Навія

​Пролог

​Червнева спека в яру стояла така густа, що її, здавалося, можна було пити, як теплий липовий чай. Повітря тремтіло, витискаючи з трав солодкі, терпкі аромати. Я йшов повільно, насолоджуючись кожним кроком. Для сусідів по дачі я був просто Олександром, але десь глибоко всередині, там, де жили прадавні замовляння, я знав своє справжнє ім’я — Творимир. Ім'я, яке колись мені дав мій дід, коли виповнилося мені сім років. Пам'ятаю, як я, малий, здивовано запитав:

— Діду, а навіщо мені ще одне ім'я?

— Це твоє родове ім'я, воно не для загалу... Для обрядів, для молитви...

— А чому ж ви, дідусю, його мені так пізно даєте?

— Це не пізно... Ім'я твоє відразу говорить про твій характер. От мав би ти трохи твердіший характер та хотів би всіма командувати, то і дав би я тобі ім'я — Владислав. А ти спокійний, хоч і малий, а розсудливий, от і...

​Я знову посміхнувся, пригадуючи ті далекі роки...

​У моїй полотняній сумці вже приємно важчали пучки материнки та звіробою. Я нахилився за чебрецем, і саме в цей момент небо раптом хитнулося. Сонце з лагідного світила перетворилося на розпечене клеймо, що випалювало мені потилицю.

​Спершу я почув звук — частий, глухий, наче хтось за стіною бив у великий бубон. Моє серце, яке я роками заспокоював настоями та травами, раптом зірвалося в шалений галоп. Тахікардія. Груди здавило невидимим залізним обручем, горло стиснув сухий, гарячий спазм, а в скронях почало гупати так, що кожен удар відлунював болем в очах.

​Я осів на землю, пальці мимоволі вчепилися в траву. Я чекав на запах чебрецю, але натомість відчув раптовий, нетутешній холод. Спекотний червень вицвів, перетворюючись на довгий, темний тунель. Сюрчання коників і шелест листя злилися в один монотонний гул, а попереду спалахнуло сліпуче світло.

​Я зробив вдих — і біль зник...

​А я вже чомусь не лежав, а стояв на широкій стежці. Навколо цвіли трави, яких я ніколи не зустрічав у своєму яру, а вдалині виднілася висока стіна і брама. Перед ними дорога розходилася: наліво — широка, натоптана тисячами ніг, а направо — ледь помітна в густій зелені стежечка.

​Біля воріт мене зустріли двоє в білому.

— Де я? — мій голос здивував мене самого своєю чіткістю.

— Ти біля воріт Раю, — відповів один із них, чиє обличчя випромінювало неймовірний спокій.

— А ви хто?

— Ми тут працюємо. Я — Павло, а він — Петро.

— Я так розумію, що помер… То мені тепер куди?

— Перед тобою ворота Раю, — Петро кивнув на величну споруду, — але тобі не сюди. Он та натоптана широка стежка — то до Пекла.

​Я здригнувся. Пекло… Невже все було марно?

— Але тобі й не туди, — м’яко додав Павло, вказуючи на ту саму ледь помітну стежку. — Твоя дорога — ось ця.

​І я пішов. Невдовзі стежка привела мене до берега бурхливої річки. Вода в ній кипіла, як розплавлене срібло, а через потік вела вузька, хистка дерев’яна кладка. На тому березі стояв туман — білий і густий, наче кисіль.

​Я довго не наважувався ступити на те дерево. Якесь внутрішнє чуття підказувало: впасти у воду не можна, бо тоді вже дійсно буде кінець. Врешті, я зробив перший крок. Кладка прогиналася, скрипіла, вода обдавала ноги крижаними бризками, але я втримався.

​Коли я ступив на той берег, з туману мені назустріч вийшла жінка. Вона була неймовірно красивою — років двадцяти, у білій лляній сукні, з довгим чорним волоссям і очима, темними, як лісова ніч. Вона взяла мене за руку, і я відчув дивний спокій.

— Чому так довго? — запитала вона з легкою докорою. — Я вже втомилася чекати, думала, ти так і не зважишся йти.

— Де я?

