Вирване, спалене і пережоване.

Здається, послідовність була така.

За тиждень я перечитав усього Чарльза Буковскі і мені страшенно закортіло напитися. Я дістав із-за дивану надпиту пляшку Бехерівки, що залишилася після дня народження, взяв із собою Спрайт, сів на городі під яблунею і пив аж поки Сонце не сіло, а Бехерівка не закінчилась. Далі я подзвонив другу і пішов із ним гуляти залитими місячним світлом вулицями нашого провінційного містечка. Ми балакали багато за музику, літературу і кіно, але лише одна його фраза запам’ятался мені. Він тоді сказав: «Ранок має свій запах. А зараз пахне ніч.»

Я вернувся додому і написав свій перший вірш. Це був верлібр рядків на тридцять, які не варті того врочистого поховання, що я запланував на цих сторінках.

Пам’ятається, ще кілька місяців після цього я ходив притрушений, час від часу силкуючись викликати у собі поезію, та вона, клята, на жодні з моїх ритуалів та молитв не приходила. Настала осінь і ми знову поїхали у Харків на навчання.

Здається, розклад був такий.

Я – студент третього курсу технічної спеціальності, роботу за якою я наврядчи знайду. Навколо мене безустанку святкують своє звільнення від маминої спідниці першокурсники та першокурсниці, багряними вогнями буяють дерева Харківського лісопарку, а гітари на схилі за гуртожитками, що їх в ХАІ називають «китайською стіною», кожного вечора грають мені концерти.

Я – передчасне усвідомлення швидкоплинної юності, я – екзистенційна криза. Я – розуміння того, що найкращі моменти мого життя невпинно згасають, перетворюючись на грудку попелу, яку я розвію згодом серед безмежного океану туги, ностальгії та старечої сентиментальності.

Я знайшов у собі поезію. Вона прийшла тої пори без всяких ритуалів і молитов і розтеклася по моєму обличчю шмарклями депресивних віршів. Вона оспівувала осінній ліс, запах дощу, зрадливе кохання, вогні нічного міста в полоні мокрого асфальту і таке інше сопливе лайно.

Здається це для мене тоді не було банальщиною, навпаки, я наче відкрив для себе новий спосіб жити, змирившись з аморфністю боротьби, з двоякістю сенсів і з тим, що Істина невловима. Це була моя червона таблетка - маркер, який розділив усе на "до" і "після".