Булочки для дракона

Наступного дня Кірен прокинувся сумний, якийсь вичавлений, без жодного розуміння для чого він живе. Попросив Вейлора відвезти його на роботу, відпустив додому, аби той довше поспав. І приступив до готування. Прийняв постачальника, який незручно поглядував на голову, де раніше росли роги. Сформував булочки, попросив когось зі співробітниць поставити їх до духовки.

А після роботи поїхав із коханим додому, де мовчки ліг на ліжко та закутався у ковдру, не бажаючи відповідати на жодні запитання.

Так пройшов один день, другий, третій.

Вейлор перевіз усі речі Кірена з минулої квартири. Олень розклав їх по нових місцях, розвісив свої роги у коридорі на другому поверсі, розставив їх фотографії, не бажаючи дивитися на власну посмішку на них, на свої роги на голові. Прийняв бухгалтера, який зайнявся податковими звітами та банком. Дракон подав рекламу нового відкриття булочної в газету і на радіо. Був прикрашений вхід. І покупців одразу побільшало, та Кірен на це майже ніяк не відреагував. Дивний сум заповнив його голову.

Не радували його більше букети, які дарував Вейлор, нова витяжка, тиха тістомісилка, не викликала жодних емоцій пропозиція привезти новий мінерал. Все стало якимось чужим, нецікавим, сумним. Навіть сам для себе Кірен втратив будь-яке значення. Тільки плакати хотілося більше, ховаючи свої сльози насамоті.

«Навіщо чепуритися, гарно одягатися, якщо я – більше не я? - без настрою дивився хлопець униз. – Який сенс готувати, якщо все це з’їдять? Який сенс… Бути? Якщо все одно всі помруть…»

Не знаходив парубок відповідей на всі ці запитання. Не ставив їх Вейлору, іншим оточуючим. Лиш прокручував у голові, в надії зрозуміти. Життя, себе. Просто… Щось.

Вейлор бачив цей стан і втішав Кірена, обіймав його, приносив кожного вечора морозиво, аби хоч якось підбадьорити. Намагався балакати, переконувати у тому, що все налагодиться, що роги знову виростуть, Кірен знову стане таким, як раніше. Чому олень не вірив. Вважав все це солодкими розповідями, які не мали нічого спільного із реальність.

«Вейлор хоче мене втішити, - з гіркотою відводив він погляд у сторону. – Йому не подобається, що я постійно сумний…»

А дракон ще і доглядав, постійно турбувався, питав про самопочуття, контролював як багато Кірен працює, коли приймає ліки, власними руками промивав йому роги, робив уколи, обробляв садна на голові та міняв пов’язки.

«Я… Тягар…» - трагічно згинався Кірен і починав тихо плакати, коли Вейлор їхав.

А дракон знову намагався його втішити. Принести щось смачне, обійняти, запропонувати сходити кудись або подарувати щось. І це робило оленю ще гірше.

«Він такий хороший… Такий турботливий, гарний… - в сльозах закривав він обличчя. - А я…? Каліка, що вічно ридає… Я… Не заслуговую на нього… Ні на кого… Не заслуговую…»

Минуло певно більше тижня – Кірен вже не рахував. Усі дні для нього злилися в один одноманітний потік. Підйом о четвертій ранку, приїзд на роботу, а потім ранковий сон, вільний час до повернення Вейлора, коли олень просто лежав на дивані, дивлячись у стелю, і слухав радіо, байдуже що по ньому крутили.

Панок. Пекарня. Кірен посипав цукровою пудрою свіжоспечені булки, що пахнули на весь заклад. Втомлено виніс деко у залу та поставив на прилавок, даючи Юнжі право самі розставити все на вітрину. Помив руки, знехотя вмився, прибрав безлад на столі, віднісши залишки брудного посуду в мийку. Та вимкнув всі пічки. Вийшов до торгової зали, взяв стілець та сів у кутку за прилавком, ховаючись як від покупців, так і від власних співробітниць.

7:40. Хлопець відкинув потилицю на стіну, дивлячись уперед.

Юнжа приводила у порядок вітрину, поправляла цінники, гарно викладала випічку. Розраховувала людей, віддавала замовлення і паралельно готувала каву. Кірен відвів погляд у сторону. Хотілось додому. Прилягти. Заплющити очі. Та зникнути з цього світу на кілька годин.

Пройшло півгодини, година. Час близився до дев’ятої, а Вейлора все не було. Олень вже переодягнувся, попив чаю із теплою булкою, пересів за стіл, слухаючи радіо та спостерігаючи за покупцями.

Початок десятої. Пів на десяту.

«Щось сталося?» – занепокоєно подивився він на телефон на стіні, як той задзвонив.

Юнжа підняла слухавку:

- Вітаю. Це пекарня «Оленяча випічка». Угу, - напружено завернула губи в середину. – Так, - кинула погляд на Кірена. – Секунду, - завернула мікрофон до шиї та кивнула до свого директора: - Пане Коротто, це вас. Ваш, ем… Наречений.

- Вейлор? – стривожено піднявся і підійшов до прилавку, забрав слухавку. – Так? – приклав її до вуха. – Вейлоре? Ти де?

- Вибач, - дуже незручно відповів той. – Бос викликав. Я не зможу зараз відвезти тебе додому. Як ти себе почуваєш? Відправити когось, аби тебе підвезли?

- Бос…? – засмучено опустив погляд.

- Вибач, - ще раз повторив дракон. – Я не… - відволікся на секунду. – Мені вже треба йти. Ти зможеш добратися сам? Чи краще когось відправити до тебе?

- Ні. Я… - зітхнув. – Я дійду, - відвернув очі у сторону.

- Вибач. Ще раз. Я б залюбки підвіз. Але тут термінове діло.

- Так. Я… Я розумію, - кивнув.

- Приїду сьогодні із подарунком. Все. Цілую, - цьомнув у мікрофон.

- Будь обережний.

Той повісив слухавку, навіть не дослухавши це напуття. А Кірен залишився сам на сам із власною втомою, думками і якимось дивним відчуттям непотрібності в грудях.

Повісив слухавку. Повернувся за стіл. Зітхнув, дивлячись вниз, і підборіддя якось саме зморщилося, горло стиснулося, а очі наповнилися сльозами.

«Він кинув мене…? Самого. Тут. А що як зі мною щось трапиться? – тихо шморгнув носом. – Що як я не дійду? Або зомлію. Або ще щось трапиться? Він просто отак взяв і кинув мене…?»

До пекарні заходили люди, від яких Кірен ховав своє обличчя. Купляли собі випічку, напої, сідали за вільні місця. Коли парубок відчув, що більше не може триматися. Підскочив і поспішив до службових дверей. Сховався в коморі. Зачинив за собою та тихо розплакався, взагалі нічого не розуміючи в своєму житті.