— Ти перейшов через Калиновий міст…

— А ти хто?

— Не впізнав? Я — Морена.

​Я занімів. Вона виглядала зовсім не так, як про неї писали в книжках.

— Куди ми йдемо? — запитав я, коли ми рушили далі.

— Тебе не пустили до Раю, і до Пекла не пустили, — пояснила вона. — Бо ти все життя вірив у старих богів. Мало того, завдяки тобі багато людей знову почали вірити в нас…

— То ти ведеш мене у своє царство?

— На жаль, ні… Ти хоч і вірив у нас, але ж вірив і в силу Божої Матері.

— Ну так, — погодився я. — Адже найбільше чудотворних ікон — то Її образи.

​Ми вийшли на велику галявину. По центру палало багаття, а по колу на дубових колодах сиділи чоловіки та жінки. Декого я впізнав відразу. Ось у жилеті з ведмежої шкіри — мабуть, Велес. Ота красуня — Макош. Той із мечем — скоріше за все, Перун. А старий із неймовірно довгою сивою бородою — Род.

​Трохи осторонь я побачив Її. Сиділа вся в білому, вона посміхалася мені самими кутиками губ. Божа Матір.

​Вони не говорили вголос. Їхні голоси звучали прямо в моїй голові. Декого я чув чітко, декого — ні, наче крізь перешкоди. Вони гортали моє життя, мов сторінки старої книги. Я бачив ці кадри разом із ними, але вже не як учасник, а як сторонній спостерігач. Суд добіг кінця непомітно. В очах Морени, що стояла поруч, я раптом побачив сум.

​Тоді встав Род. Він підійшов до мене і поглянув прямо в очі. В його погляді не було осуду — лише нескінченна, багатовікова мудрість.

— Дитя, — промовив він. — Ти багато зробив, щоб ми не втрачали сили, а люди — віру. Але цього виявилося замало. Ми вирішили дати тобі ще один шанс. Є багато світів. В одному з них ми починаємо втрачати свої позиції, а отже, і сили. Ми дамо тобі нове, молоде тіло. А ти станеш на захист тих наших дітей, що дають нам силу…

​Потім вони почали підходити по черзі. Першим підійшов Перун, він потис мені руку, нічого не говорив, але я відчув, як по руці вверх потекла енергія.

— Це тобі від мене, — почув я його слова у себе в голові, — будь мужнім.

​За ним підійшов Велес і поклав руку на моє плече, і знову я відчув енергію, що стала текти по моєму тілу.

— Це від мене — будь сильним...

​Далі підійшов чоловік років сорока і поклав руку на мою голову.

— Будь мудрим, — я так зрозумів, що це Сварог.

​Потім підходили Макош і Дажбог...

​Я чув їхні напутні слова і відчував нову енергію в своєму тілі. Передостанньою підійшла Морена.

— Я буду неподалік… звертайся, — вона лагідно погладила мене по голові. — І не вір у байки, що про мене навигадували. Ти ж завжди казав: «Мамо Морено…». Не мама я тобі, але, може, прапрабабуся.

​Останньою підійшла Вона.

— Мабуть, ти зробив правильний вибір, — вона поглянула на богів, що вже розходилися по своїх справах. — Вони не заслуговують на смерть. Коли їх забудуть — вони помруть.

Вона торкнулася моїх грудей, і я відчув, як усередині розливається цілюще тепло.

— Це все, що я можу тобі дати. Не забувай, хто ти. І будь ЛЮДИНОЮ. Я залишила тобі пам'ять, і тепер ти зможеш лікувати не тільки травами.

— А як ще?

— Ну, ти ж сам казав, що я вмію творити дива… Тепер і ти — іноді.

​Я залишився наодинці з сивобородим Родом.

— Ну що, Творимире, готовий до нового життя? — запитав він.

— Готовий. Що потрібно робити?

Він повернувся і вказав рукою на багаття.

— Ось твій шлях.

Я зробив кілька кроків вперед. Його важка рука на мить лягла мені на плече, і Род раптом весело підморгнув мені обома очима.

— А це — від мене.

​І я зробив останній крок у вогонь. Полум'я не пекло, воно чекало...