5 Сумніви
Наступного вечора Кірен все-таки погодився зустрітися із Вейлором. Однак він весь день сумнівався у тому, що це гарна ідея.
- Вейлор - злочинець, - дорікав собі пекар, сидячи на кухні. – Такий самий злочинець, як і ті, що приходили до мене, аби вимагати гроші, - відвернув голову. – Залякувати, погрожувати… - зігнувся, закриваючи обличчя долонями. – От чому я погодився піти з ним на побачення минулого тижня…?
«Бо він гарний та чуйний? – відвів невпевнений погляд у сторону, опускаючи долоні. – Бо він обсипав мене компліментами? Бо від його посмішки хочеться посміхатися і мені…?» - безсило відвернувся, не розуміючи, що йому робити.
- Він – злочинець, - піднявся Кірен після паузи. – Нехай ми і подобаємося один одному – його суті це не змінює.
Збирався Кірен без жодної наснаги. Попрасував непримітний і самий звичайний сірий костюм, сорочку, обрав якусь нудну краватку, почистив туфлі. Побрився електробритвою. Одягнувся, розчесався перед дзеркалом. Навіть посміхнутися сам собі не міг. Не було жодного настрою. Ані для романтичних побачень, ані для звичайних посиденьок у вихідний. Втома після вчорашнього дня і всього тижня досі не минула. Все тіло поболювало від важкої роботи, голова гуділа. А думки не могли зібратися до купи. Мало того, що вчора на нього кричали клієнти, випічка підгорала, інгредієнти падали з рук, так вечором до нього прийшли із погрозами, а парубок, який радував його своєю появою весь тиждень, виявився частиною бандитського угрупування, що тероризує цілий район.
«Як мені витримати все це?» – безсило підняв Кірен очі до стелі, намагаючись не заплакати.
- Піду з ним, аби він домовився, - жалібно кивав сам собі, шукаючи сенс в усьому тому, що він зараз робив. – Домовився про зниження ціни. Він говорив, що зможе.
Зустріч вони призначили біля тієї самої пекарні, що належала Кірену. Парубок під’їхав до неї на трамваї. Пройшов декілька будівель, завернув за ріг і побачив навпроти свого закладу припаркований чорний кабріолет, а поряд з ним молодого чоловіка, який сперся куприком на кузов і курив.
Автомобіль блищав під світлом вечірнього сонця, наче чорне дзеркало, у відображені якого було видно всю вулицю. Будівлі, крамниці, люди, що проходили повз, та інші машини, які проїжджали по дорозі. Сам Вейлор привертав уваги не менше. Його неймовірно чорний костюм у тонку золоту смужку переливався на світлі неначе новий. Чорний капелюх повністю прикривав роги, даючи бачити вкладене воском волосся лиш на скронях і потилиці. Краватка глибокого винного кольору трохи піднімалася над грудьми. Начищені туфлі блищали подібно до автомобіля. А на руці із цигаркою виблискував сріблястий годинник.
Парубок просто стояв і задумливо курив, неспішно розглядаючи вивіску булочної. Очі його ковзали по літерах, фону, а думки були заповненні чимось солодким, легким, несерйозним. Вейлор не звертав уваги ані на гудки інших автомобілів, ані на розмови людей, ані на щось ще, що могло відбуватися поряд. Були тільки він, вивіска і власні думки.
Кірен тихо випустив повітря з носу, відводячи погляд у сторону:
«Він такий гарний… Солідний… І такий злодій,» - стиснулося його серце та скривилися губи.
Рушив до Вейлора, навіть не знаючи, чи дійсно він хоче з ним зустрічатися зараз.
Підійшов. Став поряд. Вейлор навіть не одразу помітив цієї тихої появи. Його погляд продовжував ковзати по вивісці, як от трохи опустився і застиг – видно побачив верхівки оленячих рогів. Опустився нижче та перелякано вирівнявся:
- Кірене! – швидко загасив недопалок і видув весь дим у сторону. – Ти прийшов! – хутко викинув цигарку в найближчий смітник.
- Так… - без настрою відреагував той, не підіймаючи очей.
- Щось сталося? – занепокоєно ступив до нього і зазирнув в обличчя.
- М, - якось незрозуміло смикнув плечем, відводячи погляд у сторону.
- Тебе хтось образив? – схвильовано обійняв за плече. – Кірене, - намагався подивитися в очі.
Той сумно покосився на Вейлора.
- Скажи мені, - тихенько колихнув його парубок. – Що таке?
- Ти обіцяв мені поговорити з ними. Ти поговорив?
- Боса сьогодні не було, - втішно потер плече. – Але я передав своє прохання колегам. Вони тепер знають про твою ситуацію. Залишилося тільки домовитися із босом.
Кірен засмучено відвернувся.
- Оленятко, - занепокоївся Вейлор, - не хвилюйся. Я зроблю все, що обіцяв. Я доб’юся того, аби тобі знизили ціну, - стиснув його плече.
Пекар стиснув губи:
- То що? – запитав він через секунду. – Мені просто чекати тепер? Чекати якоїсь невизначеності? – підняв плечі і одразу їх впустив.
- Так, - скорботно опустив очі. – Поки що – просто чекати. Довірся мені, - подивився на нього. – Я все зроблю. Все, що пообіцяв.
