Булочки для дракона

Вечір п’ятниці парубки провели у приємній компанії один одного. Вечеряли, балакали, обіймалися й цілувалися, захоплюючись останнім усе більше. Опісля піднялися до спальні та просто віддалися… Пристрасті, насолоді, своєму терпкому коханню, що огортало їх неначе гарячий шоколад.

Кірен потопав у блаженстві, танув, втрачав самого себе, а Вейлору знову ставало погано. Від усіх його почуттів. Від кохання, бажання, від того незрозумілого тепла, через яке серце стукало швидше, душа ставала більше, а з голови вилітали думки.

Дракон обіймав оленя, цілував, пестив. Дихав ним, наче киснем. А той голосно гаряче дихав, тихо стогнав, знемогав, віддаючи коханому не тільки своє тіло, але і всю душу.

Попрощалися парубки лиш наступного ранку, навіть ночі, коли задзвонив будильник о третій годині і Кірен почав збиратися на роботу. Вейлор викликався його підвезти, але олень швидко повернув парубка в ліжко, бажаючи, аби той більше поспав. Поцілував на прощання, надягнув піджак та пішов.

До булочної дракон прибув о дев’ятій.

Цього дня Кірен вирішив не планувати побачення. Бо навіть обслуговуючи Вейлора за прилавком, на щоках мимовільно з’являвся рум’янець, очі ніяково посміхалися, а в голові спливали пристрасні спогади про цю ніч. Тож дав він коханому декілька булок і відпустив, обдарувавши кокетливим поглядом на прощання. У дракона аж серце йойкнуло, щоки вмить порожевіли, а очі занепокоєно опустилися.

- Дякую, - ніяково буркнув Вейлор, забираючи свій пакунок. – Гарного дня, - злегка кивнув, притримуючи капелюх, та швидко пішов.

Кірен подивився йому вслід, не в силах приборкати посмішку.

Це була субота, завтра мала вже настати неділя – єдиний вихідний, який олень планував провести у бані. В компанії Норола. Може сходити з ним кудись, розважитися, погуляти та просто провести час десь поза домом та роботою. Ідея зустрічі із Вейлором йому теж імпонувала, тож парубок задумався про те, що був би і не проти побачення колись надвечір.

«Вечеря… - мрійливо дивився Кірен у стелю, підпираючи голову рукою за прилавком. – Свічки, музика… Хм, - посміхнувся. – І Вейлор…» - зітхнув, пригадуючи його роги, тіло, руки.

- Ой, - вирівнявся, починаючи червоніти.

В залі сиділи люди, а в голові вже проносилися спогади їх спільних ночей. Та зароджувалися фантазії якими б ці ночі могли стати в майбутньому.

«Дідько,» - ніяково втік хлопець на кухню, притримуючи фартух спереду.

День цей мало відрізнявся від інших, окрім всюдисущих думок Кірена про вихідний. Що треба встигнути завтра зробити, куди сходити, з ким поспілкуватися, що обговорити.

Приходили люди, купляли випічку, пані Соах мила підлогу, прибирала крихти, мила чашки. Години тягнулися одна за одною. Підкрадався вечір. Кірен рахував касу.

Відклав частину грошей в конверт, сховавши його під прилавком, зробив записи у доходну книгу, відпустив ще пару людей. Сьогодні була субота – мав прийти той самий дракон, якому треба було заплатити. Але ось півгодини до закриття, десять хвилин, п’ять, саме закриття. А той чоловік досі не з’явився.

«Де він?» – почав непокоїтися олень, перевертаючи табличку «відкрито».

Вирішив почекати на нього, поки будуть прибирати пекарню. Поки наведуть порядок на кухні, за прилавком, у залі, помиють весь посуд, ту кавоварку, з якою Кірен все ще не повністю розібрався.

Минула певно година, а дракон досі не прийшов, що лякало пекаря ще більше. От він не заплатив. А що як в нього будуть проблеми через це? Що як завтра підпалять його пекарню? Або розіб’ють вікно та викрадуть касу? Або поб’ють десь на вулиці? Але ж він не заплатив не тому, що не хотів. Але хто йому повірить, що дракон просто не прийшов, аби забрати свої гроші?

Пані Соах вже пішла. А хлопець йти не наважувався. Пішов до телефону. Подзвонив Вейлору, хвилюючись за всю цю ситуацію.

Довгі глибокі гудки, які перебивав гулкий стукіт серця. Ніхто слухавку не підняв. Тоді Кірен пошукав у своєму записнику інший номер, який теж дав йому Вейлор. Гудки. Один, другий…

- Так? – підняв слухавку якийсь чоловік. – Вітаю.