Чому Вейлор покинув його? Чому надав перевагу своїм злочинним планам, а не коханій людині? Невже йому все одно? Може він взагалі більше не кохає Кірена?

Олень не знав, не розумів. Якась каша утворилася в голові. Спогади про турботу в лікарні, їх життя до цього, весілля – все перемішалося, що не зрозуміло де правда. Що дійсно було, що прийшло в опіумному сні. Може взагалі все їх кохання не справжнє? Може це солодка мрія, що наснилась під морфієм?

І від цих думок Кірену ставало лиш гірше.

«Хто я? Де я? – хапався хлопець за голову. - Може я взагалі не Кірен. Може я навіть ніколи не був оленем!»

Може все це брехня. Може вони з Вейлором навіть не були знайомі до попадання в лікарню. Може взагалі, все навкруги – це сон, а сам парубок лежить зараз непритомний у своїй палаті, та не приходить до тями декілька днів.

«Що як мене не виписували? – стискав він волосся у кулаках. – Що як мені досі колять морфій? А що взагалі Вейлор коле мені?» – стривожено стиснувся.

Він не бачив, що дракон набирає у шприц. Не знає, що то за рідина. Не розуміє, що робить кетамін.

«Що як він замінив упаковку? Він розбирається в ліках. Що як він коле мені щось зовсім інше? Наркотики? Аби я від нього нікуди не пішов!» - у паніці глянув по сторонах.

Промайнув спогад минулих днів, коли Юнжа запитала, чи Вейлор на ображає його.

«Що як він користується мною? – нашорошено відійшов в бік. – Що як він мене б’є? Або ґвалтує?»

Спогад, як Вейлор люто кричав на нього в мотелі. Як Кірен гірко плакав потім, скручуючись в клубок.

«Він тоді побив мене? – стиснувся самою душею. – Зґвалтував? Що він зі мною зробив? Що він ще може зробити?» - розпушився хвіст від жаху.

З комори Кірен вийшов напружений, нашорошений, що слідкував за кожним рухом навколо, прислухався до кожного звука. Що як Вейлор підговорив когось напасти на нього? Схопити. Зробити щось лихе.

«І добре, що він не приїхав,» - надягнув капелюх, озираючись.

Як з зали зайшла Юнжа. Кірена аж пересмикнуло.

- Пане Коротто? – занепокоєно попрямувала вона до нього.

- Щ-що? – лячно повернувся до неї.

«Може вона за одно із Вейлором? Він підкупив її? Залякав?» – хутко глянув на її руки в пошуку зброї, але побачив там звичайний конверт.

- Зарплата? – намагався він заспокоїти себе та набути звичайного вигляду. – Ти зарплати просиш? – підняв погляд до обличчя.

- Що? – якось насупилася вона. – Ні. Пане Коротто, - підійшла до нього. – Вам передали записку, - протягнула її. – Сказали, що хочуть допомогти.

- Допомогти? – глянув на конверт. – Хто? Що? – взяв його та розкрив, дістав аркуш, складений вдвоє.

Розвернув.

«Ми знаємо про вашу трагедію. Про те, як дракони відрізали вам роги. І ми хочемо запропонувати вам захист. Подзвоніть нам, якщо бажаєте звільнитися з-під їхнього впливу.»

І номер телефону нижче.

- Що? – якось не зрозумів Кірен.

«Дракони відрізали мої роги? Вейлор? – занепокоївся. – Він? Він зробив це? Ні, - відвів погляд у сторону. – Він не міг. Чи міг?»

І знову почали прокручуватися спогади, змішані із вигадкою. Що правда, що сон, що Кірен сам придумав і повірив у це.

«Зараз повірю у те, що він ненавидить мене та хоче вбити…» - засмучено шморгнув хлопець носом.

Склав лист у конверт, його – в кишеню.

- Хочу додому, - сумно надягнув піджак, кивнув на прощання Юнжі та вийшов через задні двері.

До дому дійшов занепокоєно озираючись.

Налив собі чаю, випив заспокійливого. Зачинив двері на всі замки та сів у вітальні із цією запискою у руках.

«Запропонувати мені захист? – неспокійно читав він її. – А від кого? Від драконів? Що вони взагалі мають на увазі? Вони захистять мене від Вейлора? А від того хто відрізав мені роги? Що як…? – знітився. – Вейлор їх мені і відрізав…» - опустив плечі.

Все ж вирішив зателефонувати, хоча б розпитати що конкретно вони мають на увазі.

Взяв телефон з тумби у стороні, переніс його на кавовий столик перед диваном, сів та притиснув плечем трубку до вуха. Почав набирати номер. Гудки.

Хтось підняв слухавку з того боку.

- В-вітаю, - невпевнено почав Кірен. – Це пан Коротто. Напевно… - опустив погляд, все ще сумніваючись в тому, що це його справжнє ім’я. – Кірен Коротто. Ви сьогодні передали мені записку… - відвів очі у сторону.

- Так, - відповів йому теплий чоловічий голос. – Вітаємо, пане Коротто. Ми знаємо про вашу втрату і всією душею співчуваємо вам, - щиросердно сказав, що в парубка кольнуло у грудях. – Ми не можемо стояти у стороні, коли під нашим носом відбуваються такі страшні події.

- Так… - засмучено похнюпив голову.

- Ми хочемо вам допомогти. Витягти з усієї цієї ситуації та надати захист. Скажіть, як я можу звертатися до вас?

- Я… Я Кірен, - тихо шморгнув носом, дивлячись в бік.

- Кірене… Те, що дракони зробити із вами – неприпустимий злочин, за який треба карати.

- Так…

- Але через ситуацію в країні, через їх вплив… Це може бути небезпечним для самих вас. Тому ми хочемо запропонувати вам захист. В обмін на інформацію.

- Інформацію? – занепокоївся. - Але я нічого не знаю.

- Ми знаємо, що ви маєте… Стосунки з одним з драконів.

- Вейлор? Ем… - насторожився. – Так. Я живу з ним. Але… Ви хочете, аби я свідчив проти нього? – обережно покосився на слухавку.

- Не свідчили. Просто надали нам деяку інформацію. Про те, чим він займається, де буває, коли відправляється на завдання. В обмін на захист, - наголосив на цьому. – Все ж ми маємо розуміти від якої небезпеки треба вас сховати.

- Сховати? – занепокоївся. – Що ви маєте на увазі?

- Програма захисту свідків. Ми змінимо вам ім’я, допоможемо з переїздом. Дракони більше ніколи не зможуть вас знайти, аби помститися чи якось нашкодити.

