Мертва кров

Хлопець оббіг майже весь свій район, але так нічого й не знайшов, навіть нічого не відчув. Йому це здавалося дивним: скільки б він не зосереджувався, він бачив лише те, що відбувалося з перехожими. Хтось помирав від цукрового діабету, у когось відмовляли легені від надмірного куріння, а в деяких були порожні очниці. Він розумів, що порожні очниці бачить тільки він, але що це означало, хлопець не міг зрозуміти. Дмитро побачив, що наближається до старої, ще з часів совку, зупинки зеленого кольору. Ноги просто гуділи від втоми. Хлопець присів на дерев’яне сидіння. Вигляд зупинки нагадував йому старого дідуся, що живе на копійки, і від якого відмовилися всі родичі. Стінки зупинки були вкриті сантиметровим шаром клею та паперу, які колись були оголошеннями. Зелена фарба вже відшаровувалася від старості, даючи зрозуміти, що колись вона була синього кольору. До зупинки під’їхала маршрутка, з неї вийшла молода парочка, вже у явно піднесеному настрої. Хлопець шльопнув дівчину по округлих сідницях, від чого та скрикнула й засміялася. Спостерігаючи за цією сценою, хлопець згадав про своїх друзів: «Цікаво, як вони там?» Він так і не бачив їх з тієї самої дощової вечірки в клубі. Дмитро різко встав на ноги, піднявши погляд у небо, чим збентежив веселу парочку. «Ось воно, це вона, я її відчуваю», — хлопець зірвався з місця, перебіг дорогу, ледь не потрапивши під колеса джипа. Шини завищали, але в цьому не було сенсу. Хлопець рухався з неймовірною швидкістю, за чотири кроки він пробіг два квартали й мчав дедалі швидше; зустрічні автомобілі були настільки повільними, що йому вже просто було байдуже до них. Вона була не тут, не в місті, за його межами. Нарешті він зупинився — безкрає поле з пшеницею, що тихо шелестіла від м’якого нічного вітру. Неподалік від хлопця, на краю поля, стояв невеликий будиночок. Дмитро вдихнув повітря на повні груди: «Вона тут». Груба рука схопила його за правий зап’ясток, перервавши його роздуми. Хлопець повернув погляд у бік того, хто його збентежив. Це був старий, одягнений у звичайну сорочку та спортивні штани, але за спиною в нього була рушниця. Хлопець збагнув: це сторож поля. Сірі очі старого пильно дивилися йому в очі.

- Навіть не думай туди ходити, хлопче. Не добре це місце.

- Чому це, діду?

- Тому що тут лихо в ночі відбувається. Тут тобі не місце.

- Дуже влучне зауваження, — з-за старого з'явилося досить знайоме обличчя помічниці слідчого, Мечникової, — що ти тут робиш, хлопче?

Дмитро хотів щось відповісти, але повітря затремтіло й стало прохолодним. Колоски пшениці зашуміли ще сильніше. Усі троє дивилися вглиб поля, намагаючись поводитися якомога тихіше. Ольга відчула легкий приплив моторошності. Першим оговтався старий: «Ходімо до мене у вартову, там безпечніше». Сперечатися зі старим ніхто не став. Підійшовши до вхідних дверей сторожки, Дмитро помітив, що вони досить міцні, можливо, дубові. Хлопця охопило запитання: навіщо якійсь сторожці такі міцні двері? На дверях красувався великий, важкий замок, який хоч і почорнів від часу, але вселяв надійність, як Гендальф на мосту. Старий підійшов до дверей і з дзенькотом витягнув зв’язку ключів із кишені. Ключ був до ладу з замком. Старий, хриплячи, почав відчиняти «чорного вартового».

- Давайте я спробую? — запитала поліцейська.

- Ні, доцю, цей замок слухається тільки мене.

