Мертва кров

Ольга прокинулася, але відкрити очі виявилося важко — світло різало очі. Теплі краплі вологи торкалися її голови й обличчя, приводячи до тями. Вона почала сильно заплющувати очі, це трохи допомагало: «Захаре, мій коханий Захаре!» «Жіночий голос. Чорт, та потвора, це її голос? — вона набралася сил і розплющила очі, але, на її подив, ніякого сліпучого світла не було». Очі звикали до темряви. Поліцейська підвелася, спершись на обидві руки, і побачила, що лежить посеред того самого поля. Вона повернулася і побачила, що перед її поглядом, немов парячи в повітрі, стоїть світла постать. Це було те саме обличчя, але тепер дівчина виглядала зовсім інакше, вона не випромінювала агресії. Було видно, що хлопець був збентежений.

- Е… красуня, маю тебе розчарувати, але я не Захар, але він попросив…, - голос примарної красуні ніжно його перебив.

- Я знаю, бовдуре, - Дмитро аж остовпів, стоячи на колінах біля її ніг із простягнутою хризантемою; він уявив, як безглуздо виглядала ця сцена, - квітка яку ти мені простягнув, це і є Захар, а ну вилазь негайно, бо зараз так лусну, що всі пелюстки розгубиш.

З цими словами квітка хризантеми спалахнула в руці Дмитра і він, від несподіванки, випустив її з рук та відскочив назад. Коли полум’я квітки згасло, з неї почав витікати густий сірий дим. У повітрі запахло тютюном, і хлопець закашлявся. Однак дим не поспішав розвіюватися на вітрі, він почав набувати людських рис, і за кілька секунд перед ними з’явився привид козака, молодого козака. Він немов вийшов на сцену: ноги трохи розставлені ширше за плечі, права нога висунута вперед, права рука на поясі, а лівою рукою він тримав досить знайому курильну люльку, у яку втягувався весь дим, що залишився. Одяг той самий, тільки перед Дмитром зараз стояв Захар, такий, яким він був у свої найкращі роки.

- Наталко, зоре моя ясна, я так за тобою… - потужний ляпас змусив його обернутися на сто вісімдесят градусів і безглуздо впасти.

- Я чекала на тебе триста п’ятдесят років, а ти тільки но зараз вирішив з’явитися. Та ще й не особисто, а через якогось малюка.

- Е… я взагалі-то не… - хотів було заперечити Дмитро.

- Цить, до тебе черга дійде, а ти мій соколе ясний, дуже мене розчарував! – Вона тупнула ногою, наче ображена дівчинка, повернулася до характерника спиною й прийняла позу «ображеної».

- Наталко, для того, щоб привести тебе в нормальний стан, потрібно було тебе послабити, скажи мені, люба, як я можу взагалі думати про те, щоб підняти на тебе руку? Мені байдуже хто ти, чарівна дівчина, чи чудовисько, - він підійшов до неї ззаду й обійняв її за плечі, - ти, моя Наталка, моя кохана. І моє кохання до тебе ніколи не згасне.

Вона поклала свою долоню на його руку і, повернувшись наполовину, звернулася до нього: «Вибач мене, мій соколе, просто я так скучила за тобою, навіть за нашими сварками. Твій розум завжди міг підібрати потрібні слова для будь-якого конфлікту, але я думала, що тільки при нашій сварці, зі мною спілкувався не твій розум, а спілкувалася зі мною твоя душа.

- Зоре моя, знайшла про що балакати після стількох років, я ж завжди казав тобі, що я щиро тебе кохаю. – Наталка повністю повернулася до Захара й притулилася щокою до його грудей.

- Ти все такий же безнадійний з жінками як і при житті. Лише в скрутному становищі видно кохає тебе людина чи ні, як би ми презирливо не відносилися до біди, та без неї не розуміли б щастя. І я така щаслива, що нарешті можу бути в твоїх обіймах.

- Я теж щасливий бути з тобою, я ж тобі казав тоді, навіть смерть не розлучить нас.

І все в цю мить завмерло, усі відчули глибину їхніх почуттів, жодна людина не ворухнулася, жоден колосок на полі не ворухнувся, жоден хижак не вбив, і навіть вітер не шумів. Усі дивилися, як дві душі злилися в поцілунку, що пронизав вічність. Сонце зійшло, розвіюючи душевну пару, у кращий світ.

Дмитро дивився на неї й дивувався: як дівчина вміє керувати автомобілем однією рукою? Але, судячи з усього, автомобіль їхав без збоїв. Хлопець відчув комплекс неповноцінності. Ольга трохи смикнула хворим плечем і нахмурила брови. Їй все ще було боляче. Дівчина все ще думала, як їй тепер пояснити начальнику, що за всіма вбивствами стояла осквернена душа. З такими розкриттями її надовго зачинять у психлікарню, про це їй не хотілося розповідати навіть Жебровському. Цікаво, як він там?