Кірен відвів погляд у сторону. Витримав паузу.

- А Вейлор? – запитав він із сумом. – Він залишиться тут? – опустив очі.

- Він згадував про те, що хоче покинути драконів?

- Ні, - відвернув обличчя. – Але він говорив, що хоче спокійного життя.

- Ми можемо запропонувати і йому таку можливість. Переїзд в іншу країну, зміна імені. Він все почне з чистого аркуша.

- І дракони нас не знайдуть? – занепокоєно покосився на слухавку.

- Жоден. Ми сховаємо вас серед безлічі схожих людей.

- Я… Маю поговорити із Вейлором, - опустив погляд. – Розповісти йому про все це.

- Добре. Чекатиму на ваш дзвінок. Але пам’ятайте, якщо один з вас передумає – інший все ще може скористатися нашою пропозицією.

- Вейлору також треба буде розказати щось про драконів?

- Хай він подзвонить нам і ми обговоримо всі умови.

- Добре…

На цьому розмова була завершена. Кірен поклав слухавку на телефон і невпевнено взяв себе за руку. Відвів погляд у сторону.

«Поїхати з Вейлором далеко звідси. Відкрити іншу пекарню. Почати спокійне тихе життя…» - почав роздумувати парубок.

І думки ці здавалися доволі приємними, мирними, що заспокоювалося серце, ставала легшою голова.

«Або ж це дія заспокійливого,» - нерішуче глянув на телефон, відсунув його у сторону та ліг на диван.

Перевернувся обличчям до спинки.

«Спокійне життя подалі від драконів… Їх боса та постійних справ Вейлора, через які він кидає мене,» - поволі заплющив очі, бажаючи трохи поспати.

Вейлор повернувся біля п’ятої. Втомлений, змучений. З невеликою гарною коробочкою в руці.

- Кірене! – гукнув він його з порогу. – Я вдома! – зняв капелюх, відклав його на поличку у передпокої та сів на лавку аби перевзутися.

- Га? – подивився олень до коридору, продовжуючи лежати на дивані під тиху музику з радіо. – Вейлор? – поволі сів та піднявся.

- Я тобі подарунок привіз! – посміхнувся. – Ходи сюди! – встав, відставляючи свої туфлі на місце.

Повісив піджак на гачок, трохи причепурився, поправив волосся.

- Кірене! – позитивно глянув у вітальню. – Ти де? – зазирнув до нього.

- Я тут, - швидко і занепокоєно відвернувся, ховаючи погляд.

- Тобі погано? – напружився той.

- Ем… Ні. Напевно. Ти повернувся? – обернувся до хлопця, намагаючись виглядати буденно.

- Так, - лагідно посміхнувся Вейлор, що злегка примружились його очі. – Дивися, що я тобі приніс, - пішов до нього, протягуючи зовсім невелику коробочку.

- Подарунок?

- Так, - сів поряд. – Бери, - вручив в руки й поклав руки на коліна, нетерпляче спостерігаючи за реакцією.

- Ем… - опустив Кірен погляд до пакунка.

Поволі розірвав упаковку, зняв кришку. І дістав невеликий камінець яскравого винного кольору, що нагадував формою два куба, що зрослися разом. Із нерівними краями, ніби його тільки викопали з землі, із включеннями, дрібними тріщинками. Він пропускав світло, блищав, міняв колір з винного на насичено-червоний.

Кірен роздивлявся його, не змінюючись в обличчі. Крутив у руках, обмацував, аналізував.

- Це… Гранат? – сумно запитав він дракона.

- Ні, - жваво мотнув той головою. – Мене запевнили, що тобі цей камінець сподобається. Це не рубін. А цей, як його, - підняв очі, намагаючись згадати. – Спанієль, - насупився, - чи що… - подивився на Кірена. – Ну, я думаю ти краще в цьому розбираєшся, - дружньо посміхнувся.

- Спінель? – покосився олень на нього.

- Так, - точно вказав Вейлор на хлопця. – Воно.

У Кірена брови повільно піднялися, а очі повернулися до каменю:

- Ти знайшов мені спінель…? – знову покрутив він подарунок у руці. – І таку велику?

- Хіба ж це великий камінець для мого оленятка? – поцілував парубок в щоку. – Так, дрібнота якась, - жартівливо зморщився на мить.

- Ти знайшов мені спінель… - покосився Кірен на Вейлора.

- Так. А зараз ми поїдемо на вечерю. Ти голодний? – піднявся. – Бо я - так, - кивнув. – Зараз сходжу по справам, - кивнув на другий поверх, - переодягнуся і можемо їхати. Якщо хочеш, - пішов він до коридору, - дорогою заїдемо до кухарського магазину.

Олень якось невпевнено стиснув губи на все це. І опустив погляд до рідкісного червоного камінця, який йому подарували ніби просто так. Аби підбадьорити.

- Вейлоре, - гукнув він його тихо.

- Так, оленятко? – обернувся дракон, будучи вже у проході, що був пошкрябаний з одного боку.

Той витримав паузу. Випустив повітря через ніс і відвів очі у сторону:

- Ти бив мене?

- Що? – насупився Вейлор.

- Скажи чесно, - обернувся хлопець, не впевнений зараз взагалі ні в чому у своєму житті. – Ти ображав мене? Ти ненавидиш мене?

- Що? – напружився. – Хто тобі все це навіяв? – занепокоєно підійшов до дивану. – Я тебе в житті своєму не кривдив, - нахилився і поцілував в щоку. – Єдиний, кого б’ють в цьому домі – це я, - не дуже приємно кивнув й сперся ліктями на спинку. – Хоч ти і плакав через мене, але я вибачився за те. Та і не бив я тебе тоді. Просто повівся, як скотина. Але я сказав, що більше я так не буду. І я так дійсно більше не буду, - вагомо кивнув.

- Чесно? – заглядав Кірен в очі.

- Чесно. Я дав тобі своє слово. Хіба я схожий на людину, яка не стримає його?

- Ти чесно ніколи не кривдив мене? Чесно-чесно? Обіцяєш?

- Життям своїм клянуся, - поклав руку на серце.

Кірен опустив погляд:

- Тоді чому інші думають, що ти кривдиш мене?

Вейлор зітхнув із втомою:

- Тому що я – дракон. Для деяких людей, - відвів погляд у сторону, - сам факт того, що в мене драконячі роги, означає, що я маніяк, який вбиває всіх підряд. Жінок, дітей, - покосився на оленя. – І своїх коханих. Я тебе ніколи не бив, - зітхнув він. – Якщо чесно, - незручно відвернув очі, - то я, навіть, трохи боюся тебе, - подивився на нього. - Особливо коли ти злий і з рушником в руках. Ти доволі сильно б’єш, хочу тобі сказати… - неприємно потер стегно, куди той вдарив напочатку їх великої сварки після першої спільної ночі.

