Навія

Розділ сімнадцятий

​Снідали на ходу в’яленим м'ясом. На сході лише починало сіріти, а ми вже їхали на північ. Цього разу попереду їхав я, збиваючи росу, Арт їхала позаду.

​Хтось любить гори, хтось ліс, хтось море, а я завжди любив степ з його різнотрав'ям, з його напоєним нектаром медовим повітрям. Ярило сором'язливо визирнуло з-за горизонту на сході і стрімко почало збиратися в небо. Степ почав оживати, з-під копит вискочила товстобока пташка — не фазан, можливо, дрохва. Бузок літав туди-сюди, розглядаючи, хто там ще ховається в бур'янах. Ближче до полудня у траві стали траплятися протоптані стежки, де трава ще не встигла піднятися після того, як тут хтось проїхав чи пройшов.

​— Бузок, піднімайся-но вище і уважно поглядай по сторонах. Хто ж це тут так наслідив?

​Ще через деякий час слідів стало більше, і я вже кілька разів бачив стежки, на яких були сліди підкованих копит. Отже, вершники... Знову степовики чи вже свої поляни?

​А потім, коли ми проїхали ще трохи, Бузок, що летів вище, з сумом сказав: «Оточили».

​— Хто?

​— На вигляд козаки, але хто вони? Може, мисливці, а може, ватага.

​— А чому ж ти раніше не сказав, що побачив людей?

​— Не казав, бо не бачив. А оце вже деякий час помітив, що то справа, то зліва трава ворушиться. Думав, косулі чи ще хто, а оце тільки допетрав — нас ведуть.

​Проїхали ще трохи і виїхали на широку стежку, таку ж, як у башибузуків. По обидва боки від нас на стежці стояло по троє вершників зі списами, направленими поки що вістрям в землю.

​— Злазь, приїхали, — скомандував один з них, і з трави вискочило відразу четверо і схопили наших коней за вуздечки.

​Поглянув на нападників.

З вигляду козаки, але хто їх в степу розбере...

Хто козак, а хто грабіжник...

А при нас грошей купа, та і Арт для покидьків — бажана здобич...

Може, домовимось?

А як ні...

Що ж, доведеться вбивати...

​— Ти, козаче, що, глухий? Чи, може, всрався з переляку? Я наказав — злазь! — насміхаючись, сказав кремезний козак з сивим чубом і вусами.

​— Та який він козак? Одягнений як сучі діти, та ще й сучку їхню з собою возить... — почулося з іншої сторони.

​— То, може, на списи його, отамане?

​— Можна і на списи, бабу його не чіпайте, буде хлопцям ким побавитися...

​Поки вони отак перемовлялися, я прораховував, кого першим бити... І як не прораховував — розклад виходив не на нашу користь. Якщо першими вбити цих, що тримають коней, то ті, що зі списами, або метнуть списи, або їхні коні зроблять кілька кроків вперед і нас проткнуть. Якщо ж спочатку вбити тих, що на конях зі списами, то чи не встромлять ножа під ребро ці, що тримають коней? А ще ж може бути хтось в траві і біля Арт...

​Безвихідь...

А якщо...

​Намалював картину: Арт б'є шипами тих, що тримають її коня, потім тих, що зі списами справа від нас.

​Відправив.

Отримала?

Як зрозуміти?

​— Отамане, зачекай-но їх вбивати, здається, це мій знайомий, — почулося знизу, і з-під голови коня на мене глянуло обличчя. Здається, десь я його бачив...

​— Творимире, ти? Бо тоді в степу неголені, брудні були, а так-то і не впізнав відразу.

​— Богдане? Живий, вибрався...

​Я зліз з коня і ми обнялися.

​— А я, ти знаєш, не вірив, що ти з лісу зможеш вибратися... А ти он як, сам вийшов, ще й жінку собі взяв з лісовичок. Козак, молодець.

​— А звідки ти, Богдане, взяв, що вона його жінка? — запитав один з козаків.

​— Тю на тебе, то ти що, не знаєш? Поглянь, коса у нього біля оселедця — то означає, що обраний він, одружений по-нашому...

​— Так, а може ж він сам її заплів? — вигукнув інший молодий, ще безвусий парубок.

