Навія

​Розділ перший

​— Прокидайся, хлопче, — хтось смикав мене за плече, — прокидайся, бо знову канчуків всиплять.

​Канчуків? Спина і плечі справді пекли, немов хтось по них добряче пройшовся лозиною... Лозиною, а не канчуками... Чомусь завжди думав, що коли канчуками б’ють, то шкіра перетвориться на суцільну рану. А тут лише трохи пече.

​Я відкрив очі. Де я? Хто я? Навколо ранковий туман, а з туману виринає степ. На обрії починає світитися горизонт... Дивне небо... Темно-бузкове... На голій землі, на траві — люди, зв'язані попарно за ногу і за руку. Ліва нога до правої сусідської ноги, і так само руки. То хто я? Бранець? Арештант? Хто всі ці люди? Віддалік на багатті вариться щось у котлі. Пахне смачно. Біля котлів кашеварять люди... А може, і не люди, якісь вони занадто великі... А може, то я малий?

​Оглянув себе. Босі ноги, в грязюці, але це ноги не дитячі. Підліток, можливо, молодий чоловік... Руки... Ні, скоріше молодий чоловік, м'язи... Таких у мене навіть в молодості не було...

​Стоп!

​Якій молодості?

​Я ось він, сиджу на траві, прив'язаний шкіряним ремінням до якогось... козака?

​У мого сусіда на бритій голові — довгий оселедець і вуса... Козак, як є козак...

​— Тут що, кіно знімають?

— Га? Ти про що?

​Придивився до нього: на руці, що прив'язана до моєї, і на щоці — кривава рана. Схоже, дійсно били... Канчуками?

​— Де ми?

— Е, хлопче, дивлюся, зовсім тобі степовики памороки відбили... Нічого не пам'ятаєш?

​Я похитав головою: ні...

​— Воно й не дивно, я взагалі думав, що ти до ранку коні двинеш... А ти диви — вижив...

— То де ми?

— Звісно де. В степу.

— А чому ми зв'язані так?

​Козак із сумом поглянув на мене...

​— Попалися ми степовикам в ясир...

​Ясир? Степовики... Середньовіччя?

​— А рік зараз який?

— Ех, хлопче, добре тобі перепало, і мені біля тебе, коли ти вже навіть рік забув. П'ять тисяч сімсот сорок восьмий.

​Якщо він думав, що щось прояснив, то ні разу він не вгадав...

​— А куди нас ведуть?

— Та звісно куди — на Драхмарський базар.

​Навіть не чув такої назви...

​— А там що?

— Дорога в один кінець... — із сумом у голосі сказав козак і похнюпився. — Найбільший базар рабів. Три шляхи там на нас чекають...

— Які?

​Козак зажурився.

​— Один одного гірші.

— Розкажіть.

— Перший шлях — найкращий. Орки куплять тих, хто добре володіє зброєю. Бої на арені. Смерть швидка, але легка.

​Гладіатори, подумалося мені.

​— А другий?

— Якщо не вмієш битися, але маєш силу — галери. Проживеш літо, може, навіть два. А там, коли весла виссуть із тебе всі сили, кинуть за борт на корм рибам...

— А третій?

— Третій — найстрашніший. Гноми куплять, і ніколи не побачиш ти більше неба, не побачиш, як Ярило встає з-за горизонту і котиться над Навією.

— Навією?

​Він здивовано поглянув на мене.

​— І цього не пам'ятаєш? Добряче ж тобі перепало... Навія — земля наша. Предки наші так її нарекли. Ті, хто першими сюди прийшов...

​А потім очі його стали великими, і він здивовано обдивився мене.

​— Чуєш? А може, ти теж?

— Що?

— Прийшов? — сказав він пошепки...

​Я задумався. Звичайно, я прийшов... Я — то я, але тіло мені дісталося явно місцеве. Козак неправильно зрозумів мою затримку з відповіддю.

​— Та що я питаю... Тобі ж таких всипали, що ти взагалі нічого не пам'ятаєш.

