Навія

​Розділ двадцять перший:

Ми йшли до коней. Капище залишилося позаду.

— Навіть не думала ніколи, що ти колись був ним, — почув позаду себе голос Арт.

Я зупинився.

— Арт, я це я.

Вона поглянула, посміхнулася і поцілувала в щоку.

— Я знаю.

— Ти про нього чула?

— Звичайно. Багато чула.

— Звідки?

— До Великого лісу рідко втрапляють люди. Ще рідше виходять з нього. Але наші агенти є у всіх анклавах. Великий ліс знає все про всіх.

— І що ти про нього чула?

— Людина, яка не має серця і страху.

Ми знову рушили до краю лісу. Бузок побачив нас і полетів назустріч.

— Чому так довго? — запитав він.

— Розповідь по дорозі. У тебе все нормально?

Він кивнув головою і полетів назад до коней.

— Ти поїдеш до неї?

— До кого?

— До тієї... на хутір.

— Навіщо?

Вона поглянула на мене, а потім застрибнула на коня.

— Мені говорили, що Січеслав був славний рубака. На шаблях міг один супроти п'яти отримати перемогу. Як думаєш, у тебе лишився цей навик?

Я знизав плечима.

— Не знаю, час покаже.

— Хотіла б побачити власними очима. У нас в лісі таких майстрів не було.

Наблизилися до села, запитали у перехожого діда, де відшукати крамницю Свирида.

Хазяїн крамниці вийшов нам назустріч і... впізнав мене.

— Пане сотнику, чим можу вам допомогти? — він притримав мого коня, поки я злазив, на Арт поглядав скоса.

Я зліз з коня і почекав, поки він прив'яже до конов'язі мого жеребця і кобилу Арт.

— Свириде, говорять, ти скуповуєш речі?

Очі в нього хитро забігали і потупилися в землю.

— Та що я там скуповую, пане сотнику, так, трішечки краму, трішечки того, сього.

— Поглянь на це, — я поліз до наших сумок.

— Ого, це одяг сучих, — він зам'явся, глянувши на Арт, — одяг з Великого лісу.

— Так, і одяг, і взуття, і зброя.

— Ви все це хочете продавати?

— Так. І хочемо дещо прикупити у тебе.

Торгувалися довго. Могли б і довше, але довелося трохи натиснути авторитетом, і на цьому торги закінчилися. На мені тепер були червоні шаровари, біла вишита червоними і чорними нитками сорочка. Пояс я залишив старий з лісу, на плечах була плащ-накидка, яка захищала в дорозі від пилу. Арт вибрала собі сорочки, вишиті зеленими нитками, і плащ в дорогу. Коні несли нас до столиці — Малополовецького городища. Проїжджаючи через ліс, побачили в стороні від дороги невелику галявину і вирішили на ній перепочити, та й повечеряти заодно. Стриноживши коней і відпустивши пастися, сіли в тіні старого граба.

— Може, тут і залишимося на ніч? — запитала Арт, нарізаючи хліб.

— Як скажеш. До постоялого двору встигнемо дотемна, але якщо не хочеш мозолити очі людям, то можна і тут. — Бузок літав довкола галявини, розглядаючи ліс. Ми вечеряли мовчки.

— Здається, гості у нас, — сказав Бузок.

Я поправив відразу шаблю, щоб руків'я було під рукою. Арт почала уважно оглядати ліс.

— Не бійтеся, це не грабіжники, здається мені, це мавка, дух лісовий, підглядає за вами.

Я поглянув магічним зором. Так і є. Метрів за тридцять від нас з-за стовбура акації визирнуло дівчаче обличчя і, ніби відчувши, що її бачать, відразу заховалося.

— Не бійся нас, ми не зробимо тобі шкоди, — сказав я, і вона визирнула знову.

Дивилася вона не на мене, а на Арт.

— Вона хоче щось від тебе, — сказав я їй.

— Ти її бачиш?

— Так. А ти що, ні?

Вона похитала головою.

— Магічним зором дивися.

— Дивлюся, але не бачу нікого.

Дивно. Я думав, що якщо вона маг, то бачить, як і я.

— Покажися, якщо можеш, — сказав у сторону акації.

— Бачу тепер, — сказала Арт, — вона мене зве до себе.

— Іди.

Вона пішла до неї, а мавка відійшла далі в ліс і знову поманила рукою. Невдовзі обидві зникли в лісі. Я не хвилювався, Арт — дитя лісу. Вона не заблукає.

— Дві підводи і два вершники сюди їдуть, мабуть, заночують на галявині, скоро темніти почне, — сказав Бузок.

— Лети, послухай, що за люди, про що говорять.

Він зник. На галявині я лишився один. Коні паслися, а я дивився на ліс і пригадував той — Великий. Таких дерев, як там, тут і близько немає. Немає товстелезних дубів і сосен, які б вершинами підпирали небо. Немає тут і трав таких, як там, і магії в цьому лісі немає.

— Купець з сином і два охоронці в столицю вино везуть.

— А розмовляють про що?

