Навія

​Розділ двадцять четвертий

​Арт лишилася вдома, хоч і рвалася поїхати зі мною. Ледь вмовив її залишитися, хвилюється за мене.

— Ти, сину, говорив, що не все пам'ятаєш, — батько їхав поруч зі мною.

— Так, батьку.

— Що про службу пам'ятаєш? Про князя?

— Майже нічого, — відповів чесно.

Батько задумався і якийсь час мовчав.

— Це погано.

— Розумію.

— Часу немає розповісти все, але я по верхах пройдуся, може, щось і пригадаєш.

— Я слухаю уважно.

— На службу ти пішов ще в п'ятнадцять літ. Спочатку джурою був у мого сотника Пилипа Барабаша, старий рубака ще тим козарлюгою був. Шкода, стрілу в груди від степовиків упіймав, наконечник у грудях лишився, не змогли врятувати його. Потім у третій сотні десятником був. А згодом і сотником.

— Пригадав?

Я похитав головою, брехати ризиковано.

Батько зітхнув.

— Коли князювати став Левко — половину війська розпустили. В твою сотню ти сам воїв відбирав — найкращих. З Левком ти товаришував майже з дитинства. От тільки різні ви.

— Тобто?

— Ти завжди був задиристим, шукав пригоди собі на одне місце. А він...

— Не в старого князя він пішов. Заздрісний, жадібний і пихатий. Але тебе завжди поважав. Згадав?

— Ні, батьку.

— Погано. У тебе з ним були якісь секрети, навіть мені ти не все розповідав.

— Що за секрети?

— Дуже князь наш ласий до срібла. І ти йому те срібло привозив зі степу.

— Скарби шукав?

— Ні. Срібло було не в монетах, їх вже тут у фортеці клепали. Ти привозив срібло в брусках. Один раз я їх навіть бачив, ось такі, — і він показав, що вони були з долоню завдовжки.

— Хоч це пригадав?

— Ні, батьку.

— Біда та й годі.

Брама.

Далі їдемо мовчки.

Ти вітайся з усіма, але не тепло. Ти ж як-не-як сотник. Трохи носа задирай і йди за мною.

Коли до князя зайдеш, вклонися в пояс.

— Дякую, батьку, зрозумів.

На брамі вартувало четверо старих козаків, привіталися поважно з нами і пропустили в фортецю.

На стінах також стояли вартові, поглянули вниз, притулили кулак до грудей і знову повернулися обличчям до міста.

Попід стінами йшли різні прибудови. Тут були і конюшні, і кузня, ще щось, але я дивився на споруду, що займала весь центр двору.

Палацом його не назвеш, навіть якщо дуже захотіти. Перший поверх мав лише двері, оббиті залізними смугами, і замість вікон — вузькі бійниці. Грубий неотесаний камінь, вкритий мохом і висотою метрів п'ять, — от і все, що можна сказати про перший поверх. Другий і третій були зроблені з товстих дерев'яних стовбурів, почорнілих від часу. На другому поверсі вікна були невеликі, а от на третьому вже був навіть невеликий балкон, вікна здорові, а на кількох навіть були вітражі з кольорового скла. Все це я встиг розгледіти, поки ми йшли до дверей, оббитих залізом. Двоє вартових відчинили двері, і ми пройшли в приміщення. Смолоскипи палали на стінах, і в напівтемряві я побачив, що вздовж стін стояли стійки зі списами, на стінах висіли сокири, щити. Дійшли до ще одних дверей, знову два охоронці. В наступній кімнаті війнуло вогкістю. Зліва сходи вели на другий поверх, а справа — вниз під землю. Що там? Каземати чи підземний хід? Може, скарбниця? Січеслав, мабуть, знав, а я ні.

Піднялися на другий поверх — знову два охоронці. Добриня пішов сходами вище, я за ним. Знову два охоронці біля дверей. Довгий коридор через весь поверх і багато важких дверей по обидва боки. Ми йшли коридором до дверей, в які він упирався, і біля них знову два охоронці. За деякими з дверей я чув жіночий плач. Наложниці? Бранки?

