Мертва кров

- Дмитро Герц, до дошки! - хлопець від несподіванки здригнувся. Чим викликав тихе хихикання серед своїх шкільних товаришів, - знову в хмарах витаєш?

- Прошу вибачення Клавдія Антонівна, - судячи з її погляду Дмитро розумів, що чхати вона хотіла на всі його вибачення.

- Чхати я хотіла на твої вибачення, - як передбачувано подумав Дмитро,

- Відповіси на запитання, двійку не поставлю.

- Може одразу дві, щоб я не мучився, - клас захихотів трохи сильніше, проте пройшовшись класом поглядом Медузи Горгони, Клавдія Антонівна навела гробову тишу, яка якраз була в тему до сьогоднішнього уроку біології.

- Що таке смерть?

- Звідки мені знати, я ще не вмирав.

- Геть із класу! - вибухова хвиля від крику біологички ледь не змусила старі двері класу вилетіти разом зі скрипучими петлями в коридор. Дмитро ніби й домагався цього, він неспішно покинув клас зі своїм портфелем. Опинившись у коридорі, він подивився на свій годинник, за п'ять хвилин мав закінчитися урок. Піду додому, все одно урок останній, - промені сонця, що прориваються крізь листя, яке танцює на легкому вітрі, дарували відчуття ясності й чистоти цього дня. Птахи співали хитромудрі пісні, що хилили в легку дрімоту. Дмитро передумав іти додому і вирішив зайти в парк, який був недалеко від будинку. Він присів на дерев'яну лавочку, притулившись до спинки, він відкинув голову назад і заплющив очі. Дмитро повністю розслабився і віддався прекрасному співу птахів, шелесту зеленого листя, пестливим променям сонця. У голові хлопця з'явилася думка, що він як старий. Але йому було наплювати, адже він нікому не заважає. Дмитро відчув, як по його лівій руці пройшовся прохолодний вітерець. Він не звернув на це уваги: "Подумаєш вітер". Його скептицизм вмить розвіявся, щойно щось холодне немов узяло його за руку і потягнуло вперед. З нього сон як рукою зняло. Надворі була спека, а йому здавалося, ніби його рука щойно ліпила сніжку. Його тіло взяло дрібне тремтіння, дихання почастішало. У голові прозвучало, немов команда: "Треба бігти". Куди бігти? Від чого? Але він уже зірвався з лавки, навіть не захопивши свій портфель. Ноги самі несли його невідомо куди. Він вибіг із парку, ледь не збивши на вході двох дівчат, ті крикнули йому у відповідь щось образливе, але він пропустив це повз вуха. Перебігши через дорогу, дивом уникнувши зіткнень із транспортом, він вибіг на дорогу до центру міста. Поки він біг, дорогою проїхала на високій швидкості пожежка. Вона мчала на всіх потужностях і різко загальмувала, Дмитро помітив, що на місці зупинки пожежної машини було ще кілька таких самих пожежок, так само біля них Дмитро побачив кілька поліцейських машин. Він побіг туди, мозок просто надривався, кричачи: "Якого біса ти сюди прешся? Вали звідси!" Але, щось із глибин душі просто знемагало від бажання дістатися туди, немов бджола на солодкий мед. Добігши до місця поліцейських огорож, він раптово зіткнувся з молодою поліцейською, при цьому ледь не збив її з ніг. Дмитро не звернув увагу на зіткнення, і побіг далі, проте він і кроку не зміг зробити, оскільки його за руку вже тримала жіноча хоч, і витончена, але доволі сильна рука поліцейської, яку він ледь не збив.

- Гей дрібний, ти куди це так поспішаєш? І що ти взагалі тут забув? Тікай швидше звідси.

- Зараз щось станеться, щось грандіозне.

- Що ти там бубониш собі під ніс? Так, швидко тікай звідси, - у цю мить на Дмитра наче хвиля окропу налетіла, він вхопив поліцейську руками за плечі, подивившись на неї, сказав,

- Біжіть, ви всі повинні бігти. Негайно! - Він узяв її за руку, і хотів було потягнути її подалі від цього місця, попутно кричачи, щоб усі забиралися звідси.

- А ну стояти, ти куди це зібрався мене тягнути? Ти зараз же швидко побіжиш додому, а я залишуся на своєму посту.

- Ви не розумієте! Ви всі в небезпеці!

- Ще б пак, тут терористи кінотеатр захопили, тож тобі тут точно не місце.

- Ви повинні... - Договорити Дмитро не встиг, пролунав потужний вибух, уламки будівлі розліталися в різні боки. Його разом із поліцейською відкинуло вибуховою хвилею як безпорадних кошенят.

- З тобою все гаразд? - запитала поліцейська хлопця, той ствердно кивнув головою, намагаючись встати на ноги.

- Чорт! - від кінотеатру залишилася купа уламків, - бісові терористи! - У цей час Дмитро дивився на уламки будівлі, охоплені полум'ям. Його почав охоплювати непідробний жах.

- На що ти так злякано втупився, малий?

- На що? Ти що жартуєш? Ти не бачиш її?

- Кого її?

Дмитро дивився в ці нескінченні, холодні очі, які дивилися на нього з-під чорного капюшона. Жінка в чорному стояла в самому епіцентрі вибуху, що прогримів. Бурхливий вогонь, немов у самому пеклі, абсолютно не завдавав їй шкоди. Жінка в чорному трохи розвела в сторони свої руки долонями вниз. З попелу почали підніматися білосніжні кулі, що світяться, і кожна почала, немов зливатися з нею. Дмитро не міг і слова сказати. Коли остання куля злилася з нею, вона знову звернула свій крижаний погляд на хлопця. Він побачив, що її губи заворушилися, немов вона хотіла йому щось сказати, наприкінці фрази вона посміхнулася йому, а очі набули м'якого виразу. Погляд хлопця заволокла чорна пелена.