – З’їдемо. В якесь гарне усамітнене місце, - пристебнув пасок безпеки. – Подарунок в мене з собою, - подивився на Кірена.

- То ти його весь цей час із собою носив? – злегка насупився.

- Він у багажнику, - кивнув Вейлор назад й завів двигун. – Чекав підходящого моменту, аби подарувати.

- Зараз момент може навіть перетриманий… - повільно оглянув його тіло з голови до ніг.

- Кірене… - зніяковіло відвернувся дракон. – Мені зараз керувати, - озирнувся, визираючи інші машини.

- Не дочекаюся, коли ми приїдемо додому… - жадано провів долонею по стегну коханого, заводячи пальці до паху.

- Ух, Кірене! – жваво взяв його за цю руку, прибираючи від чутливих ділянок. – Обережніше, - із посмішкою виїхав з парковочного місця.

Дорога їх пролягала по тому самому шосе, яким вони їхали до ресторану. Повз поля, дерева, тримаючись за руки й намагаючись не відволікатися від водіння. Щоки Вейлора червоніли, чоло вкривалося потом, губи схвильовано притискалися одна до одної. А очі фокусувалися на дорозі, не наважуючись повернутися до Кірена. До коханого, який дивився на нього не зводячи погляду. Такого уважного, зосередженого, який повільно роздягав, залишаючи по собі червоні сліди від поцілунків.

Одне поле, друге, десятий кілометр, двадцятий. Показалася вдалині панорама міста із його високими будівлями, парками.

Вейлор скинув швидкість та з’їхав з асфальту у сторону. Обережно проїхав травою повз рідкі дерева, кущі. Та заїхав на пагорб, ховаючись від дороги за зеленими хащами. Трава тут була низька, а перед очима відкривався вид на все місто.

Автомобіль плавно зупинився, дракон поставив машину на ручний тормоз, заглушив двигун.

- Ну нарешті, - нетерпляче взяв Кірен його за щоки й повернув до себе, пригорнувся до губ у глибокому поцілунку.

Вейлор навіть зрозуміти нічого не встиг, як його захопили в свою ніжність, пристрасть, бажання, яким він не збирався чинити опір.

«Оленятко,» - взяв він коханого за передпліччя.

Поцілунок їх був довгий, мокрий, захоплений, що парубки деколи не встигали вдихнути повітря. Язики спліталися, губи притискалися.

- Вейлоре, - швидко прошепотів Кірен. – Я хочу, - проковтнув слину, не в силах відірватися. – Поїхали додому, - обійняв за шию, продовжуючи цілуватися. – Сховаємося під ковдрою.

- А подарунок?

- Він зможе почекати?

- Я хочу подарувати його зараз, - лагідно посміхнувся та відірвався від губ.

Вискочив з автомобіля, відкрив багажник, дістав з нього середніх розмірів коробку у подарунковій упаковці й передав її Кірену.

- Це мені? – взяв олень свій подарунок і ледь не вронив, не очікуючи, що той виявиться настільки важким. – Ти що, гирю мені подарувати хочеш? – спантеличено поставив коробку собі на коліна та почав жваво розпаковувати.

- Хах, ні, - ніжно посміхнувся дракон, спостерігаючи за всім цим.

Кольорова упаковка розліталася по відкритому салону автомобіля, оголявся міцний картон із кришкою.

- Так-так-так, - нетерпляче відкрив її Кірен і застиг, дивлячись усередину.

Очі його округлилися від шоку, дихання завмерло, а серце пропустило удар. Пройшла мабуть вічність, перш ніж він підняв очі до Вейлора.

- Це він? – з легкою схвильованою посмішкою кивнув дракон до коробки. – Синій. Із білим та золотим.

Кірен опустив погляд в коробку. В немаленьку коробку, яка майже повністю була заповнена одним великим шматком необробленого лазуриту. Насичено синього кольору, з білими прожилками, золотистими цятками. І матовою поверхнею, яка мерехтіла на світлі дрібними зірочками наче небо вночі.

- Де ти взяв такий великий камінь? – ошелешено повернувся олень до хлопця.

- Великий? – злегка насупився той. – Я обіцяв тобі цілу гору. А це – так, - кивнув на подарунок. – Камінчик при дорозі. Хіба в твоїй колекції тільки маленькі камінці? – несхвально цокнув язиком. – Це треба міняти. Який сенс у колекції, якщо її треба роздивлятися під лупою?

Кірен опустив погляд на великий лазурит, не в силах впоратися із шоком. Проковтнув слину, розглядаючи його нерівну поверхню. Гострі кути, сколоті грані, білі розводи, дрібне мерехтіння.

- Тобі подобається? – тихо запитав Вейлор.

Олень забарився на пару секунд, а потім почав схвильовано й дрібно кивати, роблячи це все швидше і швидше.

- Він такий гарний! – радісно потягнувся Кірен за обіймами. – Я навіть не знаю куди його ставити! Він такий великий!