Кірен шморгнув носом, а підборіддя його зморщилося.
- Оленятко, - схвильовано потер Вейлор плече, - я не дам їм обдерти тебе до нитки. Не хвилюйся. Довірся мені, - втішно погладив по плечу і ступив до автомобіля: - Ходімо. Розвіємося трохи, - відкрив пасажирські двері, жестом запрошуючи Кірена сідати.
Той невпевнено покосився на все це, шморгнув носом, і поплентався до машини. Безрадісно впав на сидіння. Вейлор закрив за ним, обійшов капот та сів за кермо. Завів двигун.
- Куди ми поїдемо? – мляво застебнув Кірен пасок безпеки.
- Як щодо кіно? – глянув на нього той, так само пристібаючись.
- Зараз йде щось цікаве? – впустив свої руки на коліна, а з ними нахилилася і голова.
- Якраз дізнаємося. Кірене, - потягнувся долонею до його рук та впевнено стиснув одну з них зверху, - забудь ти про цю проблему. Це тепер моя проблема. І я її вирішу. Все одно ти ніяк не можеш вплинути на неї, то і перейматися через неї не варто, - потормошив руку, намагаючись втішити.
- Легко тобі казати… В тебе такої проблеми немає.
- Є.
Кірен насупився, покосившись на нього:
- В тебе також є бізнес? І в тебе вимагають гроші?
- Ні, бізнесу в мене немає. І грошей в мене не вимагають.
Той забрав долоню:
- Тоді про яку проблему ти кажеш? – тихо обурився. - У тебе немає такої проблеми.
- Дракони одну булочну хочуть розорити, - посунувся до нього, дивлячись в очі. – І це для мене дуже велика проблема, - пройшовся поглядом з голови до ніг. - Там такі булочки смачні роблять… А ще пекар вродливий, - підняв очі до очей, від чого Кірен ніяково завмер. – Певно вмру, якщо вони знищать щось настільки прекрасне.
- Припини… - відвернув він обличчя, яке почало червоніти.
Вейлор відсунувся:
- Я сказав тобі, що розберуся з цією проблемою. Отже розберуся. А ти мені булочок напечеш в нагороду. Адже напечеш? – посунувся до нього.
- Напеку, - заховав той погляд.
- Із цукром? Солоденьких напечеш?
- Так, - ніяково прошепотів.
- От і домовилися. Я чекаю на смачненькі булочки, а ти чекай на гарні новини, - відсунувся, поклав руки на руль і відвернувся до дороги, на яку почав виїжджати.
Кірен з недовірою покосився на нього.
Під’їхавши до кінотеатру, Вейлор припаркувався на одному з вільних місць та вже поспішив до пасажирської двері, аби чинити, як джентльмен, але Кірен вийшов з автомобіля сам. Вейлору залишалося тільки незадоволено подивитися на те, як йому не дають залицятися до себе. Повів парубка до афіш.
Пекар незацікавлено оглянув всі вивіски, взагалі не розуміючи чого він зараз хоче, і погодився на перший-ліпший фільм, який запропонував Вейлор. Той придбав квитки. Початок показу був вже за п’ятнадцять хвилин. Хлопці пішли до зали.
Зайняли свої місця. Вейлор покосився на Кірена, підняв погляд трохи вище.
- В тебе роги так гарно виблискують у напівтемряві…
Той нічого не відповів. Не хотілося парубку зараз говорити про роги. Ані про свої, ані про Вейлора. Можливо, йому навіть знаходитися тут зараз не хотілося. Голова похилилася, плечі опустилися. А погляд відвернувся у сторону. Вейлор стиснув губи, не розуміючи, як йому підняти настрій.
- Я зараз прийду, - піднявся він. – Почекай тут, - мимохідь торкнувся плеча та поспішив у коридор.
Кірен ніяк не відреагував. Люди навкруги поступово заповнювали залу.
Хтось сідав близько, хтось далеко. Ті, хто прийшов у компанії перемовлялися про щось своє. А олень просто сидів та існував. Ані думав про щось важливе, ані спостерігав за іншими відвідувачами, ані підслуховував їх розмови. Просто сидів та існував, не звертаючи уваги ні на що.
Хтось сів позаду, почавши несхвально шепотітися про роги, які будуть перекривати їм весь вид на екран. В Кірена стиснулося серце. Та реагувати він ніяк не став. Тільки голову опустив нижче.
«Мої роги – це прокляття… - починала обливатися душа сльозами. – Навіщо вони в мене взагалі ростуть…?» - зігнувся, відчуваючи, як його внутрішній стрижень просто не витримує всього того, що на нього звалилося останніми днями.
Поступово заповнилася зала. Світло потухнуло. Робітник кінотеатру зачинив двері. І хтось включив проектор. Кірен покосився на пусте місце біля себе.
«Він мене кинув, - відвернув він погляд у сторону. – Може, це навіть на краще…» - опустив плечі.
Покосився на екран, де таймер відраховував секунди до початку титрів, і вирішив розважити себе хоча б якимось кіно, не пам’ятаючи на яке ж конкретно він зараз попав. Сідати рівно Кірен не наважився, побоявшись завадити своїми рогами комусь позаду.
