Розділ чотирнадцятий:
Розділ чотирнадцятий:
— Сіріє, час збиратися, — почувся голос в голові.
— Не підглядай... Встаємо.
— Дуже мені потрібно за вами підглядати, я всю ніч біля коней був, — пробурчав Бузок.
Голова Арт лежала на моїх грудях. Я глибоко вдихнув повітря. Дивно, і коли вона вчора встигла? Волосся пахло любистком, ромашкою і, здається, чередою. Можливо, помиляюся, адже для череди ще не час...
Погладив її волосся, вона підвела обличчя і поцілувала в шию.
— Доброго ранку, коханий... — її очі посміхалися.
От і сталося те, чого я так боявся, — коханий.
А й нехай...
Хто знає, скільки нам долею назначено...
А так — коханий!
— Доброго ранку, кохана, — я посміхнувся їй.
— Він далеко? Не підглядає? — вона стурбовано озиралася на всі боки.
— Не хвилюйся, твій брат — порядна лю... Душа.
Ми швидко одягалися, наповнили бурдюки водою і стали приторочувати до сідел сумки.
Попереду Дике поле, як і вчора, коней вирішили не гнати. Бузок то зривався вперед, то летів над нами. Ми їхали слід у слід, і я міг милуватися нею, їдучи позаду. А над степом уже піднімалося Ярило, навкруги літали метелики, бабки і джмелі, а пташечки десь там у бур'янах виводили пісень на різні голоси. На небі жодної хмаринки, і вітер у цій високій траві майже не відчувається.
— Бузок, то ми вчора з тобою так і не договорили, вона тебе прогнала. Що ти мені тоді хотів сказати?
— Хотів попередити, що у нашого народу є звичай — жінка сама обирає собі чоловіка. І ота її увага до тебе вчора біля річечки — то лише перші ознаки...
— Ну, вже пізно...
— Знаю, я ж не сліпий.
— Підглядав?
— Іноді... Бо хвилювався за тебе.
— Чому хвилювався?
— Якщо обранець відмовляє, то вона вправі викликати на поєдинок. Поєдинок на її умовах. А я ж іще не знаю, наскільки добре ти володієш шаблею.
Нічого собі у них традиції...
А й дійсно, я ж і сам не відаю, чи володію я шаблею взагалі.
В степу від тепла Ярила, що піднімалося все вище, розносилися запахи різнотрав'я, якісь рослини вже відцвіли, а якісь тільки починали цвісти... Як приємно дихати цим цілющим степовим повітрям.
Бузок до чогось прислухався і швидко полетів вправо від нас, я поклав руку на руків'я шаблі. Через кілька хвилин він повернувся.
— Козулі, голів з дюжину...
— Ну і навіщо вони нам?
Покійна Марія Іванівна попереджала, що в Дикому полі вогнище краще не розпалювати. І дим, і запах по степу далеко видно і чути.
І ми знову продовжили рухатися на північ. Ближче до полудня Бузок піднявся трохи вище і став вдивлятися на схід.
— Щось побачив?
— Здається, побачив... І нас, тобто вас, здається, побачили з кургану.
— Лети вперед і розвідай, скільки їх.
Він полетів.
— Арт, нас помітили.
Вона зупинилася і дочекалася, поки я під'їду ближче.
— Хто такі і скільки їх?
— Ще не знаю, Бузок іще не повернувся.
— Ну то тоді зачекаємо.
Чекати довелося довго, хвилин п'ятнадцять. З'явився він зовсім з іншої сторони.
— Розповідай.
— Башибузуки. Два десятки. Озброєні погано.
— Це добре.
— Не добре... У них там стежка витоптана, і на тому кінці стежки — фігура. Біля неї ще два десятки.
— Далеко?
— Якщо ці подадуть сигнал, то... в них коні.
Прямо як у казці... Я і сорок розбійників.
— Арт, нас помітили башибузуки.
— Багато їх? Двадцять он там, — я показав у напрямку кургану, — і двадцять десь там, — махнув рукою на захід.
— Ну то тоді повертаємо на схід і їдемо туди.
— Втікати?
— Якщо вийде, то втікати. А якщо не втечемо, то просто відтягнути їх подалі від тієї другої групи.
— То, може, дамо їм бій? — запитав у неї.
— Якщо наздоженуть, то дамо бій, а так краще обійти їх.
— Ти що, їх боїшся?
Вона повернула коня праворуч і потихеньку поїхала на схід.
— Арт, чому ти не відповіла?
Вона зупинилася.
— Битися з ними непросто. Забудь про слово «честь» у бою з ними. Тут збираються такі горлорізи, котрим уже немає чого втрачати. Вони не ведуть перемовин, вони просто вбивають, швидко вбивають... Їдемо тихо, якщо нас виявлять, то тоді жени коня, не жалій, а поки економ сили.
Ми їхали на схід, тихо.
Бузок полетів глянути, що там ворог...
Повернувся, полетів поруч.
— Чекають на стежці.
— От і добре, нехай чекають, а ми поки від'їдемо подалі.
Минуло хвилин п'ять, і розбійники втомилися чекати. Вони кинулися в траву шукати нас і майже відразу знайшли наші сліди. Знявся свист, галас, і почалася погоня.