Замок справді клацнув і пропустив свого господаря. Двері з гучним звуком відчинилися. Старий увійшов і запросив гостей до себе, щоб ті швидше заходили й не випускали тепле повітря. Поліцейська та хлопець, здивовані, переглянулися. Вартовий будиночок був досить затишним. Якщо дивитися від вхідних дверей, то в дальньому правому кутку на підставці стояв старий телевізор. Біля правої стіни стояв дерев’яний стіл бурого кольору з трьома шухлядками, біля якого стояли два стільці. Стіл, судячи з усього, слугував і робочим, і обіднім. Біля входу праворуч стояв невеликий старий холодильник «Дніпро», який гудів, наче автомобіль. Зліва в крайньому кутку стояв вазон з якоюсь невідомою, пальмоподібною рослиною заввишки приблизно з середньостатистичну людину. Майже на всю решту довжини зазначеної стіни простягався звичайний радянський диван, під одну ніжку якого було підкладено дві половинки цегли. На стіні над спинкою дивана лежав старий пошарпаний килим із матеріалу, схожого на вельвет, на якому було зображено невелике стадо оленів. Усе, що було в цій кімнаті, освітлювала звичайна лампочка на сто ват на стелі. Старий присів на диван. Оля й Діма присіли на стільці біля столу.

- Що ти тут робиш? — повторила своє запитання дівчина, звертаючись до хлопця.

- Просто гуляю. А що, неможна?

- Авжеж, звичайно. Підліток просто так прогулюється біля старого пшеничного поля, від якого за кілометр пахне кров’ю.

- Про що це ти? – Дмитро щиро здивувався.

- Даруйте, але схоже, що хлопець не розуміє в якому місці він знаходиться.

- Я прийшла, щоб поговорити про недавній інцидент, який стався на цьому полі. І, найімовірніше, мені здається, що моя справа тісно пов’язана з іншими подіями на цьому полі. Тут протягом останніх десяти років почали знаходити тіла людей. Мене не дають спокою деякі особливості. По-перше, всі вбивства були скоєні в період від півночі до сходу сонця; по-друге, на всіх жертвах не було виявлено жодних зовнішніх пошкоджень; і по-третє, всі жертви померли з посмішкою на обличчі.

- Я весь час намагаюся достукатися до Вас, пані, що це зробила не людина.

- А хто? — випередивши Ольгу, випалив Дмитро.

- Так, вона з’являється тут опівночі. Невблаганна душа яка страждає. Вона бажає, щоб хтось її втішив і вона вистежує тих хто не спить. Опівночниця.

- Та годі вже говорити дурниці, ви людина поважного віку, стільки за життя побачили, а все ще вірите в усі ці казки?

- Саме так, доцю, я в похилому віці, багато чого бачив, - ці слова він підкреслив низьким тоном, засукав рукав сорочки й показав на передпліччі синця, що за формою нагадував відбиток долоні, — тому запевняю, це не вигадки, десять років тому я ледь втік від неї, — лампочка почала ледь помітно мерехтіти.

- Такий синець вам міг залишити хто завгодно. Я вірю лише у факти. Усі померли з посмішкою на обличчі, можливо, на цьому полі діє маніяк; скажімо, він міг змусити жертв вдихнути або випити велику дозу наркотичної речовини; у крові жертви було виявлено велику кількість ендорфіну, вони всі відчували ейфорію, — не встиг старий сказати щось у відповідь, як лампочка згасла, — ви прострочили оплату за світло?

Вітер раптово стих, зник його свист і шелест колосків. Мертва тиша заполонила все навколо, немов у вакуумі. Дмитро дістав свій телефон, щоб подивитися на час, але коли хлопець спробував його увімкнути — він не увімкнувся. Побачивши це, Ольга теж перевірила свій мобільник — там було те саме.

- Саме так, вона прийшла.