Пройшла одна хвилина, дві, три. Десь через п’ять двері зали відкрилися і хтось швидко почав підійматися на своє місце. Проліз до Кірена.
- Вибач, що так довго, - поспіхом прошепотів Вейлор, сідаючи поряд. – Я думав ці кухарі мене до інфаркту доведуть, - ніяково посміхнувся і протягнув йому паперовий пакет із трьома картонними коробками, на яких лежали серветки та дерев’яні шпажки.
Кірен трохи насупився, приймаючи все це на свої коліна:
- Що це? – відкрив одну з коробочок і в напівтемряві кінотеатру побачив там листя салату.
- Салати, - радісно прошепотів Вейлор. – Я не знаю, що смачненьке ти любиш. Подумав, що солодкого ти і на роботі багато з’їдаєш, аби тобі пропонувати попкорн із лимонадом. А минулого разу ти виказав любов тільки до рослинної їжі.
Кірен покосився на нього. В серці щось невпевнено тьохнуло.
- От я і подумав, що щось свіже рослинне може трохи підняти тобі настрій, - закінчив парубок. – Але якщо хочеш – я можу і за попкорном збігати, - кивнув собі за плече. – Це точно буде швидше, аніж за салатами.
Той опустив погляд на коробки. Пальці нерішуче стиснули паперовий пакет. А губи невпевнено стиснулися.
- Але як ти проніс їх сюди? – більш жваво повернувся до Вейлора. – Адже в кіно не можна зі своїм.
- Я вмію домовлятися, - задоволено смикнув бровою, наче вихваляючись.
- Вейлоре… - посумнішав його тон, а плечі опустилися.
- Та нічого я такого не робив, - скинув посмішку, не бажаючи, аби Кірен подумав, наче він погрожує всім навколо. – Просто вмовив. Сказав, що солодке не їм. Не хвилюйся.
Олень скептично подивився йому в очі. Зітхнув і опустив погляд до пакунків. Скуто озирнувся:
- Цей салат буде хрумтіти на всю залу…
- То й що? – насупився Вейлор. – Он, - змахнув рукою на інших відвідувачів, - половина зали з попкорном. Чого це їм можна шуміти, а тобі – ні?
Кірен невпевнено покосився на нього.
- Не бійся, - колихнув його той. – І вирівняйся, - спантеличено оглянув цю зігнуту позу. – В тебе спина болітиме, якщо будеш сидіти так весь сеанс.
- Але мої роги… Вони заважатимуть іншим…
- Твої роги, - впевнено посунувся він, дивлячись в очі, - прикраса чоловіка. Кому твої роги заважають – в того між ніг нічого не виросло, - кивнув.
- Але…
- Кірене, яке тобі діло хто що буде думати про тебе? Ти цих людей навіть не знаєш, - кивнув на тих, що сиділи позаду.
- І що? – заховав погляд. – Мої роги будуть їм заважати…
- Якщо скажуть хоч щось – я і свої покажу, - рішуче взяв його за руку. – Подивимося, що вони скажуть тоді.
Кірен нерішуче покосився на нього. Та повільно опустив очі до їх долонь.
Рука Вейлора була така тепла, впевнена, рішуча. Здавалося, що йому дійсно можна довіритися. Покластися. Відпустити все і дати йому волю керувати тим, що відбувається навколо.
«Але якою ціною він буде все це контролювати…?» - невпевнено стиснув Кірен губи.
- Вейлоре… - забрав олень свою долоню та відвернувся.
- Що? – вклав він передпліччя на підлокітник між ними.
- Ти… - хотів продовжити, але зітхнув, не бажаючи говорити про це серед такої кількості людей. – Я не впевнений, що це гарна ідея… - опустив голову.
- Що саме?
Кірен кивнув спочатку на нього, а потім на себе.
- Це через вчорашнє? – зітхнув Вейлор.
Той злегка кивнув:
- Через те, що я дізнався про тебе.
- Я згоден, це багато чого змінює, але… - знову взяв його за руку. – Це не змінює того, що було до вчорашньої розмови. Я ніколи не прикидався, просто говорив не все.
«Та і мені ти подобався…» - подивився на їх долоні.
- Скажи мені, що ти гарний… - ледь чутно просив Кірен. – Скажи, що не робив зла.
- Оленятко, - посунувся до його вуха, на яке почав шепотіти: - я не злодій.
- Але ти той, - з острахом відповідав, боючись, що почує хтось зайвий.
- Кірене, я пропоную обговорити це після кіно, - сів на своє місце, подивившись йому в очі. – Тут і зараз – не найкраще місце, - стиснув його долоню.
- Скажи, що ти добрий, - все одно просив той.
Вейлор зітхнув, випустивши повітря через ніс:
- Кірене, не зараз. Але те, що я говорив тобі вчора – правда. Я не робив злих дій.
- Добре… - опустив він погляд та забрав руку.
Поліз до салату, взяв шпажку і наштрикнув один лист на неї.
Під час фільму дехто косився на Кірена, через його незвичайно дзвінкий хруст, хтось несхвально шепотівся через роги, які перекривали вид на екран. Однак Вейлор все це пересікав одним своїм поглядом, що виїдав незадоволеним душі.
