Мертва кров

Протягом наступного місяця все місто було в напрузі. Найдивнішим у цьому терористичному акті було те, що терористи нікого не вбили й не висунули жодних вимог. Проте цей день у газетах назвали «українським Бесланом», дещо необгрунтовано. Кримінальну справу порушили, але знову ж таки, вона потрапила не до поліцейських, хоча перший внесок у її розслідування був зроблений саме ними. Довелося неабияк попотіти слідчим і психологам, добра половина свідків — неповнолітні школярі, які й так були виснажені й просто хотіли додому. Їхні батьки хоч і розуміли, що свідчення їхніх дітей теж неабияк важливі, але просили, щоб слідчі обійшлися їхніми свідченнями, а дітей залишили в спокої. Оля теж не була в захваті від допиту школярів, їм вистачило того, що вони просто пережили таке, таким кошмарам не місце в дитячій пам'яті, і все ж допити були потрібні. Деякі діти після пережитого взагалі відмовилися говорити, не маючи сил нічого з цим вдіяти, Ольга просила батьків дати їхній номер телефону, щоб провести допит хоча б через тиждень. Коли останній школяр разом із батьками вийшов із кабінету, зачинивши за собою двері, дівчина втомлено потягнулася в кріслі й відкинулася на ньому. Поглянувши втомленим поглядом на настінний годинник, вона помітила, що настала одинадцята година.

Виконавши чималу роботу, Оля все ж відчувала, що вона зроблена не повністю. За розповідями дітей, їх звільнив хтось. Вчителі, провівши перекличку учнів, виявили, що не вистачає одного школяра. Його звуть Дмитро Герц, випускник одинадцятого класу. Яким же було її здивування, коли їй показали його фотографію, це був той самий хлопець, який був під час вибуху кінотеатру і нещасного випадку біля заправки. Занадто багато подій крутиться навколо нього, їй не хотілося бути упередженою до звичайного школяра, але все ж у неї ніяк не вкладалося в голові те, що він ще не збожеволів.

Школяр із міцними нервами, чого тільки не буває в сучасному світі. Одних припущень їй було замало, потрібні реальні факти, клопотання до суду про проведення стеження відразу відпадало. Це ще школяр і він абсолютно чистий, він не має жодного стосунку до жодного злочину. Схоже, що після пережитого він зненацька впав у кому від виснаження. Дивно, і що з ним таке сталося тоді? Потрібно поговорити з Жебровським, варто за хлопцем приглянути. Але це завтра, зараз треба йти додому. З цією думкою вона встала з крісла і почала збиратися. Небо за вікнами затягнулося хмарами, прогримів грім. Здригнувшись і поглянувши у вікно, Оля закотила очі: «Господи, гірше ж не може бути, правда?» Великі краплі води забили свій марш по вікну: «Схоже, що може бути». Спустившись вниз і підійшовши до вхідних дверей відділу, вона побачила, що на вулиці вже був справжній потоп. Вона розчаровано зітхнула.

Хто ж знав, що початок літа майже так само мінливий, як початок весни? Дрібними перебіжками від зупинки до зупинки вона пробігла два квартали в надії, що погода хоч трохи пощадить її одяг. Однак, на півдорозі до дому вона на черговій зупинці усвідомила, що дощ нещадний. Через кілька хвилин прояв водної стихії перестав здаватися їй шаленим. Теплі краплі літнього дощу тепер падали на неї ледь відчутно, немов дотики коханого чоловіка. Подивившись у сіре небо, вона відкрила своє обличчя для теплих поцілунків. Її крок пожвавився, немов дощ змив усю бруд робочого дня. Крізь бліду завісу дощу на дорозі з’явився силует чоловіка. «Не тільки на моїй роботі можна так затримуватися -, подумала Оля».