— Чекай тут, — сказав батько і зайшов у двері.

Охоронці дивилися на мене зляканими очима, немов побачили привида.

Я ходив по коридору туди-сюди і думав. Три кроки вперед, розвернувся, три кроки назад, стіна, розвернувся і знову. Що чекає мене там, за дверима? Про що вони там так довго говорять? Вже хвилин десять минуло. Батько говорив, що Січеслав привозив князеві срібло. Зі степу. Рудник? Шахта? Звідки взялося те срібло, що навіть воєвода не відає про це? А якщо князь, побачивши, що я нічого не пам'ятаю, не захоче більше працювати зі мною? Відчуваю, що зі сріблом цим не все так гладко. Якщо лишуся не при справах, як дізнатися, хто і, головне, коли поїде за сріблом наступного разу. Простежити за ними — це вже легше. Навіть у степу. Триматися від них на максимальній відстані, а стежити послати Бузка.

Що ж вони так довго говорять? Дарма я з собою Бузка не взяв, він би підслухав їх і все мені розповів би.

Нарешті двері відчинилися. Батько визирнув у коридор.

— Заходь.

Я увійшов. Це був великий кабінет. За великим, я б сказав, канцелярським столом сидів князь. Це був молодий чоловік років двадцяти п'яти. Товстунчик із рудим хвилястим волоссям. Очі глибоко сховані, маленькі, сірі і... хитрі. Ніс маленький, щоки рожеві, звисають на широкий білий комір красиво вигаптованої сорочки.

Я вклонися.

— Доброго здоров'я, Січеславе, — привітався він.

— І вам доброго здоров'я, князю, — відповів я і вклонився.

Він оглянув мене уважно.

— Воєвода мені розповів, що ти багато чого зі свого минулого перестав пам'ятати, це правда?

— Так, князю, це правда.

— Це погано.

Він налив собі в срібний келих вина з пляшки, зробив ковток і про щось задумався.

— А як володіти шаблею ти не забув?

— Ні, князю, поки добирався додому, довелося не раз нею скористатися.

Він посміхнувся.

— Ну хоч щось. То що скажеш, будеш і надалі служити мені? Чи маєш інші плани?

Я поглянув на Добриню, він дивився на мене, в очах — очікування відповіді.

— Буду, княже.

— От і добре, тоді сідай, поговоримо. Розмова довгою буде. А ти, воєводо, можеш йти.

Батько встав, вклонися і покинув кабінет.

Коли двері зачинилися, Левко знову відпив вина з келиха.

— Сотником ти більше не будеш. Знайшов на твоє місце іншу людину. Звичайно, не рівня тобі, та й авторитету такого не має. Але перспективний...

Я слухав і розглядав кабінет. Портрети на стінах у різних рамах, срібні свічники з красивими фігурками оголених жінок із бронзи. Килими на підлозі, гобелен на стіні — любить розкіш князь.

— Ти станеш виконувати мої таємні завдання. Не хвилюйся, платня буде більшою від тих грошей, що ти отримував за сотника, в рази.

— І що це будуть за завдання, князю?

Він посміхнувся і знову відпив ковток вина.

— Впізнаю свого старого товариша Січеслава. Ти не любиш грати наосліп, ти любиш аналізувати інформацію, щоб виконувати доручення бездоганно. Завдання, кажеш... — знову ковток вина.

— Все як і раніше. Якщо потрібно комусь влаштувати нещасний випадок або, імітуючи напад грабіжників, перерізати комусь горлянку — ти це зробиш, як ніхто інший. Підбереш собі надійних людей, але не більше десятка чи двох.

«Тобто йому потрібен кілер», — подумав я.