Після кіно, парубки сіли в автомобіль та попрямували до якогось ресторану, який обрав Вейлор. Нехай Кірен і не виявляв як такого бажання поїсти, через те, що його вже нагодували трьома різними салатами, все ж їм було необхідне місце, де вони зможуть спокійно поговорити.
Кабріолет припаркувався біля одного з престижних закладів міста. Кірен навіть брови підняв, дивлячись на елегантну вивіску ресторану. А Вейлор заглушив двигун та швидко обійшов капот, бажаючи якнайшвидше пересікти бажання свого супутника самостійно відкрити двері. Схопився за ручку, подивився на хлопця і зі стриманою посмішкою відкрив, подаючи йому долоню.
Олень перевів шокований погляд на Вейлора:
- Ми туди підемо? – скуто вказав на ресторан.
- Так, - злегка кивнув.
- Але я не готовий до такого закладу, - взявся за руку і вийшов з авто.
Вейлор відвів його трохи в сторону та захлопнув дверцята.
- Подивися у що я одягнутий, - тихо непокоївся Кірен.
- Байдуже, - повернувся до нього.
Той скорчив скептичну міну:
- Сказав той, хто одягнутий на пару тисяч, - відпустив руку. – Як я там сидіти буду у такому вигляді? – кивнув на себе.
- Не хвилюйся ти так. Адже ти зі мною. Та і дай мені реанімувати нашу першу зустріч. А то повів тебе у найближче, що було, навіть не показав себе достойно.
Кірен з недовірою відсторонився:
- У тому кафе мені було спокійніше.
- Сяй, - гордо підняв Вейлор підборіддя. – А не соромся. То й що, що в тебе не самий дорогий костюм? – оглянув його. – Твої шикарні роги все компенсують, - кивнув на них.
- Припини… - відвів погляд у сторону.
- Вони шикарні. І ти шикарний. Тож годі. Ходімо, - попрямував до ресторану, закликаючи долонею за собою.
Олень невпевнено покосився йому вслід та пішов слідом.
За масивними дверями хлопців зустріла спокійна і тиха атмосфера у червоних кольорах. Приглушене світло осяювало диванчики, м’які стільці, столи, на яких стояли білі матові свічники та ароматні квіти. Приміщенням ширився розслаблений джаз від гурту в смокінгах на невеликій сцені. Тут і там сиділи імпозантні чоловіки в дорогих костюмах та жінки в гарних платтях, на чиїх руках і грудях виблискували дорогоцінні прикраси. Запахи тут стояли самі різні – від тільки що посмаженого м’яса та соусів, до ароматів парфумів, які змінювалися від столу до столу. Говорили тут тихо, ледь не пошепки, не бажаючи зруйнувати таку приємну атмосферу.
До Вейлора підійшла хостес.
- Я резервував столик на двох, - тихо почав він дівчині. – Можна нам якесь місце в кутку, аби ми могли спокійно поговорити?
Та кивнула, пройшлася очима по списку тих, хто робив резерв на сьогодні, помітила Вейлора і повела хлопців за собою. Вейлор смикнув Кірена за рукав, відриваючи від розглядання зали.
Їх посадили в самому кінці закладу, за столик біля стіни, який відділявся від сусідніх шторами.
- Зараз до вас підійде офіціант, - кивнула хостес і пішла.
Кірен невпевнено перезирнувся із Вейлором.
- Розслабся, - сказав йому той. – Я твій стривожено піднятий хвостик аж звідси відчуваю.
- Вейлоре! – обурено прошепотів і стрімко закрив хвіст поділом піджака.
Парубок усміхнувся.
Скоро до них підійшов офіціант, представився та вручив кожному меню. Вейлор його відпустив, сказавши, що їм треба час, аби обрати. Чоловік пішов. А хлопці залишилися один з одним та з меню, яке Кірен вивчав із шоковано піднятими бровами.
- Отже, - відгукнувся Вейлор через пару хвилин тиші. – Ти обрав, що будеш? – закрив своє меню і поклав між ними.
- Тут такі ціни… - все ще не відійшов парубок від шоку.
- Я заплачу за тебе, - склав руки перед собою. – Не переймайся через це.
- Ти не боїшся розоритися в цьому місці? – здивовано подивився на нього.
- А ти настільки голодний? – потішно усміхнувся.
- Ні, - опустив погляд в меню. – Я боюся щось замовляти тут. Майже дві сотні за одну тарілку! – ошелешено прошепотів.
- Хах, Кірене, замовляй що хочеш. Я все оплачу.
- Знаю я з яких грошей ти це заплатиш, - несхвально відгукнувся той. – І я не хочу мати з ними нічого спільного, - підняв погляд до нього, від чого Вейлор перестав посміхатися.
- Отже, - став він серйознішим, - ти хочеш поговорити про це зараз?
- Так, - склав руки перед собою. – Ти весь такий багатий, гарний, імпозантний, а всі твої гроші з таких самих бідних підприємців, як я, - прошипів крізь зуби, потай вказуючи на себе. – Яких ви обдираєте до нитки, - стиснув кулаки. – А потім шикуєте у таких закладах, - кивнув на залу.
- Насправді, ти не зовсім правий. Мої гроші не мають ніякого стосунку до рекету.