- Я? – розгублено подивився хлопець на нього. – Я тебе бив?

- Ну, там було за що, - некомфортно відвів погляд у сторону. – Я слів не підбирав. Хто ж знав, - насупився йому, - що ти такий войовничий у тому, аби навчити мене манерам?

- Я…? – ще більше вражався Кірен. – Вибач мені… - засмучено зігнув брови, опустив кутки губ. – Я не хотів… Пробач… Я сильно тебе побив тоді? – зазирав в очі.

- Ну, - незручно подивився у бік, - ми помирилися після того. Взагалі ранок доволі насичений був. Особливо наша розмова потім, - важко зітхнув. – Не кажи нікому, що ти бив мене, - строго глянув на оленя. – Це має залишилися між нами.

- Добре…

- От і домовилися. А зараз ми поїдемо на вечерю. Хочеш перевдягнутися? – кивнув на хлопця.

- Мм… - повільно опустив він обличчя, ніби роздумуючи.

- Ти поки подумай, а я перевдягнуся, - все ж пішов Вейлор до коридору та піднявся на другий поверх.

Кірен лиш обернувся йому вслід, після чого знову подивився на подарований камінець.

«То може… Він дійсно кохає мене…?»

Протягом вечері дракон помітив, що його коханий поводиться якось незвично обережно, постійно озирається, придивляється до страв, не одразу починає їсти.

- Кірене, - гукнув його Вейлор поміж жуванням, - тебе щось турбує? – поклав до рота новий шматок їжі.

- Ем… - невпевнено повернувся той до парубка. – А ти не переживаєш, що нас побачать разом?

- А маю? – продовжував він їсти.

- Ну… - відвів погляд у сторону. – Ти дракон… - тихо підмітив, намагаючись не привернути чужої уваги. – Чому ми тут разом…? Ми ж ховалися, - обережно глянув на нього.

- Так. Ми ховалися, коли я ще був не певен у нас. Обох «нас», - витер губи серветкою. - А зараз все інакше, - поклав руку з серветкою на стіл, дивлячись прямо на хлопця. – Ти думаєш, що щось станеться, через те, що нас бачать разом?

- Усі думають, що ми разом… - занепокоєно покосився по сторонам.

- Може тому, що ми і є разом. Кірене, - зітхнув, - зараз нам немає сенсу ховатися. Мої знають про нас. Та і не тільки мої по-правді, - виколупав язиком шматочок їжі з-під губи. – Посягання на тебе, - серйозно подивився йому в очі, - рівно посяганню на мене. Тож якщо інші будуть знати про наш зв’язок – це навіть добре. Менше бажання ставити тобі палки в колеса, - опустив погляд в тарілку й продовжив їсти.

- Ну добре… - все одно невпевнено огледів Кірен людей навколо.

Опісля вечері парубки трохи прогулялися парком, повернулися додому.

- Вейлоре, - неголосно почав Кірен у передпокої, коли вже зняв верхній одяг та перевзувся, - ти б хотів зі мною спокійного життя?

- О? – зацікавлено глянув на нього, припинивши розв’язувати шнурки. – Мені подобається початок цієї розмови, - усміхнувся. – Тільки дай мені трохи привести себе у порядок, - прискорив перевзування. – Та і не думав я, що ти будеш ініціатором, - піднявся, поправив зачіску, комір, краватку, манжети. – Все ж, - подивився на коханого, - я стільки разів тебе питав про це.

- Га? – якось розгубився олень. – Ти про що?

- А ти про що? – насупився той, відчувши голку в грудях.

- Про інше видно, - відвів погляд у сторону.

- Про що?

Кірен незручно стиснув губи, не знаючи з чого варто почати:

- Спокійне життя. Ти хотів би? – сумно подивився на нього. – Ти і я. Разом.

- Звичайно хотів би. Скільки разів я тобі це пропонував. Але я пам’ятаю про твою умову, - вказав на нього.

- Умову? – злегка насупився. – Я не пам’ятаю… - опустив очі. – Я взагалі мало що пам’ятаю минулими днями…

- Це пройде, - втішно обійняв та спокійно повів до вітальні. – То ліки так працюють. Ти ще від лікарні не відійшов. Протягом пари місяців тобі стане легше, - посадив на диван. – Організм відновиться, вся пам’ять повернеться, - сів поряд. – І ти знову будеш таким жвавим, як раніше.

Той лиш зітхнув.

- Мені сьогодні передали записку, - вирішив розказати Кірен, як є. – Ти б хотів спокійного життя зі мною десь далеко звідси? – втомлено подивився Вейлору в очі. – Тільки ти і я. І жодного клану.

- Це неможливо, - твердо мотнув той головою. – Ти хочеш переїхати? – став м’якше. – Можемо знайти затишне місце в якомусь невеликому містечку. Але ж як твоя пекарня? Ти так нею марив. Та і я тоді буду відсутній довше. Доведеться витрачати більше часу на дорогу.

- Я про те, аби покинути драконів.

- Ні, - серйозно піднявся. – Ні-ні-ні, - рішуче мотав головою. - Кірене, це погана ідея, - показав йому палець. – Це дуже погана ідея. Не думай про це.

- Але я дзвонив…

- Кому ти дзвонив? Що за записку тобі передали?

- Вони пропонували систему захисту свідків, - обхопив його долоню обома, зазираючи в очі. – Сказали, що сховають нас. Допоможуть переїхати. Змінять нам імена. Що нас ніхто ніколи не знайде.

- Це я точно можу гарантувати, - вагомо кивнув. – Нас точно не знайдуть. Ані родичі, ані собаки. Кірене, - нахилився до нього і взяв за плечі, - це дуже погана ідея. Коли дракони дізнаються – вони вб’ють тебе. Вони не будуть торгуватися, на них не подіють жодні вмовляння. Вони просто вистрілять, а труп кинуть у воду, де тебе з’їдять риби.

- Що? – занепокоєно застиг він. – Але мені сказали, що захистять. Що нас не знайдуть…

- Всі ці програми захисту, - роздратовано вирівнявся, - діряві, як сито. Половина поліції під драконами. Тебе здасть перший-ліпший офіцер. Тож, Кірене, я тебе благаю, - склав руки разом. – Жодних програм, жодних рятівників. В тебе є я. Три правила, - показав на пальцях. – Ти пам’ятаєш? Лояльність, повага, тиша. Все. Якщо ти зрадиш драконів – вони прийдуть за тобою. Я не зможу зарадити, не зможу захистити. Нехай навіть сам вмру – тебе це не врятує.

