Навія

​Розділ двадцять другий

​Вона прийшла трохи із запізненням. Душі виходили з тіл розбійників і дивилися на неї закоханими очима.

Вона посміхнулася мені.

Я посміхнувся у відповідь, але не спілкувалися — роботи і в неї, і у нас було багато.

— Старий, готуй мотузок, потрібно їх відтягнути подалі від галявини.

Син їв, сидячи на траві, а батько почав ритися в сіні на підводі.

— Шкода, я трошки запізнилася, так хотілося подивитися, як ти володієш шаблею.

— Арт, поглянь навколо. Охоронці не змогли покласти жодного.

— Я вже дивилася. Шкода, що вони почали тікати, славна б була різня.

— Ти така кровожерлива?

— Ні, просто всіх, хто несе загрозу тобі, я хочу порвати.

Я посміхнувся.

Старий вже прив'язав за ноги двох розбійників до коня і поволік кудись в ліс.

— Обшукувати не будеш?

— Не маю бажання. Нехай старий, якщо щось знайде, бере собі за роботу, цю падаль потрібно відтягнути подалі, не спати ж з ними на одній галявині.

Син вже спав під возом, інтенсивне лікування виснажило його.

— Ти з мавкою куди ходила? — поцікавився у Арт.

— Дерево, в якому вона живе, захворіло.

— І що?

— Діти лісу вміють домовлятися з рослинами і лікувати вміють.

— Ну от і добре, а тепер час відпочивати. Якщо завтра зранку виїдемо, то після полудня вже будемо в столиці.

Лягли як завжди поруч і вкрилися плащами, Бузок лишився на варті.

Ніч минула спокійно. Розбудив як завжди Бузок.

— Творимире, світає.

Поцілунком у вухо розбудив Арт, що спала на боці, притискаючись до мене спиною.

Пішов по коней, і тут до мене підійшов старий.

— Пане сотнику, чи не могли б ви супроводжувати мене до столиці?

Я глянув на його перелякане обличчя.

— Не гнівайтеся, пане сотнику, я заплатив би вам.

— Ти такий наляканий, що тепер тобі за кожним деревом ввижається розбійник?

— Мабуть, ні, але я подумав: вам же все одно до столиці, отже, нам по дорозі. А срібло — воно ніколи зайвим не буває.

— Я подумаю.

Він почав запрягати своїх коней, а я пішов по своїх.

Поки збиралися в дорогу, розповів Арт про пропозицію старого.

— Тобі мало срібла? По-хорошому за таку пропозицію Січеслав ще й пику набив би старому. Де це таке бачили, щоб сотник підробляв за кілька срібних грошей охоронцем?

Ми сіли на коней, і коли проїжджали повз вози, старий з сином низько вклонилися нам.

Ліс скінчився і почалися луки, на яких вже випасали худобу селяни, а ближче до сіл вже й ниви з незвично високим житом, а там і пшениця, і ячмінь. Проїхали через невеличке село. Мазанки біленькі, чепурненькі, криті соломою. Село не бідне, і думаю я, що, можливо, ті, хто нападав на нас в лісі, були з цього села, а може, й помиляюся.

А далі знову ниви — просо, гречка, а далі від села знову луки. А на луках тих і звіробій, і петрові батоги, і цмин з коров'яком, та такий запах від того різнотрав'я, що аж голова кругом іде. А вже ближче до обіду почалося передмістя. Спочатку з'явилися придорожні шинки, потім шкіряні майстерні, від яких смерділо так, що аж очі виїдало. Ближче до міста — кузні, а вже за ними — людські хати. Вулиці стали вужчими і бруднішими, хоча хатинки гарненькі. Ближче до центру з'явилися двоповерхові дерев'яні будинки, а вулиці стали такі вузькі, що дві підводи на них вже й не розминуться. Бруд і сморід — ось тобі й місто, ось тобі й цивілізація. Над містом височів пагорб, а на ньому побудована з дерева чимала фортеця з високими стінами.

Куди їхати? Знати б, де дім Січеслава, можна було б заїхати туди... Але ж і невідомо, що там на мене чекає. Їхати до фортеці? Хтозна...

Вирішив, що спочатку посидимо в корчмі поближче до фортеці, послухаємо, про що люд у місті говорить, може, там хто мене впізнає як Січеслава, а там побачимо.

Вже ближче до фортеці назустріч нам ішов — як правильно його назвати? — дитя лісу чоловічої статі. Одягнений він був як місцевий: у широкі сині шаровари, підперезаний широким шкіряним поясом, оздобленим мідними і срібними бляшками. Єдине, чим він різнився від козаків — довгі загострені вуха, відсутність вусів і світле волосся.

Та і вишиванку він, як і Арт, носив вишиту не червоними нитками, а зеленими.

Арт привіталася з ним своєю мовою, я зробив вигляд, що не розумію, про що вони говорять, щоб він не боявся при мені говорити, якщо вона захоче розпитати про щось особливе.

