Мертва кров

Тиша — до неї так легко звикнути, і дуже важко з нею розлучитися. А у своїй лабораторії Марія не терпіла зайвого галасу. Вона уважно читала власний гримуар, написаний нею сотні років тому. Вона чимало забула про деякі моменти заклинань та підготовки до них. Як же тендітна людська плоть. Добре, що вона запам'ятала найважливіший інгредієнт для свого дітища. Сторінки книги заклинань вже помітно пожовкли від часу, проте не були задубілими, отже, її заклинаннями все ще користувалися. Скрип важких дубових дверей входу до лабораторії огорнув приміщення.

- Чого тобі, Азраїле? Я зараз дуже зайнята.

- Вибачте, пані, я зараз піду.

- А хоча зачекай. Ти ж використовував мій гримуар?

- Прошу вибачення, це було необхідно.

- Ні, що ти, навпаки, я вдячна тобі за те, що моє мистецтво ще вселяє страх у людей. Я просто хочу запитати, чи використовували ви ось це заклинання? - Старий маг помітно зблід, поглянувши на сторінку, і з прихованим, але все ж помітним побоюванням подивився на чаклунку.

- Я припускав, що саме для нього було піднято стільки тіл. Ні, пані, це заклинання мені не під силу, з моїми силами воно завдало б більше шкоди, ніж користі.

- Так, ти маєш рацію, ну нічого, мої сили відновлюються з кожною секундою, як і пам’ять. Я знаю, що мені бракує лише одного інгредієнта, але я все ще не можу розібрати це слово, яке його позначає.

- Кров мертвої, незайманої дівчини, пані.

- А, ось у чому справа. Але це означає, що тобі все-таки доведеться завітати на найближче кладовище. Так, тепер я згадала. Тобі треба знайти свіжу могилу незайманої дівчини й взяти її кров.

- Як скажете, пані Маріє.

З цими словами Азраїл покинув лабораторію королеви вуду. У коридорі на нього чекав Нулзар із схвильованим виглядом. Хоча він завжди відрізнявся певною нервозністю, але цього разу Азраїл одразу це помітив.

- Майстер Азраїл?

- Нулзар? Чому ти такий схвильований, щось сталося??

- Я прийшов попередити вас: серед наших спонсорів є незадоволені. Особливо їм не подобається те, що ви «підлабузнюєтеся» Марії Лаво. Вони починають сумніватися у вашій силі.

- Наскільки ця інформація є достовірною?

- Та вони вже відкрито ведуть жваві суперечки щодо того, як саме на вас напасти!

- Спокійно, Нулзаре, — Азраїл поклав йому руку на плече, — просто скажи мені, хто це, і я зможу переконати їх.

- Справа в тому, майстре, — Нулзар нервово поправив окуляри, — що я, мабуть, єдиний, хто не сумнівається у вас.

- Ось як. Організуй закритий прийом для нашого клану, а також для всіх наших спонсорів.

М'яка мелодія класики заповнила все приміщення старого, але відреставрованого палацу. Особлива будова цього архітектурного шедевра забезпечувала просто приголомшливу акустику. Усім гостям на прийомі здавалося, що музика лунає прямо з небес. І що найголовніше, музика виконувалася наживо. Столи були вишукано накриті різноманітними стравами, від яких столи зовсім не гнулися, хоча страв було більш ніж достатньо. Красиві молоді дівчата розносили підноси з напоями і, зачаровуючи гостей прийому своїми білосніжними посмішками, пропонували поповнити їх скляні келихи. Усі гості були задоволені. Серед гостей, само собою зрозуміло, були присутні всі члени та маги клану «Червоний дракон», а також спонсори. І офіційні особи, наприклад, міністр охорони здоров’я та міністр освіти, але були й такі спонсори, про підтримку яких можна було говорити лише пошепки і то не кожному. Бо остання каста в цьому списку сколотила собі статки зовсім незаконними методами. Представником цієї касти і був Ахметов Федір Павлович, і він з презирством дивився на весь цей «цирк». Так, він спонсорує цей клан, але тільки тому, що той дає чудовий прикриття на світовому чорному ринку. Його не цікавить мета існування цього клану, його цікавили виключно гроші. А цей незапланований прийом зірвав йому велику угоду з продажу зброї на схід країни. Він мав отримати два мільйони доларів. Але тут втрутилися ці, чортові фанатики. Поруч з ним проходила одна з чарівних рознощиць з келихами шампанського. Потягнувшись за нею, він вхопив лише повітря, оскільки його випередив інший молодий гість. «Слухай ти, молокосос, ти що, з підгузника свого вискочив, хочеш, щоб я свій кулак припаркував у твою нахабну морду?» Він схопив здивованого хлопця за комір, як паршивого кота. Ситуація почала загострюватися.