- Та як же, - незадоволено покачав головою. – До мене вчора прийшла шайка, аби вимагати гроші, а потім заявився ти, який сказав, що ти з ними одне і те саме. І хочеш сказати вони самі по собі, а ти сам по собі? – махнув головою. – Що за маячня?
- Все не зовсім так, - нахилився трохи вперед, починаючи говорити тихше. – Я не заробляю на рекеті, я не займаюся рекетом і я нікому не погрожую, аби отримати гроші за «дах». Я займаюся зовсім іншими речами. Оленятко, дракони – це, в першу чергу, бізнесмени.
- От тільки бізнес ваш…! – емоційно перебив.
Вейлор суворо підняв долоню. Кірен зціпив зуби.
- Оленятко, - продовжив Вейлор спокійним тоном, - бізнес буває різний. Я розумію, що ми дивимося на рекет з зовсім різних кутів, але він – просто частина бізнесу. Фундаментальна, стабільна, передбачувана. Але частина бізнесу. Все це робиться заради грошей. Не заради того, аби залякати тебе, не заради того, аби знищити твій власний бізнес. Драконам потрібні гроші. І якщо ти будеш їх справно платити – тебе будуть захищати, як власний актив. Це як данина землевласнику у старі часи, - знизав плечима. – Всі платять. Хто не платить – змушують платити силою.
- От тільки ви не землевласники, - зморщився Кірен. – Це земля міста, а не ваша.
- Як подивитися на цю ситуацію. Хто контролює територію – тому вона і належить, - знизав одним плечем. – Район, в якому знаходиться твоя булочна, контролюють дракони. Як і цей ресторан, до слова, - кивнув на червону залу. – Нехай ми зараз і не дуже близько до твоєї булочної, але територія між бандами розподілена не так, як райони на мапі. Мені здається ти новенький в цьому місті. Тож я поясню тобі одну деталь, - нахилився до нього, дивлячись прямо в очі: - платити тобі довелось би у будь-якому випадку, в якому б районі ти не почав свій бізнес. Тут все місто під різними бандами, - вирівнявся. – І всі вони платять тим, на чиїй території працюють. За спокій, за охорону. Поліція – це продажні собаки, які заплющать очі на будь-який злочин, якщо заплатити достатньо. І на кого в таких умовах доводиться розраховувати тим, хто тут живе та працює?
- Не кажи так, ніби ви добрі, - насупився Кірен.
- Я і не кажу. Це просто бізнес. Ви нам платите – ми вас охороняємо від дрібних чи не дуже дрібних злодюжок. Якщо бізнес нам платить – в нас немає ніякої зацікавленості в тому, аби його пограбували чи розорили. Як тоді він буде платити?
- А чи не ви є тими самими злодіями, якими ви і лякаєте?
Вейлор знизав плечима:
- Не завжди. Ти знаєш яка зарплата у поліції? Їх бажання захищати людей настільки мізерне, що вітром здути може. Нехай деколи і трапляються вмотивовані борці за справедливість, але вистачає їх тільки до першої зустрічі із членом клану. В таких умовах, - патетично провів долонею між ними, - у простих людей залишається тільки один захист від злодіїв.
- Ще більші злодії?
- Сприймай драконів, як охоронну фірму, - поклав руку на стіл.
- Яка погрожує, коли до тебе приходить, - скептично підмітив.
- І яку ти не можеш змінити. У драконів монополія в цьому районі, - окреслив жестом коло на столі. – Сприймай це так.
Кірен важко видихнув, відводячи втомлений погляд у сторону.
- Я розумію, що в твоєму випадку це зовсім не заспокоєння та не розрада, - продовжив Вейлор м’якіше. – Але це правда, яку варто прийняти. Змінити ти її не зможеш. Ані ззовні, ані зсередини.
Парубок покосився на нього:
- А ти як в свою банду попав?
Той вказав очами на капелюх:
- Народився із рогами, - подивився на Кірена. – У таких, як я мало вибору в житті. Як не намагайся жити нормально, щойно хтось бачить роги – тебе відносять до драконів. Бо драконом ти і є. Навіть, якщо забажаєш вийти з банди, тобі цього ніхто зробити не дасть. Ані бос, через те, що ти знаєш забагато. Ані навколишнє життя, яке називає тебе злочинцем тільки через те, що ти маєш специфічні роги, - зітхнув. – Тож вибір залишається один: прийняти реальність і якось жити із тим, куди тебе направило життя.
- А чим ви займаєтеся взагалі? Тільки рекетом?
- Не можу тобі сказати. По правді я і так вже забагато розказав тобі, - підозріло оглянув Кірена. - Почнеш патякати, - вказав на нього пальцем, - будуть проблеми.
- Ти погрожуєш мені? – напружено відхилився він назад.
- Так, - сухо відповів, поклавши руку на стіл. – Бо я не хочу, аби ти постраждав. Деякі речі мають залишатися суто між нами. Розкажеш поліції – вони тобі не допоможуть. Звернешся до іншого клану – наслідки будуть ще гірші. Краще роби вигляд, наче нічого не знаєш, - сердечно зробив жест долонею, аби він поводився тихше. – Нічого, нікого. Не бачив, не чув. Так буде краще. Для обох з нас, - опустив руку. – Нехай в мене також будуть проблеми, якщо ти почнеш патякати, але для тебе вони будуть значно гірші… Тож… Оленятко, мовчи.
