Вирване, спалене і пережоване.

Роздуми про кармічного діда

Останнім часом хочеться знайти собі кармічного діда десь поблизу.

Приходити до нього наприкінці дня, тиснути його зашкарубілу руку, питати у діда, як його здоров’я. Щоб він потім пильно дивився у мої повні байдужості очі і довго бідкався мені на те, як йому хєрово. Як жінка пішла, бабка померла, діти не дзвонять, пенсія маленька, картопля не родить, і що Зеленський підарас, і Порошенко підарас, один лиш Ляшко діду здавався нормальним – та і той виявився підарасом… А ще у діда сусід підарас, яблуню не хоче зрізати, а вона тінь діду на город скидає і через це у діда помідори не ростуть. Одним словом, всі кругом підараси, одні лиш ми з дідом тут гарні тестостеронові повноприводні мужики.

Дід лається ще кілька хвилин, а потім зупиняється, переводить дух і каже:

– Ну, що синку, компоту налити?

І ти йдеш за дідом на кухню, де стоїть на газовій плитці замотаний у кожух бідон із компотом, і розумієш, що не хочеться тобі ніякого компоту, що від бідона за кілька метрів вже смердить бідністю і відчаєм, але дід тобі наливає і ти п’єш, і стріляєш у діда огидну Приму без фільтра, потім виходиш із ним на подвір’я, дивишся на горо́д, за яким вже сідає сонце, дід наливає тобі ще компоту і ти п’єш, і слухаєш, як дід розповідає, що працював колись на заводі, що йому палець на руці відірвало (Коля підарас гаєшний ключ у картер вронив), і як була у діда сім’я, і як у совецькому союзі цукор був по сімдесят копійок, а дріжжі по тридцять дев’ять, і компот діду дешевше обходився…

А ти п’єш і знаєш, що тебе ось-ось виверне, що зараз дід нал’є тобі ще свого компоту і втриматися більше не буде сил, і ти схопиш діда за його могутнє плече, подивишся діду в його зморшкувате обличчя у пошуках міцного чоловічого зв’язку і як почне тебе розривати на молекули і атоми, і як почнеш ти нити діду і про посадки, і про підвали, і про прильоти, і про те, як пацани всю снарягу самі собі купляють, і як машини за свої гроші ремонтують, і що сухпаї несмачні, і що у Краматорську вже повій красивих не лишилося… І дід буде тільки розгублено дивитися у простір, і дід буде казати тихо: «Так, синку, так, на, іще компоту випий».

І ти будеш пити іще і розлом на поверхні душі буде ширшати й глибшати, і із тебе буде виливатися й розплескуватися весь накопичений біль і гнів, і скоро ти дійдеш до найголовнішого, що не стосується війни, що взагалі нічого і нікого, крім тебе стосується, що є виключно продуктом твоїх екзистенційних вишукувань.

І будь-який дід, коли почує про це, коли дізнається, хто насправді сидить біля нього і п’є його компот, вижене тебе зі свого подвір’я вилами, плюне тобі в твої повні байдужості очі, і скаже, що ти мудило і пройдисвіт, що ти гірший за всіх цих підарасів разом узятих. Але тільки не цей дід. Цей радісно усміхнеться, дістане із сарая бульбулятор і скаже:

– Джа Растафарай, брате! Не вір цим брудним свиням!