Мертва кров

Азраїл з іронічною посмішкою завершив телефонну розмову й поклав свій простий кнопковий телефон на письмовий стіл. Поглянувши на свою руку, він побачив, як вона трохи тремтить. Не дивно, він чекав на це так довго, з того самого дня, коли він повалив його. Але цього йому було замало, він тоді відчував себе як Шер Хан, який упустив своє жабеня. У кабінет постукали, двері обережно відчинилися, це був Нулзар.

- Добрий вечір, грандмайстре.

- Старий, покалічений, позбавлений свого титулу, він — лише тінь самого себе з минулого…

- Це ви про Сазакса?

- Але колись земля здригалася від його кроків, — Азраїл підійшов до сервізу й дістав звідти графин, наповнений коньяком, та келих, — ми з ним, Нулзаре, живемо вже дуже давно.

- Вас щось пов’язує з ним? Щось більше, ніж просто колишнє членство в ордені?

- О так, — келих наповнився алкоголем, — ця людина для мене — все. Він мене виховав, навчив. Але на свою загибель, — Азраїл одним ковтком випив благородний напій.

- Але я не розумію, чому ви так прагнете його смерті — адже він ніщо для нашого ордену?

- О, ти його зовсім не знаєш: по-перше, у мене на це є свої причини, і тобі не обов’язково про них знати, а по-друге, хоч він і колишній, але все ж таки був грандмайстром.

- А що ж робити з пані Лаво? Хоч вона й видатна людина, і могутня чарівниця, але вона ще відновлює свої сили.

- Досить сумнівів, Нулзаре, ти забув, хто я такий? Я візьму над ним гору в поєдинку, і твої побоювання безпідставні.

Потужний поштовх струсонув будівлю; Нулзар здивовано поглянув на свого грандмайстра, Азраїл же не проявив нічого подібного, натомість на його обличчі з’явилася гримаса роздратування: «Чорт забирай, тупі шістки! Я ж казав не втручатися». З цими словами він швидко покинув кабінет.

Сазакс подолав магічний бар’єр без жодних труднощів; старий маг був здивований і навіть дещо розчарований.

- Одне з двох! Або грандмайстер ордену — фуфло! Або він не створив бар’єр і наказав вам не втручатися, але ви його не послухалися!

- Викуси, діду!

Вогняну кулю вже побачили досвідченим оком, він міг би ухилитися від неї, але це було безглуздо. Вогняна куля не долетіла до своєї цілі, вона розбилася об виниклу на мить світлову стіну, розписану хитромудрими візерунками та символами. За нею послідували ще дві, але вже з іншого боку, і вони розділили долю попередньої.

- Брати, він оточений лише якимись оберегами, нам треба його знешкодити, — голос лунав уже з іншого боку, але нападників не було видно.

- Якісь, кажете? Знешкодити? Ну, спробуйте, я навіть дам вам фору.

- Ти знущаєшся з нас, жалюгідний старий?!

- Скоріше, це ви тут знущаєтеся, ніколи не думав, що орден «Червоний дракон» виявиться таким слабким.

- Ах ти ж старе...

- Досить базікати! Ви маги чи довбограї?! Ви сказали, що зламаєте мої обереги, а тепер слухайте мене уважно. Якщо ваша наступна атака виявиться слабкою і ви не зламаєте мої обереги — ваші атаки відскочать назад до вас, але з подвоєною силою.

У відповідь на це попередження з усіх боків пролунало бурмотіння; ця мова була абсолютно незрозумілою для звичайної людини, але у Сазакса вона викликала лише нудне зітхання. – Отже, вони все-таки вирішили загинути, використавши проти мене стрілу болю, – Сазакс поглянув у небо, над ним почала збиратися хмара. І хоч була ніч, численні міські вогні давали зрозуміти, що вона червоного кольору. Зловісна хмара почала іскритися червоними розрядами, які почали концентруватися в її центрі. З моторошним тріском червоний розряд полетів у старого, але розряд, як і попередні атаки, натрапив на стіну: «Uzgathor». У цю мить усі обереги навколо старого спалахнули, і розряд, немов вода, почав розтікатися по них і наповнюватися силою. З різних боків почулася паніка, зухвалі личинки почали відповзати, але їм нікуди було дітися. Від старого в різні боки вдарили численні розряди. Ворожа територія наповнилася криками болю й агонії. Вісім людей з’явилися, немов з повітря, і впали на прохолодну бруківку, ледь дихаючи.