— Далі. Ти ж знаєш, як я люблю жінок. Іноді доведеться викрадати їх у батьків або чоловіків. Ну і, звичайно, потім або продавати в степ, або ж позбутися тіл так, щоб їх ніхто і ніколи не знайшов. А навіть якщо і знайшов, то не зміг упізнати. Все як і раніше, як бачиш.

Я кивнув головою, а сам подумав: «Так от чим займався Січеслав для свого володаря!»

— Ще потрібно буде більше вплинути на волхвів, купити чи залякати — це вже будеш вирішувати по ситуації. Нам срібло дають за те, щоб викорінити стару віру з нашої землі. А коли боги ослабнуть і срібла буде достатньо, я введу нового бога на нашу землю. Буде нова ера — ера єдинобожжя. От тоді-то ми заплатимо степовикам за допомогу і захопимо всі князівства. Я стану королем. Левко Перший!!! Як тобі?

А ти станеш князем. І королівство моє буде лише для людей. Ніяких дітей гріха, ніяких орків, ніяких сучих дітей. Ми допоможемо очистити землю від нелюдів.

Ого! Він так завівся, що вже не говорив, а викрикував слова — прямо фюрер місцевого масштабу. От тут би вже і можна було б з ним покінчити...

Але!

Він говорив, що нам платять...

Тобто є хтось, хто є замовником всього цього, про що він і досі викрикує, поки я тут думаю.

— І ще. Поїздки за сріблом так і залишаться на тобі. Більше нікому я не можу довірити цю справу.

— Князю, вибач, але я не пам'ятаю про це.

Він знервовано відкоркував нову пляшку і налив у келих.

— Добре, я нагадаю тобі. Раз на пів року я відсилав з тобою звіт про зроблену роботу. Ти привозив срібло і нові інструкції.

О, а це вже зовсім цікаво.

— Разом зі звітом ти можеш продати тих, хто не погоджується на співпрацю. Я думаю, що ще один чи два рази буде потрібно поїхати на зустріч в степ. Тоді ти поїдеш в орду і домовишся від мого імені з ханом. Срібло і, якщо йому потрібно, ясир, то дамо згоду на тих, хто відмовиться вступати в моє військо.

Ого! Знайома історія, так, здається, діяв Богдан під Корсунем... І якщо подумати, то сліди замовника ведуть до степу. Хто це? Хан? Діти лісу? Таємничі орки, яких я поки що не бачив? Гноми? Яка у замовника ціль? Навіщо це все робиться?

Князь ще щось там кричав про велике і світле майбутнє, але врешті заспокоївся.

— Січеславе?

— Так, князю.

— Люди мені розповіли, що ти приїхав не один.

Я напружився.

— Кажуть, що з тобою приїхала лісовичка... Ти, той, хто ненавидів сучих дітей, зв'язався з нею? Чому?

— Серцю не накажеш, князю.

Він посміхнувся і зробив ковток з келиха.

— І як воно? З нею в ліжку?

— Як, ну як завжди.

— Ніколи не пробував... Може, віддаси її мені?

Я стиснув кулаки під столом і затримав дихання, щоб узяти себе в руки.

— Князю, у нас з нею буде дитина...

Він серйозно поглянув на мене.

— Ти ж знаєш, що коли я стану королем, у цьому світі не буде більше ні дітей гріха, ні сучих дітей, ні орків.

«Це добре, що ти попередив, — подумав про себе, — це ще один привід зробити все, щоб ти не став королем, а став просто мерцем».

— Я знаю, князю. Але поки що вона МОЯ ДРУЖИНА.

Мабуть, я сказав це занадто твердо, тому що князь спочатку зблід, а потім посміхнувся і...

— Та не сердься, Січеславе, то я так пожартував...

Він простягнув мені долоню.

— Ну то ти займися підбором людей у свій загін і чекай наказів. Якщо виникне якесь доручення, я пришлю вісника по тебе. Доручення будеш отримувати напряму лише від мене.

Ми потиснули руки, і я пішов додому.