У міру наближення до силуету вона звернула увагу на його дивну ходу, таке враження, що цей мужик затримався не на роботі, а в якомусь генделику. А якщо й на роботі, судячи зі стогонів, які долинали вже до неї, їхній бос сам диявол. Силует раптово зупинився, опинившись за п'ять метрів від неї, Оля помітила на ньому офісний костюм, начебто чистий, ця ділянка дороги була погано освітлена. Наближався гул мотора, повз них проїхала звичайна «копійка», освітлюючи зустрічного. Як тільки це сталося, шини автомобіля несамовито завищали, але не від гальм, навпаки, автомобіль раптово так прискорився, що при повороті ледь не перекинувся. У звичайній ситуації Ольга подумала б, що за кермом сидить наркоман, який повністю відірвався від реальності, але не зараз. Те, що висвітлили фари автомобіля, змусило її зупинитися й відступити назад. У зустрічного пішохода були закатані очі так, що було видно очні нерви, язик бовтався, як вільна собака без повідка, звисаючи, оскільки нижня щелепа просто була вирвана. Оля в голові перебирала всі можливі причини такого стану тіла людини, але в одному вона точно сумнівалася: з такими каліцтвами люди не живуть. Ольга швидко дістала телефон і сфотографувала зустрічного пішохода. Спалах осяяв потворне обличчя, тіло сіпнулося і з мукаючим звуком рушило на Ольгу. Та швидко дістала пістолет з кобури, крикнувши попередження, щоб той залишався на місці. Але тіло не слухалося і продовжувало свій наступ: «Зомбі чи що?»

Прицілившись, Оля вистрілила. Куля акуратно намалювала крапку на лобі тіла, і воно впало на землю. Вона вирішила почекати з наближенням, хоч і мозок тіла був пошкоджений. Тіло сіпнулося, різко опинилося в сидячому положенні. Молода поліцейська почала панікувати, всі канони фільмів жахів були порушені на її очах. Тіло рухалося з пошкодженим мозком. Тим часом тіло почало підніматися. Крикнувши, Оля всадила в голову нещасного весь магазин, у якому було тринадцять патронів. Тепер голови просто не було. Тіло впало і більше не рухалося. Канони були частково відновлені. Зібравши всю свою волю в кулак, Оля вирішила обшукати тіло. З огидою вона засунула руку в кишеню піджака, там виявився телефон. Швидко витягнувши його, вона розвернулася і відскочила від тіла, ледь стримавши нудоту. Від нього йшов неймовірний сморід. Затримуватися на вулиці вона не вирішила. Зателефонувавши черговому на мобільний у відділ, вона повідомила про труп на дорозі, той попросив її дочекатися оперативної групи. Група приїхала швидко, вона повідомила їм, що дірки від куль — це її робота, показавши фото співробітникам, вона побачила неабияке здивування на їхніх обличчях. Молодий слідчий попросив скинути йому фото на телефон. Ольга попрощалася, повідомивши слідчому, що рапорт напише завтра вранці. Опинившись вдома, Ольга роздяглася і пішла в душ. Гаряча вода зігріла і привела до тями. Вийшовши з душу, вона одразу ж схопила телефон — їй не терпілося дізнатися, які там у нього були контакти. Телефонна книга була схожа на звичайну, звичайні номери, і тут їй потрапив на очі один контакт «Майстер Азраїл». Буде що показати Жебровському завтра.

Серце. Лише один з органів живої істоти. Природний насос із м’язів та сполучної тканини, призначений лише для того, щоб кров розносила кисень по тілу. Воно не здатне мислити, як мозок, не здатне чути, бачити чи відчувати запах. І тим не менше, саме його ототожнюють з коханням, великим почуттям, таким суперечливим, що межує з умиротворенням і справжнім божевіллям. Серцю не накажеш, і йому байдуже, втомився ти від цього чи ні, воно витягне тебе з будь-якої коми.