- Але я хочу з тобою… - жалібно потягнувся до Вейлора, відчуваючи, як накатуються сльози. – Спокійне життя… Тиша…

- Я також хочу спокою, - занепокоєно сів поряд. – Але він буде неможливий, якщо ми втечемо. Якщо зрадимо драконів. Особливо, якщо підемо проти них і почнемо розповідати все, що знаємо. Нас вб’ють, - взяв його за руки, дивлячись в очі. – Нас швидко знайдуть і вб’ють.

Кірен зморщився та просто заплакав.

- Але якщо все залишиться, як є, - одразу пригорнув його Вейлор до себе, - все буде добре, - поцілував у чоло. – Ти будеш робити свій бізнес в пекарні, - почав загойдувати хлопця. – Я буду займатися своєю справою. Нас не вб’ють. Лиш час від часу виникатимуть проблеми, які дракони допоможуть нам вирішити, якщо ми будемо лояльними до них, - відсторонився й подивився коханому в очі. – Угу? – заспокійливо кивнув та витер всі його сльози руками.

- А-але… - задихався олень від схлипів.

- Жодних «але», сонечко. Є тільки ти і я, - переконливо говорив мокрим очам. – І дракони. Вони на нашій стороні. Вони за нас, - кивнув.

- А якщо вони нападуть знову? Відріжуть роги. Щось ще.

- Сонечко… - болісно стиснув губи. – Якщо ми будемо слухняними, в них не буде приводів так робити. А робити боляче просто так у нас не прийнято.

Кірен відвернув голову, ніби не вірив.

- Я – на твоїй стороні, - переконливо говорив Вейлор. – Я хочу якнайкраще. І я знаю про що я говорю. Оленятко, якщо ти вирішиш піти, я не піду за тобою, - засмучено відпустив його. – Мало того, скоріш за все саме мені і накажуть виконати чи не єдине моє вбивство в житті, - опустив плечі. – Тож я благаю, не роби дурниць. Я кохаю тебе. Я хочу провезти з тобою все своє життя. А не горювати через втрату, яку я не факт, що переживу… - скривилися його губи від болю.

- Вони солодко говорили… - продовжував Кірен жалібно плакати. – Переконували, - безсило помахав руками. – Говорили, що захистять…

- Хто «вони»? Вони назвали себе?

- Не з-знаю, - розгублено підняв плечі й витер щоки. – Просто «вони»…

- Що ти їм розказав?

- Що живу із тобою, - кивнув на нього. – Питали чи ти теж хочеш втекти, - шморгнув носом.

- Що ти відповів? – напружився.

- Що, - задихався між слів, - спитаю в тебе… - заплющив очі, пускаючи безсилі сльози.

- Подзвони їм завтра і скажи, що ти не зацікавлений. Що в нас все добре і чужої допомоги ми не потребуємо. Не ведися на їх вмовляння, - взяв за руку. – Вони не зможуть врятувати тебе від драконів, якщо ти зважишся на зраду.

Кірен ривками шморгнув носом.

- Все, йди до мене, - посунувся Вейлор до нього й тепло огорнув, притиснув до себе, намагаючись заспокоїти і захистити від усіх навколишніх загроз.

Наступного дня Кірен поводився ще обережніше і напруженіше. Особливо на вулиці, постійно контролюючи чи не слідкує за ним хтось.

Вейлор відвіз його на роботу. Пізніше привіз назад додому. Та поїхав, залишивши оленя сам на сам зі своїми думками і з телефоном, який продовжував стояти на журнальному столику.

Кірен напружено покосився по сторонам:

«Подзвонити зараз? Чи потім? А що як вони вже готуються нас прийняти? І відвезти кудись. Може вже підготували нові документи. Вейлор точно не хоче поїхати? Чому він так впевнений в тому, що дракони нас знайдуть? Тому що він сам дракон? Чи він хоче мене здати?» - нашорошено застиг. – «Чому він сказав, що йому накажуть вбити мене? Чи він не казав такого? – занепокоєно глянув на килим. – Чи казав? Що він взагалі сказав вчора?» – стиснувся самою душею.

- Мене вб’ють, - напружено повторив, дивлячись в одну точку. – Нас обох вб’ють. Мене і його, - взявся за власне волосся. – Вистрілять. Кинуть у море. І нас з’їдять риби, - зморщилося його обличчя та Кірен заплакав. – Чому? Ми ж хороші… - взявся за спинку дивану й опустив себе на сидіння. – Ми ж нікому нічого поганого не зробили… - похнюпив голову. – Я не зробив. Ч-чому…? - ривками шморгнув носом.

«Треба подзвонити, - схвильовано переконував він себе. – Треба подзвонити і відмовитися, - напружено поглянув на телефон. – Поки дракони не дізналися. А як вони дізнаються, що я говорив з ними, - завмер, переставши дихати на секунду, – вони вже подумають, що я зрадив? І прийдуть? Накажуть Вейлору вбити мене?» - стиснувся.

- Треба дзвонити, - шморгнув носом. – Поки вони не дізналися, - поспіхом витер сльози, трохи заспокоївся, подихав.

Підняв слухавку, дістав ту записку із номером. Набрав. Стривожено приклав трубку до вуха. Гудки.

- Так? – відповів йому той самий приємний чоловічий голос.

- В-вітаю, - тремтів голос оленя. – Ц-це Кірен. Кірен К-Коротто. Ми з вами гов-ворили вчора, - шморгнув носом й притулив до нього нестиснутий кулачок.

- Ох, Кірене… - співчутливо відгукнувся той. – Звісно, я пам’ятаю. З вами щось трапилося? Ваш голос… Ви плачете, Кірене?

- Дракони мене вб’ють! – не витримав той і розплакався, опустивши вільну руку на коліна. – В-Вейлор, - задихався він від схлипів, - сказав, що нас обох вб’ють, якщо ми погодимося! Що дракони знайдуть нас! Вистрілять і кинуть в ріку! Що ми обоє помремо! Він сказав, що сам мене вб’є, якщо я захочу втекти! – зірвався на голосний плач. – Він це сказав! – волав у слухавку. – Він мене вб’є! Мене! Він кохав мене! Турбувався! Чому він хоче мене вбити?!

- Кірене, Кірене, - занепокоєно говорив той. – Не плачте. Все буде добре, ми вам зарадимо. Допоможемо. Вейлор вас не дістане.

- Дістане! Я не хочу тікати без нього! А він хоче мене вбити! Чому?! Я нічого поганого не зробив! Я був слухняним! Я робив так, як він каже! А він хоче мене вбити! Чому?! Що я зробив не так?!