- Вітаю, - схвильовано кивнув Кірен, зминаючи закручений дріт телефону. – А можете покликати Вейлора? Він зараз у вас?

- Вейлор? Ні. Він зараз не тут. Йому щось передати?

- Так, - кивнув. – Передайте йому, що дзвонив Кірен Коротто. Хай перетелефонує мені якомога скоріше. Я зараз в своїй пекарні.

- Добре. Я передам йому.

- Дякую.

З того боку скинули виклик.

«І що мені тепер робити? - подивився олень на слухавку. – Їхати додому? А пекарня? А що як той дракон прийде, а мене вже немає? – повісив слухавку на гачок. – І в мене будуть проблеми… - зітхнув. – Може ще почекати його?» – покосився на двері.

Вирішив все ж ще посидіти і почекати. На всякий випадок. Раптом дійсно той дракон запізнюється? Сів у залі. Заварив собі чаю, взяв ранкову газету, яку він не дочитав. Як раптом телефон задзвонив. Парубок аж сіпнувся, ледь не вдавившись чаєм. Швидко залишив всі справи, підскочив до телефону, взяв слухавку.

- Так? – занепокоєно відповів, взявшись за дріт. – Вітаю.

- Оленятко хоче побачення? – спокусливо запитав Вейлор. – Мені вже збиратися і їхати до тебе, моє сонечко?

- Вейлоре… - сором’язливо відвернувся Кірен, починаючи посміхатися.

- Яке питання ти хотів обговорити? – сперся той плечем на стіну. – І чого ти досі на роботі? Хіба ти не маєш вже їхати додому?

- Маю, - опустив погляд. – Але тут… Ем…

- У тебе якісь проблеми? – серйозно насупився.

- На кшталт того, - стиснув губи. – Вейлоре, - почав напружено шепотіти в мікрофон, - той дракон досі не прийшов. Кому я маю платити. Де він? Я не хочу, аби мені завтра всю вітрину розбили. Чи знову вломилися, як минулого разу.

- Ой, - ніяково посміхнувся дракон. – А я тобі не сказав? – погладив свою шию ззаду.

- Не сказав що? – насупився. – Не тягни кота за яйця. Говори вже. Де він? Я не хочу собі проблем.

- Він… Не буде більше приходити до тебе. Вибач, що змусив тебе чекати, - незручно нахилив голову.

- Не буде? Як це? А як я платити тоді буду? Кому? Тобі?

- Ні, я таким не займаюся. Оленятко, - відвернувся до стіни, аби його інші не чули: - ти більше не будеш платити. Ти зі мною. Тепер офіційно.

- Що? – зморщив брови. – Як це? Ми не одружені. Що значить твоє «офіційно»?

- Тобі в це не обов’язково поглиблюватися. Просто будуть деякі зміни в наших стосунках.

- Які?

- Ну, - почухав скроню, - ми тепер зможемо ходити по ресторанах і кіно. Куди забажаємо. Більше немає необхідності ховатися під час наших побачень. Бос знає про тебе. І інші дракони також. Знають, - стиснув губи. – Ти тепер офіційно зі мною. Ми офіційно пара. Можеш сприймати це, як публічне визнання наших стосунків.

- Але ж те, що ти мені розповідав у мене дома… - не міг зрозуміти Кірен. – Що треба зберігати секретність заради безпеки… Щоб мене не використали, як слабке місце…

- Так, - незручно повів Вейлор головою. – Воно нікуди не дівається. Але тепер ти зі мною. Якщо хтось посягне на тебе – автоматично це посягання на мене, а це вже значно серйозніше. І дракони це тепер знають. Інші банди також. До цього я б просто вступився за тебе. А зараз – ми в очах клану одне ціле. Розумієш?

- Так… - невпевнено протягнув олень. – Ем… Напевно. Але що це означає для мене? Ти заявив їм, що ми одружуватися будемо, чи що? – насупився. – Я казав тобі, що я не готовий до такого. Не поспішай.

- Кірене… - тихо розміявся парубок. – Я їм такого не казав. Для тебе, - опустив погляд, - це означає більший захист і менше приховування наших стосунків. Видихни із полегшенням. Але про правила не забувай, - виставив палець.

- Та як же… - скептично стиснув губи. – Чому ти раніше мені про це не сказав? Ти знаєш, як я нервував, поки чекав цього дракона? – кивнув на двері. – А що я думав, через те, що він не прийшов? Безсердечний ти.

- Вибач, - потішно посміхнувся. – Я якось забувся. Але ж зараз все гаразд?

