Навія

​Розділ чотирнадцятий:

— Сіріє, час збиратися, — почувся голос в голові.

— Не підглядай... Встаємо.

— Дуже мені потрібно за вами підглядати, я всю ніч біля коней був, — пробурчав Бузок.

Голова Арт лежала на моїх грудях. Я глибоко вдихнув повітря. Дивно, і коли вона вчора встигла? Волосся пахло любистком, ромашкою і, здається, чередою. Можливо, помиляюся, адже для череди ще не час...

Погладив її волосся, вона підвела обличчя і поцілувала в шию.

— Доброго ранку, коханий... — її очі посміхалися.

От і сталося те, чого я так боявся, — коханий.

А й нехай...

Хто знає, скільки нам долею назначено...

А так — коханий!

— Доброго ранку, кохана, — я посміхнувся їй.

— Він далеко? Не підглядає? — вона стурбовано озиралася на всі боки.

— Не хвилюйся, твій брат — порядна лю... Душа.

Ми швидко одягалися, наповнили бурдюки водою і стали приторочувати до сідел сумки.

Попереду Дике поле, як і вчора, коней вирішили не гнати. Бузок то зривався вперед, то летів над нами. Ми їхали слід у слід, і я міг милуватися нею, їдучи позаду. А над степом уже піднімалося Ярило, навкруги літали метелики, бабки і джмелі, а пташечки десь там у бур'янах виводили пісень на різні голоси. На небі жодної хмаринки, і вітер у цій високій траві майже не відчувається.

— Бузок, то ми вчора з тобою так і не договорили, вона тебе прогнала. Що ти мені тоді хотів сказати?

— Хотів попередити, що у нашого народу є звичай — жінка сама обирає собі чоловіка. І ота її увага до тебе вчора біля річечки — то лише перші ознаки...

— Ну, вже пізно...

— Знаю, я ж не сліпий.

— Підглядав?

— Іноді... Бо хвилювався за тебе.

— Чому хвилювався?

— Якщо обранець відмовляє, то вона вправі викликати на поєдинок. Поєдинок на її умовах. А я ж іще не знаю, наскільки добре ти володієш шаблею.

Нічого собі у них традиції...

А й дійсно, я ж і сам не відаю, чи володію я шаблею взагалі.

В степу від тепла Ярила, що піднімалося все вище, розносилися запахи різнотрав'я, якісь рослини вже відцвіли, а якісь тільки починали цвісти... Як приємно дихати цим цілющим степовим повітрям.

Бузок до чогось прислухався і швидко полетів вправо від нас, я поклав руку на руків'я шаблі. Через кілька хвилин він повернувся.

— Козулі, голів з дюжину...

— Ну і навіщо вони нам?

Покійна Марія Іванівна попереджала, що в Дикому полі вогнище краще не розпалювати. І дим, і запах по степу далеко видно і чути.

І ми знову продовжили рухатися на північ. Ближче до полудня Бузок піднявся трохи вище і став вдивлятися на схід.

— Щось побачив?

— Здається, побачив... І нас, тобто вас, здається, побачили з кургану.

— Лети вперед і розвідай, скільки їх.

Він полетів.

— Арт, нас помітили.

Вона зупинилася і дочекалася, поки я під'їду ближче.

— Хто такі і скільки їх?

— Ще не знаю, Бузок іще не повернувся.

— Ну то тоді зачекаємо.

Чекати довелося довго, хвилин п'ятнадцять. З'явився він зовсім з іншої сторони.

— Розповідай.

— Башибузуки. Два десятки. Озброєні погано.

— Це добре.

— Не добре... У них там стежка витоптана, і на тому кінці стежки — фігура. Біля неї ще два десятки.

— Далеко?

— Якщо ці подадуть сигнал, то... в них коні.

Прямо як у казці... Я і сорок розбійників.

— Арт, нас помітили башибузуки.

— Багато їх? Двадцять он там, — я показав у напрямку кургану, — і двадцять десь там, — махнув рукою на захід.

— Ну то тоді повертаємо на схід і їдемо туди.

— Втікати?

— Якщо вийде, то втікати. А якщо не втечемо, то просто відтягнути їх подалі від тієї другої групи.

— То, може, дамо їм бій? — запитав у неї.

— Якщо наздоженуть, то дамо бій, а так краще обійти їх.

— Ти що, їх боїшся?

Вона повернула коня праворуч і потихеньку поїхала на схід.

— Арт, чому ти не відповіла?

Вона зупинилася.

— Битися з ними непросто. Забудь про слово «честь» у бою з ними. Тут збираються такі горлорізи, котрим уже немає чого втрачати. Вони не ведуть перемовин, вони просто вбивають, швидко вбивають... Їдемо тихо, якщо нас виявлять, то тоді жени коня, не жалій, а поки економ сили.

Ми їхали на схід, тихо.

Бузок полетів глянути, що там ворог...

Повернувся, полетів поруч.

— Чекають на стежці.

— От і добре, нехай чекають, а ми поки від'їдемо подалі.

Минуло хвилин п'ять, і розбійники втомилися чекати. Вони кинулися в траву шукати нас і майже відразу знайшли наші сліди. Знявся свист, галас, і почалася погоня.