​А тим часом поміж бранцями почали ходити кілька степовиків і піднімати на ноги полонених. Нас пошикували в колону і погнали в сторону казана. Очікував, що будуть давати кашу... Ага... Всім дали по кухлю води і смужці в'яленого м'яса. Оце і все?

​— Оце і все, — сказав козак, — наступний отримаємо ввечері.

​Я гидливо дивився на ту смужку задубілого сухого м'яса.

​— За щоку запхни та й смокчи собі, — підказав козак.

​Сонце, а можливо, правильно говорити Ярило — так його назвав козак — почало підніматися над горизонтом. Небо спочатку було помаранчеве, потім з’явився зеленкуватий відтінок і врешті стало бузковим. Приноровитися йти з прив'язаною до товариша по нещастю ногою було нелегко, тому йшла колона не дуже швидко.

​— Тебе як звуть? — запитав козак.

Я задумався.

— Не пам'ятаєш?

— Творимиром.

— Добре ім'я, — сказав козак, — мене Богданом кличуть.

​І тільки тут я звернув увагу, що вуха у нього трохи більші і трохи загострені... Він помітив мій погляд.

​— Що так дивишся? — засопів розсерджено. — Є в мені якась частина сучої крові... Прабабця моя согрішила...

— Вибач.

— Та що там...

— А не можеш мені розповісти, що це за кров така... суча?

​Він навіть із кроку збився, і я ледь не впав.

​— Я й забув, що тобі пам'ять відбили... Мабуть, і в тебе хтось із предків із кимось согрішив, коли ти після таких побоїв живим лишився...

— То що про кров?

— А що там розповідати... Он поглянь на отого велетня, — він показав підборіддям у бік одного з охоронців, що йшов неподалік.

​Степовик був близько двох метрів зросту, кремезний, широкоплечий. Руки мали такі м'язи, немов він цілими днями займався в залі та ще й підгодовувався стероїдами...

Дивні думки...

Не тутешні.

​— Це урук-хай. Степовики якшаються з орками. Що ті степовики, що ті... Коли хто з орків побавиться зі степнячкою і та понесе — то родиться урук-хай. Вої сильні, але розумово обділені...

​Я придивився до охоронця. Шкіра його мала якийсь неприродний колір — жовтаво-зеленкуватий. А коли він повернувся до нас обличчям, я відсахнувся. На пласкому чолі десь глибоко сховані маленькі, злі, розкосі очі, плаский великий ніс. А саме бридке — з-під нижньої губи догори стирчали два невеликих жовтих ікла...

​— А чому в тебе шкіра не така, як у нього, і ікла не стирчать?

— Ну ти... невіглас. В ньому кров орка і людини. А в мене — людська і суча...

— Не зрозумів.

— В лісах живуть сучі діти. От з одним із них і зляглася моя прабабця.

— А як вони виглядають, ті сучі діти?

​Богдан витер із лоба піт, Ярило вже почало припікати.

​— Росту нашого, іноді трохи нижчі. Волосся носять довге, що жінки, що чоловіки. Очі великі — зелені, сірі, блакитні. Всі як один — стрункі, ніколи не бачив серед них товстунів. Хоча... — він задумався, — за свої п’ятдесят літ бачив я їх, мабуть, разів сім.

​Я поглянув на Богдана: виглядав він років на двадцять п’ять — тридцять.

​— Що ти так на мене дивишся?

— Ти сказав, що тобі п’ятдесят?

— Ну так, п’ятдесят було в травені... — він знову здивовано дивився на мене.

— Не виглядаєш ти...

— Так я ж тобі кажу, що в мені є частина їхньої крові, от тому і виглядаю молодше. Я знову забув, що в тебе пам'ять , того... Вони живуть, кажуть люди, по вісімсот літ... Може, й брехня... Але матері моїй вже сто, а виглядає, немов літ сорок–п’ятдесят.

— А чому ви звете їх так — сучі діти?

