Мертва кров

Дмитро почувався не дуже добре, цей день йому зовсім не подобався ще з самого ранку. У нього не було жодних неприємностей, він інтуїтивно відчував неприязнь до цього дня, і після того випадку в кінотеатрі він прислухався до свого внутрішнього голосу. «Скільки всього навалилося. То сутичка з суккубом, то Віра зникла, Віка зі своїм любовним трикутником, і, чорт забирай, куди подівся цей Іктус?» Можливо, йому допоможе невелика прогулянка. Вийшовши на вулицю, він вдихнув повітря на повні груди, запах повітря був іншим, він йому чомусь не дуже сподобався, але він вирішив, що це все через те, що він просидів весь день вдома. Він дав волю ногам, і ті повели його туди, куди самі дивилися. Хлопець намагався не думати про болісні питання, але вони самі наздоганяли його, не даючи розслабитися, наче маніяк, що переслідує жертву.

«Так, що ж ми маємо? Я виявився онуком самої смерті, і що ж мені це дає? Ну, те, що мене підсвідомо тягне до місць, де була смерть або буде, це точно. Але що ж відбувалося в школі і у провулку, я нічого толком не пам’ятаю, інцидент у провулку я взагалі не пам’ятаю. А те що трапилося у морзі взагалі вибиває з колії. Куди поділися всі тіла? - Дмитро нахмурився, - що, в біса, збирається робити уряд? Напад на школу, викрадення тіл із моргу. Гаразд би просто напад, звичайними людьми зі звичайною вогнепальною та холодною зброєю, але те, що я бачив… ні, те, що бачили всі. І при цьому ніхто й вухом не водить. Якщо жодних дій не вжито, значить уряд не бачить у цьому загрози, або не хоче бачити. Мені здається, що уряд перед кимось плазує, а перед ким?»

Сигнал автомобіля змусив Дмитра відволіктися, він відскочив до узбіччя якраз вчасно, автомобіль проїхав по дорозі, оббризкавши хлопця легкими крапельками дощу та вихлопними газами. Подивившись йому вслід, хлопець виявив, що зараз перебуває біля в’їзду на міське кладовище, автомобіль проїхав під вхідною металевою аркою й зник з поля зору за пагорбами з надгробками. Саме туди веде його «поклик», він зітхнув і рушив у бік арки. Опинившись біля арки, хлопець відчув запах сирої землі та плюща, який струмував по арці й, судячи з усього, по всій огорожі.

Краплі, що висіли на зеленому листі рослини, були схожі на сльози. Легкі кросівки занурювалися в розм’яклу землю, залишаючи на ній свій слід, розмитий і невиразний, прихоплюючи з собою частинку землі. «І чому тут ніколи не облаштують доріжки», — роздратовано подумав хлопець. Навколо були могили: одні з хрестами, інші з надгробками, треті взагалі з пам’ятниками. Дмитро знав, що його веде тяга до смерті, і він обов’язково зупиниться біля могили. Але таблички з датами продовжували пропливати повз його погляд. 2014 рік, 2010 рік, 2008, 2004, 2000. Він пройшов повз усі. У південно-західній частині кладовища був невеликий сквер із вікових дерев, їхні гілки, немов руки, гойдалися, а шелест листя на вітрі був як шепіт, шепіт, що кличе. Він кинувся до нього, трохи переходячи на біг. Перед деревами він зупинився й доторкнувся до стовбура старого дуба: «За що? Чому саме вона?» Дмитро увійшов у сквер, дощ уже не так сильно поливав його промоклу голову. Хлопець почув шелест на землі, він подивився праворуч і побачив, як білка лізла вгору по дереву. Подивившись прямо, він побачив невеликий пагорб. Його тягнуло саме до нього. Це не пагорб, це могила. Вона була дуже заросла, і хлопець пробирався крізь кущі, отримавши кілька разів гілками по обличчю. По поверхні могили струмували повзучі рослини, немов кокон. Дмитро відчув у лівій долоні холодок, він присів і доторкнувся долонею до пагорба, і знову пролунало: «За що?». Забута могило, хто ж ти?

- Хто ти такий і чому прийшов до мене? – хлопець аж відскочив, перед ним раптом з’явилася бліда постать. 

- Вибачте будь-ласка, я просто проходив через кладовище та почув ваш стогін. Мене звати Дмитро. 

- Так ти чуєш мене. А я думав, що більше ніколи ні з ким не поспілкуюся. 

- Тепер ви маєте таку можливість. 

- Я і раніше мав, але всі хто мене зміг почути чкурляли звідси так, що лише курява лишалась.

