Вирване, спалене і пережоване.

Сусід А вирішив спробувати себе у продажі по телефону книжок та побутового непотребу. Тоді я влаштувався удруге.

Пам’ятаю, що на стіні величезного опен-спейсу висіло табло успішності продавців. Там я бачив: стіл № 17 продав сьогодні жіночих романів на Ікс, столик № 2 народних рецептів краси на Ігрек, а столик № 27 взагалі умудрився впарити салтівській пенсіонерці Тамарі Григорівні пилосос! Тоді серед жалюгідних нас, серед сірих мас, здіймалася в опен-спейсі атмосфера іграшкового Вовку з Уолл-Стріт.

Руда бестія, що сиділа зліва мене, у хвилини комерційного тріумфу втомленно відкидалась на спинку крісла, сіпала себе за декольте блузочки і, кидаючи в мою сторону звабливий погляд, мовила, майже шепотіла:

– Тут така спека, не знаходиш?

Я, тверезо аналізуючи ситуацію, кидав у її сторону погляд менш звабливий і відповідав їй своє лаконічне чоловіче:

– Так.

Не пройшло і тижня як сусід А трагічно захворів на якесь запалення та покинув сферу продаж. Руда бестія мене до того моменту остаточно доконала і я змінив роботу: влаштувався утретє.

Дали якусь зелену футболку, кепку, стос папірців і сміхотворну ставку у десять гривень за годину. Кілька днів я блукав Сумською і пропонував людям завітати на активний відпочинок до Парку імені Горького.

Невдовзі дали підвищення. Тепер я заробляв двадцять гривень за годину, суючи відвідувачам на підпис сумнівні документи про особисту відповідальність за безпеку на атракціоні.

Це у мене непогано виходило й мені знову дали підвищення. Я став повноцінним інструктором і на зеленій моїй футболці з’явився відповідний почесний напис.

З першої зарплати біжу у ТЦ «Караван» і купую собі на чарівний балкон яблучний Jim Beam. Наша компанія відчайдушних естетів розводить його навпіл із зеленим чаєм Tess і п’є, споглядаючи на зорі.

Потім хтось пропонує додати у запашний коктейль незабутнього вечора перчинки. Сунемо в Чудо-Маркет за пивом Арсенал Міцне. Сусід В дорогою розповідає, як правильно споживати цей чудесний напій: «Заходиш у ліфт, натискаєш кнопку на восьмий поверх, двері зачиняються і допоки вони не відчиняться – ти п’єш».

Після цього залишається півпляшки.

Далі він каже: «Запалюєш дзигару, робиш ковток, потім тягу, потім ще ковток, і ще тягу. І так три рази, бо неіснуючий бог любить трійцю».

Я повторюю за ним і в голові починає паморичитись. Сусід В, цей невловимий втікач від розірванного розпачем світу, перелазить через перила балкону і інтригує нашу вибагливу до пустощів публіку:

– Зараз я вам покажу, як треба срати так, щоб не заляпати лайном фасад гуртожитку!

Ми тримаємо його за руки. Я в цей момент думаю: «А справді, метод дієвий. Якщо ти і заляпаєш чимось гуртожиток, то точно не лайном».

Наступного ранку йду на роботу пішки через Харківський лісопарк, що своїм тихим спокоєм вживляє у мою опохмільну голову безмежний дзен. Сонячне світло пронизує зелене листя величних кленів і дубів. Здається, у японській мові є окреме слово для цього феномену. Дальносхідна філософія цієї прогулянки бринить у мені, а з нею додають своїх обертонів й інші філософії: стоїстична, гегелівська, шопенгаурська, ніцшеанська, екзестинційна…

Працюю з сьомої до двадцять – бляха – першої.

Ввечері заходжу у свою кімнату, вмикаю світло і бачу на столі велетенську чорну пляму. Таргани незліченною ордою присмокталися до мого недоїденого зрання шматка сала. Вони вмить розбігаються, лишаючи за собою щось бесформенне і біле.

Я падаю на свою змарнілу постіль і відчуваю тягнучий дзвін у вухах: в голові моїй продовжує бриніти безсмертна філософія.