- Зупиніться тут, будь ласка, — дівчина з’їхала на узбіччя.

- Ти точно не хочеш мені нічого розповісти?

- Мені б самому розібратися, що відбувається в моєму житті. І взагалі я даватиму свідчення лише в присутності батьків, — хлопець відчинив двері й вийшов. «Які ж розумні діти останнім часом стали, — подумала Ольга».

«Що ж ти задумав, малюче? — міркував про себе Жебровський, сидячи у своєму кріслі вдома». Йому не виходив з голови той ворон, про якого йому розповіла Оля. «Адже це був ти. Чого ти хотів досягти? У цьому злочині абсолютно немає логіки для здобуття безсмертя. Ти нічого не отримав від смерті цих людей, жодних вилучених зразків. Це лише прикриття. Ти — це єдина річ, яка не вписується в картину звичайної різанини, влаштованої божевільною людиною. Ти спеціально виставив себе в такому амплуа, щоб вона звернула увагу саме на тебе». Він встав із крісла й почав ходити з боку в бік уздовж вітальні. «Ти влаштував усе це, щоб вона сказала мені це, це твій виклик мені? – Старий запнувся, зупинився, – як вона взагалі отримала цю справу? Цей ворон повністю відвів мене від очевидного – не могли довірити справу такого рівня звичайній помічниці слідчого. Її спеціально туди відправили. Та ви, товаришу підполковнику Рудаков, – щур».

Жебровський влетів до відділення, наче куля, черговий підвівся від несподіванки.

- Іванович, ще на службі? Додому би вже йшли.

- Будинок нікуди не втече. Рудаков на місці?

- Шеф? Так, сказав нікого не впускати.

- Не переймайся, я просто запитав.

Жебровський побіг сходами вгору. Забігши на другий поверх, він зупинився і з тишею кішки почав підкрадатися до дверей начальника відділу. Двері були прочинені: «А я ж радив тобі полагодити замок, як добре, що ти ідіот». Старий слідчий уже опинився біля дверей, Рудаков розмовляв з кимось по телефону. «Так, звичайно, пане, я зробив так, як ви мені наказали, ви ж самі бачили її… я впевнений, що вона неодмінно повідомила йому про це, але навіщо вам потрібен цей старий дідуган?... Вибачте мені! Я не хотів! Просто мені цікаво, чому я так підставляю свою кар’єру, забираючи справу в головного управління?

- Отже, це правда! — Жебровський з ноги виніс двері до кабінету.

- Жебровський?! Ти що, мать твою, собі!...

- Заткнися, щуре, — пістолет у руці старого був спрямований у груди співрозмовника, — то ти, виходить, служиш їм, так?

- Про що ти взагалі говориш, зовсім з глузду з’їхав на старості?

- Не роби з себе тут дурня, адже ти ж зараз з ним розмовляєш? — Після цих слів Рудаков напружився, ніби клубок застряг у горлі.

- Так, і він хоче з тобою поговорити, — Рудаков простягнув слухавку Жебровському.

- Не рипайся мені тут, — він взяв телефон з рук, не відриваючи погляду від начальника відділу.

- Давно ми з тобою не спілкувалися.

- Дійсно, чого тобі від мене потрібно через стільки років?

- Як ти вже здогадуєшся, ми почали діяти, Марія Лаво з нами.

- То ви все-таки це зробили.

- Звісно, я не такий боягуз, як ти, колишній грандмайстер. І хоч ти й боягуз, але ти навчив мене всьому, і ти — загроза для нас. Але я не хочу, щоб ти загинув, як ті дрібні люди, я хочу розправитися з тобою особисто, бо я ще не до кінця відчуваю себе грандмайстром, ти все ще живий.

- Як же сильно ти піддався темному впливу некромантії, у тобі вже немає нічого від колишнього, Азраїле.

- Так само, як і в тебе, Сазакс. Чекаю на тебе у своїх володіннях, обіцяю, що ніхто тебе не зачепить, окрім мене

- Я вже вирушаю.

Тим часом рука Рудакова повільно простягнулася під стіл, але зі столу з’явилася величезна кістяна рука, яка схопила його за все тіло разом із руками й притиснула до стіни. Рудаков скрикнув від несподіванки та болю — кістки тиснули дуже сильно.

- Я ж тебе попереджав, щуре, — очі Жебровського світилися зеленим світлом, — але сьогодні я в доброму настрої, тож рука мертвого гіганта поступово стискатиме тебе, наче удав, і твоє подальше здоров’я, а можливо, навіть життя, залежатиме від реакції твоїх співробітників.

Сказавши це, Жебровський вийшов із кабінету під супровід приглушених криків щура.