- Але… Вейлоре, ви хоч не вбиваєте людей? Не викрадаєте? – налякано прошепотів, стискаючи пальцями скатертину.
- Дракони – бізнесмени, а не вбивці. Вбивство – це остання межа, до якої краще не доводити.
- Але ти… Ти не робив людям боляче? Не заподіяв їм шкоди?
- Ні. Особисто моя робота не передбачає такого. Оленятко, - співчутливо протягнув долоню до нього. – Не хвилюйся. Якщо будеш платити – тобі нічого не загрожує. А щодо ціни я поговорю із босом за першої нагоди, - обнадійливо посміхнувся.
Кірен відвів занепокоєний погляд у сторону.
Через хвилину до них підійшов той самий офіціант, який нещодавно вручив меню та останні п’ять хвилин напружено поглядував на цю розмову зі сторони. Вейлор втомлено зітхнув, відхиляючись до свого місця. Зробив замовлення. Подивився на Кірена, до якого звернувся офіціант. Олень мигцем глянув на них і сказав, що нічого не хоче. Вейлор зробив замовлення за нього, повернувшись до персоналу:
- Принесіть якогось салату зі свіжою зеленню.
Офіціант все записав та пішов. Потім налив обом парубкам вина. Приніс їх замовлення.
Кірен знічено колупав виделкою свою страву. Нехай вона і була смачна, свіжа, дорога, мала приємний соус із кислинкою, що танув у роті, та апетиту зовсім не було.
Вечеряли хлопці в тиші. Якась не та була атмосфера для світських розмов.
Вейлор за все заплатив, залишив на чай і попрямував із Кіреном на вулицю. Обидва сіли в автомобіль.
- Відвести тебе додому? – завів Вейлор двигун та застебнув пасок безпеки.
- Ні, - так само пристебнувся Кірен, чиє обличчя і погляд не підіймалися останні півгодини. – Треба в мою пекарню. Перевірити чи не втекла закваска.
- Що? – спантеличено перекосило дракона. – Яка закваска? Ти когось зв’язав у себе в пекарні і кинув на всі вихідні?
Олень напружено покосився на нього:
- Що? – тихо перепитав. – Нащо мені когось зв’язувати і кидати в своїй пекарні?
- Це в тебе треба спитати! – пошепки вразився. – Хто в тебе там тікати зібрався?
- Закваска… - загальмовано повторив він. – На дріжджах.
- Га? – все ще не розумів Вейлор. – Як вона втекти може? Дріжджі вони ж… - зробив заплутаний жест долонями.
- З них роблять закваску, - насторожено пояснював Кірен. – Для здобного тіста, аби потім не витримувати його по декілька годин. І ця закваска постійно бродить. Того вона і може втекти.
Хлопець все одно не розумів про що мова, тож обличчя в нього було настільки напружене, немов йому зараз розповідали щось з вищої астрофізики, а не те, як печуть звичайний хліб, який він їсть кожного дня.
Вейлор відвернувся, не змінюючись в обличчі:
- Відвезу тебе туди, - натиснув на газ та почав вирулювати на дорогу. – А то дійсно втече. Краще ловити, поки не втекла, - поїхав.
- Так, - косо слідкував Кірен за ним. – Якщо втече – прибирати багато.
- Певно не сама приємна робота.
- На кшталт того.
Біля «Оленячої випічки» вони були вже за півгодини. Вейлор припаркувався на узбіччі, заглушив двигун. Ще оговтатися на встиг, а Кірен вже вийшов зі свого місця, захлопнув дверцята і попрямував у темний проїзд між його пекарнею та сусідньою лавкою, де продавали годинники.
- Гей, постривай! – швидко закінчив все Вейлор, вискочив з машини і побіг за ним.
- Га? – спантеличено обернувся олень.
- Покажи свою закваску, - пристав хлопець до нього. – Що то таке взагалі? – зазирав в очі.
Кірен напружено відсторонився:
- Та закваска просто, - пішов далі до чорного входу.
- Я поняття не маю що це.
- Суміш дріжджів, води і борошна.
- То це…? Просто тісто? – спантеличено насупився, крокуючи поряд.
- Ні. Це закваска, - занурив руку у внутрішню кишеню, дістаючи ключі.
Вони вийшли у «внутрішній двір», заставлений попід стінами пустими коробками із ящиками. Також сюди виходили ще три двері: одна із сусідньої лавки з годинниками, і дві з магазинів навпроти, з паралельної вулиці.
Кірен підійшов до свого чорного входу, відчинив двері та спокійно зайшов. Одразу ввімкнув світло. Вейлор із цікавістю крокував слідом, розглядаючи кожну деталь.
Перед очима розкинувся той самий службовий коридор, в якому він вже бував раніше, але з іншої сторони. Пусті мішки у кутах, якісь коробки, заряджені мишоловки біля плінтусів.
- В тебе миша піймалася, - спокійно сповістив Вейлор, киваючи на ту, що була поряд.
Кірен обернувся, глянув на мишоловку. Мовчки зітхнув, нахилився до неї, забрав та вийшов на вулицю. Гість ухилився від рогів, відійшов у сторону, даючи дорогу.