Удар серця струсонув тіло хлопця, яке почало посилено розганяти кров по знесиленому тілу. Він відчув, як на нього починає навалюватися тяжкість, починаючи від низу живота. Переходячи на груди, тяжкість уперлася чимось м'яким і пружним, при цьому погладжуючи чимось легким і ніжним, як шовк. Глибоке, гаряче дихання почало обпалювати шию, від чого і без того гаряча кров починала ставати полум'яною. Розпалена вогненною кров'ю свідомість, все ще в тьмяному світлі, почала відкривати собі образ навалилася приємної тяжкості. Руки хлопця почали жадібно досліджувати його, почавши погладжувати гладкі, пружні стегна, переходячи до осиної талії. Раптово тяжкість різко випрямилася з м'яким схлипом. Руки, що жадали увібрати в себе більше тепла, поповзли вище, жадібно впиваючись в оголені груди, з яких виходило настільки сильне й інтенсивне тепло, що здавалося, навіть через руки можна було відчути їх рум'яний колір, як у стиглої черешні. Вага знову притиснулася до хлопця. На губах хлопця застиг медовий присмак витончених жіночих губ. «Діма». Удар чужого серця, який пролунав над його власним, змусив хлопця розплющити очі. Дмитро виявив себе в лікарняній палаті. Він одразу впізнав знайоме оточення, це була клініка батька.

- Доброго ранку, герою.

- Тату? Що я тут забув?

- Лежи спокійно, синку, через півгодини підеш снідати. Ти змусив нас із мамою понервувати. Ти пролежав тут цілий тиждень, хоча твої показники були цілком стабільно нормальними.

- Чорт, як там, друзі? Що зі школою? - Дмитро зробив незграбну спробу сісти. Однак турботлива рука батька зупинила його.

- Ти поки що не геройствуй. У школі все гаразд, а друзі взагалі за тобою скучили, щодня приходять. Особливо дівчата, ех, я тобі заздрю. У твоєму віці я не був таким популярним.

- Дивись, а то отримаєш від мами по голові, і я взагалі не популярний.

- Ну, я б з цим посперечався, - батько простягнув хлопцеві газету. Той взяв її та з подивом прочитав: «Герой-школяр досі у комі».

- Що це?

- Адже ти ж відчинив двері зачинених кабінетів і звільнив усю школу, тоді як міська поліція була абсолютно безсила — оце так син.

- Чорт, я взагалі нічого не пам'ятаю.

- А краще пригадуй, до тебе щодня приходили не тільки однокласники, - обличчя батька розпливлося в мрійливій посмішці, - до тебе також приходила молода поліцейська. "Знову вона, — подумав Дмитро".

- Гаразд, я піду далі обходити пацієнтів, а ти читай новини та згадуй.

Батько підвівся й вийшов із палати. Дмитро подивився на свою долоню, яку прикрашав синець, і спогади про ті відчуття нахлинули на нього. Стиснувши долоню в кулак, він згадав, що вже торкався цієї краси. Віра. Це ім'я залишило на його обличчі мрійливу посмішку. Не просто так Бог тримає тебе на цій землі. Завдяки газеті, яку залишив йому батько, хлопець дізнався, що населення схвилював не сам факт терористичного акту, а тактика і спосіб його здійснення. Усі бачили, як поліцейські фургони зі спецназом врізалися в «невидимі стіни». Серед населення почали поширюватися чутки про те, що терористи почали отримувати секретні технології від супердержав. Хоч це й звучало безглуздо, але більш раціонального пояснення, від розуму не спотвореного містикою, знайти неможливо. Через два дні після пробудження прийшла та сама поліцейська. Дмитро почав думати про те, як він просто вітатиметься з нею, як із друзями зі школи. Однак цього разу вона була не в формі і без папки. У руці в неї був пакет із бананами та апельсинами.

- Привіт, хлопче, давно не бачилися.

- Привіт, — збентежено привітався хлопець.

- І хоч я знаю, що в цій клініці харчування чудове, я все-таки принесла тобі трохи вітамінів, тримай.

- Дякую.

- Не хвилюйся, сьогодні я тут не офіційно, я просто хочу поговорити з тобою, як прості знайомі.

- Ми почали досить часто бачитися, за дивних і лякаючих обставин.

- А ти кмітливий хлопець.

- Просто мене теж почало хвилювати це питання, - Дмитро одразу почав вдавати з себе розгубленого підлітка, він чудово знав, що це не збіг, і він чудово розумів, що помічниця слідчого просто не могла не звернути на це увагу.