Вони познайомилися, виявилося, що він з центрального крила Великого лісу, працює найманцем, охороняє обози. У нього є своя команда, в якій є люди, одне дитя гріха і навіть один гоблін. В місті недавно, супроводжували великий обоз із червоноградськими купцями. Запитала, де в місті знаходиться капище. Виявилося, що воно тут не одне, а цілих три, пояснив, як туди пройти.

— Запитай, чи і в Червонограді вже також богам почали срібло підносити, — промовив я до Арт.

— Я добре розумію і розмовляю людською мовою, козаче, тому можу тобі відповісти сам: ні, такого сорому в Червонограді король не допустить, слава богам.

Я подякував і відвернувся, а вони ще деякий час вели пустопорожні балачки.

Отже, ця зараза до королівських земель ще не дійшла. На капище обов'язково поїдемо, але пізніше. Спочатку послухаємо, про що люди говорять в шинках.

А Арт тим часом розпитувала у найманця про шинки в місті. Виявилося, що в тих, що ближче до фортеці, є два шинки, в яких збираються воїни з фортеці, хто вільний від варти. Трохи далі від фортеці є корчма, в якій люблять посидіти знатні або ж заможні городяни. Навколо базару є відразу п'ять шинків: в одному сидять лиш найманці, в іншому — лише торговці, а в трьох інших — всі кому завгодно. На окраїнах містечка багато більших і менших шинків, в деякі з них сунути свого носа не варто, якщо тебе не супроводжує мінімум десяток хороших бійців. Виходить, що криміналітет в місті є і має свої тверді позиції. Почнемо, мабуть, з тих шинків, що ближче до базару, а ті, що біля фортеці, залишимо на потім.

Чим ближче до базару, тим більше людей було на вулиці. Шинок, в якому збиралися найманці, ми минули і поїхали до того, де збиралися всі хто завгодно. Шинкар, пузатий здоровань, впізнав мене відразу. Він посадив нас за столик біля вікна, і ми замовили печених перепілок і по кухлю пива. Їли неспішно, іноді запиваючи пивом, і прислухалися до того, про що говорять за сусідніми столиками. Ледь не розсміявся, коли вперше помітив, як у Арт ворушаться вуха в ту чи іншу сторону, коли вона прислухається до чиєїсь розмови. Пообідавши, ми ще трохи посиділи і пішли. Нічого цікавого ми не почули, в загальному говорили люди про ціни, про погоду. У наступних двох шинках не виявилося також нічого цікавого. Переїхали ближче до фортеці, і тут трапилося те, чого я зовсім не очікував. Назустріч по вулиці їхав невеликий загін козаків, одягнених в сині жупани з вишитим на грудях срібними нитками гербом. Метрів за двадцять до нас вони мене впізнали. Один з них, кремезний сивовусий дядько з бритою головою і шрамом на обличчі, що йшов від брови через щоку до підборіддя, зіскочив з коня і з криком: "Сину!" — побіг назустріч мені. От тобі й на... Ось і зустрівся з батьком Січеслава. Зліз з коня, розставив руки в сторони і встиг зробити кілька кроків назустріч. Він налетів на мене і з такою силою обняв за плечі, що здавалося, ребра ось-ось почнуть тріщати. Тричі поцілував мене в щоки, і я побачив, що в його очах бринять сльози.

— А ми ж по тобі вже й тризну справили. А ти живий!.. Живий! — він крикнув це до козаків, що вже оточили нас, і кожен хотів похлопати мене як не по плечах, то по спині.

— Чекали на тебе, а тебе немає і немає. Сам поїхав з твоєю сотнею, Левко відпустив. Приїхали на хутір, де та вдовиця жила, до якої ти на любощі їздив. А там лиш піч обгоріла від хати лишилася, та видно, що семеро мерців на подвір'ї. Кістки вже лиси почали розтягувати, на декому видно, що одяг степовиків на них, а ті, що в хаті були, так обгоріли, що і не зрозумієш, хто то був. От ми і стали рахувати, що і твої кістки там в хаті лишилися. А де ж ти пропадав майже два місяці?

Потім він розгледів, що поруч з оселедцем у мене невелика коса. Очі його округлилися від здивування. Він пильно поглянув на мене, а потім став дивитися на Арт.

— То он воно що... — в задумі промовив тихо. А я дивився на його чомусь сумне обличчя.

— Щось не так, батьку? — вирішив я грати роль до кінця.

Він серйозним поглядом подивився на мене.

— Ти ж знаєш, як князь ставиться до су... — він поглянув на мою косу, а потім на Арт, — що говорити, ти ж і сам знаєш. Та і ти раніше їх не любив...

— Побував би він на моєму місці...

— Ну, на все воля богів, якось-то воно буде.

А потім ніби схаменувся, подивився на козаків.

— Що ж ми посеред вулиці отак стоїмо. Хлопці, ви повертайте назад та передайте його орлам, що живий їх сотник.

Потім поглянув на нас з Арт.

— А ми поїдемо додому. Ох і зрадіє мати, що ти живим повернувся.