По такій високій траві навіть коневі важко бігти, минуло трохи часу, і коні почали втомлюватися. Щоб ще хоч трохи підтримати сили свого коня, благословив краплиною енергії. Він справді знову почав бігти краще. Потім благословив коня Арт.

— Не варто цього було робити! — прокричала вона, низько схиляючись до шиї кобили.

— Чому? — здивувався я.

— Природа-матінка не дурна. Коли створювала коня, то все прорахувала... Тепер сили у нього з'явилися — серце не витримає... Ще трохи проїдемо, і доведеться приймати бій.

Ми знову вдарили п'ятами по боках коней, і коні збільшили швидкість.

Через деякий час Арт почала стишувати хід своєї кобили.

— Ех, їх би хоч трохи поводити, щоб повільно відійшли від такого бігу. Шкода буде, якщо погубимо коней.

Вона зістрибнула на землю і нешвидко бігла поруч, притримуючи кобилу за вуздечку. Я також зістрибнув і бігом вів свого коня.

— Вони вже недалеко, — сказав Бузок, вдивляючись у степ позаду нас.

— Скоро наздоженуть, — сказав я Арт.

Вона відпустила кобилу, хлопнула долонею по спині, і та побігла далі, але вже без вершниці.

Я відпустив свого коня. Ми стояли плече до плеча і чекали, коли з'явиться ворог.

— Ти тільки не дай їм мене захопити в полон... Краще сам вбий, — вона поглянула на мене.

Ого! А чому це у неї така невпевненість у нашій перемозі?

​Очікували, що нападуть звідти, звідки ми приїхали...

А вони полізли звідусюди.

Спочатку полетіли стріли.

Арт зупинила їх щитом.

А потім вона ледь встигла ставити щит, захищаючи мене і себе.

Ні про яку атаку навіть не було мови.

Вона лише захищала нас.

Я атакував.

Ну як... атакував...

Просто тягнув з них енергію, але не з усіх сторін відразу, а лише направлено.

Боявся забрати енергію з щита, боявся випадково забрати енергію з Арт...

А вони лізли з усіх сторін...

І їх було явно більше двох десятків, мабуть, ту другу групу дочекалися...

А потім в плече Арт зі спини прилетіла стріла...

Щит зник, і мені по голові прилетіла коняча щелепа на довгому шкіряному ремені...

І я занурився в темряву...

— Ну що, герою, як себе почуваєш? — вона сиділа в кріслі з чорної шкіри, такому великому, що в ньому вона здавалася маленькою.

Я піднявся з мармурової підлоги на ноги.

— Це твій палац? Виходить, мене вбито і я тепер буду в твоєму царстві?

Вона посміхнулася і підійшла до мене.

— Тобі ще рано.

— Тобто живий... А чому ж тоді я тут?

— Тіло твоє там, у степу. Серце б'ється — виходить, що живий. А тут ти...

Мені доручили з тобою поговорити серйозно.

— От ти мені скажи, чому ти користувався до цього часу лише моїм подарунком? Адже тобі подарували частинку себе й інші!

Ти міг повбивати розбійників блискавицею, ти міг відбитися шаблями...

Ні, ти вибрав лише мої навички і ледь не загинув сам, і супутницю свою ледь не погубив.

При згадці про Арт серце забилося частіше.

— Вона жива? Що з нею?

— Рана несерйозна, накладеш руки — вилікуєш. За дитя також не хвилюйся, з ним усе буде добре.

— Дитя? Яке дитя?

— Така у них природа: якщо ельфійка знаходить собі обранця і він не відмовив, то дитя буде обов'язково.

— Але ж ми тільки одну ніч були разом...

— Вона ще сама не знає про це, але боги вирішили, що так треба.

— До речі, хочеш підкажу, як знайти нове тіло для її брата?

— А що, так можна?

— В тобі нині сили більше, ніж у будь-кому з нас. Тобі це під силу.

— То що потрібно зробити?

— Якщо знайдеться тіло, яке йому сподобається, і тіло це буде помирати... То коли я прийду до нього і заберу душу, в ту ж мить нехай забереться в тіло, а ти зробиш прив'язку...

Є два але!

— Які?

— Енергії піде багато, як у прірву. І... Ось тут найголовніше.

— Що?

— Якщо попередній власник помер від рани чи хвороби, то ти повинен вилікувати його за короткий проміжок часу, а інакше доведеться знову і знову вливати в нього енергію. А навіть ти не бездонний, навіть і твій резерв може закінчитися. І якщо ти не зможеш його вилікувати — він помре... І вже хотітиме він іти зі мною чи ні — піде. Двічі не вмирають... зазвичай.

— Зрозумів.

Вона підійшла ще ближче і поклала руку мені на плече.

— Ми дуже розраховуємо на твою допомогу.

— Я розумію... То мені знову доведеться тікати з полону?

Вона посміхнулася.

— Ми подбали про це, — і провела долонею по моїй щоці.

Її долоня чомусь видалася жорсткою, мов наждачний папір...

В ту ж мить в очах потемніло, але я відчував, що вона продовжувала гладити мене жорсткою долонею по щоках, по носі, по підборіддю.

Я відкрив очі...

— Мурчику? А ти звідки взявся у степу?