Мертва кров

За вікном однокімнатної квартири вивав, наче голодний звір, вітер. Він не бентежив молоду помічницю слідчого, навпаки, вітер, немов колискова, заколисував її. У вікно вдарило світло вуличного ліхтаря, змушуючи дівчину незадоволено скривитися. Таке відбувається чи не щоночі, і дівчина вкотре крізь сон лаяла себе за те, що поведелася на низьку ціну квартири. Вона відвернулася до стіни й щільніше закуталася в тонке ковдру. Досить незвичайна прохолода для літньої ночі. Полежавши так ще п'ять хвилин, вона не витримала. Підвівшись з ліжка, вона зачинила двері на балкон. На світильному циферблаті електронного годинника, що стояв на шафі, був час пів на другу ночі. Оля з полегшенням зітхнула, зрозумівши, що вона все-таки ще поспить. М'яка поверхня ліжка знову обійняла її. Пролунав гучний дзвінок мобільного, у Олі виникло ледь не непереборне бажання викинути його через балкон. На екрані телефону було прізвище співробітника розшуку.

- Алло, — невдоволено пробурмотіла вона у слухавку.

- Ось, одразу чутно, що людина має здоровий сон.

- Авер'янов, ти труп, якщо дзвониш тільки для того, щоб сказати мені цю ідіотську фразу.

- Не хвилюйся, подруго, просто так у такий час не дзвонять. Адже ти у нас мисливиця на нежить?

- До чого ти хилиш? Ти в оточенні зомбі?

- Не зовсім, у морзі обласної лікарні зникли всі трупи.

- В якому сенсі?

- Тобі не почулося, не знаю як, але вони просто зникли, наче й не було. Думаю, подзвоню, раптом тобі буде цікаво поглянути.

- Я виїжджаю.

Через півгодини Оля на таксі під'їхала до воріт лікарні. Оля змерзла, закутуючись в осінню куртку, вітер був дуже холодним. Назустріч їй уже йшов невисокий, але міцний хлопець у формі, це й був Авер'янов Денис. Він привітав її й повів до місця події. При вході в стареньке приміщення моргу в ніс вдарив знайомий, але неприємний запах холодних мертвих тіл. Тільки на подив Олі, в цьому приміщенні від тіл залишився лише цей запах.

- І що зовсім ніяких слідів?

- Не повіриш, навіть жодної краплі крові, чисто, наче після ретельної перевірки санітарно-епідеміологічної станції. Але ось це, — Денис майже театральним жестом руки вказав на дальню стіну приміщення. На стіні була рівна величезна кругла пляма непроглядно-чорного кольору.

- А далі те, від чого просто мозок на стіну вибиває, зверни увагу на підлогу.

Під цією ж стіною на підлозі красувалися дві чорні плями, у яких проглядалися елементи слідів, і вони були розташовані так, ніби хтось вийшов із цієї чорної плями. Оля одягла гумові експертні рукавички, доторкнулася до плями, і на стіні виявилася рідина. Оля нанесла мазок собі на руку й почала його трохи розтирати пальцями; рідина була в’язкою.

- Що це, смола чи що? — запитав Авер’янов. Оля змахнула забрудненою рідиною рукою перед носом.

- Ні, Денисе, це кров. У оперативника від почутого шкіра на лобі піднялася. Суто венозна кров без кисню. Візьміть зразок на експертизу. Свідки є?

- Так, але вони якусь нісенітницю несуть, кажуть, бачили якусь жінку, яка вибила двері моргу, наче це була фанера.

Оля здивовано подивилася на оперативника. Той, побачивши її здивування, кивнув у бік лікарняного насадження, де лежало повалене дерево під кутом, та на металеві двері моргу, що наполовину стирчали з землі.

- І де вони?

- Он вони сидять на лавці біля входу до приймального покою.