— Не бачив ти їх, — зітхнув він важко. — Вуха в них гострі і великі, немов у собаки чи вовка... Обличчя... — він задумався. — Уяви собі дуже гарну молодичку. Стан тонкий, перса красиві, струнку... І до цього всього приліпи обличчя підлітка...

— Тобто?

— В тридцять у них обличчя десятилітньої дитини, в сімдесят — як у п’ятнадцятилітньої юнки. Лише після ста п’ятидесяти — обличчя двадцятирічної красуні. При цьому тіло як було гарним, так і лишилося...

— Ельфи?

— Останнім часом і так стали їх називати. Хтось із прийдешніх приніс цю назву...

— А чому ж ви їх звете сучі діти? Я так і не зрозумів...

— Легенда є така... Говорять, що вони в Навії такі ж прийдешні, як і ми. Так от, легенда говорить, що перший прийдешній з їхнього племені довго блукав цими землями і нікого не зустрів. І сталося одного разу, що злігся він із вовчицею, а та народила йому п'ятеро дітей... Тому і звуть їх — сучі діти... А ще вони дійсно як вовки — злі і не люблять пускати чужинців до своїх лісів. А ще, я думаю, тому вони такі жорстокі, що лиця в них дитячі. Адже лише діти іноді бувають бездумно жорстокі без причини...

— Богдане, а чому ці землі зовуть Навія?

— Тю на тебе... То ти і цього не пам'ятаєш? Лихо з тобою... Та добре, розповім і про це...

​Я йшов, стараючись не збивати крок, і дивився під ноги. Дивно: планета чужа, а трави майже всі знайомі... Ось родовик, он кислиця, а он там в стороні, здається, астрагал...

​— Першими з людей сюди попали половці. На їхню землю прийшов ворог, сильний ворог. Деякі роди згуртувалися і вирішили дати відсіч... Що з ними сталося — ніхто не знає. Бо ті роди, що вирішили втекти від навали зі своїм скарбом, жінками і дітьми, однієї ночі посеред степу попали в туман. І лише вранці побачили, що небо тут не таке. А так степ як степ... Лише з часом зрозуміли, що то вже не їхня рідна земля... А потім були волхви полянські... Кажуть, що в тому світі, звідки прийшли наші предки, було місто — Київ звався. І князь місцевий вирішив відмовитися від рідних богів, а приніс у свої землі чужинську віру... Волхвів і людей, хто противився, на живіт карав... Хто зумів втекти від безжального князя, випадково чи ні — сюди потрапили... Об’єдналися поляни з половцями, а волхви сказали, що той світ, де раніше вони жили, звався Яв. Тому цей назвали вони Нав, от від того і пішло воно — Навія.

— Чуєш, Богдане, а степовики і орки звідки?

— Спочатку з’явилися орки, літ сімсот назад. Кажуть, так само, як і половці, від когось втікали... Небагато їх було спочатку, але вої сильні, вмілі і безжальні. Степовики регулярно приходили: то ватага якась в тумані заблукає і з Яви до нас попаде, то одного разу їх кільканадцять сотень прийшло. Клопоту з ними багато...

— А ще хто приходив?

— Пізніше бувало, то степовики забредуть, то наші — козаками себе звали. Хвацькі вої, але богів наших не признавали спочатку — Свята Покрова у них була... Сильна богиня, але з часом їхні діти вже і до наших богів звертатися за допомогою стали.

— Цікаво. А ще хтось приходив?

— Та гомонять люди, що регулярно приходять до нас, але не всі виживають...

— Чому ж?

— Дехто здуру в ліс поткнеться, а там — сучі діти... Пам'ятаю, розповідав один купець, що знайшов в степу чоловіка майже присмерті. Випадково знайшов, одяг на ньому був із такої тканини, чудно розмальованої — всілякі кольори там переплелися: і зелений, і чорний, і буланий, і якісь ще, що і назви їх я не знаю. Отак би і пройшли поруч, та й не помітили його, але собака вчув. Підібрали, але вже не на життя йому йшло. Морена вже поруч біля нього була...

​При згадці її імені я чомусь здригнувся...