Бузок посміхнувся.

— Батько з сином мовчки підводи ведуть, а охоронці про жінок та про п'янки.

— Озброєння?

— У старого з сином ножі і на підводах по арбалету, сіном прикриті. У охорони, крім шабель і ножів, нічого немає.

— Зрозумів.

— І це, — Бузок посміхнувся, — здається мені, що охоронці ці ніякі не охоронці.

— Тобто?

— Їдуть гуртом, базікають, по сторонах не дивляться. Мабуть, в якомусь селі взяли двох лобуряк з тих, що здоровіші, от і все.

Невдовзі на галявину заїхали дві підводи і вершники. Бузок був правий. Навіть по тому, як сидять в сідлі і як у них розташована зброя, відразу видно — не бійці.

Побачили мене і відразу висунулися вперед.

— Хто такий? Що тут робиш? — браві охоронці зупинилися переді мною, а старий з сином засунули руки в сіно.

— Доброго здоров'я, — привітався я, встаючи на ноги і посміхаючись.

— Хто ти? Відповідай негайно.

— Рудий сотник я, чули про такого?

Охоронці зблідли, син з батьком також. А репутація працює!!! Я посміхнувся.

— Ви теж до столиці? Галявина велика, розташовуйтеся, якщо ви з ночівлею, чи, може, ви в шинку збиралися ночувати?

Я про себе не сміявся, а іржав. Скупий торговець пожалів грошей на хорошу охорону і хотів зекономити на ночівлі і харчах. А тепер перед ним стоїть вибір: або їхати до корчми, кормити-поїти охорону, платити за ніч, за коней, та й чи не знайдеться вночі бажаючий пошурувати по возах? Або ж залишитися ночувати з кровожерливим сотником.

Жадібність перемогла. Підводи поставили подалі від дороги, коней відпустили пастися, а самі сіли вечеряти.

На ліс вже ось-ось мала лягти темрява, а Арт і досі немає.

— Бузок, ти відчуваєш, де сестра?

— Звичайно, адже у неї мій стилет.

— Далеко вона?

— Далеко і вже почала рухатися в нашу сторону.

Я приліг, поклав голову на сідло. Потрібно обдумати, чим займемося в столиці, хто ініціатор запровадження грошей в релігію — Левко чи за ним ще хтось стоїть.

— До нас гості, — Бузок знову був поруч.

— Хто?

— З лісу йдуть, по той бік дороги.

— Думаєш, розбійники?

— Більше нікому. Хто ж в такий час по лісі буде ходити. І напрямок тримають на галявину, видно, вже не вперше на подорожніх тут нападають.

— Арт?

— Ще далеко.

— Поглянь, скільки їх, як озброєні.

Бузок полетів, я свиснув тихо, від підвод на мене поглянули. Поманив старого.

— Що, пане сотнику?

— Розбійники в лісі, скоро на нас вийдуть. Приготуйтеся відбивати напад, але вигляду не подавайте.

— Ой лишенько.

— Не ний, старий. Краще арбалети свої покладіть, щоб під рукою були.

Він побіг до своїх, і я побачив, як вони приготували арбалети. Охорона знітилася. Мабуть, якби могли, то вже б тікали. Так, що будемо робити? Силою користуватися на очах у цих селюків небажано, а то підуть потім чутки, що сотник магією володіє, а нам це поки що не потрібно. Отже, перевіримо, чи залишилися у мене навики шабельного бою на тому ж рівні, що й у сотника, чи я нічого не вартий...

— Дюжина їх.

— Зброя?

— У двох луки. Лайно саморобне, кроків на тридцять, може, і метнуть стріли. Є кілька шабель, сулиці, сокири.

— Селяни?

— Так, але є кілька, видно, що бійці.

— Ну от і добре, спостерігай і при загрозі попередь.

Приготував ніж для лівої руки, шаблю поки що не витягував. Зробив вигляд, що дрімаю.

З лісу вийшло п'ять розбійників: один з шаблею, інші з сулицями і сокирами. Сусіди їх побачили і відразу схопилися за зброю.

— Двоє з луками зайшли з того боку, причаїлися за деревами, щоб краще стріляти було збоку в наших сусідів. Тебе в траві поки що не бачили. П'ятеро обходять галявину, щоб зайняти з тилу. Вийдуть, скоріше за все, неподалік від тебе.

Наші сусіди стояли в проміжку між підводами. Батько і син тримали в руках арбалети, а вхід до проміжку з двох сторін прикривали охоронці з шаблями в руках.

Не було ніяких розмов чи перемовин. Першими не витримали нерви у сина, він вистрілив з арбалета.

Невдало.

Болт пробив руку навиліт одному з тих, що біг з сокирою. Він навіть упав з ніг, удар був потужний. Але за мить піднявся і, притискаючи поранену руку до тіла, побіг за іншими.

Другий постріл.

Старий влучив у груди розбійнику з сулицею, і той впав на спину.

З лісу вилетіло дві стріли.

Обидві в сина. Одна в шию, друга в стегно.

Все, не жилець.