- Так. Я думав запропонувати тобі побачення завтра. Але от зараз я вже якось передумав через все це.

- Може я зможу змінити твою думку…? – зацікавлено підняв брову.

- Може зможеш. Але не зараз. Я додому хочу, - повісив слухавку та пішов до охололого чаю, аби швидко допити його і поїхати додому.

Наступного дня Вейлор таки спробував переконати Кірена щодо ідеї побачення. Дракон прийшов із пишним букетом строкатих квітів до одного кафе неподалік банного комплексу, де на веранді сиділи два молодих чоловіка із гіллястими оленячими рогами в оксамиті. Кірен зустрів свого хлопця оцінювальним поглядом.

- Яке прекрасне створіння осяяло сьогоднішній день, - нахилився Вейлор до нього, протягуючи букет. – Моє життя стає невимовно кращим, коли я дивлюся на вас, мій пане.

- Припини, - іронічно усміхнувся коханий, приймаючи квіти до своїх рук.

- Вітаю, - глянув Вейлор до іншого оленя.

- Нороле, це мій хлопець, - почав знайомити їх Кірен, обіймаючи однією рукою букет. – Вейлор. Вейлоре, а це Норол, я розповідав тобі про нього.

- Приємно познайомитися, - потиснув дракон йому руку та присів поряд, оглянув чоловіка з рогів до ніг.

Той напружено кивнув у відповідь, спостерігаючи за всім цим.

- Хм, - нарешті видав дракон. – З вас могла б вийти непогана пара, - глянув на Кірена.

- Вейлоре! – ледь не обурено штовхнув його коханий в плече. – Припини!

- Хах! – потішно усміхнувся парубок, тікаючи корпусом від удару.

- Вибач, - незручно подивився Кірен на друга. – Останнім часом, - роздратовано покосився на Вейлора, - його жарти якісь дивні, - штовхнув хлопця під столом ногою.

- То всього-лише жарти, - взяв дракон напій коханого й зробив дрібний ковток, дивлячись Норолу в очі. – Як щодо десерту? – відставив напій. – Познайомимося краще, - склав руки перед собою.

«Веди себе пристойніше,» - насупився Кірен й злегка штовхнув Вейлора під столом.

- Так, кохання мого життя? – повернувся дракон до нього.

- Не лякай Норола, - кивнув олень на свого друга.

- Та хіба я його лякаю? – потішно усміхнувся, повертаючись до чоловіка. – Так тільки, - знизав плечем. – Познайомитися хочу із другом свого коханого.

- Хах… - нервово посміхнувся Норол.

Розмова їхня проходила у напруженій атмосфері. Вейлор питав Норолв всяке різне: чим він займається, чим захоплюється, де живе, чи є в нього самого пара або хтось, кого він розглядає на цю роль. Уважно прислухався до відповідей, задавав уточнюючі запитання. А чоловік раз за разом відповідав, напружено кивав, ковтав слину, боявся зайвий раз поворухнутися і сказати щось зайве. Кірен двічі намагався зупинити цей «пристойний допит», однак кожного разу Вейлор робив вигляд наче зовсім не розуміє чому йому не можна дізнатися про Норола більше.

- Я ж його не тримаю, не тисну. Чого ти? – спокійно підіймав дракон плечі до свого коханого.

«Та як же…» - спостерігав Кірен за цим.

Тож продовжувалася ця розмова допоки Вейлор не дізнався усе, що його цікавило: від адреси та номеру телефону, до загальних планів на життя та близького кола знайомих.

- Я кохаю свого Кірена, - із легкою посмішкою поклав дракон долоню на руку коханого, продовжуючи дивитися на Норола. – Тож хвилювався, як би він не потрапив до поганої компанії. Сам розумієш, які зараз бувають люди і що в них на думці… - задумливо покивав. – Я б дуже не хотів, аби мого хлопця хтось ображав. Або очікував від нього того, що він не зможе дати, - дивився він в очі, ледь не в саму душу. – Ми один одного зрозуміли?

- Т-так, - нервово кивнув Норол. – Так, точно. Зрозуміли…

Кірен несхвально насупився, забираючи свою руку з-під долоні Вейлора.

Після вечері, коли Вейлор оплатив рахунок, Кірен попрощався із Норолом, парубки пішли до автомобіля дракона.

- Не дай бог, - суворо вказав олень на хлопця, який відчиняв йому пасажирське місце кабріолету, - через тебе Норол більше не захоче зі мною спілкуватися.