«Прошу вашої уваги, шановні гості, зараз перед вами виступить гранд-майстер Азраїл», — Ахметов, скрегочучи зубами, відпустив бідолаху й спробував виглядати стримано. На середину величезного залу вийшов Азраїл. Він був одягнений у чорний костюм, комір піджака обшитий візерунками із золотої нитки, через ліве плече була накинута золота стрічка, по довжині якої був зображений червоний дракон, на правому плечі красувалися білосніжні аксельбанди. «Прошу вашої уваги, панове. Багато хто з вас ламає голову над тим, з якої причини був організований цей прийом. А чи багато хто з вас пам'ятає справжню мету ордену? За винятком світового панування, яке вже фактично досягнуто. Наша мета — це знання, які дозволять людству здобути безсмертя. І хочу повідомити вас, дорогі гості, що до цього залишився зовсім мізерний крок, завдяки великій Марії Лаво, яка повстала з того світу, щоб битися з Мораною. Отримавши кров смерті, людина не зможе померти. І кожен з тих, хто завзято допомагав ордену досягти мети, отримає її». Зал заповнив вибух оплесків. «Однак є й ті, кого ця мета зовсім не турбує. Їх турбує лише власний капітал, і, на мій глибокий жаль, такі люди теж присутні в цьому залі. Вони думають, що я ослаб, втратив хватку…», — у залі запанувала гнітюча тиша, всі почали переглядатися один з одним, тим часом Азраїл зробив непомітний жест рукою, і в цей час несподівано для себе Ахметов виявив, що ширяє над гостями, і підлетів до Азраїла, — «Дорогий Федоре Павловичу, я не сумніваюся, що ви зробили відчутний внесок у розвиток нашого ордену, однак, незважаючи на це, у вашу голову почали закрадатися абсолютно непотрібні думки, які можуть загнати вас самих у глухий кут. Ви перебуваєте у владі сумнівів. Дозвольте мені стерти їх з вашої пам'яті, як ви думаєте, чому ви працюєте на мене досі?» У відповідь було лише панічне мовчання. «Цей старий, та він ненормальний, він чудовисько». «Так, правильно підмічено, пане Ахметов, а це все тому, що я бачу вас наскрізь, на вашому обличчі все написано. Тому, щоб розвіяти сумніви всіх інших…» Раптом голова Ахметова з хрускотом обернулася на триста шістдесят градусів. Потім тіло Ахметова плюхнулося на підлогу. «Охорона, винесіть це сміття, а то воно псує апетит». За кілька хвилин сміття було винесено із зали. «Вибачте мені, панове, за те, що змусив вас так довго слухати себе, бажаю вам приємно провести час, і нехай ваші голови не відвідують погані думки».