Старий кинув перезаряджати арбалет і кинувся до нього.

— Сину, синочку, не помирай.

Все, бій можна вважати програним.

Неподалік від мене з лісу вибігла друга п'ятірка — двоє з шаблями, двоє з сокирами і один з довгою палицею, оббитою залізом.

Ну що, пора.

Я встав і свиснув їм услід.

Той, що з палицею, посміхнувся, замахнувся палицею і побіг на мене.

Витягнув з чобота ножа, кинув.

Він зробив ще два кроки і упав обличчям в траву.

Хоч би ножа не зламав, встиг подумати.

Ті двоє з шаблями, побачивши загибель товариша, кинулися до мене.

Перший мітив рубанути в голову. Зробив пів кроку вліво, відвів його удар і на шляху назад кінчиком шаблі провів під його вухом.

Другий колов мене в бік, відвів укол ножем і рубанув руку з шаблею зверху вниз.

Рука з шаблею упали на землю, а він здивовано дивився на культю, не вірячи, що все так швидко скінчилося.

А між тим один з охоронців вже лежав на землі. Старий затягнув сина і сам сховався під підводою. Другий охоронець з відчаєм вимахував шаблюкою, двоє стояли перед ним, тикаючи в його сторону сулицями, а третій з сокирою підкрадався зі спини. Решта розбійників півколом стали рухатися в мою сторону.

До них лишалося ще кроків п'ятнадцять, як з лісу вилетіло дві стріли.

Правду говорив Бузок, лайно у них, а не луки. Одну стрілу відбив шаблею, друга пролетіла на відстані руки повз.

— Покажи, де лучники, — подумки наказав Бузкові.

Битися супроти п'ятьох, очікуючи весь час, що може прилетети стріла, якось...

Він полетів до них, і я приготувався витягнути з них енергію життя. Але за мить почув його голос в голові.

— Арт вже їх повбивала.

— Добре. Слідкуй і попереджай.

Я стояв, очікуючи, хто з них першим нападе.

— Це Січеслав, — впізнав мене хтось з розбійників, і всі зупинилися.

— Рудий сотник? — почув я шепіт іншого, і вони почали задкувати.

А тим часом другий охоронець впав на землю з розрубаною потилицею.

Розбійники, зробивши ще кілька кроків назад, розвернулися і побігли в ту сторону, де були їхні лучники, а тепер там була Арт.

Вони не добігли до лісу кроків десять, коли з лісу почали вилітати льодяні шипи.

Померли не всі, дехто болісно стогнав.

Ті троє, що лишилися біля воза, спочатку розгублено дивилися на товаришів, а потім дременули в іншу сторону.

Арт вибігла з кущів, оглянула мене і підставила голову без слів.

Благословив швиденько, і вона побігла слідом за втікачами.

Я підійшов до старого. Він сидів на землі, голова сина лежала на ногах батька. Син ще дихав, а старий гладив його голову і плакав.

Присів поруч і поглянув на хлопця магічним зором. Пощастило йому: ні артерія, ні шийні хребці не постраждали. Може, спробувати?

— Тримай його. Якщо страшно, закрий очі, але тримай так, щоб він не ворухнувся, бо інакше...

Старий тримав його голову, а я сів на груди, притиснувши колінами руки до тіла.

Щоб випхати стрілу з іншої сторони, лишалося пропхати лише кілька сантиметрів.

Дивився уважно і пхав.

Старий заплющив очі і шмигав носом, а по щоках текли сльози.

Все.

Тепер загоїти рану.

Тут все, тепер займемося ногою.

А ось тут важче, доведеться різати.

— Старий, тканина потрібна, щоб кров зупинити.

Він здивовано дивився на шию сина, на якій була кров, але самої рани не було.

Я легенько стукнув його по лобі.

— Ти чув мене, тканину.

Він підібрав поділ сорочки, щоб відірвати від неї смужку.

— Дурню, та не на собі рви, он лежать, — махнув головою на вбитих розбійників.

Арт повернулася, коли вже майже закінчили з ногою. Вона стояла за спиною у старого, і він її не бачив.

— Ну все, буде жити. Ослаб він, тому їсти йому дай і виспатися.

Старий упав переді мною на коліна і почав цілувати мої чоботи.

— Рятівнику, вік за тебе богам молитимуся.

При слові «Рятівнику» Арт посміхнулася.

— Повернуся в столицю, кожному з богів на тарілку по десять срібних грошей насиплю...

Після цих слів відштовхнув старого від себе чоботом в плече.

— Старий дурню. Тобі вже скільки років? Навіщо богам твоє срібло?

Він здивовано дивився на мене червоними від сліз очима.

— Сам запам'ятай, дітей своїх навчи і іншим передай: хто замість щирої молитви у богів сріблом увагу захоче купити, то від того боги відвернуться. Зрозумів?

— Зрозумів. Все зрозумів, Рятівнику.

Після його слів Арт почала голосно сміятися, а він обернувся і витріщився на неї.

— От бачиш, не тільки я тебе визнала...