Дмитро відчув поклик, він зрозумів, що старий не бреше. Він швидко вибіг із сторожки, не звертаючи жодної уваги на вигуки своїх співрозмовників. Вибігши на кілька десятків метрів від сторожки, він зупинився. тьмяне місячне світло, яке ледь пробивалося крізь хмари, злегка освітлювало місцевість. На відкритій, на кілька кілометрів, місцевості вітру не було взагалі, але хлопець відчув запах, запах розкладу. Перед ним, на його очах, земля почала розпушуватися, грудки землі почали розлітатися в різні боки. Хтось або щось хотіло вибратися назовні. Повільно, наче гриб, що проростає з-під землі, витягнулася тонка рука зі скорченими пальцями. Вона тягнулася до неба, поки не висунулася по лікоть. З жахливим хрускотом рука зігнулася в лікті й впилася пальцями в землю. Дмитро ж відчував, як щось усередині на нього навалюється: «Що, родича відчула, мертва кров?» М’язи хлопця наповнювалися дивним тонусом. Тим часом рука вже почала витягувати свого господаря, ось з’явилася голова, на якій збереглося чорне волосся. Дві порожні очниці разом із збереженими, закритими повіками вже побачили біле світло, за ними з’явилося все кістяне обличчя, обтягнуте залишками шкіри. Істота видала хрипкий і втомлений стогін, сповнений смутку, від якого кров холонула в жилах. Вже друга рука звільнилася, і тепер дві руки, хапаючись за землю й траву, витягували решту тіла. За кілька миттєвостей істота почала підійматися, було чутно, як скриплять суглоби й як шелестить пісок, що обсипається з прогнилого наскрізь тіла. На тілі істоти було надіто легке, подерте плаття з традиційною українською вишивкою. У цей момент крізь розріджені хмари на поле впали прямі промені місячного світла. Як тільки вони торкнулися істоти, вона вигнулася дугою. Брудні шматки шкіри почали відновлюватися й набувати синюватого відтінку. Разом зі шкірою відновилася й сукня — вона була білосніжною й вільною. Волосся істоти, заплетене в косу, немов під дією вибуху, само собою розплелося й, наче хвиля, опустилося за спиною. Перед хлопцем постала неймовірна красуня, якби не одне «але»: її очі були зашиті.

Дивлячись на все це, Ольга, нарешті, вийшла зі ступору й вибігла на поле до підлітка. Шелест колосків, що доносився дедалі гучніше, привернув увагу Дмитра, він швидко обернувся й, побачивши дівчину, крикнув: «Стій, не наближайся!» Але було вже пізно, опівночниця теж її помітила, і зашиті очі розплющилися: «Чому ти не спиш?».

Пістолет миттєво опинився в руках дівчини й знайшов свою ціль, але Ольга вирішила поки що не стріляти. У неї промайнуло відчуття дежавю. Очі «блідої дівчини» почали мерехтіти, у відповідь поліцейська відкрила вогонь. Через хвилювання та обмежену видимість кулі свистіли повз ціль. Проте дівчина перерахувала патрони — у магазині залишився один. З небаченою швидкістю істота кинулася до неї. Раптовий приплив страху змусив дівчину вистрілити швидко, не цілячись. Куля прошила голову істоти наскрізь, і вона за інерцією впала обличчям донизу, зарившись у землю. Побачивши, що істота не подає ознак «життя», дівчина видала скептичний смішок і сховала свого металевого напарника в кобуру: «А ти мені не татко, щоб укладати мене в ліжко». Потім вона підбігла до Дмитра, який, нічого не розуміючи, дивився на все це.

- Як ти? Усе гаразд?

- Я в нормі, але… одна куля, серйозно? Найнебезпечніша істота?

- Про що ти? — здивовано запитала Мечникова

- Так, просто думки вголос, — з цими словами він пішов у бік тіла, що лежало на землі.

