Навія

​Розділ четвертий

​Вісім учнів вишикувалися на галявині: п'ятеро з них дівчата, два хлопці і я. Перед нами стоїть наш наставник, про нього говорять, що він найкращий вчитель — Бон Ясарт. Всі чекали на патріарха південного крила Великого лісу — Бон Дуберта. Він неспішно спустився з цитаделі — так тут називають оте приміщення, де я вперше зустрівся з патріархами. Він підійшов до наставника, ми всі вклонилися, і я почув, як Дуберт прокаркав до Ясарта:

​— Як він? Говори на прамові зі мною , щоб інші не розуміли про що йде мова.

— Я взагалі не розумію, навіщо мені дали в групу цю... людину, — навіть на каркаючій прамові оте «людину» прозвучало так, немов він виплюнув це слово.

— Що не так?

— Жодна зі стихій не відгукується на нього. Енергії в ньому так багато, що навіть страшно ,це мов втиснути океан до кухля — не може бути в живій істоті стільки енергії. Але він не може навчитися навіть найелементарнішому — запалити світляка.

— Як до нього ставляться інші учні?

— Він людина... У нього немає магічних здібностей... Як діти лісу можуть ставитися до того, хто може прожити якихось п’ятдесят-сімдесят років... Лише ваш наказ стримує їх. З урахуванням того, які зміни ми ввели за останні сорок років у виховання молоді, то я дивуюся тому, що він досі живий.

— Ти про те, що ми стали боротися за чистоту раси?

— Так.

— Тобто ніхто з дівчат не завів з ним стосунків за цей місяць, що він у групі?

— Стосунків? Хто захоче стосунків з ящіркою, що крутиться під ногами і заважає, відволікає від...

— Досить. Я тебе зрозумів. Продовжуйте займатися як і раніше.

— А з ним що?

— Займайтеся...

​Дуберт пішов назад до цитаделі, а ми побігли вглиб лісу на заняття.

Дійсно, не виходить у мене з магією нічого. Я її бачу, відчуваю, але зробити не виходить нічого. Сказати, що місяць занять пройшов дарма? Ні. Я багато чому навчився. По-перше, магія — я її бачу, навчився не тільки боковим зором, а і прямим, за бажанням. По-друге, тепер я знаю, чого боятися. Більшість учнів у групі — майбутні маги землі. Про себе я їх зву - агрономи . Все, що вони можуть, це займатися рослинами. Ота трава, що утворила галявину перед Великим лісом, якраз і є плодом роботи магів землі. Вона обплітає ноги, і коли людина падає, трава протикає шкіру і вприскує отруту, мов павук. За добу від людини або тварини лишиться лише кістяк. Така ж дія і у ліан, що я бачив. Є ще декілька, так би мовити, бойових рослин — і все. Ще вони можуть працювати над посиленням росту рослин, мутаціями, а ще можуть (хоча тут вже потрібен вищий рівень) вирощувати житло... Цитадель саме так і виростили.

​Є у них ще магія природи. Здавалося б, це моє. Вони займаються ліками і отрутами. А ще тваринами... Виводять нові види охоронців. Деякі тварини дуже розумні. І що здивувало «вухатих» — тварини мене люблять і слухаються... Пам'ятаю свою першу зустріч з мауном. Ми були на галявині для занять з магії. Наставник сказав нам, що темою занять сьогодні буде — бойові тварини. Він заплющив очі, і я побачив, як від нього в різні сторони пішли ледь помітні в магічному зорі хвилі. Невдовзі на поляну вискочив... самець рисі, я б його так назвав, якби зросту в ньому було трохи менше. А так це була короткохвоста кішка брудно-сіро-рудого кольору заввишки десь, мабуть, метр п'ятдесят. Всі учні як один активували захисні амулети. Всі, крім мене — в мене його не було з тієї причини, що я не міг його активувати... Маун стрибнув у наш бік і вишкірив зуби.

​Всі учні зробили кілька кроків назад. Я залишився стояти...

Чесно — злякався...

Це було...

Жахливо...

Довгі ікла стирчали з пащеки, кіт зробив м'який крок вперед...

Так от як патріархи вирішили прибрати мене... Щоб не підставляти нікого з лісового народу... Знали ж, що амулетів у мене немає...

Поглянув вбік.

Наставник спокійно спостерігає, склавши руки на грудях...

Ну так...

Хто я йому? Я ж не дитя лісу...

Тікати від кота навіть не варто — це може викликати ще більшу агресію, спрацює інстинкт...

Кіт підійшов впритул.

Дивно, в його очах я побачив розум.

Він не просто хижак — він розумний хижак, як... людина.

Він тернувся мордою об мій лікоть, зовсім як домашня кішка. Потім його язик лизнув мою долоню. Ніби грубою наждачкою пройшовся по шкірі, і підставив лоба під мої пальці.

Я несміливо погладив його голову між вухами, і він почав мурчати, як звичайний кіт. Але муркотіння це було таким голосним, немов у нього всередині працював невеликий бензиновий генератор...

