Навія

​Розділ п'ятнадцятий:

— Хвала богам, ти живий, — наді мною, поруч із мордою Мурчика висів у повітрі Бузок.

Голова на потилиці трохи боліла.

Правою рукою почав гладити підборіддя мауна, він почав муркотіти і перестав лизати моє лице.

Голова не крутиться, нудоти немає — це добре, тобто обійшлося без струсу мозку.

— Мурчику, ти звідки взявся? — послав йому це запитання і відразу отримав картинку: «Бон Дуберт дає понюхати мої старі речі Мурчику і відправляє його відшукати мене».

— Творимире, рятуй мою сестру, будь ласка...

Мене немов струмом вдарило, Мурчик ледь встиг відскочити від мене вбік. Я встав на ноги... голова все-таки трохи крутиться... Оглянувся довкола.

— Бузок, де вона?

Він полетів далі, і ми з Мурчиком побігли за ним. Вона лежала на боку, стріла стирчала з плеча, сорочка навколо рани в крові. Присів біля неї, хвала богам, стріла пробила її, і наконечник на три пальці вийшов спереду. Вона лежала без тями. Я зламав стрілу, відірвав від своєї сорочки смугу тканини і приклав до рани. Тягнув повільно, стріла вийшла з тіла, і відразу хлинула кров. Я направив енергію в рану, вона зупинилася.

Так, головне не лити відразу багато, щоб не випалити її магічні канали.

Вливав потроху, рана почала гоїтися. Ще краплинка, о — навіть шраму не лишилося.

Так, тепер розглянемо, де у неї ще є ушкодження. Закрив очі, провів руками над тілом. А цікаво виходить. Це не рентген, але тіло бачу в багатокольоровій гамі. Ось і виявив свою помилку — ззовні рану від стріли загоїв, а всередині ще лишилося запалення.

Так, головне контролювати себе.

По краплині.

Все, зроблено.

Ого, по тілу так багато різних дрібних пошкоджень — там подряпина, там гематома...

Це я так можу довго гратися.

А що як?..

Сформувати плетиво з енергії, щоб зцілило всі пошкодження за раз. Руки рухаються самі по собі, немов знають, що робити, і в повітрі з'являється немов мереживо з енергії. Дивно це, мені від кого? Від Макоші чи, може, від самого Рода? Відпустив це мереживо на її тіло.

Діє.

Ура, діє...

Ой, бля, експериментатор...

От перепаде ж мені від Арт... Колись... Коли вона довідається, що знову стала цнотливою...

А що це там внизу живота пульсує маленькою золотистою краплинкою? Невже? Дитя?

— Вона буде жити?

— Бузок, не став дурних запитань. Звичайно, буде.

— А чому ж вона й досі без свідомості?

— Витратила багато життєвої сили для прискорення загоєння ран. Спить. Все має свою ціну. Те, що я вливав енергію, щоб рани загоїлися, — то одне. Але й організм виснажився для такого швидкого одужання.

— Зрозумів.

— Я чомусь думаю, що коли вона прокинеться, то їй так хотітиметься їсти, що вона могла б проковтнути слона.

— А що це таке — слон?

— Не звертай уваги. Краще поглянь по степу, чи не ходять десь поблизу козулі. Для Арт потрібно багато м'яса, щоб вона швидше одужала.

— Та після цієї бійні, що тут влаштував маун, мабуть, вся живність розбіглася по степу подалі від нас.

— До речі, а що тут було, поки я лежав без свідомості?

— Як тільки ти впав, до Арт підскочило відразу троє і потягнули туди, де вона зараз лежить. Один навіть уже почав розв'язувати шнурок на своїх шароварах. А тут, мов примара, з трави вискочив маун. Він убивав мовчки, ні звуку. Лише їхні перелякані крики лунали по степу. Ніхто не втік... Навіть ті, що ще були на конях.

І наші коні десь в степу — злякалися його.

Намалював картину — Мурчик несе в пащі козулю і кладе мені до ніг, а я його гладжу після цього по шиї, по боках і по животу.

О боги, як же смішно він нявкнув і побіг в степ.

Я взяв Арт на руки і поглянув на Бузка.

— Веди.

— Куди?

— До кургану веди. Якщо у них там табір, то повинен бути там і котел, і запас дрів та води. Її потрібно буде нагодувати, коли прокинеться.

Він піднявся трохи вище, поглянув на степ і повів до кургану. По високій траві йти було нелегко, але своя ноша не тягне. Вона спала немов після маку, а я добре впріів, поки доніс її до кургану. Ярило вже піднялося високо і добряче припікало.

Табір розбійників стояв біля підніжжя кургану. Тут стояв великий курінь. Я поклав її в тіні куреня і почав знайомитися з табором. Чималий казан з водою, поруч ще кілька повних бурдюків. Що в них, вода чи вино, подивлюся потім. Кілька мішків з крупами, невеликий запас дрів і здорова купа сушених кізяків. В'ялене м'ясо, шкіри, зняті з тварин, розтягнуті на дерев'яних рамках, сохнуть. Виходить, вони не тільки розбоєм займалися...