- З чого б це? – подав руку і допоміг йому сісти, наче справжній джентльмен. – Я йому не погрожував, нічого такого не казав. Тільки…

- Та ти його розпитував, наче на допиті, - обурено насупився, вклавши букет у себе на колінах.

- Я хотів краще дізнатися того, з ким ти дружиш, - захлопнув дверцята.

Обійшов автомобіль, сів за кермо:

- Він наче хороший хлопець, - завів двигун. – Тож якщо коли-небудь надумає тебе образити, - подивився на Кірена: - Хай пам’ятає, що цього краще не робити.

- Ти його залякав своїм тоном, - тихше продовжував парубок.

- Я просто познайомився з ним, - повернувся до дороги. – Можливо, я просто не такий дружній, як ти, - вирулив з узбіччя. – Але я йому не погрожував. Принаймні відкрито.

- Про це я і говорю, - вказав пальцем на Вейлора.

- Ех… Що ж поробиш. Така я людина. Не хочу, аби він до тебе залицявся, коли в тебе є я, - красномовно покосився на парубка. – Я все ще пам’ятаю, як ти розповідав про свій флірт із ним, - відвернувся до дороги, а той шоковано почервонів. – Може в ньому все ще жила надія на стосунки з тобою. Як добре, що я її тільки що вбив, - стиснув губи.

- Я тільки твій, - винувато притихнув Кірен, опускаючи погляд.

- Я це знаю. Нехай і він тепер знає це. Так, оленятко? – лагідно усміхнувся йому. – Не сумуй, - торкнувся рукою щоки. – Я не проти, аби ти з ним дружив. Він, ніби, гарний чоловік. Я проти, аби він розглядав тебе, як когось більшого, аніж друга, - відвернувся до світлофору, до якого вони під’їжджали. – Якщо після цього Норол не захоче спілкуватися з тобою – скажи мені. Я поясню, що не хотів його налякати.

- Сподіваюся, ти його дійсно не налякав. Так мало друзів в цьому місті. І ще менше із оленячими рогами, - покосився на пішоходів зі своєї сторони.

- Не хвилюйся. Знайдемо тобі ще друзів, - втішно похлопав парубка по коліну. – З якими будеш обговорювати свої роги і камінці.

Цю ніч парубки провели разом. Не зважаючи на те, що Кірен продовжував ображатися, Вейлору вдалося знайти підхід, влучні слова, дії, аби розтопити серце коханого.

- Дракончику… - рясно червонів Кірен, лежачи на дивані, що роги звисали за краєм. – Дракончичу… - млосно прикривав губи долонею. – Що ти робиш…? – збуджено витягнувся, прикриваючи очі.

- Вибач мені… - розслаблено пестив він його губами, ховаючись на рівні паху під пледом. – Вибач, що так засмутив… - пристрасно засмоктав.

- Мх! – натиснув рукою на губи сильніше.

Так минула їхня неділя. Почався понеділок, за ним вівторок, коли Кірен знову підкинув у пакунок Вейлора записку із запрошенням на побачення. Промайнула середа, четвер із новою зустріччю надвечір.

Як от почалася субота. І була вона для Кірена якоюсь важчою, аніж зазвичай. Руки регулярно щось впускали, зіштовхували зі столу, наче не помічали. Тіло не вписувалося у повороти, ноги запліталися. А в голові взагалі була якась каша, що парубок постійно плутався, губився, не розумів, що за чим зараз йде. Яка випічка ще має постояти, яку треба ставити у піч, яку діставати, чому не вистачає інгредієнтів на начинку, про які він просто забув і не зміг вчасно підготувати.

- Вам треба відпочити, - занепокоєно сказала пані Соах, побачивши, як Кірен не може порахувати покупцю решту з десятки. – Йдіть, - взяла вона гроші. – Випийте води.

- Мм… - поплівся хлопець у підсобне приміщення.

Куди йому відпочивати? Тут випічка все ще допікається, треба людей обслужити. Ще касу порахувати вечором, прибратися, зробити план на наступний тиждень щодо закупок продуктів.

«Немає в мене часу на відпочинок,» - важко зітхнув олень, сідаючи на табурет на кухні.

Опустилися плечі, зігнулася спина, з’їхалися коліна одне до одного, прогнулася шия. І якось взагалі більше вставати не було бажання. От сидіти так в одному місці, дивитися в одну точку. Не слухати радіо, не слухати інших людей. А просто бути і існувати.

Вейлор забрав Кірена після роботи абсолютно втомленого. Вони збиралися сьогодні до ресторану, але щойно дракон побачив цього оленя у робочому фартуху і з клубком свого костюму в руках, відмінив усі подальші плани. Відвіз хлопця до його квартири. Допоміг помитися, переодягнутися, трохи поїсти та вклав Кірена спати.