- Кірене, ви все зробили так. Вам немає чого боятися. Ми вам допоможемо. Врятуємо. Ми відвеземо вас якомога далі від Вейлора та будь-яких…

- Вони знайдуть мене! Вейлор сказав, що сам мене знайде і вб’є, якщо я втечу!

- Ми змінемо вам ім’я, сховаємо.

- Він сказав, що мене здадуть! Що всі знатимуть хто я і де! Що він приїде і вб’є мене! Сам! Сам вистрілить! – ще голосніше плакав. – Він обіцяв мені, що нікого не вбивав! Обіцяв, що нікого не кривдив! І він хоче вбити мене! Мене! – змучено зігнувся, волаючи на все горло. – Чому?! – натужно кричав. – Чому мене?! Чому він хоче мене вбити?! Чому він мене рятував, а тепер вбиває?! Чому?!

- Кірене, - схвильовано перебив. – Ви зараз самі? Де ви знаходитеся? Ви у безпеці?

- Я? – розгубився той й подивився по сторонах. – Я вдома.

- Ви можете налити собі води? Ви зараз сам? Вейлор прямо зараз погрожує вам?

- Вейлор поїхав, - стривожено шморгнув носом.

- Добре, - з полегшенням відповів чоловік. – Отже зараз він вам не загрожує. Зробіть глибокий вдих. Давайте. Глибокий вдих… - чутно і протяжно вдихнув.

Кірен з тремтінням повторив за ним.

- І видих… Давайте ще. Вдих… І видих…. – намагався заспокоїти чоловік. – Налийте зараз води. Ви приймаєте якісь ліки?

- Вейлор коле мені щось, - заховав очі.

- Він каже що?

- Каже кетамін. Але я не знаю, - стривожено прискорився. - Я не бачив упаковки. Не бачу, як він набирає у шприц. Може він мені бреше? Може він коле мені щось зовсім інше? Що як він коле мені наркотики? Або щось ще гірше?

- Ви не довіряєте Вейлору? – схвилювався чоловік.

- Не знаю, - обережно покосився у сторону й затих. – Він сказав, що хоче мене вбити, - шморгнув носом. – Що він вб’є мене… - зморщився, починаючи тихо завивати.

- Кірене, Кірене, - занепокоєно зупинив його чоловік. – Він так і сказав? Він сказав, коли збирається зробити це?

- Якщо я втечу… - неголосно хникав. – Мене знайдуть дракони… - шморгнув носом. – А він мене вб’є… - знесилено витер сльози рукою. – Він не любить мене? Він казав, що кохає. Що я подобаюся йому. Чому він хоче мене вбити…?

- Кірене, Кірене… - співчутливо зітхнув той. – Випийте зараз води. У вас є заспокійливе, яке ви можете самостійно прийняти? Ми розуміємо наскільки дракони можуть бути небезпечними. Але саме зараз ви знаходитеся у безпеці. Ви зараз сам. Вейлора поряд з немає. Зараз вам немає чого боятися… Ми можемо підготувати документи, нове місце і коли ви будете готові – ви зникнете з життя Вейлора. Він ніколи не дізнається куди ви поїхали. Подумайте про це. Ви не зобов’язані давати відповідь зараз. Ми можемо поговорити потім. Можемо обговорити деталі, або навіть конкретний план дій щодо Вейлора. Аби захистити вас від нього. Ми вам допоможемо. Не відвернемося від вас.

Кірен лиш тихо шморгнув носом.

- Угу, - жалібно відповів чоловікові.

- Добре. Подзвоніть нам, коли будете готові.

- Бувайте, - засмучено попрощався олень.

Той поклав слухавку. А Кірен знову залишився сам. І з неприємним гірким післясмаком цієї розмови.

«Я не сказав їм «ні», - лячно стало у грудях. – Що як вони подумали, що я згоден? Що як вони подумали, що я сказав «так» і вже збираюсь втекти? – швидко глянув по сторонам, стискаючись в грудку. – Вейлор сказав відмовити. Вейлор сказав, що дракони дізнаються, що я говорив із ними. Що його надішлють вбити мене, - вкрилося тіло сиротами. – Чому він хоче вбити мене. Я намагався, - зморщилося обличчя у страху. – Я хотів їм відмовити. – А тепер він мене вб’є!» - схопився за волосся й гірко розплакався.

Весь день Кірен провів у напруженому очікуванні Вейлора, який мав повернутися біля п’ятої години. Не міг змусити себе поспати після роботи, не міг вийти кудись аби поїсти. Навіть за водою ходити боявся.

«Раптом вона отруєна, - нашорошено вдивлявся парубок в меблі. – Раптом тут десь ножі, або пістолет, яким він мене вб’є?»

Хтось подзвонив в двері. Оленя аж пересмикнуло з криком.

- Хто це? – перелякано глянув до входу.

Дзвін повторився.

«Хто це прийшов?» - лячно пригнувся і повільно пішов до коридору.

Сховався за рогом, виглядаючи до передпокою. Дзвінок.

«Хто це?» - обережно підійшов до дверей, вирівнявся та подивився у вічко.

Якийсь чоловік в окулярах та капелюсі.

«Це дракон! - хутко пригнувся, озирнувся. – Він прийшов за мною!» - скривилося обличчя у страху.

Дзвін, від якого Кірена пересмикнуло. А серце йойкнуло, починаючи гупати ще швидше. Засвистіло у вухах. Затрусилися руки з ногами.

«Я не хочу вмирати…! – знесилено опустився парубок на карачки. – Не хочу…!» - шморгнув носом.

Подивився по сторонам. В голові вже паморочилося. Тіло не тримало. Нудило. Відчуття, що він прямо зараз і вмре, не витримавши всього цього.

«У туалеті є замок, - промайнуло в думках. – Хай думає, що мене немає,» - поповз до сходів.

Піднявся, постійно обертаючись до дверей, дивлячись чи їх не виламують. Зачинився у санвузлі. Заліз до ванної, закрився шторкою та обійняв свої коліна, починаючи тихо плакати, аби ніхто не почув, не знайшов, взагалі не знав, що він тут.

Пройшов час. Кірен сидів у тиші, у темряві. Гулко билося його серце, що було відчутно у грудях, відбивалось у вухах. Напружено тремтів видих, губи. Трусилися пальці. А очі нашорошено дивилися у порожнечу, не розуміючи, що йому далі робити.

Звук відпирання замка. Шум вулиці. Приглушений й далекий вигук, що донісся з першого поверху:

- Сонечко! Я вдома!

Кірен стиснувся в груду. Серце його забилося швидше, у вухах загуділо від страху.

Кроки, скрип дошок на сходах, на другому поверсі.