​— Ет, хлопці, якби сам заплів без причини, то за таке сучі діти ту косу зрізали б разом з головою...

​Отаман віддав свого списа і, злізши з кобили, підійшов до нас з Богданом. Він уважно поглянув на мене.

​— Правду говориш, що вийшов з лісу?

​— Так. Вийшов.

​— А вона жона твоя?

​— Так.

​— Вважай, повезло тобі двічі... Перший раз повезло — що з лісу живим вийти зумів... А вдруге повезло, що брат мій двоюрідний признав тебе вчасно...

​Він простягнув мені правицю.

​— Крутивусом мене кличуть.

​Ми потиснули один одному руки.

​— Хто має чатувати — лишаєтеся, а ми до табору поїдемо, — гукнув він козакам.

​Я сів в сідло і ми поїхали за козаками. Арт їхала тепер ліворуч від мене, а Богдан — праворуч.

​— А я ж ото, як тебе до лісу повели, дременув на північ, — розповідав Богдан. — Все чекав, що прилетить мені стріла в спину, не люблять останнім часом сучі діти дітей гріха. Але боги милували, не вистрілив ніхто. Ох і натерпівся я тоді страху — і в степ страшно, а що як степовики наздоженуть, і біля лісу страшно.

​— А як же ти тут опинився? Ти ж додому хотів, на хутір.

​— Та хотів, а воно бач як повернуло... В Біловоддя прийшов, а там якраз люд збирався виряджати у степ уходників. А отаманом для них обрали родича мого Крутивуса. Погомоніли ми з ним трохи і дізнався я від нього, що хутора мого вже немає — обійстя спалили, рідню забили. То і виходить, що нікуди мені повертатися...

​— Да, біда та й годі...

​— Отож... То посприяв родич, щоб мене в уходники записали. Коня мені дав, зі зброєю допоміг, відроблю борг, а тоді все, що зароблю, — моє.

​— То ви уходники? А я ж було подумав, що ватажники...

​Богдан кашлянув в кулак і посміхнувся.

​— Пам'ятаю я, що тобі перепало добряче від ординців, так що аж пам'ять пропала... Тому і не дивуюся...

​— Ти про що?

​— Знаєш, в чім різниця між уходниками і ватажниками?

​— В чім?

​— Уходники — це загін, якого відправила в степ громада. Тобто якусь частину доведеться віддати громаді і якусь — податок, все інше загін поділить між собою. Звичайно, отаману більше дістанеться, старшині трохи менше, а вже те, що лишиться, розділять між голотою...

​— Ну це зрозуміло, а ватажники ж що?

​— Нікому нічого не платять, все, що здобули в степу, — все їхнє. Але якщо впіймають їх, то шлях один у них — шибениця.

​— Зрозуміло.

​— Ти не все зрозумів. В степу закону немає. Що уходники, що ватажники займаються фактично одним і тим же.

​— Тобто?

​— Полюють, рибу ловлять, якщо степовики в набіг ідуть — попереджають... Але якщо в степу кого зустрінуть слабшого...

​— Грабують, — закінчив я за нього.

​— Так. Зазвичай пограбованих тут же в степу і кидають. Лиси і птахи... Сам розумієш. Раніше, чув, були спроби продати в степ, в раби. Але після того, як кілька таких розумників не повернулися назад, більше ніхто ризикувати не хоче.

​— Виходить, що я тепер твій боржник?

​— Ні. Тепер ми квити. Ти мені допоміг з неволі втекти, а я тебе перед ватагою ніби захистив.

​— Добре. Згоден — квити.

​— Це не все...

​— Ти замовив слово за мене перед своєю дружиною, впізнав я її. І вона хоч і могла таємно за мною послати стрілка, пожаліла мене...

​— Було таке, пам'ятаю.

​— От і цей борг я хочу тобі повернути, чи, може, вам обом...

​— Я слухаю.

​— Ми в табір приїдемо, там вас не зачіпить ніхто, коли вже отаман привів. А от коли ви нас покинете... Будь уважним. Впевнений, що хтось захоче там, — він махнув рукою на північ, — в степу відібрати добро ваше... Та і... жінка в тебе, хоч і худа, не така, як наші молодиці, але ж жінка...