«Йому необхідна ще одна людина в пекарні, - чітко подумав дракон. – На касу, або допомагати на кухні. Треба пошукати когось підходящого. Він в мене тривожний, багато переживає, тож варто знайти когось спокійнішого,» - вийшов з квартири й запалив цигарку, даючи собі час трохи подумати над всім цим.

Наступного дня олень прокинувся практично ніякий, ані снідати не хотів, ані вмиватися, ані їхати кудись відпочивати. Зустріч із Норолом була назначена на другу годину дня, тож хлопець перевернувся на інший бік і знову закутався в ковдру, сподіваючись, що після ще декількох годин сну йому полегшає та він все ж таки поїде до друга у баню.

Але ось пройшла сьома ранку, дев’ята… Близько десятої телефон на стіні в коридорі почав голосно і дратівливо дзвонити.

- Мм…! – зі стражденним виттям виповз Кірен з-під ковдри. – Ммаа….! – поплентався в коридор, зморщуючи обличчя.

Підійшов до телефону, знехотя зняв слухавку, приклав до вуха:

- Так, - сонно і зовсім неприємно відповів він тому, хто дзвонив. – Хто це?

- Це я, - неспокійно відповів Вейлор. – Як ти себе почуваєш? Вчора після роботи ти був взагалі ніякий.

- Мм… - мляво зморщився, почувши, що це не щось термінове, що це щось, що могло почекати, аби він ще полежав.

- М? – почув дракон цей нерозбірливий звук. – Ти ще спиш?

- Угу, - кивнув, погано контролюючи своє тіло. – Ах…! – протяжно позіхнув.

- Ох… - винувато продовжив хлопець. - Вибач. Я тебе розбудив? Я думав ти вже не спиш. В цей час, зазвичай, ти вже активний.

- Сьогодні вихідний… - загальмовано протер Кірен око.

- В будь-якому випадку, як ти себе почуваєш? Може тобі привезти щось? Поїсти там, чи ще щось?

- М? – коротко зацікавився олень. – Поїсти я був би не проти.

- Добре. Тоді я замовлю тобі щось. Ти вчора був такий змучений, що я ледь до дому тебе довів. Не роби сьогодні нічого, залишся вдома.

- Але в мене назначена зустріч із Норолом, - насупився. – О другій годині я маю бути у бані.

- Кірене… - співчутливо протягнув Вейлор, що серце стискалося. - Тобі сьогодні краще відлежатися вдома, а не по банях ходити. Баня тебе ще більше виснажить. Масаж так само. Можу привезти тобі якихось смаколиків, газету. Включиш собі радіо і полежиш. Або сходимо на спокійну прогулянку. Не напружуйся сьогодні, прошу тебе.

- Але Норол буде чекати на мене.

- Я зателефоную до бані і скажу передати йому, що тебе сьогодні не буде. Зустрінешся з ним, коли відпочинеш. Завтра, після роботи, чи ще колись. Ти вчора ледь на ногах тримався. Тобі краще відпочити. У спокої і теплі.

Олень насупився:

- Але я планував нашу зустріч із ним. Ти забороняєш? Вейлоре, тобі немає чого хвилюватися. Я ще під час нашої другої зустрічі все йому пояснив, - кивнув в сторону. – Що я з тобою. Що з ним у нас нічого не вийде. Не ревнуй ти так.

Дракон стримано видихнув через ніс:

- Кірене, мова не про ревнощі. Не забувай, що я щось тямлю в медицині. І що я бачив вчора твій стан. Ти виснажений! – вражено прошепотів. – Тобі потрібен відпочинок. Був би я лікарем – прописав би тобі постільний режим на тиждень. І краще тобі до цього дослухатися, - повчально кивнув, - якщо не хочеш завтра чи в середині тижня зомліти в себе на кухні через власний трудоголізм.

- Не зомлію я! - шоковано заявив олень. – Я не настільки слабкий. Працював цілий місяць і раптом зомлію? – змахнув рукою. – Не перебільшуй, - невдоволено відвернувся.

- Я б не був такий самовпевнений на твоєму місці. Все ж я бачив тебе вчора вечором, а ти себе – ні. Тож будь хорошим оленятком, залізь під ковдру і відпочивай, - стиснув губи. - Була б моя воля – відправив би тебе в санаторій на тиждень, - кивнув у сторону.

- На тиждень?! – вражено витягнувся Кірен. – А як же моя пекарня? Без мене нічого не буде! Вона закриється! Вейлоре!

