Навія

​Розділ шістнадцятий

​Вечоріло, Ярило вже почав ховатися в бур'яни степу. Заночувати вирішили в таборі, Бузок як завжди був на варті.

​— І що ми тепер будемо робити без коней? — Арт поклала мені на груди голову і дивилася в степ.

​— Є ідея, як їх повернути, але не знаю, чи спрацює вона.

​— Що за ідея?

​— Мурчику потрібно повертатися додому, там кішка з двома малими на нього чекають. Я йому нагадаю, що на нього чекає сім'я, а то щось загуляв наш котяра. Так от, нехай собі біжить додому, але спочатку нехай трохи полякає коней в степу. І тут одне з двох — або вони прийдуть до нас (як не крути, для них людина це який-не-який, а захист), або вони ще більше злякаються і розбіжаться по степу... Очікувати, що вони самі повернуться до нас, поки маун поруч — годі... Вони відчувають його запах і не прийдуть.

​— Ну то тоді йди до нього і домовляйся, бо завтра зранку потрібно рушати в дорогу.

​Я пішов до нього і почав чухати, він ніжився і просив ще, але я намалював картинку з його кошенятами біля лігва. Він винувато якось мявкнув, притиснувся лобом до мене. Намалював картину, як він в степу лякає коней і вони втікають від нього до мене. Смішно муркнув, лизнув мою долоню і побіг в степ.

​Ну от і все, попрощалися... Тепер можна лягати спати. Якщо котрий з коней приб'ється назад до табору, то вже ж не зараз, а вночі чи, можливо, під ранок.

​Ніч минула спокійно. Спочатку, коли тільки-но почав засинати, десь далеко в степу чув крики Мурчика. Отак якби не знав, що це він, то міг би злякатися, а так спали спокійно — Бузок на варті.

​Коні розбудили зарання. Ще навіть не сіріє небокрай, а вони фиркали, іноді іржали і весь час тупотіли біля кургану. Довелося вставати раніше. Арт розпалила багаття і почала гріти сніданок. Я набирав воду в бурдюки з котла і дивився, що це ще можна буде присвоїти з того, що є в таборі.

​— Нам гроші потрібні? — Бузок підлетів так несподівано, що бурдюк ледь не випав з рук.

​— Мабуть, потрібні, а що, ти десь знайшов скарб?

​— Не скарб. Он там у кутку під лантухами з зерном скринька .

​— Багато?

​— Не рахував, мені то без потреби, але багато.

​— Дякую.

​— Арт, нам гроші потрібні?

​— Звичайно, ми ж не до лісу їдемо. Хоча якби і до лісу... В поясі одного з караючих замість амулетів були монети. Спочатку думала, що їх використали як базу для амулета. Подивилася, а вони чисті, просто монети і ніякої магії.

​— Он там у кутку під лантухами скринька з монетами.

​Вона помішала ложкою кашу в котлі і пішла в куток. Я відкинув лантухи вбік, і дійсно — там була скринька. Чимала скринька, десь у лікоть завдовжки, з долоню завширшки і такої ж висоти. Ніякого замка на ній не було, Арт відкрила її.

​— Ми з тобою тепер дуже багаті, Творимире, — сказала Арт, але в голосі її не було радості.

​— Ти не рада, що стала багатійкою?

​— Ні...

​— Чому?

​— Уявила, скільки людей вони вбили, щоб назбирати таку купу срібла...

​— Я і не подумав...

​— Уяви, адже не у кожного, хто йшов через степ, були з собою монети...

​— Жах...

​Вона відшукала декілька чималих капшучків і скидала в них монети по сто штук. Вийшло сім з половиною сотень. Не знаю, що за ці гроші можна купити в цьому світі, але майже три кіло срібла це і в тому житті було чимало. В темряві не було часу роздивлятися, що там викарбувано на тих монетах, потрібно снідати і вирушати в дорогу.

​Бузок летів над нами невисоко, вдивлявся в степ, Арт попереду, я позаду. Небо по праву руку від нас почало сіріти, починається новий день. У кожного з нас було ще по одному заводному коневі, більше нам і не потрібно, зайвий клопіт з ними. Але все одно ще дві кобили йшли позаду нас, хоч ми їх і не прив'язували як заводних. Знову Ярило почало повільно підніматися над горизонтом, з'явилися джмелі, метелики і птахи, що літали над степом і виловлювали з повітря численні орди всіляких мошок.

​— Арт, я говорив з Мореною.

​— З ким?

​— З Мораною, після того як мені прилетіло по голові...

​— Вона хотіла тебе забрати у мене? — злякано запитала Арт.

​— Ні. Просто запропонувала відпочити і поговорити. Так от, — я говорив голосно, щоб це міг чути і Бузок, — вона навчила мене, як Бузкові можна повернути тіло.

​— Таке можливо? — вона зупинилася, а він підлетів ближче.

​Я розповів усе, що мені розповіла Морена. Все, і про ризики, якщо спроба закінчиться невдачею. Арт потихеньку знову поїхала вперед. Мовчала. Обдумувала.

​Бузок також піднявся вище, і хоч дивився він на степ, все ж видно було по ньому, що обдумує почуту новину.

​Ми їхали далі, і кожен з нас мовчав про щось своє. Ближче до вечора натрапили на невеличку балку. Хоч і не було в ній води, а Ярило до горизонту тільки почало клонитися, вирішили ночувати тут.

​Арт виявилася більш господарною, ніж я. В невеликий лантух вона набрала в таборі розбійників сухих кізяків і ввечері розвела багаття, щоб нагріти їжу. Багаття палила, не боячись, що хтось помітить здалека, адже з низини балки світло не було видно зі степу.

​Ніч минула спокійно. Вже перед світанком розбудив Бузок.

​— Творимире, — пролунало його тихе в голові.

​— Щось сталося? — запитав подумки.

​— Я не хочу...

​— Ти про що?

​— Я не хочу назад у тіло...

​— Чому? — я відкрив очі і побачив, як він завис у повітрі неподалік від нас і дивиться на степ.

​— Ти не розумієш, як це...

​— Ти про що?

​— Коли я був живий, ну, в тілі, я маю на увазі... Було добре, були друзі, рідні, знаєш, я навіть одного разу закохався років сорок тому... Вона обрала іншого. Знаєш, в тому житті був біль, були образи, заздрість... А тепер... Мені все цікаво. Я бачу, я дивлюся на деякі речі під іншим кутом... Я можу літати, проходити крізь стіни, не боятися бути пораненим чи вбитим... А ще мені не потрібно спати, і від цього життя стає в два рази довшим і в сотні разів цікавішим...

​— Вибач, я не дивився на це з такої позиції.

​— А ще якщо враховувати всі ризики... Якщо тебе спіткає невдача при переселенні і мене забере вона, як забрала інших... Не знаю, що там на мене чекає... Вона, звичайно... надзвичайно красива... Але... Там не буде вас... Не буде цієї волі... А якщо і буде... То нехай краще пізніше, потім, а зараз я не хочу...

​— Я тебе почув, братику... Добре, будь по-твоєму. Але пам'ятай: якщо передумаєш, якщо захочеш ризикнути... Я завжди буду поруч, тільки погукай...

​— Ого? Ти почав говорити її словами!

​— Її?

​— Словами Морани, вона тобі говорила ці слова вже не раз...

​Я пригадав і гірко посміхнувся... Так, це її слова.

​Що чекає на нас сьогодні, що день прийдешній нам готує, чи побачимося ми з нею?