Учні все ще напружено стояли на три кроки позаду мене. Я поглянув на наставника, он яка морда незадоволена — сучі діти. А кіт повертав голову то однією стороною, то другою, щоб я його чухав... А я відчув, як по моїх долонях вверх повільно потекла енергія...

Я злякано відвів від нього руки — не хочу вбивати таку красу, пригадав, як енергія урукхая йшла по моїх руках, забираючи в нього життя...

Кіт підвів голову і поглянув мені в очі.

— Хочу ще, тепло ,ще — роздалося в моїй голові...

Я здивовано поглянув на нього.

А він знову підставив під мою долоню вухо...

З тих пір він щоденно знаходив мене в лісі і прибігав, коли нас ніхто не бачив, щоб я його почухав. Почухав — це не тільки голову і вуха, а і боки, а особливо живіт.

Шкода, що він мовчун. Слова з нього видавити важко, але іноді він показував мені картинки — Ліс, свою нору під корінням старої акації і свою гордість: двоє малих кошенят, що ссали цицьки у мамки...

​На майданчику для практичних занять наставник сидів на траві, а ми сиділи півколом навпроти нього.

— Всі ви чули про те, що час від часу в степу з’являється вікно, через яке в наш світ з’являються прийдешні. Я сказав «вікно», тому що ця аномалія не є порталом. Вважається, що портали для переміщення з місця на місце теоретично можливі. Існують навіть легенди, що це колись було під силу нашим магам, але... Після війни з темними ми втратили найкращих... Роботи з відновлення втрачених знань ведуться, але це все, на жаль, лише теорія. Ми вже сотні років ведемо спостереження за аномальною зоною. Контролювати цю територію ми поки що не можемо — степовики стоять на заваді. Що ми знаємо про цю аномалію? Вона спрацьовує спонтанно, тобто нестабільна. Веде вона в світ, населений людьми. Світ той має техногенну цивілізацію. Технічні новинки, які потрапляють до наших рук, часто незрозумілі, але з кожним століттям вони стають усе досконалішими... Військова справа у них також не стоїть на місці. Якщо ще три сотні літ тому приходили воїни зі зброєю, що могла вбивати на відстані одного пострілу з лука, стріляла та зброя дуже рідко, і ми справлялися з цією проблемою. З часом їхня зброя стала досконалішою, і далекобійність виросла. Виросла і швидкість пострілів... Кращі маги Великого лісу працювали над цими трофеями. Була розроблена нова формула, яка дозволила знешкоджувати їхню зброю на відстані. Тепер розберемо деталі. Їхня зброя стріляє маленькими шматками металу, який вилітає з металевої труби з великою швидкістю. Рушійною силою для того, щоб цей метал міг так летіти, є чорний порошок, який при згорянні виділяє велику кількість газу. От той газ і є рушійною силою. Технологія не змінюється вже кілька сотень літ. Тепер ми маємо амулети, які дозволяють підпалювати той порошок на відстані. Це працює. Останній приклад: в аномальній зоні з’явився воїн з новою зброєю. Зброєю, яка стріляла не поодинокими пострілами, а по багато пострілів за короткий проміжок часу. Що ми маємо? Ми втратили бойову зірку... Добре, що командир групи не посоромився викликати підмогу. І навіть друга зірка втратила трьох бійців, поки командир не задіяв амулет. Зброя в руках прийдешнього воїна вийшла з ладу, і відірвало йому долоню, але ми не змогли захопити його — степовики... Ви — майбутні командири зірок. Ви повинні запам’ятати раз і назавжди: з прийдешніми не потрібно домовлятися. Побачив прийдешнього — спочатку вбий, а потім вже побачимо, що він приволік у наш світ.

​Я слухав наставника, і до мене стало доходити: мені вже винесено смертний вирок... Недарма він розповідає при мені про такі таємниці... Сучі діти... А в мене навіть зброї при собі ніякої, окрім ножа. А що ти з ножем супроти магії їхньої зробиш? Взяти заручника? Нашпигують стрілами... Мурчика покликати на допомогу? Шкода котяру, та й кошенята в нього, важко кішці самій буде їх прогодувати... Ех, Творимире, загинеш ні за цапову душу...

​З лісу на поляну вийшла Бона Артара зі своєю бойовою зіркою в повному складі. Всі при зброї, навіть вона. Бійці відразу розійшлися по сторонах, перекриваючи периметр. Все, тепер не втекти.

— Боно Артаро, вітаю, — вклонився наставник. — Що привело вас до мене? І чому ви і ваші люди при повному озброєнні? Щось сталося?

— У мене наказ, — обличчя Бони Артари було серйозним, — доставити вашого учня в цитадель.

На обличчі наставника розповзлася посмішка.

— Давно пора, — сказав він тихо, але я почув.

Воїни зірки обступили мене, а Бона Артара підійшла до мене ближче.

— Ти підеш зі мною...

Вона повернулася і пішла вперед. Мене підштовхнули в спину, і я пішов слідом. На прощання поглянув на наставника і учнів — у всіх на обличчях була злорадна посмішка... Сучі діти...