Навія

​Розділ восьмий:

​Ярило вже хилилося за горизонт, а небо почало затягувати хмарами.

— Хвала богам, вночі буде дощ.

Я поглянув на Арт.

— Ти рада, що буде дощ і ми зможемо змокнути до нитки?

Вона посміхнулася.

— Дощ — це добре. Самі боги допомагають нам.

— Тобто?

— Якщо буде дощ, то є шанс, що ми пропливемо кордон лісу непомітно. А якщо навіть і нарвемося на зірку, що охороняє цю ділянку, то все одно шанси покращаться. Тятива стане сирою і стріляти будуть не так прицільно. А якщо я ще прикличу вітер, то тоді взагалі не зможуть поцілити в нас...

​А десь опівночі пішов дощ. Ми сиділи на стовбурі і вдивлялися у темряву. Так і забув запитати, чи бачать діти лісу в темряві. Сам я лише іноді щось, здається, бачив, коли по небу пробігали сполохи блискавиці...

​Цікаво виходить... Під потоками води з неба іноді ледь з'являлися обриси Бузка. Це виглядало, немов над водою хтось вмикав якусь браковану голограму, і вона, ледь-ледь з'явившись, знову на якийсь час зникала. Арт давно це помітила і тепер весь час шукала поглядом, в якому місці з'явиться привид. Вони ніби гралися в хованки. Бузок посміхався і то відлітав далеко від нас, то підлітав зовсім близько, а іноді підкрадався ззаду.

Я посміхнувся: вже скільки їм років, а як діти...

​На сході затягнуте хмарами небо почало сіріти. Наближався світанок.

— Ховаймося під сітку, — сказала Арт.

Я заліз першим (стовбур став слизьким і мокрим), вона залізла слідом.

— Ще довго до краю лісу?

Вона подивилася на мене і приклала палець до губ. Потім показала на схід і поставила два пальці горизонтально.

Два пальці над горизонтом — це скільки?

Хвилин п'ятнадцять? Чи, може, більше?

За який час Ярило підніметься над горизонтом на два пальці?

А... що я собі голову морочу, годинника у мене немає все одно. Вмикаємо режим тиші і чекаємо.

​В сірій імлі почали з'являтися обриси берегів, природа ніби завмерла — тиша. Лише шум дощу і каламутна хвиля іноді вдарить об стовбур.

— Бачу одного, — почув в голові голос Бузка, — стоїть під вільхою.

Дивиться на річку.

Боєць.

Не маг.

Я торкнувся коліна Арт.

Вона скосила на мене погляд.

Показав пальцями на очі і приклав до губ.

Вона кліпнула очима — зрозуміла.

​Ось і скінчився ліс, почався степ, а ми ще довго лежали не рухаючись.

— Ще довго?

Вона поглянула на степ, потім на мене.

— Зірки іноді заходять вглиб степу на пів переходу. Почекаємо, поки Ярило не підніметься догори, — і показала пальцем в небо.

​Через якийсь час дощ почав стихати, піднявся легенький вітерець, і в проріхах між хмарами іноді з'являлося бузкове небо. Біля берегів, вздовж очерету, стали походжати птахи, схожі на чапель, але трохи більші і з темно-сірим пір'ям, щось шукали своїми довгими дзьобами в мулі на мілині.

Час ішов, і хмар на небі ставало все менше, від одягу йшла пара.

— Запитай у Бузка, чи не видно кого на правому березі.

Він піднявся вище, оглянув степ, опустився і похитав головою.

— Чисто.

Вона відкинула сітку, встала на ноги і почала розминати плечі, розмахуючи руками.

— Пора, — і стрибнула в воду.

А плаває вона так собі, по-собачому... Діти лісу мабуть не дуже вчилися плавати... Я легко наздогнав її і поплив поруч.

​Вийшли на берег, і я зняв з себе сорочку.

— Навіщо ти роздягаєшся? — запитала Арт.

— В мокрому блукати по степу якось...

Вона посміхнулася.

— Одягайся.

Я вдягнув мокру сорочку, а вона стала переді мною, на кілька секунд прикрила очі і...

Від її долонь стало виділятися сильне тепло, а довкола нас почав крутитися невеличкий вихор...

Одяг вже через кілька хвилин став майже сухим...

«Фен ходячий», — подумав про себе, — «а що, так непогано...»

​— В яку сторону підемо? — запитав.

