Вирване, спалене і пережоване.

Пошук початку

Ти зриваєшся з ліжка посеред ночі, мокрий від поту. Думки, як бджоли у вулику, рояться в голові, перекрикуючи одна одну, але безслідно зникають, коли опускаєш ноги на холодну підлогу. Всі думки. Крім одної: «Війна почалася».

Ти підходиш до вікна та дивишся у нічну вулицю, пожираєш очима кожен сантиметр, жадібно п’єш її, наче склянку води з похмілля. Все сталось так, як повинно: і муки творчості і муки совісті – не могло бути інакше. Розум втікає від реальності всіма можливими способами: він не взмозі перетравити цю чудернацьку концепцію, не в силах створити сюжет із того, що вже відбулося, що вже прокотилося по тобі невмолимим валуном подій.

Так! – «війна почалася». Ці два слова дзвенять у просторі, розповсюджуючи химерні темні вібрації, до яких – здавалося б! – так вже звик, однак їх присутність і досі, водночас, завдає дискомфорту та приносить надію на самореалізацію. А ти ж так сильно хотів реалізуватися, так прагнув перестати бути оцим, цитую: «безпонтовим шматком людського непотребу». Ну, що ж, «війна почалася» і ти став дуже «понтовим», став бойовиком, хай йому грець – і що з того?!

Так! – війна почалася і тобі добре відомо, коли це сталося – ти сам був її безпосереднім учасником, однак, чим більше про це думаєш, тим більше бентежить інше питання: «А коли почався я?»

Можна було б викласти абсолютно все, до нудоти тривіально описавши вишкіл, бойові виходи, смерті, прильоти, поранення і таке інше. Можна було б приправити цей пісний суп із банальних, на час теперішній, інгредієнтів дрібкою патріотизму, краплею внутрішньої боротьби, культурним переворотом, зсувом парадигми – стільки всього можна було б сюди напхати, однак від цього повсякденна страва не стала б смачнішою.

Та й не про це твої вічні скигління! Вище перераховане – це лише декорації. Не було б війни – знайшов би щось інше і тобі це добре відомо.

Головний герой, як є, народжений у своїх спонтанних рішеннях, в імпровізації, на чутках і в спробах, у перманентному виборі ідти все далі у пекло. Він – відправна точка для нарікань про моральний занепад суспільства, суперпозиція всього лайна у світі, однак не здається таким на перший погляд. Це на сцені все так романтично і просто, а за лаштунками вирує їбучий сьоркл-піт хуйових рішень, що приймаються ним раз у раз, все хуйовіші і хуйовіші. Межа людяності для нього давно стерта і чим далі, тим більше, він відчуває себе так, наче кат заніс сокиру над його головою, і вже неможливо ухилитися від цього удару, вирок винесено і тому, твій герой має топити до талого, ставити і бити свої власні рекорди уїбанства, аби пришвидшити його, аби звільнитися, нарешті, від всіх своїх незакритих гетштальтів та стати нормальною людиною.

Ніколи нікому не докажеш, що цей головний герой – це ти, що ти – найглибша провина і безмежний сором людства. Тобі не повірять, спишуть на захоплення контркультурою, на романтизацію психопатів і кончених виблядків, на бажання «просто повийобуватись» – і ти хрін спростуєш ту лавину каміння, що градом посипеться в твій город, адже частково у цій критиці буде доля правди.

Якби розкроїв часопростір на вузли та сегменти, якби мав змогу обрати саме ту секунду, саме ту точку на мапі, де «почався я», то це було б місце доволі неочікуване, як для нормальної людини. Проте певен, що нормальні люди ніколи не будуть таке читати.