- Кажеш, тіло знайти?, — запитала Оля, дивлячись на фотографію дівчини, яка посміхалася їй такою сонячною посмішкою. «І знайшлося ж у когось стільки нахабства, щоб забрати життя у такої дівчини. Вона зараз перебувала у себе вдома, виконуючи прохання Жебровського, але з кожною годиною їй ставало все нудніше й нудніше. Зрештою, з роздратованим стогоном вона підвелася з ліжка і взяла свій телефон. Кілька разів торкнувшись екрану, вона приклала гаджет до вуха.

- Опа! Привіт, Олько, — пролунав жвавий чоловічий голос, — як здоров’я?

- Привіт, Ден, зі здоров’ям усе гаразд, хоч би зараз взялася за справу. Але ти ж знаєш, що я зараз хочу поговорити не про це.

- То що ж тобі потрібно, подруго?

- Треба встановити особу, я зараз надішлю тобі фото через «Вайбер», - Через хвилину Ольга запитала, - Отримав?

- Так, гарненька.

- Ось тільки її вже немає серед живих, пошукай у місцевих моргах, я в боргу не залишуся.

- Зрозумів, я тобі повідомлю. Одужуй, нам бракує твого бойового запалу.

- Та куди я подінуся, заздалегідь дякую.

Через кілька днів Ольга отримала повідомлення на телефон, що дівчину на ім’я Азімова Вероніка Олександрівна поховано на невеликому кладовищі на околиці міста.

«Ворушіться, ледарі! Ми маємо знайти її могилу якомога швидше, інакше грандмайстер нас добряче провчить, — троє вурдалаків, бурмочучи, пожвавилися втричі швидше, адже ніхто не хотів потрапити в немилість боса». Сплюснуті носи кровопивців напружено вдихали нічне повітря. За ними неспішно йшов роздратований Нулзар, він був повністю закутаний у чорну мантію, яка невеликим шлейфом тягнулася за ним. Його довгий дерев'яний посох встромлювався у сиру землю. Почав здійматися сильний вітер, немов сторож поховань обурився приходом непроханих гостей. Благо, що є такі істоти, як вурдалаки, безвольні кровосисні покійники. Тільки вони можуть відчути потрібну кров серед цих однакових і несмачних могилок. На деякі взагалі не поглянеш без сльози, один лише земляний горбик і дерев'яний хрест. Однак навряд чи це відсутність сентиментальності у людей, скоріше це занадто низький рівень забезпеченості. Раптово вурдалаки зупинилися.

- Чого ви встали, про матір-землю замислилися?

- Господаре, ми відчули потрібний запах.

- Тож ведіть мене туди, дурні!

Вурдалаки пришвидшили свій рух по землі покійних, боячись повернутися до них. Нулзару довелося пришвидшитися разом із ними. Як же його дратувала ця погода в такому місці: земля перетворилася на напіввисохлий бруд, який так і налипав на підошви його чобіт, ускладнюючи кожен крок. Але стиснувши зуби від огиди, він все ж побіг. Через кілька проходів лабіринтами з могил, вурдалаки зупинилися: «Ось вона, ми знайшли її, господарю». Вітер продовжував посилюватися, і в ньому почали відчуватися дрібні крапельки вологи. Треба було поквапитися, мантія вже потребувала прання: «Викопуйте тіло». У ту ж секунду грудки бруду полетіли в різні боки. Вурдалаки рили землю із вражаючою завзятістю та швидкістю, за їхні здібності будівельні компанії гризли б одне одному горлянки. Ось їхні кігті відчули деревину, яка відгукнулася глухим стуком. «Очистіть кришку труни від землі», — вказівка була виконана в ту ж секунду. Вурдалаки розійшлися в сторони, даючи дорогу своєму господареві. Нулзар, у повітрі, над кришкою труни, накреслив знак, який замиготів і простягнувся на неї. Кришка труни стала прозорою, у ній лежало тіло дівчини, але місце обличчя було накрите тканиною, яка колись мала білий колір. Нулзар дістав з-під мантії довгий шприц. Тонка голка впилася у вену прохолодної й витонченої руки. Раптово один із вурдалаків насторожився: «Господарю, я відчуваю людину». З темряви, біля самотнього дерева, виринув ствол пістолета, спрямований у бік чаклуна, і в міру його просування на світло з’явилося обличчя людини..