— Тобі потрібно до людей...

— Так, до людей.

— Але пророцтво каже, що ти об'єднаєш усіх. То може варто почати зі степу, коли вже ми тут?

Я задумався...

Був уже в мене контакт зі степовиками...

І він мені не сподобався.

Хто я є нині?

Втікач.

Без імені, без підтримки...

Йти отак прямо зараз до степовиків?

І що?

Драхмарське торговище?

А в тих землях, де живуть нащадки полян?

Як мене приймуть там?

Я навіть не знаю, за якими укладами вони живуть...

Але все ж... Вони більш свої, аніж степовики і орки...

— Спочатку підемо на північ.

Вона задумалася про щось...

— Як скажеш, — і пішла вперед. Бузок летів над степом метрів на триста попереду.

​Лише через хвилин тридцять я звернув увагу, що йдемо ми не на північ, а на захід.

— Арт, чому ти ведеш мене на захід?

Вона зупинилася і повернулася до мене обличчям.

— Якщо відразу будемо йти на північ, то вийде, що ми будемо йти по краю степу, близькому до лісу, і ще... Тут багато балок, в яких є джерела, і кочівники ходять саме цим шляхом. Його називають Чорний шлях, або Шлях сліз.

— То ми підемо вглиб степу?

— Так. Там безпечніше...

— А як там з водою?

— Гірше, але є рослини, в корінні яких є достатньо води, щоб напитися.

​І ми продовжили йти.

Яке ж чудове повітря літом в степу. Напоєні дощем трави викидали цвіт, щоб встигнути відцвісти за той короткий проміжок часу, поки безжальне світило не вип'є зі стебла всі соки. Над степом пливло марево, після дощу піднімалася пара, літали бджоли і метелики. І все це було оповито густим ароматом землі, чебрецю, полину і буркуну. Траплялися і незнайомі трави, неземні... Цікаво, які в них властивості. Колись, як закінчиться вся ця історія, мабуть, поекспериментую з ними... якщо залишуся живим.

​— Тікайте! — почув я голос Бузка здалеку, і в ту ж мить він вже був біля нас. — Караючі...

- Караючі - встиг сказати їй.

— Благослови, — Арт підскочила до мене і підставила голову, — не випали мене... і стій у мене за спиною. Щит прикриє обох.

— Стріляють! — Бузок висів над нами на висоті метрів тридцяти.

— Стріляють, — продублював я.

​Арт виставила долоні вперед, і за кілька кроків перед нею повітря стало не таким прозорим... Здавалося, немов на шибку хтось дихнув і вона покрилася...

— Трохи лівіше, скажи їй.

— Трохи лівіше.

— Де вони? — прокричала вона, не повертаючи голови.

— Де вони? — продублював я.

— Я не глухий, — сказав Бузок і полетів вперед. — Ось тут один, — він завис над бійцем.

​Я швидко передав картинку Арт. Відразу в ту сторону полетіло три льодяні шипи. Звідки вони в неї вилетіли, мені не було видно, я стояв у Арт за спиною... Відразу звідти почувся болісний зойк.

— Туди ж, тільки трохи нижче, він впав поранений.

— Туди ж, тільки трохи нижче, він впав поранений, — продублював.

Бузок зависнув в іншому місці.

— Щит.

— Щит, — продублював я.

​Арт виставила долоні вперед, і відразу чотири стріли полетіли на землю за кілька кроків від нас. І знову льодяні шипи полетіли в високу траву.

— Прямо в око, готуйте щит, — Бузок перелетів трохи далі.

— Щит, — скомандував я.

— Благословляй.

Знову стріли за кілька кроків від нас полетіли на землю. Я передав картинку, і туди полетіли шипи.

— Щит.

— Щит, — знову продублював я.

​І в цей момент разом зі стрілами прилетіло магією. Це був потужний удар повітрям, Арт закричала від болю і зробила крок назад. Щит ще тримала, але я бачив, як важко їй це дається. По шиї текли вниз краплини поту. Знову удар, і вона відступила ще на крок. Її спина вперлася в мої груди.

— Я можу чимось допомогти?

Вона важко дихала, сорочка на ній стала мокрою...

— Він сильніший за мене... Це кінець... Вибач.

​Як кінець? Вона ризикувала, щоб мене врятувати... Молоді хлопці з дитячими обличчями загинули, захищаючи мене... А я? Я буду ховатися до останнього за її спиною?