- Хаха! – весело обійняв його коханий. – Для мого оленятка все тільки саме найкраще! Твоя колекція має бути великою! – відсторонився й подивився в очі: - Не тільки по кількості камінців! – легко поцілував.

- Хм, - зацікавлено притихнув олень. – Йди сюди, - схопив його за краватку й підтягнув до себе, захопивши губи у пристрасному поцілунку, який не збирався відпускати навіть на мить.

- М! – вражено прилипнув дракон до дверцят свого автомобіля.

Цілувався Кірен повільно, жадібно, захоплюючи будь-які почуття Вейлора, як найліпшу свою здобич, нагороду, трофей. Те, за що варто було битися. Те, що вартувало чи не всіх скарбів цього світу. Його уважність, щедрість, турбота, ніжність і така дивна схвильованість від усього цього. Ніяковість, сором’язливість від свого власного рум’янця.

- Я кохаю тебе, - поспіхом прошепотів Вейлор.

- Я також кохаю, - ненаситно проковтнув Кірен слину, не в змозі відірватися від поцілунків.

- Вийди за мене.

Олень злегка насупився і відсторонився, ніби не розуміючи навіщо коханий псує такий гарний момент.

«Ні?» - розгубився дракон, дивлячись у ці очі.

- Але чому? – не міг він зрозуміти, даючи Кірену тримати себе за краватку. – Ми кохаємо один одного, в нас все добре, не сваримося. Може… - насупився. – Ти хочеш гарної пропозиції? Із обручкою, у красивому місці.

- Ні, - відвернувся олень, відпускаючи свого коханого.

- Тоді чому «ні»? – вирівнявся Вейлор. – Я - хочу цього, - показав на себе. – Ти – хочеш цього, - вказав на нього. – Ти сам казав про це.

- Вейлоре, я казав тобі про півроку, - опустив він погляд у сторону.

- Я пам’ятаю. Але я не розумію чого ми чекаємо. Кірене, якщо ми все вирішили – немає сенсу затягувати, - показав на руках. – У нас в сім’ї прийнято: якщо щось вирішили – діють негайно.

- В якій сім’ї? – несхвально покосився на Вейлора. – В твоїй особистій чи у «драконячій»?

Той неприємно відвернув погляд:

- Це одне і те саме. Але я все одно не розумію, - повернувся до хлопця. – Чому «ні»? Ти не впевнений у мені? – насупився із краплею болю в очах. – Шукаєш когось кращого? На того Норола заглядуєшся? – кивнув в бік.

- Вейлоре! – занепокоєно вразився олень. – Ти в мене один-єдиний! – схвильовано піднявся, залишивши коробку на своєму місці, й вийшов з машини, обійняв парубка.

- Тоді чому «ні»? – зняв дракон його руки з себе. – Насправді ти не хочеш цього? Не бачиш мене своїм чоловіком?

- Не кажи так…

- А як мені ще казати, якщо ти раз за разом відмовляєш мені? Кірене, я впевнений у тобі, я кохаю тебе, я хочу поєднати своє життя із тобою.

Той важко зітхнув, відводячи погляд у сторону:

- Вейлоре, все не так просто. Ти обираєш мене, бо мене легко обрати. Я не несу за собою жодної небезпеки, окрім як побити тебе рушником за погані слова, - опустив голову, почавши колупати під нігтями. – А ти – зовсім інша справа, - підняв засмучений погляд до нього. – Ти – дракон. І зв’язати своє життя із тобою – не те саме, що одружитися із пекарем. Я хочу пожити, - опустив він голову. - Подивитися, як все буде далі. До того ж, - глянув на нього. – І тобі треба придивитися до мене. Невже ти можеш так просто взяти і одружитися із тим, кого ти знаєш всього півтора місяця? Так, ми кохаємо один одного і в нас все добре. Але невже для тебе цього достатньо?

- Я впевнений у тобі, - занепокоєно видав дракон. – Ти мовчиш, ти нікому нічого не кажеш, не обманюєш мене. Що мені ще треба? Тільки твоя вірність і кохання поряд. Я впевнений у своїх силах, - взяв його за руку. – Я захищу тебе.

- Вейлоре… - зітхнув олень. – Ти не можеш захистити мене від увсього.

- Так. Але від чого можу – я захищу тебе. В мене влади і можливостей достатньо, аби ти не боявся, аби убезпечити наше життя. Кірене, зрозумій, шлюб – це не просто примха для мене, - показав на серце. – Я кохаю тебе, люблю, хочу провести з тобою все своє життя. Але крім того, якщо ми одружимося – ти не будеш зобов’язаний свідчити проти мене. Якщо посадять – дракони допоможуть тобі фінансово, підтримають. Якщо мене вб’ють – ти отримаєш частку мого майна. Я забезпечу тобі гарне життя навіть після смерті.

- Не кажи так… - засмучено відвернувся, забираючи свою руку.