- О, яка несподіванка!

- Зізнаюся, я теж здивована, що ж потрібно такій відомій людині в такому місці в такий час?

- Боюся, я не можу відповісти на ваше запитання, пані помічнице слідчого.

- Може, ми якось домовимося, — великий палець руки поставив курок пістолета на бойове зведення.

- Бачу, кульове поранення завдає вам чимало клопоту; запевняю вас, для звичайної людини ви, безсумнівно, виглядаєте дуже страхітливо, однак… - вурдалаки почали повільно наближатися до Ольги, оскаливши зуби, наче вовки.

- Значить, не домовимося, — спусковий гачок дав волю ударнику, і полум’я від пострілу на мить осяяло нічне кладовище. У цю мить усі три вурдалаки з виском впали на землю й обернулися на попіл. Ольга з непідробним здивуванням втупилася у свій пістолет, потім вона подивилася на Нулзара, очевидно, його здивоване обличчя повторювало її здивування. Наступної миті Нулзар різко, від чогось ухилився вбік, і відскочив на метр назад. Запала мертва тиша. Ольга зрозуміла, що її пістолет зі своїм жалюгідним патроном на таке не здатний, оскільки вона спиною відчула, що позаду неї хтось є.

- Ти знову з'явився. Хочеш надолужити згаяне після провалу в школі?, — легкий шелест трави пролунав за спиною Ольги.

- Я б не назвав це провалом, я отримав те, чого хотів.

- І яку ж вигоду ти отримав?

- А про це ти вже не дізнаєшся.

З кунаїв у головах вурдалаків почало випромінюватися світло, Нулзара поглинув вибух. Ольга встигла вчасно зреагувати й впала на сиру цвинтарну землю. Голова гуділа від різкого звуку та сили ударної хвилі. Вона котилася по землі, наче мураха під збільшувальним склом. Вирішивши, що їй тут довго перебувати не слід, дівчина почала відповзати подалі від місця невеликого вибуху до дерева. Раптово перед нею з тіні вийшов силует: «Це Морана сюди тебе відправила?» Ольга хотіла відповісти, але з боку розоряної могили пролунав звірячий виск. З землі почали підніматися скелети, які почали обростати рваною плоттю. Їхні рухи були ламаними й неприродними, але сумніватися не доводилося, вони були налаштовані дуже вороже. Один із них раптом різко попрямував до Ольги, огидно клацаючи своїми гнилими щелепами. Брудне клацання швидко стихло, зіткнувшись з ногою темної постаті, яка згодом втиснула череп у землю. Ще двоє накинулися одночасно, у кожній руці постаті блиснуло щось коротке, і розмашистими рухами, які влучили в шию та голову, відправив першого назад до матінки-землі. А другий отримав спочатку удар ногою з розвороту, який був завданий відразу ж, як тільки перший скелет торкнувся землі. Огидне тіло розвернулося, але воно встояло на ногах і вже почало контратакувати. Але атака захлинулася від встромленого куна в кістяну голову. У ту ж секунду з-під землі потягнулися зелені щупальця, що націлювалися на спритний силует, але він ухилився, зробивши флік і довгий перекид у бік Ольги, опинившись поруч із нею. З-за щупалець з'явився Нулзар, на якому не було жодної подряпини. Але одяг був досить сильно зіпсований, через що той був дуже розлючений.

- Чортів Іктус! Ти хоч уявляєш, як потім доведеться довго це все випирати?

- Як тобі вдалося вижити?

- Це не має значення, — роздратовано сказав він, — важливо те, що я отримав те, чого хотів. На цьому я вас залишаю.

Іктус кинув у нього кунай, але той лише прошив порожнечу.