— Відійди, — я відтиснув її в сторону і виставив вперед долоні. Ще встиг передати їй картинку з Бузком. Туди відразу полетіли шипи. Він відразу перелетів в інше місце.

​Спочатку прилетіли дві стріли... І я їх... впіймав голими руками...

Нічого собі, це я в молодості надивився фільмів про Хон Гільдона? Але обдумувати, як так вийшло, вже не було часу — відчув, що на мене, чомусь так же повільно, як і стріли, насувається повітряний таран...

Жопа?

Виставив долоні вперед, так, як це робила Арт, і... таран зник, а по моїх руках потекла невеличка краплинка енергії...

Нічого собі...

А що, так можна було?

​Збоку від мене полетіли шипи, але, мабуть, не влучили ні в кого — я не встиг передати їй картинку.

— Бережися! — крикнув Бузок, і я побачив, що до мене біжать два бійці з оголеними шаблями. В одного з них влучило відразу три шипи, він встиг зробити по інерції ще кілька кроків і впав.

​Другий був вже за кілька кроків. І знову час і він стали повзти, наче черепаха. Пригадав, як послав благословення Мурчикові... На відстань...

— Благословляю, благословляю, благословляю, сука...

Вени на обличчі, шиї, руках надулися мотузками, почорніли, очі вилізли, язик вивалився з рота... Він випустив шаблю, схопився за горло і впав на коліна... Постояв так ще кілька секунд і впав лицем в траву. В цю мить відчув новий повітряний таран, але якийсь слабенький, рухається в мою сторону... Виставив долоню... Випив його енергію... Бузок вже висів над магом. Направив в ту сторону долоню... О! Так це також працює на відстані? Відчув, як по руці в мене знову пішла краплина енергії...

​Бузок злякано відлетів в сторону... І тут побачив її. Вона тримала за руки тих перших, котрих вбила Арт... Вони посміхалися їй.

— Творимире, як ти це зробив? — Арт стояла поруч і дивилася на мене здивовано.

— Ти не постраждала? — запитав.

— Ні. Але як ти зумів впіймати дві стріли голими руками, а потім зупинити повітряний кулак?

Я знизав плечима. Як, як? Я хезе...

​І тут знову почув її голос: "За тобою знову боржок". Повернувся і глянув. Вона тримала за руки ще дві душі. Вони дивилися на неї і посміхалися... Мені здалося? Чи справді вони на неї дивилися закохано...

— Мамо, який боржок? — запитав у неї подумки.

— Енергії... Одного ти випалив так, що навіть і душа вигоріла, а іншого висмоктав так, що від душі нічого не лишилося. Отже — боржок...

Простягнув до неї долоні...

— Бери...

Знову відчув, як з долоні вилетіла маленька краплинка енергії...

​— Можна запитати?

— Про що? — вона посміхалася, дивлячись, як Бузок крутиться неподалік, підслуховуючи нашу розмову.

— Як це у мене вийшло? Ну, зі стрілами?

— Так, а я звідки знаю? Я ж у військовій справі не розбираюся, може, це тобі від Перуна, а може, від Сварога дісталося... Благословляли ж...

І вона повела їх у степ.

​— Творимире, з тобою все нормально? Я до тебе говорю, говорю, а ти мовчиш, мов пришиблений, тільки в степ дивишся... — смикала мене за руку Арт.

Бузок після цих слів розреготався...

— Ой, не можу — "мов пришиблений", знала б вона... — потім він став серйозним і підлетів до мене. Наші очі зустрілися, і в них я побачив фанатичний блиск. — Я знав, я вірив, що ти — ВІН. А тепер, коли побачив, як ти з нею говорив на рівних та ще й енергією ділився... Та ще оце -"МАМО".

Я не дарма поклав життя...

Та і... привидом навіть цікавіше...

​— Ходімо трофеї збирати, — потягнула за рукав Арт.

Збирали трофеї — луки, стріли, ножі, їжу, шаблі.

— На чиєму горбі будуть їхати ці трофеї? — запитав.

Вона поглянула на мене здивовано.

— Я жінка, мені не можна...

Бузок знову розреготався. Коли підійшли до того місця, де мав лежати командир зірки, злякалися всі троє — там лежала мумія, одягнена в одяг командира-мага...

— Це ти зробив? — запитала Арт, злякано дивлячись на мумію...

Я знизав плечима...

— Мабуть...