Оля пішла до приймальні, на лавочці справді сиділи дві жінки, закутані в ковдру. Вони тремтіли. Оля, набравши привітного виразу обличчя, привіталася з ними та представилася, показавши своє посвідчення. Вона почала розпитування з простих питань, але знала, що простої розмови в такій ситуації бути не може. Санітарки були вже далеко не дівчатами, але й не старенькими, було видно, що в житті багато чого побачили, але від кожного їхнього речення у Олі брови піднімалися все вище, а волосся на голові починало потроху ворушитися: «… ми якраз підвозили до моргу померлого дідуся, як раптом двері просто вилетіли нафіг, ці чортові здоровенні металеві двері пролетіли просто над нами. Потім з'явилася жінка, бліда як стіна, у зеленій сукні, з ціпком у руці, і найголовніше — у неї не було більшої частини правого боку. Я бачила її ребра. А потім вона просто зникла разом із тілами. Ми не божевільні, не п’яні, і тим більше не під наркотою, це все відбувалося на наших очах». Оля дружнім жестом заспокоїла жінок, дала їм свій номер телефону і попросила, якщо щось згадають, то щоб їй обов’язково повідомили. Оля вирішила повернутися до будівлі моргу й оглянути прилеглу територію. Зрубаний горіх виглядав так, ніби його просто розірвали, як товсту сарделю, з пня, що залишився в землі, звисали шматки вологих трісок, товщина дерева становила в діаметрі приблизно тридцять п’ять сантиметрів. Потім вона підійшла до дверей. Навколо неї земля була розпушена, шматки землі після падіння дверей були розкидані вперед на відстань метрів сорок, а то й сорок п'ять. Двері були встромлені в землю під кутом, з боку гострого кута нахилу дверей навіть збереглася трава. Оля відсунула траву від дверей і так і застигла, на металевій поверхні дверей був вибитий відбиток кисті, саме кисті не людської долоні, а саме кісток. Оля відсахнулася від дверей і повільно відступила від них. Вона прикрила обличчя руками, провівши ними вгору до волосся: «Та що ж це таке відбувається?» Несподівано прохолода торкнулася її щоки, потім кінчика носа, Оля подивилася в небо, з небес пішов сніг. Неймовірно, сніг влітку. Падаючих сніжинок ставало з кожною секундою все більше і більше. Дівчина накинула на голову капюшон, через кілька хвилин уже почалася справжня снігова буря. Усі з здивованими вигуками почали розходитися в приміщення лікарні. Але Оля застигла на місці й так і дивилася на той відбиток кисті. Різкий свист у вухах змусив її повернутися в бік моргу. Крізь зливу крижаних сніжинок, які різали обличчя немов котячі кігті, Оля побачила молоду жінку, одягнуту в чорний обладунок, який різко контрастував на фоні хурделиці. Волосся було розпущене, довжиною до пояса, чорного кольору, а голову вінчала чорна корона від якої струменілися чорні тіні, утворюючи темну фату. Вона поманила дівчину витонченою рукою до себе. Поліцейська підійшла до жінки, запитала, хто вона і що їй потрібно? У відповідь вона почула лише шепіт, що зливався зі свистом бурі: «Знайди її тіло». Жінка показала невелику фотографію, на якій вона впізнала дівчину, яка нещодавно загинула від нещасного випадку на заправці. Фотографія вислизнула з рук таємничої незнайомки і прилетіла прямо в руки Ольги: «І що мені з нею…» Ці слова застрягли в літній хуртовині. Незнайомка розчинилася в сніговій бурі, зникаючи в небесах, і спекотне сонце торкнулося крижаної землі.

«Ранок починається не з кави». Ольга вже не пам'ятала, де вперше почула цю фразу, але вона, здається, міцно вкоренилася в її робоче, та й, мабуть, особисте життя. Минуло вже два дні з того інциденту в морзі обласної лікарні, тепер біля кожного моргу стоїть озброєна охорона з портативними відеокамерами, щоб хоч трохи розібратися, що тоді сталося. Вона припускала, що Дмитро Герц може щось знати, однак він усе заперечував і мав навіть здивований вираз обличчя, коли почув, як він висловився, «марення наркомана-гота». Олі вже здавалося, що вона справді безпідставно чіпляється до випускника, хлопцеві так щастить. І все ж темний голосок у душі поліцейської нашіптував: «Він щось знає». Її погляд спрямувався на лівий кут робочого столу, де лежала фотографія, занесена холодним літнім вітром у її руки. Дівчина як дівчина, світле волосся, кругленьке обличчя, виразні сині очі, тільки праву брову перетинав маленький шрам. Вероніка Сердечна, наскільки ж ти важлива? Думки Ольги були перервані.

- Олька?! У нас виклик, ходімо з нами.

- Яка справа?

- Вбивство. Досить дивне.

- З якого це часу помічник слідчого цим займається?

- Відтоді, як у відділі бракує слідчих, та й до того ж ти вже цілком могла б стати слідчою теж.

- Добре, спускайтеся, я вас наздожену.

Місце злочину виявилося для дівчини досить несподіваним. Оперативна група під’їхала до старої, занедбаної церкви, збудованої ще з дерева. Біля пошарпаної, забутої Богом будівлі стояв літній чоловік із схвильованим виглядом. Двері до церкви були прочинені. Чоловік жестом показав, що місце злочину всередині, і дав зрозуміти, щоб поліцейські приготувалися. Увійшовши всередину, всі остовпіли. Посередині залу стояв величезний дерев'яний хрест, який був перевернутий, а на ньому догори ногами був прибитий чоловік. Старий, що стояв позаду поліцейських, перехрестився. Оля відразу дістала фотоапарат і почала фіксувати місце. Потім вона попросила старого, щоб той покликав сюди двох сильних хлопців. Розшуковцям нічого не довелося говорити, вони пішли розмовляти з місцевим населенням. Експерт уже почав огляд трупа, цей точно не з бідних, солідний костюм, піджачок, штани, краватка. Відразу видно, що людина важлива. На обличчя була одягнена маска у вигляді мультяшної собачої морди.