По такій високій траві навіть коневі важко бігти, минуло трохи часу, і коні почали втомлюватися. Щоб ще хоч трохи підтримати сили свого коня, благословив краплиною енергії. Він справді знову почав бігти краще. Потім благословив коня Арт.
— Не варто цього було робити! — прокричала вона, низько схиляючись до шиї кобили.
— Чому? — здивувався я.
— Природа-матінка не дурна. Коли створювала коня, то все прорахувала... Тепер сили у нього з'явилися — серце не витримає... Ще трохи проїдемо, і доведеться приймати бій.
Ми знову вдарили п'ятами по боках коней, і коні збільшили швидкість.
Через деякий час Арт почала стишувати хід своєї кобили.
— Ех, їх би хоч трохи поводити, щоб повільно відійшли від такого бігу. Шкода буде, якщо погубимо коней.
Вона зістрибнула на землю і нешвидко бігла поруч, притримуючи кобилу за вуздечку. Я також зістрибнув і бігом вів свого коня.
— Вони вже недалеко, — сказав Бузок, вдивляючись у степ позаду нас.
— Скоро наздоженуть, — сказав я Арт.
Вона відпустила кобилу, хлопнула долонею по спині, і та побігла далі, але вже без вершниці.
Я відпустив свого коня. Ми стояли плече до плеча і чекали, коли з'явиться ворог.
— Ти тільки не дай їм мене захопити в полон... Краще сам вбий, — вона поглянула на мене.
Ого! А чому це у неї така невпевненість у нашій перемозі?
Очікували, що нападуть звідти, звідки ми приїхали...
А вони полізли звідусюди.
Спочатку полетіли стріли.
Арт зупинила їх щитом.
А потім вона ледь встигла ставити щит, захищаючи мене і себе.
Ні про яку атаку навіть не було мови.
Вона лише захищала нас.
Я атакував.
Ну як... атакував...
Просто тягнув з них енергію, але не з усіх сторін відразу, а лише направлено.
Боявся забрати енергію з щита, боявся випадково забрати енергію з Арт...
А вони лізли з усіх сторін...
І їх було явно більше двох десятків, мабуть, ту другу групу дочекалися...
А потім в плече Арт зі спини прилетіла стріла...
Щит зник, і мені по голові прилетіла коняча щелепа на довгому шкіряному ремені...
І я занурився в темряву...
— Ну що, герою, як себе почуваєш? — вона сиділа в кріслі з чорної шкіри, такому великому, що в ньому вона здавалася маленькою.
Я піднявся з мармурової підлоги на ноги.
— Це твій палац? Виходить, мене вбито і я тепер буду в твоєму царстві?
Вона посміхнулася і підійшла до мене.
— Тобі ще рано.
— Тобто живий... А чому ж тоді я тут?
— Тіло твоє там, у степу. Серце б'ється — виходить, що живий. А тут ти...
Мені доручили з тобою поговорити серйозно.
— От ти мені скажи, чому ти користувався до цього часу лише моїм подарунком? Адже тобі подарували частинку себе й інші!
Ти міг повбивати розбійників блискавицею, ти міг відбитися шаблями...
Ні, ти вибрав лише мої навички і ледь не загинув сам, і супутницю свою ледь не погубив.
При згадці про Арт серце забилося частіше.
— Вона жива? Що з нею?
— Рана несерйозна, накладеш руки — вилікуєш. За дитя також не хвилюйся, з ним усе буде добре.
— Дитя? Яке дитя?
— Така у них природа: якщо ельфійка знаходить собі обранця і він не відмовив, то дитя буде обов'язково.
— Але ж ми тільки одну ніч були разом...
— Вона ще сама не знає про це, але боги вирішили, що так треба.
— До речі, хочеш підкажу, як знайти нове тіло для її брата?
— А що, так можна?
— В тобі нині сили більше, ніж у будь-кому з нас. Тобі це під силу.
— То що потрібно зробити?
— Якщо знайдеться тіло, яке йому сподобається, і тіло це буде помирати... То коли я прийду до нього і заберу душу, в ту ж мить нехай забереться в тіло, а ти зробиш прив'язку...
Є два але!
— Які?
— Енергії піде багато, як у прірву. І... Ось тут найголовніше.
— Що?
— Якщо попередній власник помер від рани чи хвороби, то ти повинен вилікувати його за короткий проміжок часу, а інакше доведеться знову і знову вливати в нього енергію. А навіть ти не бездонний, навіть і твій резерв може закінчитися. І якщо ти не зможеш його вилікувати — він помре... І вже хотітиме він іти зі мною чи ні — піде. Двічі не вмирають... зазвичай.
— Зрозумів.
Вона підійшла ще ближче і поклала руку мені на плече.
— Ми дуже розраховуємо на твою допомогу.
— Я розумію... То мені знову доведеться тікати з полону?
Вона посміхнулася.
— Ми подбали про це, — і провела долонею по моїй щоці.
Її долоня чомусь видалася жорсткою, мов наждачний папір...
В ту ж мить в очах потемніло, але я відчував, що вона продовжувала гладити мене жорсткою долонею по щоках, по носі, по підборіддю.
Я відкрив очі...
— Мурчику? А ти звідки взявся у степу?
Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.
Вподобати!