Навія

​Розділ тринадцятий:

​— Я не розумію, чому ти передумав, — Арт не стояла, а ходила біля мене туди-сюди. Від юрти до сідла на землі, на якому я сидів, і назад.

​А я мовчав і не слухав.

​Я думав.

​Думав, в яку дупу я потрапив. Вони хочуть не втратити свої позиції в цьому світі. Але хтось дуже старається відвернути жителів цього світу від богів і сотворити нового кумира, нового бога — гроші. Одній людині це не під силу. Отже, це або група, або раса...

​Що я можу зробити?

​Ну зробити...

​Якщо група невелика, то верхівці групи можна влаштувати маленький, локальний геноцид. Є надія, що без керівництва з часом все минеться.

​Минеться?

​Хтозна, наскільки все це далеко зайшло...

​А якщо це не група, а ціла раса?

​Якщо це справді діти лісу?

​Спробуй їх виловити по тих лісах. Партизанську війну вони можуть вести десятиліттями...

​А ще у них на озброєнні є магія...

​І рослини, і звірі, і ще дідько знає що...

​А ще...

​— Ти мене зовсім не слухаєш, — Арт стояла переді мною і водила долонею у мене перед очима.

​— Арт, я слухаю уважно.

​— Да? Ну і про що я тільки-но говорила?

​Я, посміхаючись, дивився на неї і невинно кліпав очима.

​— Я говорила про те, що не можу зрозуміти твою логіку. Спочатку ти хотів йти до полян. Тепер ти хочеш сунутися в саме серце степу.

​Один.

​Без війська...

​до кочівників, а потім ще й в Драхмар до орків...

​Навіщо так ризикувати?

​— Арт, ти ж чула, що тут робиться. Не боги зазіхають правити світом, а гроші...

​Я хочу відшукати, від кого це все поширюється по світу...

​І якщо ми вже тут на півдні, то чому б не розібратися, що тут і як...

​— Творимире, не роби цього. Те, що ти... що ми справилися з зіркою караючих...

​Нехай це не засліплює тобі очі.

​Кочівники — це також сила. У них є шамани. Це зовсім інша магія... Їх мало, але самих воїнів у них багато.

​Зовсім інша справа — шамани орків. Їх також мало, але вони сильні. Дуже сильні. І хоч самих орків у сотні разів менше, ніж степовиків, — орки сильні вої.

​— Тобто ти пропонуєш спочатку сходити на північ?

​— Тільки на північ. Дорога на південь — дорога в один кінець.

​— А якщо на півночі все буде добре і мені потрібно буде на південь? Це ж який світ доведеться назад...

​— Якщо на півночі все буде добре, то, можливо, за тобою стоятиме сила, а, можливо, і документи зможеш зробити, які будуть слугувати тобі охороною...

​Я задумався...

​Вона права, але... чому ж мене так тягне на південь?

​Всі, хто залишився живим із сім'ї Марії Іванівни, вийшли нас провести. Ми взяли лише по одному конику, решту залишили їм.

​— Адіке, може, ну його, цей степ, їхала б із дітьми до родичів. Важко вам тут буде.

​Вона лише сумно посміхнулася.

​— Час покаже. Будеш у цих місцях, не соромся, заходь у гості.

​Ми поїхали. Не очікував, але навички їзди на конях були і в мене, і в Арт. Їхали неспішно, дорога далека, навіщо коней томити. Хто знає, що там попереду на нас чекає, можливо, ще знадобляться їм сили, щоб винести нас із якої біди лихої. Навіть такою неспішною ходою коні дійшли до вечора до річечки. Ну що ж, ось тут і заночуємо. Поки я поїв коней, а потім стриножених пустив пастися неподалік, Арт встигла помитися і випрати свої речі. Одягнена вона тепер була лише в білу до колін сорочку. Я як міг відводив погляд від неї, але не завжди це в мене виходило... Неймовірна...