- Я дивлюся на речі реалістично. Кірене, - неспокійно подовжував дракон, - кожного дня мій вихід з дому може виявитися останнім. Кожне нове завдання може піти не по плану. Перестрілки, якщо і бувають, то кожен розуміє в кого треба стріляти. Кірене, - взяв його за руку обома, - моє життя пов’язане з ризиком. Кулями, поліцією. І я не хочу витрачати його на очікування.

- Ти хочеш втягнути мене в це? – схвильовано забрав руку. – В свої перестрілки? Я просто пекар.

- Ні, не хочу. Кірене, твої руки чисті. Ти ні в чому не приймаєш участі, ні про що не знаєш. Єдина твоя небезпека – якщо хтось захоче дістати мене через тебе. Але якщо ти нічого не знаєш – ти нічого і не розкажеш. Кірене, - взяв його за руку, намагаючись переконати, - ти не ризикуєш. Ти у безпеці. Я захищу тебе. Твоє діло.

Але олень все одно не дивився на нього, не був певен у всіх цих словах.

- Я кохаю тебе, - переконливо продовжував Вейлор, заглядаючи в очі. – Хочу пов’язати своє життя із тобою. Приходити до тебе по вечорах, обіймати, цілувати. Ти – мій спокій в усьому цьому світі. Мій оазис із теплими булочками. І я зовсім не розумію чому ти мені відмовляєш. Я зроблю все можливе, аби ти був у безпеці, аби тобі нічого не загрожувало. Я хочу цього спокою із тобою. Хочу одружитися. А цей підвішений стан, - спантеличено випрямився, - коли ти не проти одружитися, але кажеш мені «ні», просто розриває мене з середини. Я не розумію, що мені треба робити. Як діяти.

Кірен невпевнено покосився на парубка:

- Я казав тобі: це непросто. Мені потрібен час.

- Добре… - важко зітхнув дракон, відводячи погляд у сторону. – Але що мені робити? – повернувся до нього. – Що думати? Ти не кохаєш мене? Не впевнений в мені? Боїшся мене? Як я можу бути у спокої, коли всі ці думки заповнюють мою голову? – ошелешено схопився за свій жилет на грудях. – Я хочу спокою, однозначності. Якщо ти все одно боїшся одружуватися, давай хоча б заручимося! Це мене хоч якось заспокоїть. Заручини можна розірвати, якщо передумаєш, - з болем стиснув губи, сподіваючись, що Кірен не подумає так зробити.

- Я дійсно можу так зробити? – нерішуче уточнив олень. – І мені нічого не буде за це?

- Можеш, - напружено кивнув той. – Хоча я буду робити все можливе, аби ти передумав розривати наші заручини.

- Що саме «все можливе» ти будеш робити? – насторожився він.

- Не знаю. Квіти дарувати. Ще якийсь камінь тобі замовлю, - нервово змахнув на подарунок. – Цей, ніби, тобі сподобався.

Кірен іронічно посміхнувся, розріджуючи цю напругу між ними.

- Це не шлюб, - стояв Вейлор на своєму, намагаючись переконати. – Напівміра. Але це хоч трохи мене заспокоїть, після всіх твоїх «ні».

- Добре… - потішно обійняв Кірен свого коханого, бажаючи втихомирити. – Зроби мені гарну пропозицію. Але не зараз, - відсторонився обличчям та подивився в очі. – Коли в мене роги облізуть, - показав йому вказівний палець. – До цього моменту я не хочу жодних важливих чи глобальних подій.

- А коли вони в тебе облізуть? – неспокійно запитав Вейлор.

- Тижня через два мають почати зудіти. А потім протягом тижня облізуть і вже не будуть такими чутливими, як зараз. Як ти взагалі уявляв собі наше весілля із моїми чутливими рогами? – здивовано підняв брову. – Як крупу будуть кидати в нас – то я на землю впаду від болю.

- Я б не дав такому статися, - занепокоєно обійняв він оленя. – Тим паче на нашому весіллі. Жодного болю для тебе.

- Того не треба спішити з весіллям, - повчально кивнув. – Мінімум після того, як мої роги окостеніють.

- В тебе такі роги чудові… - підняв Вейлор обережний погляд до них. – Спочатку ростуть м’які-чутливі, а потім облізають та стають, як гола кістка.

- А потім відпадають і ростуть наново, - кивнув.

- Хотів би я собі такого чоловіка незвичного, - опустив він очі до Кірена.

- Вейлоре! – зі сміхом відштовхнув хлопця. – Спочатку каблучку мені підбери! І дочекайся, поки вони облізуть! – показав на роги.

- Каблучку? А який в тебе там палець? – стрибнув до нього.

- Хахаха! – почав тікати за машину. – Спіймай для початку!

- Ох, та такого чоловіка… - ринувся до іншого боку, аби оббігти авто. – Я б собі упіймав… - завзято вкусив повітря у його напрямку.

- Хахаха! Дракончику!