Вирване, спалене і пережоване.

Ні прибирання Авгієвих стаєнь, ні лов Керинейської лані чи ще якоїсь там халепи – жоден подвиг Геракла не зрівняється з тим, що може зробити за одну ніч людина-студент.

Уранці двадцять дев’ятого травня мені подзвонив заступник декана і сказав, що відрахує у п’ятницю, якщо я не закрию хвости (а хвостів у мене тоді було більше, ніж у Наруто Узумакі, щоб ви розуміли).

Що ж я? Я сходив того ж ранку на місцевий ринок, на вулицю Академіка Проскури, і купив собі контрабандних сигарет Jin Ling. Сигарети коштували по сімнадцять гривень за пачку і нагадували смаком і дизайном легендарний жовтий Camel. За сорок сім годин наполегливої праці я випалив шістдесят три штуки і ше близько місяця після того кашляв наче туберкульозник, являючи на світло господнє густе і огидне мокротиння.

Та хвости закрив. Не завдяки харківській контрабанді, звичайно, просто я дуже фартовий шніцель.

На диплом бакалавра у мене пішло три сонячні червневі тижні.

Захист моєї багатостраждальної роботи видався достойним незбагненних дев’яноста п’яти балів по Болонській системі. Зайві проблеми пішли у забуття і я знову став зводити над собою захисний екран від зовнішнього світу – фундаментальні основи моєї вуличної творчості: алкоголізм, довбоєбізм та спонтанне і невдале працевлаштування.

Тож, після завершення своєї короткої, але тріумфальної, наукової епопеї мені було призначено спочатку налигатися до безпам’ятства, потім зробити необдуманий вчинок, на кшталт вступу на магістратуру, і насамкінець поїхати на блатну дачу на околиці Харкова садити товстомордим депутатам на незадекларованих у ЄДРД ділянках туї.

Туя – це хвойне дерево із родини кипарисових і, до того ж, до біса колюче. Я посадив таких стволів двадцять, отримав за це п’ятсот гривень і більше на дачі до депутатів не їздив. Влаштувався натомість увосьме на Харківський верстатобудівний завод.

Дали, значить, мені перфоратор…

Ні.

Спочатку, все-таки, дали лопату, вирішили, що для перфоратора я ще недосвідчений.

Дали, значить, мені лопату і сказали розкопати колодязь каналізації, що виходила із заводу у місто. Колодязь був засипаний різним будівельним мотлохом, кілька разів я витягав із нього іржаві уламки чавунних каналізаційних люків.

Приблизно опівдні, стоячи у ямі по шию я побачив над собою тінь: двоє поліцейських у бронежилетах з автоматами АКС-74У на грудях стояли і допитливо дивилися на мене згори униз. Я у цей час якраз витягав із колодязя обрубок якогось багатожильного кабелю. Тієї миті, як вони це побачили, у їх мізках зародилася прецікава гіпотеза:

– Що, добродію, кабелі Укртелекому пиздимо?

– Я просто яму копаю…

– Навіщо?

– Бо це моя робота.

– А де Ви працюєте?

Я повертаю голову убік високих сірих стін: «Як, бляха, цей завод називається?!»

– Отут.

Начальство висказало мені за це, але обійшлися без великих претензій. Я додумався не ляпнути поліції, що працюю нелегально, тож цей інцидент пройшов гладко.

Врешті-решт я набрався досвіду і мені дали той клятий перфоратор.

П’ять днів я зносив в адміністративних приміщеннях спустошеного заводу стіни, а день на шостий впала мені на ногу радянська вогнетривка цеглина, забравши у мене не тільки бажання працювати, а ще і здатність нормально ходити. Я, навіть, закричав від болю. Сказав прорабу, що з мене досить, і повільно дошкутильгав до найближчої станції метро.

Пам’ятаю, що у ту мить, коли я підходив до переходу, якийсь бомжара срав за кіоском «Кулинічі».

З огляду на минувші роки жалкую, бляха, що ніколи не працював у «Кулинічах». Таке тривіальне місце.