Мертва кров

Мокрі туфлі ступили на рідну підлогу, на порозі стояла мати й скептичним поглядом оглядала сина.

- Я так і знала, що ти потрапиш під дощ.

- Ти просто капітан Очевидність, — з посмішкою промовив Дмитро.

- Ти потрапив під дощ точно не з власної волі. Ти б, скоріше, зачекав, поки він не закінчиться. Проводив дівчину, мабуть?

- От же ж, від тебе нічого не приховаєш. Так, проводжав Віку, — Дмитро почервонів.

- Ну нарешті, вона розплющила очі.

- Ні, мамо, я просто зіграв роль носової хустинки. Поплакалася в плече і все.

- Посварилася з хлопцем?

- Та ні, у неї немає хлопця… Ну, принаймні, він ще не знає, що він хлопець.

- Так, знімай взуття, роздягайся. Від того, що стоїш у мокрому одязі, здоров’я не додасться. Дмитро роззувся, зняв з себе мокрий одяг і передав його матері.

- Та ти ж промок до нитки, ну ж бо, марш у душ.

- Блін, як з дитиною, — пробурмотів він собі під ніс, але сперечатися не став: нехай гаряча вода змиє його важкі думки й бруд. Нехай вона змиє запах її парфумів. Численні гарячі струмені води вдаряли в тіло, даруючи казкове тепло — ніч видалася досить прохолодною як для літа. «Хто ж це така? Міллена. Ніколи про неї не чув, і тут бац, та й Тьома про неї нічого не розповідав. І той погляд, від нього голова пішла обертом. Купа питань, так треба виспатися, а то з такою головою не побачу я слушної думки.

Дмитро не очікував, що він так швидко засне, він думав, що буде крутитися в ліжку як хробак на розпеченій пательні, а замість киплячої олії шкварчатимуть думки в його голові.

- І як вона тобі?

- Що, хто це сказав? Збентежився хлопець.

- Ти що, зовсім не пам'ятаєш мого голосу? Ти мене ображаєш. Адже я все-таки твоя бабуся.

- Бабуся Морана?... Ти…

- Так. В твоєму сні.

- Але я бачу лише непроглядну темряву. Де ти?

- Та тут я. Завіса одразу спала з очей, і Дмитро її побачив, але не в тому місці, де вони зазвичай зустрічалися. Вони опинилися вдвох у його улюбленому місці в лісопарку.

- Чому ми саме тут?

- Ми тут тому, що твій розум тут заспокоюється; мені здається, тут тобі буде легше зрозуміти й усвідомити відповіді на твої запитання.

- Ти бачила ту ніч у клубі?

- Звісно, що бачила, дурнику, я бачу все. Так, і твої думки я теж відчуваю. Адже вона здалася тобі дивною. Міллена. Що ти тоді відчув?

- Запаморочення від її погляду, немов...

- Вона намагалася зачарувати тебе, — Морана почала обходити Дмитра навколо. Там, де ступала її нога, трава вкривалася синім інеєм, — вона хотіла закрутити тобі голову. Вона зупинилася за спиною хлопця, поклала свої білі руки йому на плечі, нахилилася біля його лівого вуха: «Хотіла зробити своїм рабом». Хлопець повернувся до неї.

- Рабом?

- Так, саме так поводяться з чоловіками сукуби. Вона — сукуб, Дімо, і жоден чоловік не в змозі їй протистояти.

- Але вона тоді майже відсахнулася від мого погляду, значить, все-таки є такі, — з викликом відповів хлопець.

- Не дивно, що погляд сукуба на тебе не діє — не кожна істота може дивитися мені в очі. Мабуть, це у тебе у спадок.

- Ну, слава Богу, якщо закохаюся, то знатиму, що це не чари.

- У цьому випадку я за тебе абсолютно не хвилююся, а от як ти вчиниш зі своїм другом.