​— Творимире, випрати і твій одяг? Чи сам справишся? — запитала.

​І поки я задумався над цим питанням, до мене підлетів Бузок.

​— Це вже серйозно, Творимире, — прошепотів він мені на вухо, так, ніби вона могла нас підслухати.

​— Це ти про що?

​— Не знаю, як у вас, а у нас саме жінки вибирають со...

​Вона звернула увагу, що я дивлюся в один бік і нічого не роблю при цьому, ніби завис.

​— Бузку, досить базікати, охороняй! — зі злістю крикнула вона неголосно, і Бузок відразу відлетів від нас на кілька метрів. Він подивився на сестру, хитро посміхнувся і почав облітати територію навколо.

​— Ми ж не договорили, — мій крик пролунав лише в моїй голові, але він почув і відлетів ще далі.

​— То що, ти будеш прати? Чи це зробити мені?

​Я поглянув на Бузка, що тепер ошивався біля коней. От же ж, хоч би підказав...

​— Я сам випру свій одяг, — відповів.

​Вона зміряла мене поглядом і, нічого не сказавши, почала щось шукати в переметних сумках.

​— Бузок далеко? — чомусь запитала, не повертаючись.

​— Біля коней, — відповів я, а сам продовжив її розглядати... Гарна... Але, як там говорили в моєму минулому житті: «Не на часі...»

​Я зняв сорочку, чоботи і зайшов у воду, щоб прополоскати сорочку. Річечка... Можливо, коли починаються дощі, то вона і стає схожою на річку, а зараз вона скоріше схожа на струмок шириною в три метри й глибиною до пояса. Позаду підійшла Арт.

​— Давай я, ти не вмієш, — і відібрала у мене сорочку.

​Я стояв поруч і дивився, як бойовий маг займається пранням моєї сорочки. Так, вона права, немає у мене таких вивірених рухів і...

​— Чого стоїш? Штани також знімай, кінським потом пропах...

​Я знітився, як штани? Під ними ж нічого немає...

​— Знімай, а сам он туди відійди, там глибше, помиєшся.

​Я відвернувся до неї спиною, скинув штани і подав їй. Вона забрала їх у прання, а я пішов у те місце, де глибше.

​Після скількох днів, що ми провели в степу, після всієї тієї біганини, як же добре було лежати в цьому прохолодному потічку...

​Вона понесла мої речі і розклала на пригнутій до землі траві.

​— Сорочка чиста на березі, вдягнеш... — сказала, не повертаючи голови.

​Я добряче накупався у воді. Ярило вже почало опускатися до горизонту. Одягнув сорочку, трохи вище колін, незвично якось. Вечеряли мовчки. Потім Арт розстелила попони на землі, і ми лягли, як завжди, поруч.

​Незвично:лежимо поряд майже без одягу.Повернувся до неї спиною, темніє. Вона повернулася і притулилася до мене.

​— Він десь близько? — запитала тихо прямо у вухо, і від її гарячого подиху по шкірі чомусь пробігли мурашки.

​— Біля коней, — відповів так само тихо.

​Вона обняла мене і притулилася до спини ще сильніше.

​— А чому ти магією не висушила наші речі, як тоді біля річки?

​Я чув, як її плечі здригаються, вона беззвучно сміялася.

​— Хотілося, щоб тіло трохи подихало...

​Вона почала гладити мене по плечах і голові.

​— Повернися до мене...

​— Може, не потрібно?

​— Я не подобаюся тобі? — її руки завмерли.

​— Подобаєшся... Дуже... Але...

​— Що?

​— Хто знає, що чекає нас попереду? І навіть якщо все буде добре, від кохання... може народитися дитина.

​— То й нехай.

​— Народиться дитя гріха! Так ви їх називаєте?

​Вона повернула мене на спину і лягла на мене. Її очі були так близько від моїх, а губи поруч, і ще мої груди відчували, як б'ється її серце.

​— Народиться дитя любові...

​І я потонув в її очах...