​— Так і що з тим воїном?

— До вечора ще живим був, а вночі вона по нього прийшла.

— Щось випитали в нього?

— Говорив наче і по-нашому, але якось трохи дивно.

— І що сказав?

— Сказав, що війна у них там велика...

— А з ким?

— Говорив, що з орками...

— То це там його?

— Ні, Творимире, він до лісу пішов, а там вони...

— А зброї в нього не було?

— Ніж був, говорять, добрий ніж із хорошого металу. Ще труба залізна була з хитро прилаштованим деревом до неї. Він говорив, що тією трубою трьох сучих дітей умертвив — бреше, мабуть... Але в сучих дітей маг був, то щось в тій трубі розірвалося — пальці на лівій руці йому повідривало...

— То тут і маги є?

— От тобі й маєш! То ти і такого не пам'ятаєш? Ну та про воя того... Не відаю, чи такий то він сильний воїн був, чи, може, брехун... Але говорив той купець, що дуже той боявся пташечок. Все в небо дивився і прислухався. Дивак-чоловік — пташечок боявся...

— А ще хто приходив?

— Та різні бували прихожани. То одного разу казали діди, що прийшли якісь вої на конях, всі в залізо одягнені, з крилами за спиною. Ох і добре билися, кажуть... Степовики з ними зчепилися, то знатна січа була...

— Всіх поклали?

— Всіх, але і вони десятків зо п'ять степовиків положили. Якби не урук-хаї, то, може, і більше посікли б. А ще було, що степовики з сучими дітьми звелися битися. Прийдешні приїхали на залізній підводі, що сама, без коней рухалася. Степовики її помітили — і за нею, ті до лісу. Полонили степовики прийдешніх — дві жінки молоді і два чоловіка там було. А з лісу за ними наглядали вже, бо повозка та майже біля лісу спинилася. Хотіли степовики волочити її до себе в стан. Але сучі діти почали по них із лісу стріли метати.

— І чим все скінчилося?

— Не хотіли степовики втрачати таку купу металу, але нашпигували їх стрілами з лісу добряче, то і мусили відступитися...

— Слухай, Богдане, а ти не думав про втечу?

— Не ятри душу, Творимире. Куди ти втечеш? Поглянь — степ кругом.

​Я подивився навколо. Степ. Лише на обрії зліва темніла смужка. Ліс?

​— Поглянь наліво. Ліс?

— Звісно ліс. Ще два переходи буде ліс по ліву руку. А потім дві седмиці лише степ, до самого Драхмару.

— Чуєш, то може до лісу?

— До лап сучих дітей?

— А хоч би й так. Ти ж сам говорив, що краще швидка смерть, аніж...

— Та воно то так, але...

— Що?

​Він озирнувся навколо.

​— У них десятків зо п'ять коней, від них не втечеш... Урук-хаї бігають швидше — не втечеш. А саме головне — ми пов'язані. Сиром’ятну шкіру не порвеш так легко... А пов'язані ми далеко не пробіжимо.

— А якщо вночі? Вночі коней по степу не поженуть — коні ноги можуть поламати на байбакових норах...

— До лісу верст п'ятнадцять... Пов'язані ми далеко за ніч дійдемо?

— А якщо я зможу порвати пута?

— Ти?

— То що тоді?

​Він махнув вільною рукою і мовчки продовжував іти.

Ярило вже починає свій шлях до горизонту, ноги болять, хочеться пити, в роті так гидко від пилу, що піднімають кілька сотень ніг тих полонених, які йдуть попереду. Навіть важко уявити, як можуть дихати ті, що йдуть позаду.

— Недовго залишилося... — пробурмотів собі під ніс Богдан.

— Що ти сказав?

— Говорю, недовго лишилося, он за тим пагорбом буде Сліпа балка — то там ми і заночуємо.

— З чого так вирішив?

— Не тільки ми пити хочемо... Коні теж хочуть, та і степняки хоч і пили з бурдюків, то вона вже тепла. А в Сліпій джерело б'є, а внизу копаночка невелика — завжди там коней напувають. До найближчого після Сліпої джерела пішки майже один перехід.