- Я йому все докладно поясню, у нього під носом така дівчина.

- Ні, онуче, так не піде. Ти не повинен втручатися в природний хід життя: якщо йому судилося стати рабом цього сукуба, то так і буде. Люди самі повинні брати долю у свої руки.

- Що? Адже він мій друг. Та й яке там «природне коло», вона ж суккуб. Щось тут мало природного.

- Сукуби — цілком природні істоти, так само як і всі люди. Вони стали героїнями казок через надмірну потайність. У них теж є свої долі, і вони не менш гідні життя, ніж звичайна людина. До того ж не завжди зустрічі з сукубом закінчуються смертю.

Дмитро розплющив очі — на годиннику було одинадцята. Останніми днями «бабуся» почала часто так до нього навідуватися. Він уже не пам'ятав, коли востаннє за ним гналося якесь чудовисько, а він тікав від нього, стоячи на місці, не маючи сил зрушити ні на сантиметр уперед, він уже не думав про звичайні сни, які сняться всім нормальним людям. «Чорт, після таких снів мені скоро знадобиться відпочинок», — промовив до себе хлопець.

- Дехто вчора перебрав із випивкою?

- Ні, мамо, просто іноді сняться всякі дурниці, а нормальний сон вислизає.

- Кажуть, що сни людини відображають її повсякденне життя, ти ж там ніякими дурницями в клубі не займався?

- Та похід до клубу нічим особливим не здивував моє повсякденне життя. Мене здивувало лише те, наскільки тендітна дружба між дівчиною та хлопцем. І чи існує вона взагалі?

- Так, ну ж бо, розкажи, що там сталося з вашим тріо?

- Та все було нормально, доки Артем не прийшов зі своєю «дівчиною».

- А, таємне кохання, це точно залишить слід у її душі.

- Мамо, мене вона теж колись відшила, але бачиш, здається, розум на місці залишився.

- Ні, котику, бачиш, хлопці зазвичай тримають усе в собі й нічого не показують, і з часом буря вщухає, так і не вибухнувши. У дівчат же інша історія: почуття в нас рідко затримуються в душі, і вони обов’язково миттєво вириваються назовні. Тож або вона проплаче щонайменше тиждень у подушку, або патлам суперниці кінець.

- Ну, тут, скоріше, перше. Точніше, це вже сталося.

- Звідки ти знаєш, невже ти все бачив?

- На жаль, так, вона вилетіла з клубу, як куля. А я, пішовши за нею, став для неї носовою хусткою.

- Не треба ставитися до себе так самокритично. Ти думаєш, що дівчина покаже свою слабкість першому-ліпшому. Те, що вона так вчинила, щось означає, ти так не думаєш?

- Навіть якщо це й так, вже занадто пізно: моя боязкість і її байдужість поставили крапку, і я не відчуваю до неї нічого, крім дружби.

- Однак я впевнена, що ти тут щось не так розумієш. Хіба Артем легковажний? Якась дівчина раптом збиває його з ніг, наче заряд дробу зайця. Адже ти знаєш, хто вона така, чи не так? Дмитро поглянув на свою матір і зрозумів, що вона запитала це не просто так.

- Про що це ти, мамо?

- Ой, та кинь вже гратися зі мною в супергероя, «велика сила — це велика відповідальність», так, я згодна з цим постулатом. Але ж я для тебе найрідніша людина, я і твій тато, ми завжди підтримаємо тебе.

- Стоп. Так ти все знала?

- Звісно, я ж дочка смерті. Тільки от я — цілком звичайна людина, сила мала передатися через покоління. Так і сталося.

- Тобто виходить, що…

- Так, так, синку, тобі більше не треба ховати свій костюм супергероя в шафі.

