кп-6
Кинув кляту військову кафедру. Нахрін її.
Кинув роботу у Парку Горького. Ще у червні кинув.
Кинув свою вищу освіту. Кинув умовно: на пари я майже не ходжу.
Кинув батьків. Хочу, щоб і вони мене кинули.
Кинув жагу до вдосконалення – і це, мабуть, найголовніше.
Кинув мрії, надії, майбутнє, сьогодення, сумління та стараність (для чого, власне?), чистий четвер, вербну неділю, іменини Демида і Лаврентія (щоб вони всрались, хто вони, взагалі, такі?!), співчуття, совість, надію (повторююсь), спрагу пізнання, голод праці, страх поразки, жадання перемоги – і ще багато страхів і жадань, що описують собою розмитий у блідо-рожевих фарбах силует омріяного (знову повторююсь!) людського «Я».
Людське «Я», я, до речі, теж кинув.
Батько, пам’ятаю, хотів в’їбати мені у щелепу, але в’їбав – хвала його безмежній батьківській любові – у груди, своїм титанічним кулаком.
У моїх прокурених огидним синім Вестом грудях тоді зовсім не заболіло. А у його, навпрочуд, здорових для п’ятдесятирічного чоловіка грудях, тоді мабуть палало пекельним вогнищем питання: «Синку, ну нахуя?» Я йому своїм байдужим поглядом відповідав: «Я – передчасне усвідомлення швидкоплинної юності, я – екзистенційна криза…», – ну, і таке інше сопливе лайно.
Щоб знівелювати у грошовому еквіваленті свою нікудишню фінансову грамотність, влаштовуюсь учетверте.
Intermezzo
(боже, бережи цю імпресіоністичну новелу українського письменника Михайла Коцюбинського так, як вона береже себе в пам’яті українських абітурієнтів, що вступили влітку 2015-го року у ХАІ і прочитали її у підготовці до іспиту з української мови та літератури)
Присвячується Кононівським полям, а не Цвітові яблуні – запам’ятай вже, нарешті, йобаний, ти жмих!
Лишилось тільки ще спакуватись…
Новела Intermezzo є моїм непереборним стимулом для поїздки ненавистною мені Південною Укрзалізницею.
Завжди, згадуючи її – новелу, а не залізницю – я збираю все своє малочисельне лахміття та вирушаю до своєї безславної провінції: спочатку другим тролейбусом, потім метро і, врешті решт, електричкою зі станції Харків-Левада.
На електричку я, зазвичай, запізнююсь. Тому першу годину подорожі стовбичу у тамбурі. В цю годину, якраз, і дістає мене Коцюбинський. Простягує, падлюка, до мене свою Залізну руку города – всіх своїх безособистісних дійових осіб, падлюка, простягує! Харків потихеньку гасне у запилених вікнах, гасне у тютюновому тамбурському диму. Спочатку за скляними дверми минають житлові будівлі, потім будівлі характеру промисловлого, індустріального, далі починає набувати своїх рис картинка зелена, фонова – вилита заставка Windows XP, з ярами, пагорбами та білими хмарами на фоні блакитного неба. Далі я бачу обличчя Роми.
Рома – зірка ХПІ-шного КаВеЕну. Рома каже: «Ми, тут, з друзями, хочемо попрактикуватись у встановленні камер відеоспостереження у дошкільних навчальних закладах».
Так, власне, я і влаштовуюсь учетверте.
Хвала Михайлу Коцюбинському. І Ромі – минучій зірці ХПІ-шного КаВеЕну – теж хвала. Якби його не зустрів, влаштувався би у сраному МакДаку.
Світлофор.
Наближаюсь
в дощі.
Хмари линуть,
здається,
на схід.
Прямо
– хлопець
у синім плащі
Затуляє
собою
прохід.
Майорить
флаєрами
година,
у калюжах
втонув
перехожий.
Пересвідчуюсь:
я – не людина,
а тільки на неї схожий.
Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.
Вподобати!