- Зараз ми подивимося на твоє обличчя, бідолахо, - експерт зняв маску з трупа, - от халепа.

- Що там?

- Схоже, наш потерпілий комусь сильно нашкодив, його обличчя зрізане.

- Хворий виродок, навіщо все це?

- Якийсь сатаніст, хрест перевернутий.

- Гадаю, краще буде оглянути його в більш підходящому місці.

Саме в цей час дідусь приїхав на невеликій вантажівці з двома молодиками, Оля схвально кивнула.

- Так, знаю я порядок, ви ж не займаєтеся транспортуванням тіл, - сказав дід.

- А ви вже маєте чималий досвід у таких справах, - замітила Ольга.

- Що тут скажеш? У селі жити з кожним роком стає все важче, люди помирають дуже рано, ліки зараз дуже дорогі.

Ользі й сказати було нічого, вона поклала руку на плече дідуся.

- Складається враження, ніби пенсіонери — це найбільша проблема нашої держави.

- Ну так, чиновники вже нічого від нас не отримують, а стареньких якось треба утримувати.

- Або відправити старих на той світ, щоб забрати їхню пенсію. Старий важко зітхнув, мовчки погоджуючись із поліцейською. Потім Оля звернулася до експерта: «Наш бідолаха розповідає, нам, хто він такий?»

- Так, і, схоже, справа погана. Панове, перед нами зараз лежить тіло депутата міської ради Віктора Семеновича Пильника. Ось його паспорт і посвідчення депутата.

- Дідько.

- Товаришу підполковнику, ви віддаєте мене на розправу прокуратурі, я не зможу повністю забезпечити розслідування справи такого масштабу. Де зараз Жебровський?

- Взагалі-то справу такого роду слід розслідувати щонайменше в головному управлінні області. Цікаво, чого вони прагнуть?

- Чудово, - сплеснула руками Ольга, - ця справа навіть у Вас викликає безліч серйозних запитань.

- Поговори мені тут. Ти, незважаючи на свою молодість, вже досвідчена дівчина, та й побувала під наглядом і настановами досвідченого вовка. Тобі треба більше впевненості.

- Товаришу підполковнику, я...

- Так, все вирішено, це справа твоя. Не роби такого кислого обличчя, зморшки з’являться швидше. Жебровський через два дні повернеться з відрядження. Іди працюй і порадуй старого.

- Так точно.

Вона зачинила двері кабінету начальника ззовні: «Отже, через два дні, ну що ж, я ж не можу підвести старого. Що ж у нас є? Вбивство високопоставленої особи з релігійним ухилом. Треба уважно поглянути на хрест». Камера зберігання речових доказів радісно зустріла своєю вогкістю та холодом. Хрест лежав на найпомітнішому місці посеред камери, мабуть, ще не визначилися, де його краще розмістити. Хрест зроблений з дерева, досить міцного, імовірно дуб, хрест виготовлений акуратно, кути рівні, поверхня відполірована так, що по ньому можна було спускати шовкову хустинку, як у рекламі депіляторів, робота явно не кустарна. На хресті має бути логотип. Вона пильно почала ковзати поглядом по поверхні хреста: «Ось воно». Під лівою гілкою хреста був витиснений напис «Ритуал». Знайоме похоронне бюро. Якраз є номер директора.

- Алло, добрий день, вас турбує помічниця слідчого Мечникова Ольга Олександрівна.

- Добрий день, чим можу допомогти?

- Чи не могли б ви зайти до мене у відділ і поглянути на один надгробний хрест.

- Та не питання, зараз буду.

Через кілька хвилин директор похоронного бюро пильно розглядав закривавлений хрест.

- Безсумнівно, цей хрест із нашого бюро, і я пам’ятаю цей хрест. Тоді за один раз було продано чотири таких самих хрести.

- Отже, їх було четверо, а це означає…

Дзвінок телефону перервав їхню розмову, сталося те, чого побоювалася Ольга, — повідомлення про труп. Службовий автомобіль доставив її до міського парку. На вході на неї вже чекали співробітники розшуку. Один із них кивнув у бік кінця парку. За п’ять хвилин перед Ольгою відкрилася жахлива картина. У кінці парку був величезний басейн без води, і там її не було років п'ятнадцять точно. Посередині басейну, центр якого був залитий кров'ю, стояв такий самий хрест, перевернутий з прибитим тілом, на місці обличчя маска у вигляді ягняти. Ольга стиснула кулаки так, що фаланги побіліли: «Чого ти домагаєшся, мерзота?»