- Гей, це не найкраща ідея...! — тіло, що лежало ниць, раптом різко підвелося й стрибнуло. Перелетівши через хлопця, воно одразу опинилося перед Мечниковою. Очі північної істоти впритул дивилися прямо в очі дівчині: «Ти повинна заснути». Мечникова знесиліла й впала на землю. Повільно істота повернулася в бік хлопця.

- А тебе взагалі не повинно бути.

- Хто б казав.

Опівночниця зробила випад, намагаючись схопити хлопця, але вхопила лише повітря. Дмитро встиг ухилитися від неї й відкотився до дівчини. З полегшенням він побачив, що вона просто спить. він перевірив внутрішню кишеню — квітка, якимось дивом, була цілою: «З такими рухами йому гаплик присниться» Однак надто багато часу на роздуми тварюка не давала, вона гналася за хлопцем, а той постійно ухилявся. Усе поле було витоптане, наче на ньому приземлялися літаки. Дмитро вже відчував втому, так не може тривати вічно, він розумів, що треба щось зробити. Квітку вручити чи що, ага, ну спробуй? Опівночниця видала гучний вереск, який розкочувався по всьому полю. Він був таким сильним, що навіть закривши вуха, його було чутно. «Ах ти, паскудо, козир ховала в рукаві…» Хлопець відчував, що його тіло німіє, а свідомість починає вислизати від нього, він впав на коліна. «Та й справді, Захар казав правду, вона дуже небезпечна». Дмитро зціпив зуби аж до скреготу, заплющив очі, але ноги не слухаються, треба встати. Праву ногу з титанічними зусиллями поставив на землю, але цього замало, треба встати. Ліва нога хлопця затремтіла у спробі поворухнутися, краплі поту стікали з його чола від напруги. І ось уже обидві ноги хлопця мали опору, вже щось, треба якось перервати ці крики, треба атакувати. Дмитро стрибнув у бік істоти… і впав усього за метр від початку: «Чорт…!»

Дмитре? Прокинься! Прокинься негайно! Дмитро прокинувся. Обличчя пекло, але не від вогню. Це був лід. Хлопець різко підвівся. Перед його очима постала неймовірна картина: величезні крижані простори, але зовсім без снігу — лише чистий лід. По всій кригі вирували вітри, що пробирали до кісток. І все це холодне пекло оповите непробивним шаром сірих хмар. Але, поглянувши на горизонт, хлопець виявив, що є межа, за якою розквітає квітучий сад під блакитним небом. «Де це я, чорт забирай? — подумав хлопець, — і хто мене кликав?». Сенсу йти до квітучих садів він не бачив. Треба розібратися, чому серед квітучого саду з’явилася така страшна, крижана пустеля? Дмитро підвівся й пішов у протилежний бік від кордонів. Крізь тонкий одяг і взуття відчувався дикий холод. Хлопець ішов, ішов і йшов, але нічого не змінювалося: той самий ландшафт і той самий свистячий вітер. Дмитро тремтів і обійняв себе руками — він замерзав. Це кінець. Розум затуманився. Дмитро!!!

Старий із хати бачив, як хлопець знепритомнів і впав на землю: «Я ж попереджав, ну чому люди такі вперті й не вірять?» Тим часом Полуночниця, зрозумівши, що жертва не рухається, наблизилася до хлопця. Вона нахилилася над ним і доторкнулася до його обличчя долонею. Її гарне обличчя витягнулося, вона широко роззявила рота…