​— Дякую, Богдане, за попередження.

​— От тепер ми з тобою і справді квити, — і він щиро посміхнувся мені.

​Поки розмовляли, встигли під'їхати до табору уходників. І це був справжній табір. Земляний вал діаметром метрів сорок і висотою два метри, а на ньому з дубових колод, вкопаних в землю, частокіл висотою десь по груди дорослому чоловікові. Біля воріт зверху балкон з накриттям від дощу і стріл. Можна сказати — степова фортеця.

​Ми в'їхали в табір, на воротах чергувало відразу три бійці. Прив'язали коней, отаман гукнув когось з козаків, що поралися біля котлів, і на стіл принесли дерев'яні миски, наповнені гарячою кашею, в якій траплялися шматки жирного м'яса. Обідали мовчки. Поки обідали, оглянув табір. Видно, що табором користуються і взимку, і влітку. Ближче до валів дві напівземлянки з дахом, покритим мохом, і маленькими віконцями-бійницями. Весь двір заставлено столами і рамами. На одних в'ялилося м'ясо і риба, сушилися трави під навісом. Розтягнуті хутра сохли на рамах. Конов'язь, навіть невелика кузня. Невеликий запас дров і висока купа висушених кізяків.

​— Ти отримала від мене картину? — тихо запитав у Арт.

​— Так.

​Обід закінчився. Отаман і ще кілька уходників посідали ближче до нас.

​— Ну а тепер розповідай, козаче, як це тобі вдалося від сучих дітей вирватися живим, та ще й таку кралю дружиною взяти.

​Я поглянув на Арт. Вона сиділа з серйозним виразом на обличчі і робила вигляд, що не розуміє мову.

​Так красиво я не брехав ще ніколи в житті. Розповів, як закохався в красиву ельфійку, як вона закохалася в мене. Як просив її батьків, щоб благословили нас на шлюб. Як вони відмовили і закрили її в хаті. А потім, як викрав її вночі і як тікали ми з нею лісами темними і дрімучими. А потім, коли вирвалися ми в степ, як нарвалися ми на десяток степовиків і як пошинкували їх мов капусту.

​Козаки чи, може, правильніше — уходники, сиділи, слухали, може, хтось і вірив, а може, і ні... Але правду говорити я їм, звичайно, не збирався.

​— Цікава твоя розповідь, Творимире, може, щось і прибрехав ти, але то не біда, адже вийти живим з лісу... Навіть не пам'ятаю, чи було таке коли... То куди ви їдете, говориш?

​— На північ, отамане. Мене ж так побили степовики тоді, коли нас з Богданом в ясир вели, що ніц не пам'ятаю. От і маю надію, що, може, коли повернуся в рідну землю, може, щось і пригадаю. А як і не пригадаю, то, може, хто впізнає мене, може, рідних своїх відшукаю.

​— То залишитесь у нас на ніч? Чи не терпиться швидше додому?

​— Дякуємо, але мабуть поїдемо ми.

​— Ну що ж, тоді щасливої дороги вам.

​Ми підійшли до своїх коней. Богдан про щось погомонів з отаманом і підійшов до нас.

​— Проведу вас трохи далі в степ, — сказав і хвацько заскочив в сідло.

​— Прощавайте, — попрощався я з уходниками, і ми покинули табір.

​Коли табір вже перестав виднітися за високою травою, він зупинив коня.

​— Творимире, гарну байку ти нам розповідав, але хто захоче, той зрозуміє, що не з пустими руками ти з лісу вирвався, а навіть якщо і з пустими, то перевірити твої сумки бажаючих знайдеться... Тому слухай мене. Коней не жалійте, летіть на північ, а як почне темніти, не зупиняйтеся, але зверніть трохи лівіше чи правіше, тоді, якщо навіть хтось за вами і поженеться... Важче вас буде відшукати.

​— Дякую, Богдане.

​— Та що там, — він обняв мене. — Прощавай, друже.

​— Прощавай.

​Коли Арт проїжджала повз, він вклонився їй.

​— Дякую тобі, красуне.