«Де ж ти поділася, Віро?» Це питання не давало спокою Дмитру вже два тижні. Зараз він йшов найзнайомішою вулицею, яку знав з самого дитинства, проте тепер вона вела до провулку, споглядання якого у нього викликало змішані почуття. Він намагався пригадати події тієї ночі, але щоразу вони обривалися в той момент, коли до нього почав підходити один із тих типів. Тоді вона ще була поруч із ним і намагалася зупинити його. Може, саме це місце допоможе йому згадати, що ж тоді сталося? Поруч із цим провулком люди намагалися не з’являтися, адже, за чутками, з тими хлопцями розправилися надто жорстоко. Вхід у провулок уже був перекритий жовтою стрічкою, що позначала межі місця злочину. Дмитро озирнувся у пошуках захисників правопорядку, не побачивши таких, він підняв стрічку і проліз під нею на місце подій. Хоч і минуло вже досить багато часу, а місце могло відлякувати своїм виглядом. Асфальт був практично весь замазаний у бурий колір, і Дмитро розумів, що це таке. Якщо це місце виглядає так жахливо зараз, то тоді тут були просто річки крові, і хто ж це міг зробити? Іктус? Ні, хоч він і не був особливо йому відомий, але він точно не розправлятиметься з кимось так жорстоко. «Не дивно, що Віра зникла, впевнений, сам би п’ятами виблискував», — подумав Дмитро. Він оглядав кожен сантиметр, навіть торкався огидних слідів, але все марно, нічого нового він не згадав. Злегка прохолодний вітерець полоскотав його боки. Дмитро так занурився у свої роздуми, що не встиг помітити, як уже зовсім стемніло. Зітхнувши, Дмитро зрозумів, що він так нічого й не згадає, може, це й на краще. Він повернувся в бік виходу з провулку й завмер. Дмитро побачив силует біля стіни. Це був жіночий силует, вона стояла, притулившись спиною до стіни.

- А я весь час думала, коли ж ти мене помітиш, чи не стала я вже непомітною мишкою в твоїх очах?

- Мілена?

- О, ти не тільки запам’ятав моє ім’я, а й мій голос, — силует відійшов від стіни з грацією кішки й вийшов у світло тьмяного ліхтаря, — це неймовірно приємно. На прекрасному обличчі Міллени чарівно заграла посмішка. З тією ж грацією вона почала повільно наближатися до хлопця.

- Що тобі потрібно від мене?

- «Що мені потрібно, питаєш?» — зупинившись за кілька метрів від хлопця, перепитала Міллена і на мить набрала задумливого виразу обличчя. Миттєвий відблиск змусив Дмитра різко відскочити вбік. Легкий металевий свист пронісся якраз з правого боку від вуха хлопця. За цим свистом пролунав глухий звук удару об дерево з металевим дзвоном. Дмитро обернувся назад і побачив у дерев'яному стовпі, що стояв позаду нього, три дротики з червоними пензликами на кінці. Не встиг він озирнутися, як уже відчув різкий біль у животі, Міллена завдала йому удару ногою: «Ножки як ножки, а удар як у чудовиська», — подумав Дмитро, зігнувшись навпіл. У ту ж секунду потужний поштовх рукою відштовхнув хлопця до стіни. В одну мить права рука хлопця була притиснута до стіни рукою Міллени, а іншу руку хлопця прибило до стіни високий каблук на витягнутій нозі чудовиська. Вільною рукою вона завдала хлопцю легкого порізу по щоці. На дротику була крапля його крові.

- Ти знаєш, про людину можна стільки всього дізнатися за її кров’ю, особливо за її смаком; вона своїм язиком злизала краплю крові з вістря дротика. Дмитру це вже починало відверто не подобатися.

- Та чому ти до мене причепилася? Іди до Артема.

- І ти справді думаєш, що я так просто відпущу хлопця, який має такі здібності? І не бійся, що твоє серце зайняте, я швидко це виправлю. Очі Міллени почали змінюватися, вони стали яскраво-жовтими, її зіниці витягнулися у котячу форму. Дмитро знову відчув запаморочення, ці очі почали проникати в його свідомість, нашіптуючи, що немає нічого важливішого за Міллену.