- Того я і кажу «відпочивай сьогодні», - суворо шикнув в слухавку. – Я не хочу, аби ти був такий знесилений, як вчора. Хочеш загнати себе до смерті? Вперед! – саркастично змахнув рукою. – Давай! Пахай так, наче в тебе дев’ять життів! Наче ти з заліза! От тільки ти не залізний! І дев’яти життів в тебе немає! Ще пара місяців такої роботи, - гнівно вказав в сторону, - і ти зляжеш в ліжко так, що сам піднятися не зможеш! Трудоголік!

Кірен опустив очі, відчуваючи якусь дивну провину за те, що він так важко працює.

- Тож відпочивай сьогодні під ковдрою, - жорстко вказав Вейлор під ноги. – В теплі та спокої. Ти зрозумів?

- Так…

- Добре. Якось ще треба відправити тебе по лікарях. Бо з тим, що ти цілими днями на ногах я вже підозрюю в тебе зачатки варикозу і проблеми з колінами. Треба піклуватися про себе, Кірене. І якщо цього не будеш робити ти, за це візьмуся я. І повір мені, - вказав пальцем униз, - я не дам спуску будь-якій твоїй хворобі. Фізичній або ментальній.

- Хм. В якомусь сенсі це звучить навіть романтично… «Пролікую тебе повністю»… - розвернувся та сперся спиною на стіну.

- Ти думаєш це жарт?

- Вітаміни буду пити… - задумливо підняв погляд до стелі. – На масажі ходити…

- І лікувальну зарядку робити, - кивнув. – Кірене, турбуйся про своє здоров’я. Бо іншого такого Кірена в мене немає.

- Хм, - злегка посміхнувся. – Привезеш мені морозива? Побільше…

- Ягідного? Будеш лежати і їсти морозиво?

- Угу…

- Добре. Захвачу ще газету недільну. Може захочеш почитати. А поки що, лягай під ковдру і відпочивай. Я не хочу бачити тебе таким змученим, як вчора. Ми почули один одного?

- Почули… - втомлено зітхнув. – Вейлоре, не говори зі мною в такому жорсткому тоні, - несхвально покосився на слухавку. - Мені більше подобається мій турботливий дракончик, а не грізний Вейлор-дракон з клану драконів.

- Вибач, - опустив той очі, стаючи спокійним. – Не змушуй мене хвилюватися за твій стан. Я хочу, аби ти був в порядку. А не такий, як вчора.

- Думаю, ми зможемо домовитися щодо цього. Приїжджай. Мій старанний лікар повинен уважно мене оглянути. І надати своє приємне лікування, - поправив волосся.

- Кірене, - занепокоєно притихнув дракон, - тобі не варто зараз займатися таким. Ти виснажений.

- Лікарю, поговоримо, коли ви приїдете. Без вашого лікування я страждаю…! – театрально відвернувся і повісив слухавку.

Вейлор покосився на телефон. Стримано видихнув через ніс: «Сподіваюся, він не налаштований дійсно займатися зараз сексом?»

Але прибувши до Кірена, дракон побачив, що його сподівання марні. Олень зустрів його довгим млявим поцілунком, слабкими обіймами, відвертими натяками, що Вейлору довелося обережно відбиватися, пояснювати Кірену, що йому зараз краще відпочити.

- Нумо ляжемо, поїси морозива… - намагався він заспокоїти втомлену жагу парубка.

А той все одно безсило чіплявся, не перестаючи хтиво посміхатися:

- Мій дракончик так турбується про мене, так уважно ставиться… Такий лікар точно має мене оглянути… Помацати своїми руками… - зацікавлено залазив долонями під жилет. – Перевірити кожен сантиметр мого тіла…

- Кірене… - зітхав той.

Відбивався Вейлор один раз, другий. Та через десять хвилин все ж здався і погодився на стриману близькість, якщо коханий пообіцяє не напружуватися та відпочивати сьогодні весь день.

- З-під постілі не вилізу… - заманливо говорив олень його очам.

- Добре… - випустив дракон повітря з носу та вклав свого хлопця на ліжко, роздягнувся, заліз до нього під ковдру.

- Ох, мій лікарю… - прийняв його Кірен в слабких обіймах. – Які процедури ви підготували для мене?

- Спокійні і повільні, - однозначно подивився дракон в очі та плавно пригорнувся до його шиї губами.

- Мм… - розслаблено видихнув парубок, опускаючи задоволені повіки. – Який же в мене хороший лікар… - огорнув його стегна ногами.

