кп-10
Коли минув перший рік мого поетичного шляху, рік бентежний, повний труднощів та перепон…
Одним словом, коли майнула річниця мого алкоголізму та довбоєбізму, що я виправдовував своїми лайняними віршиками, в мою дурну голову прийшла думка десь ці віршики опублікувати.
В університеті, де я на той момент вчився, було безліч студентських гуртків по інтересам, серед яких мою увагу привернула «Літературна вітальня ХАІ». Тож прийшов я туди, весь такий крутий та маргінальний, і почав їм читати цю муть про «екзистенційну кризу», про «вогні нічного міста», про те, як я влітку лінію від точки А до точки В проводив і як ця лінія привела мене сюди.
Окрім різних інших була в тій літературній вітальні, значить, жіночка… Ні. Дві жіночки. Обидві блондинки. Одна молодша, а друга ще молодша. Та, яка молодша (забув як її звати, нехай буде Варвара Семенівна) була там за критика. Тобто вона нічого нікому не читала, тільки коментувала всіх, на що мала повне право, адже була засновником цієї спільноти.
Ще молодша (нехай буде Даша, здається її так і звали) була там за прогресивного автора сучасної поезії.
Коли я закінчив, ці дві жіночки сказали мені те, що на простяцько-босяцьку можна перекласти так: «Чуваче, ти маєш певний хист, маєш який-ніякий стиль і цікаві ідеї, але з поетичної точки зору твої вірші – це найвищої проби лайно». Я тоді ледь втримав себе в руках від хвилювання і тріумфу, моя квола душа розплилася райдужною плямою у грандіозних масштабів трол-фейс: «Так, курво, так! Я знав, бляха, я це знав! І саме такої реакції я очікував і хотів!»
Не мені зірки з неба хапати – точно не мені – я це розумів прекрасно, та якщо є можливість висловитися і від цього кайфонути – я висловлювався і кайфував, навіть якщо при цьому претендував на критику. Я був доволі високої думки про те, що писав, але знав, що переважна більшість людей сприйме мою творчість у кращому разі як жарт, а у гіршому як моветон чи образу. І це мене мотивувало писати ще.
Тому того осіннього вечора я вийшов з «Літературної вітальні ХАІ» з бажанням сьогодні ж написати з нуля і вислати Варварі Семенівні в особисті якийсь вірш, для того щоб душа моя розплилася в ще більший трол-фейс, щоб куточки губ йому за вуха повилазили.
Тим часом Даша (прогресивний автор сучасної поезії) за обставин, яких я не пригадую, вийшла вслід за мною і ми почали з нею певний діалог, який мені припав до настрою, насамперед, не через його змістовне наповнення, а через те, що Даша була доволі вродливою. Зовнішністю вона нагадувала стереотипну світську білявку, по типу Мерелін Монро, але привертала увагу одна особливість: у Даші були великі темні кола під очима, неначе у тих китайських панд, що знаходяться під загрозою вимирання.
Повернувшись до гуртожитку я в першу ж чергу вийшов на балкон і закурив, і чи то образ цієї, ще молодшої за Варвару Семенівну, поетеси так подіяв на мене, чи то був осінній вечір, та я щось, таки, видав. Я тоді просто подивився на свою пачку Rothmans Demi Blue і побачив напис: «Куріння вбиває». Цікаво те, що це був мій перший і останній вірш українською написаний мною до дві тисячі двадцять другого року.
*
Куріння вбиває
Як вітер і сніг
Як глибока засмага на червневому сонці
Куріння вбиває
Сповільнює біг
Пришвидшує ритм життя в ополонці
Ти народився
Тобі й помирати
Й нема сенсу тікати від голок буття
Воно кровопивця
Тож ти маєш знати
Що більше за все нас вбиває життя
Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.
Вподобати!