Поки власник розбирався із вже мертвим шкідником, Вейлор пройшов усередину, розглядаючи обстановку. Все тут було заставлено так, що пройти могла тільки одна людина. Дві в цьому проході просто не розминулися б. А якби і розминулися, то тільки притиснувшись тілами одне до одного на пару секунд. Парубок подумки відмітив таке спостереження.
Зазирнув до комори. Де був вимикач світла він не знав, тож розглядав металеві стелажі у напівтемряві. Всі вони були заставлені коробками із ягодами, лимонами, яблуками, яйцями, маленькими бочонками з сиропом та медом, мішками із цукром, сіллю, шоколадними калетами, що виглядали, як диски. Та з цілою баштою пшеничного борошна. Великі білі мішки були складені один на одне наче цегла. Нехай поряд стояла пара мішків із житнім борошном, але запас пшеничного дійсно вражав.
Вейлор шоковано засвистів, оглядаючи башту з верхівки до низу і знизу до верху:
- Та тут півтонни певно.
- Гей, - обурено повернувся Кірен з вулиці із пустою зарядженою мишоловкою. – Не свисти.
- Вибач, - глянув той на нього. – Просто в тебе стільки мішків, - кивнув у комору.
- Я пекар, - поставив мишоловку на її місце. – Чого ти ще очікував?
- Не знаю. Запасу поменше, - подивився на склад.
Кірен мовчки підійшов до нього та владно закрив двері, несхвально нависнувши над Вейлором. Нехай різниця в зрості в них була невелика, але оленячі роги робили її суттєвішою.
- Холод, - безпристрасно дивився пекар в очі дракону, - не випускай.
Вейлор аж заціпенів. А його спиною пробіглися сироти.
- Ягоди краще зберігаються у прохолоді, - вирівнявся Кірен.
Погляд у нього був зараз такий прямолінійний та жорсткий, що Вейлор швидко відвів очі у сторону. Серце билося швидше. Груди здіймалися помітніше.
- Запах такий, - якось нервово відгукнувся дракон і показово принюхався. – Наче хліб.
- То закваска, - подивився Кірен до кухні.
Відстав від Вейлора, ніби забуваючи про його існування, і пройшов повз, притиснувшись сідницями до паху.
Вейлор від такого похинувся й одразу схопився за стіну рукою, аби не впасти. В голові злегка запаморочилося, серце почало калатати сильніше, віддаючи у скронях. А повітря різко забракло. Парубок відштовхнувся від стіни, стаючи рівно, зняв капелюха і почав махати на себе, намагаючись прийти до тями.
Пекар включив світло на кухні, зникаючи за краєм стіни, почав мити руки. Дракон покосився туди і попрямував слідом, відчуваючи, що в ногах зараз сил відчутно менше, аніж п’ять хвилин тому.
Дістався кухні та заглянув до неї. І перше, що кинулося в очі – велика цегляна піч, яка займала чи не третину всього приміщення біля дальньої стіни. Із обвугленим слідом, що виходив з топки, з дверцятами, які стояли поряд, з купою деко всередині. Та із цілим складом дров унизу.
По ліву сторону кухні знаходилися дві сучасні хлібопекарські шафи, що мали по три вузькі довгі дверцята. І звичайна плита із духовкою. Праворуч же весь простір був зайнятий металевим столом, на якому стояли декілька мисок, приборів у підставці, ножів та близько п’яти дошок, притулених до стіни. А під ним – такі самі металеві шафи із кухонним начинням. В кутку ж тулилася велика тістомісильна машина, яка при роботі, певно гуркотіла чи не на всю пекарню. І умивальник з дзеркалом ліворуч від дверей.
Кірен знаходився зараз біля столу, відступивши від рукомийника. Підсунув до себе трилітрову банку з темного кута, зняв хустину, яка заміняла кришку, і зазирнув усередину, роздивляючись півтора літра світлого тіста у бульбашках. Ледь не вся банка зсередини була вкрита залишками цього тіста, яке то підіймалося, то опускалося, постійно перебуваючи в русі. А приміщенням ширився неймовірно густий запах дріжджів, кислого борошна, яке забродило.
Вейлор з подивом підняв брови:
- Наче пивом пахне, - попрямував до парубка.
Той покосився на нього:
- Пиво також роблять з дріжджів.
- Як багато нового я дізнаюся в цей вечір, - підійшов до нього, дивлячись в очі, і опустив погляд у банку: - То це вона? – кивнув на неї. – Закваска?
- Так, - подивився Кірен у банку.
- Якась вона невелика і ну, - нахилив голову. – Як вона втекти може? – глянув на хлопця.
- Коли бродить, вона збільшується вдвічі…
- Кхм, - ніяково відкашлявся та відвернувся, почавши бурмотіти під ніс: - в мене також є дещо, що збільшується вдвічі…
- Га? – спантеличено повернувся пекар до нього.
- Кхм, - жваво повернувся до Кірена. – Нічого, - опустив погляд в банку: - То що? Не втекла?
- Ні, - подивився на закваску. – Треба її погодувати і можна йти.
- Погодувати? – насупився.
- Так. Аби не зіпсувалася. Це швидко, - полишив банку та пішов до газової плити.