- Сонечко… - пройшов Вейлор прямо біля дверей, від чого олень заціпенів. – Ти спиш? – зазирнув до спальні. – Хм, - не знайшов його там.

Пішов до іншої кімнати, до кабінету.

- Сонечко! – розгублено гукнув він Кірена. – Ти де? – підійшов до туалету й смикнув двері.

В оленя серце сіпнулося. Рот хутко закрив руками, аби не скрикнути. А з очей полилися сльози.

- Сонечко…! – постукав Вейлор. – Ти там? Подай голос.

«Він мене вб’є. Він мене вб’є. Він мене вб’є,» - стрімко прокручувалося в голові Кірена.

- Сонечко…! – насторожено гукнув його дракон ще раз. – Ти там у порядку? – покрутив ручку дверей. – Оленятко! – стривожено крикнув. – Скажи хоч щось! Дідько… - відпустив ручку, відступив.

З розмаху врізався плечем в двері, починаючи їх вибивати.

Кірен завищав на все горло, втиснувшись у кут ванни:

- Не вбивай!!! Благаю тебе!!! Не треба!!! – зірвався на гіркий плач, в якому він задихався, насилу хапав ротом повітря.

- Що? – завмер Вейлор. – Я не буду тебе вбивати! Сонечко! – відступив та з усіх сил врізався в двері, що вони розкололися.

- Не треееееба!!! – в жаху втиснувся Кірен у стіну. – Прошу тебе!!! Не треба!!!

- Кірене, - стрімко вибив кулаком шматок полотна, просунув руку та відкрив собі з внутрішньої сторони. – Кірене, - розкрив двері й озирнувся.

- Аааааааа…! – заволав той, всіма силами втискаючись в кут. – Я прошу тебееее!!! Не трееееба! Не вбивааай! – заплющив очі в істериці.

- Кірене, - швидко глянув до нього, ввімкнув світло, підскочив, відкрив шторку й побачив його.

Свого коханого, що тікав від нього. Що боявся, не знаючи, як рятуватися. Ридав, тремтів.

- Сонечко… - схвильовано опустився Вейлор на коліна. – Сонечко, йди до мене, - протягнув руки, аби обійняти.

Але той задкував, втискався в стіну, задихався від сліз.

- Я тебе не скривджу. Я не збираюся тобі шкодити, - намагався переконати дракон.

Та Кірен не вірив. Жодному його слову більше не вірив. Не міг вірити. Не хотів. Боявся повірити.

- Ти хочеш мене вбити! – трусився олень, слідкуючи за руками. – Ти хочеш мене кинути в воду! – проковтнув слину.

- Ні… - насупився той, не розуміючи звідки коханий взагалі все це взяв. – Не хочу.

- Хочеш! - кивнув. – Ти казав про це! Ти вб’єш мене! Але я хороший! – у відчаї подивився йому в очі. – Чому ти хочеш вбити мене?! Я намагався!!! – заволав в істериці. - Я робив, як ти хочеш!!!

- Сонечко, я не хочу тебе вбити. Я кохаю тебе, - занепокоївся.

- Кохав! – перелякано крикнув той. – Розкохав?! Що я зробив?! Чому ти мене ненавидиш?! – скривився і розревівся ще дужче.

- У тебе психоз… - розгублено опустив дракон погляд. – Інакше… - піднявся.

«…чого ти так думаєш?»

- Треба вколоти тобі заспокійливе, - рішуче поліз він до аптечки. – Зараз стане легше.

- Ні!

- «Ні»? – схвильовано подивився на Кірена. – Чому?

- Що ти мені колеш?! – з болем подивився на нього.

- Кетамін, - стривожено дістав упаковку і показав йому. – Тут залишилося ще на два дні, - вийняв три ампули. – Хоча… Може якраз через нього ти в такому стані…? – насторожено притихнув.

- В якому?! – насупився. - Ти мене дуриш! Ти колеш мені інше! – схопив шматок мила і кинув у нього.

- Кірене… - на мить зморщився від попадання. – Я не брешу тобі. Навіщо мені брехати?

- Не знаю! – крикнув в безвиході. – Бо ти ненавидиш мене! Бо хочеш вбити!

- Кірене, - занепокоєно відставив ампули назад.

Озирнувся. Затримав погляд на душовій лійці.

«Треба його остудити,» - підійшов, взяв її, ввімкнув холодну воду і спрямував її потік прямо хлопцеві в обличчя.

Той завищав, почав брикатися, морщитися, прикриватися руками.

- Легше? – стривожено відвів Вейлор потік у сторону.

Кірен напружено заціпенів, подивившись на дракона. Швидко здіймалися його груди. Розносилося важке дихання. Було видно, як весь він тремтить. Як сироти вкрили всю шкіру.

- Не кажи, що я тебе ненавиджу, - вимкнув Вейлор воду і відклав лійку на кран.

Олень нашорошено проковтнув слину, слідкуючи за ним.

- З чого ти взяв, що я тебе більше не кохаю? – втомлено спустився дракон на коліна. – М? – склав передпліччя на краю ванни. - Я тобі морозива приніс, - кивнув до дверей. – Хвилювався, як ти тут без мене.

Той майже не кліпав. Не впускав зі свого поля зору жодної деталі.

- Кірене, - посумнішав тон Вейлора, - я декілька разів пропонував тобі одружитися. Турбувався про тебе в лікарні. Намагаюся піклуватися тут. Приношу тобі нові камінці, воджу по ресторанах, влаштовую наші побачення. Я кожного дня цілую тебе, коли йду і коли повертаюся. А кожної ночі ми притискаємося один до одного. З чого ти взяв, що я хочу тебе вбити? Тобі не здається це якимось дивним? Навіщо мені вбивати тебе, якщо я хочу провезти з тобою все своє життя?

В очах Кірена промайнув якийсь сумнів.

- Я не брешу тобі, - чесно говорив Вейлор. – Я кохаю тебе. І зовсім не хочу вбивати.

Та обличчя парубка повільно зморщилося, а голова похилилася:

- Ти вб’єш мене… - жалібно заплакав. – Я не впорався… - ривками шморгнув носом. – В мене не вийшло… - закрив обличчя руками.

- Що сталося? – співчутливо взяв дракон його зап’ястя та спокійно опустив. – Кірене, що ти таке зробив?

- Я намагався… - ухилявся він погляду в очі. – Я старався, - стиснув губи. – Але… - вирвався схлип. – В мене не вийшло… - заплющив очі.

- Що не вийшло? Кірене, - заглядав в обличчя. – Скажи мені.

Той на мить затихнув, завмер, намагаючись придушити плач, боючись зізнатися.