 - А як вас звати? 

- Мене звати Захар Люлька. Дуже дивно, хлопче, чому ти мене не злякався? 

- У нас нема причин шкодити один одному. Але я бачу у вас є причина залишатися тут. 

- Пронизливий ти. Так, причини і наслідки, від цього ніде не подінешся. Захар почав набувати свого зовнішнього, цілком людського вигляду. Перед Дімою постав досить кремезний чоловік невисокого зросту, широкоплечий; він був одягнений у червоні шаровари, чорний кунтуш, довжиною до колін, оперезаний червоним шовковим поясом, за яким висів пістоль і велика курильна люлька, іспечена хитромудрими написами та усіяна металевими шипами. На руках були грубі рукавиці-наручі із заклепками. На ногах красувалися чорні чоботи з юхтової шкіри. Обличчя Захара, хоч і було обвітреним, не могло не викликати захоплення: пишні вуса були хвилястими й сягали підборіддя, воно носило відбиток великих битв. На голові був довгий чуб, що спадав на праве плече. Однак була одна деталь, яка зацікавила Дмитра: на лівій стороні обличчя, від чола до вуха, через око проходили три паралельні шрами. Захар дістав люльку з-за пояса й присів на свій курган. 

- А ти, я бачу, не звичайний хлопець. Можеш мене бачити, не боїшся мене, та більше того, ти розмовляєш зі мною, - він дістав із мішечка, прив’язаного з лівого боку до пояса, щіпку трав і почав набивати нею чашу люльки, - а хто ти такий Дмитре? 

- Ніби-то звичайна людина. 

- Ніби-то? – Захар, не відволікаючись від налаштування трубки, поглянув на хлопця з-під брів. 

- Це буде звучати дещо дивно… 

- Дивно? – Захар розреготався, закашлявся і сплюнув убік, - не дивніше ніж наша з тобою розмова. Кажи як є. 

- Я онук Морани. Онук самої смерті, - старий козак запалив сірник, Дмитро навіть не помітив, як сонце майже сховалося за горизонтом, і вогник сірника сам здавався примарою у цьому похмурому місці, Захар опустив сірник у чашу люльки. 

- Отакої, - він задумливо випустив струмінь, майже синього, диму після затяжки, у повітрі запахло тютюном із нотками м’яти, - цей світ продовжує мене дивувати навіть після смерті. Навряд ти прийшов сюди просто так, будь-ласка, вислухай старого, це моє останнє прохання.

Дмитро був збентежений тим, що відбувалося: привид старого козака просив його про допомогу. Він відчував, що саме зараз у його долі настає переломний момент. Ну як тут не погодитися?

- Добре старче, кажіть, що мені потрібно зробити?

- Тоді візьми цю красуню, - Захар дістав із-за пазухи квітку, - віднеси її до моєї коханої Наталки.

- А де ж вона знаходиться?

- Я не знаю -, привид знизав плечима.

- То як же я її знайду?

- Так само, як знайшов і мене. Проте, мушу тебе попередити, зараз вона найнебезпечніше створіння з яким мені довелося зустрічатися.

Дмитро хотів було задати питання, але привид козака розчинився в повітрі. Хлопець безсило зітхнув і подивився на квітку, було темно, і він не зміг її як слід розгледіти. Озирнувшись, він побачив на іншому боці кладовища самотній ліхтар. «Ну, хоч один є». Він неспішно наблизився до джерела світла. У Дмитра в руці була червона хризантема. І це мені має допомогти? Що це за квітка така. Хлопець повернувся в бік могили козака: «Мда, ти, капець, оригінальний».

- Я так не думаю, — хлопець аж підскочив від несподіванки.

- Ти що, хочеш, щоб у мене інфаркт стався?! — Із тіні вікового дуба вийшов Іктус.

- Ніяким інфарктом і не пахне.

- Звідки тобі знати?

- Я бачу все наскрізь, — сказав чоловік із зав’язаними очима, подумав Діма.

- Де ти так довго пропадав? Такий переполох у місті стався.

- Ворог почав діяти, і їм заважаєш саме ти.

- Та поясни мені нарешті, про кого ти говориш, годі вже загадками!

- Просто слідуй за покликом Морани, ти знайдеш те, що шукаєш, — Дмитро знову подивився на хризантему.

- І що мені з нею… — Іктуса вже не було поруч, він ніби розчинився у темряві кладовища, — так, мабуть, квітку потрібно вручити.

Хлопець вирішив довіритися своїм ногам і просто пішов.