Увімкнув вогонь. Поставив чайник. Приніс з комори чашку борошна.
- А я думав чай запропонуєш, як гостю, - прокоментував Вейлор.
Кірен зі спокійною поблажливістю подивився на нього:
- Ми щойно з ресторану. Невже ти голодний?
- В тебе тут так затишно, що я не можу втриматися від чаю, - повернувся до хлопця, спершись куприком на стільницю.
Парубок мимохідь оглянув його з ніг до голови. Цю розслаблену позу у вишуканому чорному костюмі. Перехрещені руки на рівні паху, капелюх в одній з долонь. Білосніжну сорочку, винну краватку. Ідеально вибрите обличчя, повернуте до одного тільки нього. Вкладене воском волосся та маленькі біло-блакитні роги, що підіймалися з зачіски.
- Ти на моїй кухні стоїш, - відвернувся Кірен з гіркотою у голосі. – Про який затишок мова? – поправив чайник на плиті.
- В тебе дуже затишна кухня.
Той іронічно хмикнув:
- Це моє місто роботи, а не дім. Тут немає нічого затишного. Тільки нагадує про запару, яка буде завтра, - повернувся до нього і став майже в таку саму позу, спершись на пічку.
- Тобі необхідний помічник, - спокійно сказав Вейлор.
- Так. Можливо колись потім я його знайду.
- Тобі потрібна допомога у цьому?
- Ні, - опустив очі. – Я сам впораюся.
Між ними повиснула напружена тиша. Чайник поступово грівся, вогонь шипів, а закваска пахнула на всю кухню.
- Кірене, - набрався Вейлор повітря, збираючись висловити якусь думку.
- Не треба, - відвернув обличчя. – Просто… Не треба, - вирівнявся та відвернувся спиною до нього.
Дракон опустив погляд. Затримався на маленькому кінчику оленячого хвостика, який виглядав з-під піджака. На обличчі виникла легка посмішка.
- Ти подобаєшся мені, - продовжив Вейлор, незважаючи на попереднє зупинку від Кірена. – І мені здалося, що і я тобі не байдужий, - підняв очі до його потилиці. – Як ти посміхався у першу нашу зустріч. Як червонів… Як ми фліртували.
- Тоді я не знав хто ти, - занепокоєно сказав він назад.
- М, - стиснув він губи. – Ти боїшся мене?
Олень нервово стиснувся, ховаючи погляд. А його хвіст стривожено здибився.
- Тобі нічого боятися, - нахилив той голову на бік.
- Легко тобі казати.
- Так. Мені легко, - зітхнув Вейлор та відштовхнувся від стільниці. – Оленятко, - підійшов він до нього і узяв за руку, яку повільно підійняв до плеча, - якби ти дійсно мене боявся, ти б не повернуся до мене спиною, - поцілував у долоню, зазираючи до очей.
Кірен стривожено покосився на парубка.
- Тобі не треба мене боятися, - чесно продовжив дракон його погляду. – Я не нападник. Можливо, я твій найбільший захисник, - ще раз торкнувся губами руки й неквапливо її опустив. – Я виконаю свою обіцянку. І коли я її виконаю, - повільно проліз між його пальців своїми, - я очікую якихось особливих булочок для себе, - розмірено взяв долоню в замок та повільно стиснув її. – Спечеш для мене?
- Спочатку виконай, - відвернувся той.
- Для такого оленятка хоч зірку з неба. Але пообіцяй, що спечеш мені щось особливе. Я хочу отримати свою маленьку нагороду за старання.
Кірен покосився на нього. Подивився в спокійні очі. На невиразні вії. Ніс, щоки. Тонкі губи темно-рожевого кольору.
- Добре, - відвів він погляд. – Спеку щось.
- Мені сподобалися твої «яблучні троянди», - підняв Вейлор його руку та міцно поцілував. – Спеки мені щось схоже на це.
- Але тільки після того, як отримаю підтвердження, що ти стримав своє слово, - із сумом забрав свою долоню.
- Звісно, оленятко. Без доказів жодна обіцянка не може бути зарахована. Тільки із доказами. І ти їх отримаєш. Обіцяю, - взяв руку та знову поцілував.
Кірен засмучено покосився на хлопця. Той торкнувся губами долоні ще раз і ще.
Вейлор ніби тонув у таких легких і одночасно п’янких для нього поцілунках. Повіки його розслаблено опускалися. Пальці стискали руку одночасно турботливо і жадано. А губи… Такі м’які теплі губи торкалися шкіри неначе…
Кірен вирівняв пальці, спрямувавши їх до ідеально вибритого підборіддя.
- Вибач, - відпустив його Вейлор, намагаючись прийти до тями. – Захопився, - відступив на крок, ховаючи погляд.
Серце його стукало швидко, сильно. Груди трохи здіймалися від дихання.
Пекар потай потягнувся пальцями до його руки.
- Не буду заважати, - розвернувся Вейлор і надягнув капелюха. – Чекай гарних новин, - поглянув на хлопця: - Оленятко, - попрямував рішучим кроком до чорного виходу.
Кірен почув лиш як відкрилися, а потім закрилися двері до його власної пекарні, впустивши всередину прохолодне повітря літнього вечора.
Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.
Вподобати!