Навія

​Розділ одинадцятий:

​Після сніданку ми стали збиратися в дорогу.

— Та куди ти так спішиш? Відпочиньте день-другий, а я вам харчів в дорогу підготую, — запропонувала Марія.

​Харчі, звичайно, то добре, але чи не буде за нами погоні? Чи не підставимо ми під удар в такому випадку доброзичливу землячку і її сімейство?

​Я поглянув на Арт.

— Якщо ти думаєш про погоню, то найближчим часом її не буде, — сказала вона на своїй співочій.

— Ну, якщо ми вас не потіснимо тут своїм перебуванням, то тоді, Маріє Іванівно, погостюємо ще трохи...

— От і добре, — посміхаючись, сказала вона.

​Вона роздавала завдання онукам і невістці, а ми з Арт вирішили прогулятися по степу неподалік від стойбища.

Трава висока, місцями по пояс, а місцями по груди. В таких хащах неважко заблукати.

— Ми не заблукаємо тут? — запитав у Арт.

​Вона лише посміхнулася.

— З Бузком навіть якби і захотів заблукати, то нічого не вийде. Та і я відчуваю, де південь, де північ, навіть із закритими очима. Нас цьому з дитинства вчили. Хотіла запитати: ви з нею говорили про речі, які я не зовсім зрозуміла.

— Що саме ти не зрозуміла?

— Чорнобиль, онкологія.

— Деякі види металів дуже погано діють на організм людини. Вони випромінюють невидиме для ока випромінювання. І тоді людина швидко помирає, або хворіє і потім помирає. Онкологія — це коли одна клітина в тілі людини мутує. А взагалі, ти розумієш, про що я розповідаю? Знаєш, що таке клітина?

​Вона посміхнулася і вирвала листок рослини, схожої на алтею.

— Ось клітина листка, — вона показала на рослину, — ось клітина людини.

— Так ось, одна клітина починає пригнічувати інші клітини і рости. Це смертельна хвороба.

​Вона поглянула на мене немов на дурачка.

— Це не смертельна хвороба. Померти можна лише якщо неправильно лікувати...

— Ну тоді виходить, що у нас там неправильно лікують...

— А що таке наречена, я не зрозуміла?

​Я поглянув на неї: щоки червоні, погляд блистить...

Добре ти все зрозуміла, але пропонуєш мені таку гру...

Гарна, надійна і...

Але мені не можна. Я відвів погляд - не зараз... може ніколи.

Хтозна, куди мене заведуть шляхи і де доведеться голову скласти...

А кохання...

Кохання — це ще один ричаг, через який на мене можна буде давити...

​— Ви де? Творимире, а ходи-но до мене... — почув голос Марії Іванівни.

​Бузка біля нас не було, він залишився підслуховувати, про що буде говорити зі своїми Марія Іванівна, мало що...

Ми вийшли до палатки. В тіні стояв чималий ослінчик.

— Сідайте, я ж знаю, що незвичні ви сидіти на землі... Поговорити хотіла з тобою...

— Про що, Маріє Іванівно?

— Про життя наше погане...

— Невже не звикли за стільки років?

— Звикла, дитино, звикла. Але дивлюся на те, що коїться на білому світі... Хвилююся я, що дітей-онуків моїх чекає в майбутньому.

​О, тут може бути щось цікаве... Можливо, щось, про що говорило пророцтво дітей лісу.

— А що ж з майбутнім не так? Можливо, ви дарма хвилюєтеся... Моя бабуся, пам'ятаю, весь час бурчала: «Куди котиться світ? Молодь не та, люди не ті, в природі зміни, а от раніше...»

— Ти тут недавно... Років сорок тому, якраз в той час, як я попала сюди — з'явилися гроші... До цього вони також іноді з'являлися, але з Землі, з прийдешніми, тому і не були в ходу. Те, що приносили прийдешні з Землі, перероблялося на прикраси... А от останні сорок років гроші активно завойовують місце в житті степовиків.

— Ну так і що ж тут поганого?

— З'явилися гроші — з'явилося казнокрадство... Не знаю, чи чув ти такий вислів: «Свита робить свого короля». Так от, наскільки я зрозуміла, навколо верховного хана зібралося таке оточення, яке добряче гріє руки біля казни. Молодого правителя цікавить лише гуляння, охота і красиві дівчата. Фортецю його батько почав будувати... Так і стоять стіни з тих пір, як він помер.