Раптово рука Дмитра схопила знизу нижню щелепу істоти з обох боків і стиснула так, що та була змушена закрити рота й почати вириватися з незрозуміло міцного захвату підлітка. Тіло хлопця вигнулося дугою. Він почав підніматися, не відпускаючи щелепу нічної істоти. А коли піднявся, він сам підніс обличчя істоти до себе. Його очі розплющилися, але вони належали не йому. Чорні, схожі на вогняні, язики почали затьмарювати його очі, зробивши його білки абсолютно чорними, а райдужки з зіницями зникли, ставши цілком білими плямами. «А ти чому не спиш?» Хлопець з небаченою силою штовхнув північницю вбік від будиночка. Коли та перекинулася і покотилася по землі, він подивився на свою руку — у ній залишилася нижня щелепа істоти, і він з огидою шмакнув нею об землю. Північна відьма підвелася, її обличчя стало таким же потворним, як і раніше: шматки плоті та язик звисали вниз. Але, судячи з вереску, який вона потім видала, було зрозуміло, що це її дуже сильно розлютило. Вона кинулася до Дмитра, і здавалося, що за нею залишався шлейф якоїсь хмари зеленуватого кольору. І за кілька миттєвостей хлопець опинився повністю поглиненим зеленим серпанком. «Хочеш мене приспати? Не вийде. Не можна приспати те, що не дрімає». Тіло хлопця почала покривати чорна мряка, вона проступала крізь тіло й огортала його, наче балахон. Він схрестив руки, напружився. Ривком він розкинув руки, з оглушливим криком. Уся чорнота навколо його тіла почала поглинати зелене марево, розпливаючись по полю чорним морем. Хлопець різко розвернувся в бік сторожової будки, витягнувши в її бік праву руку, і стиснув її в кулак. Усе «чорне море» кинулося у вказаному напрямку. Неприродний голос, як для хлопця, знову вирвався з його вуст, висловлюючи злісне задоволення: «Попалася». За кілька десятків метрів від сторожової будки з’явилося могутнє дерево, без листя, чорне як смола. У стовбур цього дерева була вмурована північниця, зі стовбура стирчали лише її голова та плечі. Вона несамовито кричала й намагалася вирватися, але все було марно. Істота зрозуміла, що напала не на того — це був уже не звичайний підліток, це було чудовисько. Первісне зло.

Холод скував тіло Дмитра, воно не могло рухатися. Ситуація виявилася безнадійною. Він підняв погляд на сіре небо: «Я знаю, ти там, дивишся на мене. Можливо, я й не ревний праведник, але все ж заслуговую на твою допомогу». На очах хлопця з сірого неба пробився тоненький промінчик. Дмитро простежив за ним поглядом, промінь падав йому на ліву долоню, яка була притиснута до крижаного покриву. Раптово хлопець відчув приплив тепла до долоні, і воно виходило не від променя світла, а з зворотного боку крижаного покриву, до якого торкалася його долоня. Він придивився й побачив, що з тильного боку до його долоні притиснута ніжна, дівоча долоня. Через кілька миттєвостей з тильного боку вималювався дуже знайомий йому силует: «Не хвилюйся, Дмитре, я з тобою».

Первісне зло наблизилося до півночі. Місяць знову сховався у клубах сірих хмар, забравши з собою красу істоти, однак повернувши їй нижню щелепу. «Так я й думав, без місячного світла ти ніщо, та й час твого неспання добігає кінця, — первісне зло запнулося, чорна пелена різко відпустила хлопця, і той знову впав на коліна. Він важко дихав. Чорне дерево розчинилося в повітрі, залишивши після себе кістляве жіноче тіло. Почався теплий літній дощ. Подивившись у небо кілька секунд, Дмитро нічого не сказав, він перехрестився. Його увагу відвернуло лише знайоме мерехтіння, яке доносилося з грудей стародавньої покійниці. Світиться куля піднялася до рівня звичайного людського зросту, і перед хлопцем з’явилася молода жінка. Вона була одягнена в білу сукню з вишивкою. Чорне волосся красуні було заплетене в довгу косу, а на голові був вінок із квітів, вона лагідно дивилася на нього. Дмитро нарешті згадав, для чого він сюди прийшов. Він дістав з-за пазухи квітку червоної хризантеми й підніс до душі дівчини. У погляді душі хлопець побачив те, що робить її душею, і це підтвердила інтонація, з якою вона промовила: «Захаре, мій коханий Захаре».