В цей день я вперше побачив її в Навії.

Один бідолаха потрапив ногою в чиюсь нору і підвернув її. Він відразу упав і потягнув за собою іншого бранця. Колона зупинилася. До них підбіг степовик, оглянув ногу і покликав якогось молодого степовика. У молодого не було при собі ні ятагана, ні лука, а був лише бубон і здорова, загнута на кінці в бублик палиця.

— Шаман, — сказав тихо Богдан.

Шаман оглянув ногу бранця і похитав головою до іншого степняка.

— Відмучився, — знову почув я шепіт Богдана.

Старий степняк витягнув здоровецького ножа з-за пояса і розрізав пута на нозі і руці бранця, що не міг підвестися. Другий бранець злякано скочив на ноги і зайняв місце в колоні. І тут я побачив її. Звідки вона з'явилася, я не помітив, а побачив, як вона підійшла до бранця, що лежав на землі. Він переляканими очима дивився на степняка з ножем, а той посміхався, нахиляючись над ним. Вона стояла поруч, а потім, коли ніж перерізав шию під вухом у бранця, я побачив, як через кілька секунд над убитим піднялося щось... Воно було майже прозоре і чимось схоже на покійного. Душа?

Вона взяла його за руку і провела геть. Він зупинився за кілька кроків і озирнувся на тіло, яке щойно покинув. Вона також зупинилася і озирнулася. Вона мене впізнала, посміхнулася, ствердно похитала головою і повела його далі. А я відчув, як по плечах щось боляче вдарило, ніби обпекло.

— Ноги переставляй, не стій, бо будеш наступним.

Степняк говорив по-своєму, але я його чомусь розумів.

Врешті колона перевалила через гребінь пагорба, і внизу я побачив неглибоку балку, на дні якої виблискувала серед осоки вода.

В повітрі засвистіли нагайки, всім довелося сісти на землю. Кілька степовиків залишилися нас охороняти. Хто мав коней, почали їх розпрягати. Коні, відчувши воду, рвалися до неї, степовики голосно сміялися.

Коли степовики напилися води, дозволили пити нам. Кілька сотень людей пили і вмивалися з тієї копаночки... Вода вмить стала каламутною, але на це ніхто не звертав уваги, всі пили і вмивалися... Потім нам дали по смужці в’яленого м'яса. Стало темніти. Охорона була майже ніякою. З чотирьох сторін по одному охоронцеві. Молодих і красивих дівчат всю дорогу везли на конях. Їх тримали окремо і охороняли сильніше. Через юрбу стали пробиратися з десяток кочівників з нагайками в руках. Вони відбирали жінок не таких молодих і гарних, як ті, що везли на конях. Жінки плакали, пручалися, дехто навіть отримав кілька ударів нагайкою...

— Куди їх? — запитав.

— Вчора ти за одну заступився, то тебе так відходили нагайками, що ти пів ночі без свідомості був...

— То куди їх?

— А то не зрозумів... — пробурчав Богдан. — На потіху собі відбирають... Ті, за кого гарні гроші можна взяти, — он під охороною. Їх на конях везуть. А цих їм не шкода...

Я заскрипів зубами: «Суки».

Стемніло.

Від табору, де стояли степовики, чулися жіночі зойки і плач, і регіт кочівників.

— Богдане, то ти зі мною?

— З путами далеко не втечеш...

Я намацав шкіряний шнур, що був між моєю рукою і його.

Товстий, пом’яв його між пальцями. Дивно: м'який і мнеться, мов глина... Пом’яв ще і відчув, що шнур стає тоншим... Пом’яв знову і, коли він став зовсім тонким, — смикнув.

— Як? — здивовано запитав Богдан, дивлячись на звільнену руку.

— Тихо, — прошепотів я.

Далі повторив таку ж процедуру з путами, що з'єднували ноги.

— Куди повзти, Богдане?

— Повзи за мною, — прошепотів він і поповз у темряву степу...