- Так, можливо, є певний відсоток ймовірності, що це просто невдача. Але, я вважаю, мене привів до тебе не простий збіг обставин. Ти щось пам’ятаєш з того, що тоді відбувалося в школі?

- Я зміг вибратися з кабінету через віконце над вхідними дверима, а потім побачив, що на дверях були печатки з дивними малюнками, і я почав їх просто зривати.

- Чи траплялися тобі на шляху якісь терористи?

- Ні, наче вони були повністю впевнені в тому, що ніхто з кабінетів не вийде.

- А що було далі?

- Я лише пам’ятаю, як земля зникла з-під ніг, а далі все.

- Але ж тебе знайшли на даху школи.

- Що тут поробиш? Якби пам’ятав, то неодмінно розповів би, - Дмитро чудово все пам’ятав, але не хотів їй усе розповідати. Натомість він просто знизав плечима й винувато посміхнувся.

«Просто чудово, — подумала Ольга, — єдиний свідок того, що сталося, і той все пам’ятає уривками. Може, я занадто рано прийшла, адже він цілий тиждень був у непритомному стані?» Раптом на телефоні Ольги заграла мелодія дзвінка. Діставши його з кишені, вона побачила, що їй дзвонив Жебровський. Побажавши хлопцеві швидкого одужання, вона вийшла в коридор.

- Так, Івановичу?

- Ти далеко, Олю?

- У клініці Герца. Потрібна допомога?

- Щодо того мерця, якого ти знайшла, я чекаю на тебе в морзі обласної лікарні.

- Зрозуміла, скоро буду.

Вона кулею вилетіла з коридору до найближчої зупинки, і, на її щастя, якраз встигла на потрібний маршрут. Опинившись на території лікарні, вона пішла не до самого приміщення моргу, а до кабінету судово-медичного експерта. Відчинивши солідні на вигляд дерев’яні двері, вона побачила, як Жебровський разом з експертом попивають чай.

- Доброго дня, панове. Чаї ганяєте?

- Привіт, Олю, ми якраз обговорювали труп, який ти знайшла.

Експерт був таким собі невисоким дідусем, який, однак, був пристойно одягнений і навіть мав, хоч і сиву, але досить пишну шевелюру. Його звали Хахашуткін Ісак Олегович, йому вже було п'ятдесят чотири роки, двадцять п'ять з яких він віддав своїй нелегкій роботі.

- Олю, читаючи ваш звіт, я спочатку подумав, що хтось вирішив вас підставити й виставити божевільною. Але оглянувши тіло, яке мені надали, я був просто вражений. Пошкодження, які ви йому завдали, безсумнівно призвели б до миттєвої смерті будь-якої людини. Тіло, яке опинилося на моєму столі, вже мало б мати ознаки яскраво вираженого трупного заклякання. Але його не було, і не настало й через дві години, я зробив висновок, що трупне заклякання вже минуло. Отже це тіло вже було мертвим понад чотири доби. Але це ще не все. Найдивніше на мене чекало, коли я провів розтин черевної порожнини. Там уже щосили панував процес аутолізу, розрідження внутрішніх органів. Тобто тіло було явно мертвим ще до того, як у нього потрапила ваша перша куля. І останнє, що змусило щиро повірити у ваш рапорт, — це те, що м'язи ніг, рук і спини були розтягнуті, а місцями навіть розірвані. Це тіло рухалося під час м'язового заклякання.

- З глузду з’їхати… Невже я мала рацію?

- Олеговичу, дозвольте на хвилинку вийти з Івановичем, я йому щось на вухо шепну?

- Давай.

Вона разом із Жебровським вийшла в дальній кінець коридору й показала йому той мобільний.

- Погляньте на цей контакт, Івановичу, може, ви скажете, що це означає?

- Де ти взяла цей телефон? - Здивовано запитав він.

- Я дістала його з кишені піджака того бідолахи, - рука досвідченого слідчого міцно стиснула телефон, так що пальці побіліли.

- Азраіле, щоб тебе чорти вхопили.