— А з чого ж він бере гроші?

— Ясир. А ще простий народ обдирає все більше і більше... — невдоволено сказала Марія Іванівна.

— Важко?

— Важко, — сказала і подивилася в степ. — Раніше краще жилося. Але навіть не це саме страшне...

— А що ж тоді?

— З орками хан перестав дружбу водити. Орки останні десятиліття вже не ті... Але якщо підуть на хана... А фортеця не добудована.

— А чому ви говорите, що орки вже не ті?

— Кажуть люди, хто в Драхмар ясир водив, що не все у них там добре. Податки виросли, орки дуже злі стали і на людей, і на верховного вождя свого. А я ж історик за фахом, хоч і не закінчила навчання...

— При чому тут?..

— Історія, вона часто повторюється... Лише дурень цього не помічає. Коли народ незадоволений владою — вихід один... Війна.

— І хто на кого піде війною?

— Не знаю, не відаю. Але одне точно знаю — війна буде. Все частіше хтось розносить в народ думку, що потрібно боротися за чистоту раси. Що орки — дикуни, урукхаїв — під ніж...

​Ого! І тут чистота раси? Виходить, пророцтво не бреше...

Діти лісу стравлюють народи, а самі стоять осторонь...

— А ще... волхви наші.

— Що?

— З недавніх пір почали гавкати, щоб люди богам в жертву замість м'яса і хліба приносили гроші. Бо гроші тепер і в Праві богам угодні...

— Ну це вже взагалі...

— От і я так думаю. Думаю... а сказати боюся. Бо тепер навіть у степу вуха можуть бути... Вже були випадки, коли один брат іншого здав... Що той богохульні речі вів... Як результат — один брат заволодів землями другого, а той попав на драхмарський базар...

​Все як в пророцтві... Я поглянув на Арт. Вона також слухала уважно.

— Ну то вже не ваші печалі, — сказала Марія Іванівна. — Дивися уважно і запам'ятовуй, намалюю я тобі ось просто тут на землі карту, тієї частини степу, де вам іти доведеться.

​Вона почала малювати на землі ножем.

— Ось тут балочка невелика, джерело в ній. По такій високій траві доведеться вам добре її пошукати. Бо після цього джерела три переходи піших ніде більше джерел не буде... Далі буде річечка, ну як річечка... Весною-то вона річечка, а так... струмок широкий. От тут відпочиньте добре, бо далі вже буде вам не до відпочинку. Далі Дике поле.

— А там що?

— А там закону немає. І наші башибузуки, і полянські ватажники промишляють...

— І скільки потрібно йти, щоб покинути те Дике поле?

​Вона задумалася.

— Якби по весні, то за седмицю пройшли б, а нині, по високій траві...

— Да. По такій траві це буде в два рази довше.

— Отож. Але послухай, яка у них тактика. Весною, коли трава низька, вони просто садовлять людину на курган, і вона наглядає за степом.

— Тут є кургани?

— Є, але небагато. Там, де немає курганів, ставлять, як наші козаки колись, фігури. Це така вежа, з...

— Я знаю, що таке фігура, далі.

— Зараз, коли трава висока, вони патрулюють на конях. Пряма витоптана у високій траві стежка. Якщо збоку з'явилася стежка, дивляться слід — людина пройшла, то ловлять, якщо тур чи косуля, то вже інше... І ні в якому разі не паліть вогнище...

— Дякую, Маріє Іванівно...

— Нехай боги вам допомагають, діти. Дамо вам в дорогу в'яленого м'яса, хліб, сир... Та ще два бурдюки для води.

— Ще раз дякую.

​Арт витягла трофейний ніж і простягнула старій руків'ям вперед.

— Це вам.

​Марія Іванівна, взявши в руки ножа, подивилася на нього...

— Це дорогий подарунок... Занадто дорогий.

— Беріть, ви нам дуже допомогли. Беріть.

​Вона ще раз оглянула ножа і заховала десь під складками одягу.

— Дякую.

​Ми зайшли до юрти і побачили, що наші речі акуратно складені і перев'язані шкіряним шнуром. Поруч були дві торбини з їжею.

— Удачі, і нехай боги вам допомагають, — просльозилася стара і обняла нас по черзі.