- Слухайте мене, я прийшов сюди не для того, щоб влаштувати братську могилу, мені потрібен Азраїл, я покінчу з усім цим, обезголовивши змію, сьогодні. Чуєш, Азраїле?!

- Я ж вам казав, ідіоти, не втручатися! «Sescorpiserai»

Повітря стало важким і наповнилося вологим, прохолодним туманом. Почулися невиразні виття: «Отже, він все-таки прийшов і вирішив боротися зі мною цією клятою некромантією». З-під землі почали пробиватися руки, і за кілька секунд напівзгнилі тіла, своїм неспішним кроком, йшли до Сазакса. «Merossem bemtra», - сказавши це, Сазакс простягнув уперед руки, розчепіривши пальці; з пальців вистрілили щільні лілові промені, які, почавши звиватися, пронизували кожного мерця, що траплявся їм на шляху. Пронизані мерці зупинялися, наче вкопані, їхні тіла спочатку почали тріскатися ліловими тріщинами, а потім спалахували і обсипалися на землю попелом. Коли останній мерць обернувся на попіл, старий маг промовив: «isarmos». З широких рукавів його плаща виповзли кістяні змії, і, огорнувши його, повністю влилися в його тіло.

- Не хочу тобі цього казати, мій учень, але ти ідіот: я ж навчав тебе, що використовувати магію виклику проти супротивника, який хоча б рівний тобі за рангом, — це велика дурість. Дуже дякую тобі за підживлення, у мене, мабуть, навіть зморшки розгладилися.

- Ні, Сазакс, це ти мене не зрозумів, я хотів перемогти тебе тоді, коли ти був набагато молодшим, — з широких парадних дверей вийшов Азраїл, — та й зараз ти мене особливо не вражаєш.

- Та я бачу, ти вирішив розібратися зі мною при всьому параді, вбрався у вбрання глави ордену, ну що ж, доведи мені, що ти його гідний.

Долоні Азраїла заблищали блідо-зеленим світлом. Він зігнув пальці, наче це були кігті, і наблизив долоні одна до одної: «Ти, старий покидьок, насмілюєшся заперечувати моє право на лідерство? Ти, той, хто просто втік, залишивши своїх підлеглих, через тупі моральні принципи». Не роз’єднуючи долоні, він підняв їх над головою: «Я розірву тебе на шматки». Раптово з-під землі, де стояв Азраїл, вистрілили ланцюги, але вони, вдарившись об магічні стіни навколо нього, розбилися на порох: «Ти думав, я буду без захисту? Не смій мене недооцінювати!» Долоні Азраїла вже почали обплітатися дрібними енергетичними потоками. «Flagellum fatorum!», - з цим вигуком він різко розвів долоні й розмашистим рухом спрямував їх у землю, скинувши енергетичні потоки. Вони пронизали землю, і в ту ж мить із-під землі з’явився огидний, вкритий слизом батіг. Помолоділий Сазакс відскочив убік, ухиляючись від смертоносних ударів, але не встиг він цього зробити, як на його душу вже кинулися ще п’ятеро таких самих батогів. Другий, третій, четвертий удар — він вислизав від них в останній момент, після четвертого удару Сазакс вирішив сам атакувати: «Surb nizaky!» З правої долоні вилетіло спис із сонячного світла. Він із жахливою силою врізався в магічну стіну Азраїла, розбивши її на безліч уламків, але самій цілі він поранив ліву вилицю. Кров потекла по чоловічому обличчю. Азраїл доторкнувся до порізу, витер кров і подивився на свою долоню. Його рука затремтіла, він подивився на Сазакса. Той стояв перед ним, гордо й незворушно, пронизуючи його своїм поглядом. І хоч Азраїл був вищим за Сазакса, йому здавалося, що Сазакс дивиться на нього зверху вниз. У той момент, коли його оберіг розбився, він втратив концентрацію, і батоги долі повернулися туди, звідки прийшли.

- Що це було, старий пердун?! — складалося враження, ніби удар Сазакса розбив шкаралупу, і на світ явилося беззахисне пташеня.

- Ти припустився тієї самої помилки, мій колишній учень, недооцінивши мене. Пам’ятаєш, я казав тобі, що в цій будівлі є тільки ти? — з-під землі знову вистрілили ланцюги, але вони вже були розжарені до червоного й палали вогнем, вони впилися в тіло грандмайстра своїми гаками. Він скрикнув так, ніби його горло розірветься на шматки, - я помилився, ця будівля виявилась порожньою, peccator torque.