Весь день парубки провели в компанії один одного. Лежали під ковдрою, їли морозиво, Вейлор читав недільні новини з газети, а Кірен грівся на його грудях, намагаючись нічого не зачепити великими гіллястими рогами і слухав передачі з радіоприймача. Спокійно так було, умиротворено, що душа розчинялася в теплому повітрі кімнати, в запаху свого коханого, в дивному відчутті «все зараз добре», яке просочувало кожну клітиночку тіла.

Повіки Кірена повільно опустилися. А рука Вейлора плавно посунула ковдру вище, починаючи гладити його спину.

Наступного дня Кірен повернувся до роботи із більшими силами, хоч все ще і був доволі втомлений. Хотілося полежати в ліжку, поспати, побути в компанії Вейлора, коли він нічого не робить, або робить все: готує, прибирає, турбується. І просто розслабитися, не думаючи ні про що. Хліб замішувати було нудно, нарізати шматки тіста – буденно. Хотілося чогось… Чогось іншого. Творчості. Наліпити якихось дивних булок із іншими начинками, нарізати лезом малюнків на хлібах, придумати щось таке, чого він не готує кожного дня.

«Може пиріг… Або маленькі пироги, - зацікавлено роздумував Кірен. – Такі шайби, щоб в руку вміщалися. Маленькі пироги із якоюсь начинкою,» - пошукав у себе кондитерські кільця.

Маленькі пироги, сантиметрів по десять в діаметрі, або ще менше – по п’ять. Такі маленькі смішні шайби, які помазати яйцем, аби в печі зарум’янилася скоринка, посипати цукром, розрізати, а там солодка начинка зсередини витікає.

Так хотілося чогось незвичного, нетипового. А натомість доводилося знову розмішувати пісочне тісто на корзинки для тартів, чекати поки інші заготовки піднімуться, аби були пишними. Та і взагалі випікати те, що Кірен і так випікав кожного дня. Нічого нового, нічого цікавого. А на інше в нього вже не залишалося ані часу, ані сил.

Минув понеділок, половина вівторка, поки олень продовжував думати про ці маленькі шайби-пироги і яка б начинка їм більше пасувала. Як його з кухні покликала пані Соах, заявивши, що до них прийшов якийсь парубок влаштовуватися на роботу.

- На роботу? – якось спантеличився Кірен. – Я не давав оголошень про найм.

- А варто було б, - з часткою невдоволення кивнула помічниця. – Скільки ви вже обіцяєте найняти когось в допомогу? Я і мийниця, і прибиральниця, - почала рахувати на пальцях, - і за касою стою, і те, і се! Шість днів на тиждень по дев’ять годин! – змахнула руками.

- Пані Соах… - незручно виправдовувався пекар. – Так і я не тільки на кухні пораюся.

- Бачу я який ви ледь живий останніми днями! – поставила кулаки в боки. – Найміть когось ще! – грізно показала пальцем на нього. – Ваша зарплатня не виправдовує такої важкої роботи! – розвернулася та пішла знову за касу.

Парубок знічено зітхнув, опускаючи плечі. Вийшов до зали, згадуючи про те, що він дійсно думав про найм другої людини ще з відкриття. Побачив молодого хлопця осторонь від каси. Запитав чи це він прийшов шукати роботу. Той кивнув.

Співбесіда проходила прямо у залі, за пустим столиком у стороні. Кірен запитав про досвід роботи, про навички, вік, на кого кандидат вчився, яку зарплатню очікує, сам розказав про те скільки людей тут працює і про графік роботи. Дізнався, що цей хлопець прийшов від Вейлора. Досвід роботи в нього був і доволі хороший: вміє працювати із касою, вести книгу обліку доходів, гарно рахує. Загалом, він створював враження доброго, відповідального працівника, але Кірену він не сподобався. Тож олень виховано і люб’язно сказав, що перетелефонує цьому кандидату та попрощався.

А через п’ятнадцять хвилин підійшов до телефону, набрав один з номерів, які залишив йому Вейлор. Приклав слухавку до вуха, почав слухати гудки.

- Вітаю? – почувся той самий чоловічий голос, що і минулого разу.

- Вітаю, - чітко й доволі жорстко привітався олень. – Підкажіть, Вейлор зараз у вас? Це телефонує Кірен Коротто. Я хочу поговорити із ним.

- Зараз, хвилинку, - відійшов від телефону.

- Угу, - склав руки на грудях.

Пройшла пара хвилин, перш ніж слухавку з того боку знову підняли, це був той самий чоловік:

- Він зараз перетелефонує вам з автомату, - скинув виклик.