- Я не буду злитися, - спокійно говорив Вейлор. – Чесно…

- Й-я… - з тремтінням вдихнув. – Я не відмовив їм… - абсолютно винувато визирнув до дракона.

- Кому? – спантеличено насупився хлопець. – Хто пропонував тікати?

- Угу… - жалібно кивнув. – Я намагався! – у відчаї кинувся до нього. – Чесно! – схопив за плечі. – Я намагався сказати, що не буду! Я казав…!

Вейлор хутко зробив пару жестів, аби заспокоїти:

- Ти доніс їм думку, що не хочеш тікати?

- Я не хочу без тебе!

- А я не хочу, - спокійно та твердо сказав.

- Вони сказали «потім поговоримо»! Вони хочуть, щоб я знову дзвонив!

Дракон насупився:

- Вони не почули твоє «ні»?

- Я не знаююю! – завив від болю. – Я розплакався! Злякався! – заридав, похнюпивши голову.

- Кірене, Кірене, - занепокоєно огорнув та притиснув до себе. – Все добре. Ти відмовив, - почав гладити по спині. – А вони цього не зрозуміли.

- Так…! – нервово кивав.

- Добре… Отже я з ними розберуся. Не дзвони їм більше, - притиснувся губами до скроні.

«Налаштовують Кірена проти мене, - суворо заговорили його думки. – Навіюють, що я хочу його вбити,» - стиснув зуби.

- Той номер ще в тебе? – з часткою невдоволення запитав Вейлор.

- Угу, - занепокоєно кивнув, лякаючись цього тону.

- Він мені потрібен, - відсторонився й подивився в обличчя коханого. – Все, не плач, - витер його сльози, поступово відпускаючи внутрішній гнів. – Я тобі морозива приніс. Ягідного. Хочеш? – побіжно оглянув парубка. – Але спершу тобі треба переодягнутися. Якщо продовжиш сидіти в мокрому холодному одязі – застудишся.

Той жалібно шморгнув носом, поволі заспокоюючись. Проковтнув слину й нервово закивав:

- Я їсти хочу… - стиснувся, не знаючи, якої реакції очікувати.

- Дідько… Ти весь день боявся, що я прийду і вб’ю тебе?

Кірен лячно кивнув.

- Я точно їм руки викручу… - втомлено зітхнув Вейлор. – Добре. Тоді пропоную зараз переодягнутися, - показав палець, - випити заспокійливого та поїхати кудись поїсти… - уважно дивився в його очі, ніби гіпнотизуючи. – Як тобі моя пропозиція?

- Хочу лазаньї… - легкими ривками вдихнув.

- Добре… Поїдемо до дядечка Саллі і замовимо в нього вегетаріанську лазанью. Зі шпинатом і морквою… Угу?

- Угу, - майже непомітно кивнув.

- Добре. А тепер давай підійматися, - встав і поволі підняв Кірена за собою, дивлячись на те, як його намочила та вода прямо в обличчя.

Допоміг йому вийти на килимок. Роздягнув, помив теплою водою під душем, витер та переодягнув. Дав таблетку заспокійливого, причепурив. Повільно спустився з ним на перший поверх, вдягнув, вдягнувся сам, взяв свої речі та вийшов на вулицю.

- Гей! Сусіди! – махнув їм чоловік з ґанку праворуч, коли Вейлор зачиняв двері.

Кірен глянув туди й вмить стиснувся, заховався за драконом, що той стривожився від такої реакції:

- Кірене, - зашепотів, - що таке? – повернувся до сусіда.

Це був звичайний чоловік середніх років в окулярах, що стрімко спустився по своїх сходах й підскочив до парубків.

- Так…? – дивився Вейлор на нього, ховаючи коханого за собою.

- В мене там діти гралися, - незручно кивнув чоловік до свого будинку. – І випадково кинули м’яч на ваше подвір’я. Я можу його забрати?

- Ем… Ми зараз маємо їхати, - вийняв дракон ключ з замкової щілини. – Але як повернемося, я перекину його на вашу сторону.

- Ох, дякую, - ввічливо посміхнувся той. – До слова, я пан Прогак, - протягнув долоню.

- Приємно познайомитися, - потиснув її Вейлор. – До мене можете звертатися за ім’ям. Я – Вейлор. А це, - кивнув собі за плече, - пан Коротто. Ми разом живемо.

- Подружжя? – протягнув він руку до Кірена.

- Ще ні, - прослідкував дракон за тим, як олень нерішуче потиснув її. – Ми маємо їхати, - подивився на чоловіка, - тож…

- Так-так, вибачте, - підняв сусід долоні. - Більше не затримую, - розвернувся та пішов до себе.

Хлопці ж перезирнулися.

- Чого ти так злякався? – прошепотів Вейлор.

- Він мене не вб’є? – з насторогою кивнув він сусіду вслід.

- Я так не думаю, - поглянув на того. – Якщо турбуєшся, можу послати хлопців перевірити хто це такий. Ходімо, - почав спускатися сходами.

- Вейлоре, - пошепки гукнув його, обережно крокуючи слідом.

- Що? – подав йому руку та допоміг спуститися.

- Чому ти не називаєш своє прізвище, коли знайомишся з кимось? – пройшов за ним до автомобіля. – Навіть… Я не пам’ятаю його.

Той відкрив двері пасажирського місця, посадив коханого. Обійшов капот, сів сам.

- Моє прізвище має погану славу, - неголосно відповів він, заводячи двигун. – Якщо я його назву, ти подумаєш, що я такий самий, як і мій батько, - подивився на Кірена. – А я не такий.

- А при чому тут твій батько?

- Він проходив по дуже гучній справі, - повернувся до дороги. – А тепер сидить пожиттєве. Я в матір пішов. Не дивлячись на те, що я її практично не знав.

- В сенсі?

- Мій батько вбив її, коли я ще малий був, - зітхнув. – Він взагалі був малокерованим. Але я тебе вбивати не збираюся, - напружено подивився на Кірена, не бажаючи, аби він подумав щось не те. – Я свого оленятка кохаю. І нікому не дозволю йому кривдити. Адже так, оленятко? – взяв його за руку.

- А твій брат? – з насторогою запитав він.

- Він взагалі від іншої жінки, - байдуже відвернувся Вейлор. – У нас тільки батько один. І на мого брата він повпливав більше. Того цей дурень деколи взагалі не відстрілює, що він робить.

- Ти його не любиш…? Але ж він твій брат. Єдиний твій рідний після батьків.

Дракон лиш втомлено видихнув:

- Я не знаю, що сказати на все це, - відвів погляд у сторону. – Він мене дуже підвів, - подивився по сторонах і виїхав на дорогу.