- Та… що ж це… коїться?

- Нічого, спочатку всі чинять опір.

Дмитро ніби втратив свідомість; перед його очима постало темне приміщення шестикутної форми, стіни якого були чорного кольору й повністю розписані незрозумілими символами, що світилися рожевим світлом. Рядки були написані вертикальним шрифтом, і всі вони вели до центру кімнати, де стояло велике ложе, на якому лежала дівчина. Дмитро почав неспішно наближатися до неї. Дівчина була повністю оголена, і від її тіла виходило таке ж рожеве світіння. Підійшовши ближче, хлопець втратив дар мови, це була Віра. Він схопив її за плечі й почав трясти, намагаючись розбудити її, але марно. «Віра! Прокинься!» Різкий біль у правій щоці обірвав бачення хлопця. Він зрозумів, що його глибоко подряпали, оскільки Міллена облизнула кінчиком своїх довгуватих і гострих, як бритва, нігтів краплю крові. Вона прикрила очі, смакуючи її.

- Ммм… Смакота. Про якусь там Віру ти постійно говорив? Це твоя дівчина? Забудь про неї, — вона доторкнулася пальцями до порізу на щоці Дмитра, — тепер ти належиш мені.

- Ти… ти обірвала моє видіння.

- Що?

- Ти, — Дмитро подивився прямо в зміїні очі Міллени, білки його очей почали темніти, — ти позбавила мене можливості звільнити її! З цими словами він схопив Міллену за шию рукою, чим викликав у неї повне здивування. Він підтягнув її прямо до себе: «Забирайся з моїх очей, шльондро». Сказавши це, Дмитро відштовхнув її від себе так, що вона відлетіла на кілька метрів. Однак Міллена не впала від цього потужного поштовху.

- Шльондра? Та як ти посмів відкинути мою увагу до себе?

Вона випустила з пальців довгі пазурі, а на спині, розірвавши одяг, розправилися перетинчасті крила. З швидкістю світла вона кинулася до хлопця, націлюючись йому в живіт своїми пазурами. Відчувши вологу теплоту, що текла по її пальцях, вона видала зловісний смішок.

- Може, я поспішила з твоєю особливістю, та й навіщо мені хлопець, який мене не бачить. Помри. Раптом вона відчула, що кров хлопця, яка була теплою, в одну мить стала холодною, і не просто холодною, а крижаною. Рука Дмитра, немов лещата, вхопила зап'ястя руки суккуба, що завдавала удару. Вона була не менш холодною, ніж його кров. Хватка була такою сильною, що Міллена скрикнула від болю.

- Тобі потрібні особливі хлопці, — голос Дмитра звучав дуже дивно, наче з іншого світу; він витягнув її пазурі з живота, рана зажила в одну мить, — гадаю, цього разу тобі посміхнулася удача. А може, й ні. Він різко підняв на неї свій погляд, спотворений у шаленому гніві, Міллена намагалася вирватися з захвату, але хватка стиснулася лише сильніше, приводячи до хрускоту кісток. Тіло хлопця випромінило порив чорної сили, яка обдала суккуба немов вогонь сухе поліно. Її обличчя, як і все тіло, стало мертво-блідим, спокусливі губи забарвилися в синій колір. Міллена більше не відчувала ані краплі сили у своєму тілі, вона більше нічого не могла зробити. Її ноги підкосилися і вона впала на коліна, з жахом дивлячись на того, кого вона вважала своєю жертвою. Дивилася в ці жахливі чорні очі, що спалювали чорним вогнем її сутність. Дмитро присів так, щоб його очі були на одному рівні з її: «Ще раз повторю, тебе я бачити більше не хочу». Він підвівся і пішов до перехрестя, але через секунду кинув через плече: «І зніми пелену з моїх друзів».