«От же цей Вейлор…» - стиснув Кірен зуби й повісив слухавку, продовжуючи похмуро дивитися на телефон, очікувати, коли той задзвонить.

Як вже за півхвилини дійсно почав хтось телефонувати до пекарні.

- Так? – підняв олень слухавку.

- Кірене? – із частковим неспокоєм відгукнувся Вейлор. – Привіт. Як ти?

- Я? – скрипів зубами. – В люті, - підняв плечі. – А ти як?

- В люті? – схвилювався. - Чому? Щось сталося?

- Кого ти відправив до мене? – почав гнівно шепотіти, відвертаючись від пари людей у пекарні. – Це хто такий взагалі?

- Це перевірена людина, - впевнено відповідав. - Він нічого не вкраде. Досвід роботи бездоганний. Він не наважиться якось нашкодити твоїй пекарні.. Я не хочу, аби ти так важко працював. Якщо боїшся про гроші – я можу сам платити йому зарплатню.

Той важко видихнув, беручись за перенісся:

- Вейлоре… - прошипів крізь зуби. – Кандидат він дійсно хороший. Але тобі знайома концепція «свій-чужий»? – покосився до слухавки.

- Що ти маєш на увазі? – насторожився. – Він по жінках. Про це можеш не хвилюватися. І чужих грошей він не візьме. Я йому навіть власний гаманець можу довірити.

- Він звичайна людина! – вибухнув Кірен й вмить притихнув, намагаючись не привертати уваги оточуючих. – Якого біса ти послав до мене звичайну людину? – розлючено прошепотів. - В моїй пекарні ніколи не буде працювати хтось такий, як він, - показав пальцем під ноги. – Я – твариноподібний. Пані Соах – твариноподібна. І ти також – твариноподібний, - вказав до нього. – Я не потерплю звичайну людину у мене за прилавком. Це заклад побудований твариноподібним і власник тут твариноподібний. Тут раді твариноподібним. Який це матиме вигляд, якщо в мене за касою буде стояти звичайна людина?! – змахнув рукою.

- Я тебе зрозумів, - опустив дракон очі із якимось сумом у голосі.

- Не вплутуй таких в мій бізнес і між нами обома, - роздратовано показав пальцем на слухавку. – Концепція «свій-чужий». Запам’ятай її раз і назавжди, - повісив слухавку й грізно пішов на кухню.

Знайшов білий аркуш у тумбі біля місця для власних речей. Написав на ньому: «Шукаємо касира. Надаємо перевагу твариноподібним,» - пішов до вхідних дверей та прикріпив оголошення біля таблички «відкрито».

Перший кандидат з’явився вже за декілька годин. Це виявився чоловік із довгим пухнастим хвостом, який колихався на рівні колін. Кірен провів з ним співбесіду, однак вирішив, що такий пухнастий хвіст погано поєднується із продуктами харчування.

«Під час линьки ця шерсть буде по всій випічці.»

Тож довелося йому відмовити.

Протягом вечора зайшли ще дві людини, які шукали роботу. Так само кандидати заходили протягом усього вівторка, половини середи. Люди ці були різні: від студентів до пред-пенсійного віку, жінки, чоловіки, з хвостами, вухами, шерстю, пір’ям. Та все ж Кірен віддав перевагу одній молодій дівчині із рогами газелі, яка тільки місяць тому закінчила школу. Молода, активна, та ще і спільну мову вони з Кіреном швидко знайшли. Нехай дівчину ще треба було дечому навчити, провести інструктаж, стажування, та вона дійсно сподобалася оленю. Було в ній щось знайоме, спільне.

- Кхм, - слухав Вейлор всі ці розповіді із чашкою кави у нього в булочній. – Парнокопитне, ти хочеш сказати, - по-доброму усміхнувся.

- Та вона із кавоваркою розібралася за пару годин, - вражено кивнув той, тримаючи свою чашку обома. – Я з нею досі розібратися не можу.

- Чого там розбиратися? Пара кнопок і кава готова, - лагідно посміхнувся дракон.

- А чистити її як? А мити? А перевіряти? Зробити каву не важко. Важко обслужити цю машину. Зарплатню я їй поки назначив меншу, аніж пані Соах, - опустив він погляд у напій. – Але після стажування думаю буду платити так само, - зробив маленький ковток.

- У будь-якому випадку я радий, що ти, нарешті, перестав опиратися і найняв собі когось в допомогу, - поклав руку на плече. – Хоч трошки тобі менше роботи буде.

- Думаю Юнжа дійсно полегшить наші будні, - з кивком підняв Кірен погляд до хлопця.

А той спокійно посміхнувся.