Поки я проводив ревізію в таборі, повернувся Мурчик. Козуля була молодою, це добре. В першу чергу — розрахуватися з мауном. Хвилин десять вичухував його. Він підставляв то один бік, то другий, а то лягав на спину і підставляв живота.

Врешті закінчив з мауном і зайнявся тушею козулі. Багато м'яса нам не потрібно, тому, відрізавши добрячий шматок, залишки віддав Мурчикові. Все наготовив, щоб приготувати їжу, і от проблема... Раніше, коли потрібно було запалити вогонь — цим займалася Арт. Отже, дилема, і що тепер робити. Так, так, так — думай, голова, шапку куплю... А чим користувалися розбійники, щоб добути собі вогню? Повинно бути якесь кресало чи як там його... Як же воно виглядає?

— Бузок, — погукав.

— Що, Творимире?

— У мене проблема... Як розпалити багаття?

— Ну, у нас в зірці зазвичай цим займалася Арт.

— Це зрозуміло, а що робити, коли її немає поруч?

— Так звісно що, всім членам зірки видають амулети, і не тільки захисні, але й побутові. То серед них є і той, що допомагає розвести багаття...

— А де ті амулети, що ми познімали з караючих?

— Звісно де — в сумках...

— Ага, а сумки приторочені до сідел, а сідла на конях, а коні в степу... Дякую, Бузок... допоміг.

— То в чому проблема? Он кресало лежить біля котла, он гніт біля дрів, не хочеш магією — запалюй як всі...

— Все, Бузок, лети охороняй...

Як всі...

Легко говорити, а як це робити правильно?

Так, час ще є. Спробую спочатку все-таки магією. Можливо, що там у Великому лісі вчителі у мене були не такі, а може, я не такий...

Наскладав дрібних дерев'яних трісок, сухої трави і ще щось схоже на сіру вату в невелику купу. Наставив долоню, направив трошки енергії — нічого...

Дав більший потік енергії — безрезультатно...

Закрив очі. Уявляю вогонь, пальці почали плести якесь мереживо... красиво. Тепер трохи енергії в мереживо...

Та йо... Експериментатор сраний... Тепер буду ходити по степу без бороди, вій і брів...

Жахнуло так сильно, що навіть Арт прокинулася.

— Що це було? — запитала спросоння, протираючи очі.

— Це я хотів розпалити багаття, щоб зварити нам їсти.

— Їсти? Це добре. До речі, а у нас є що-небудь вкинути на зуб, поки воно буде варитися?

Я показав рукою на в'ялене м'ясо. Вона підійшла, вибрала смужку і запихнула до рота.

— Допоможеш? — показав на складені під котлом дрова і кізяки.

Вона підпалила їх і потім занепокоєно подивилася на мене.

— Що це з тобою?

— Та ж кажу — хотів запалити багаття — перестарався.

Підійшла до мене, провела долонею над обличчям, відчув ледь помітне лоскотання на щоках від її енергії.

— Опіки загоїла, а от брови, вії, вуса і борода самі відростуть. Весь час хотіла запитати.

— Про що?

— Тобі не заважають борода і вуса?

Почухав потилицю: борода — не звик, а от вуса... Ну я ж ніби... козак, вуса потрібні.

— Вуса нехай би лишалися, а от борода дійсно трохи заважає, але чим її збрити?

— Якщо хочеш, то я тобі можу допомогти. У дітей лісу є амулет, якщо ним покористуєшся, то як мінімум рік волосся не буде рости...

Він там що, цезієм чи ураном заряджений — цей амулет? Це в мене ще від минулого життя такий гумор лишився. Звісно ж, там магія...

— А як він діє?

— Там все просто. Прикладаєш його до того місця, де ти не бажаєш мати волосся, і його там не буде ще довгий час.

— І в тебе є такий?

— Звичайно.

— Не зрозумів, а тобі навіщо?

Щоки у неї трохи зарум'янилися.

— Ну... Скажімо, для жіночої гігієни...

— А... Зрозуміло. Ну, вуса я б лишив, а от бороду геть. Тільки я без дзеркала...

— Я тобі допоможу, — вона взяла мене за підборіддя і повернула туди-сюди.

— Ну то роби як знаєш, тільки вуса залиш.

Вона посміхнулася і витягла з кишені невеличкий дерев'яний брусочок чорного кольору.

— Тепер не смикайся, можливо, буде трохи щипати, терпи — краса потребує жертв...

Я посміхнувся, знайомий вираз...

— І не смійся, зроби серйозний вираз обличчя.

Щипало не сильно.

— З волоссям що робимо?

— А ним і голову можна?

— Так.

— Лишаємо оселедець — я ж козак.

Вона знову посміхнулася.

— Можливо, ти і козак, але тепер, окрім оселедця, тобі дозволено носити одну косу.

— Тобто косу? Навіщо?

— Бо у тебе є я.

— Не зрозумів...

— Якщо ти був обраним і у тебе є супутниця, потрібно, щоб усі бачили твою косу. З'явиться ще одна супутниця — будеш носити дві коси... Що тут незрозуміло?

А я пригадав зачіску Бона Дуберта... От же ж старий кобель...

Вона швиденько підстригла моє волосся і заплела маленьку косу поруч з оселедцем.

Вода в казані вже кипіла. Арт відшукала дерев'яну ложку і почала збирати піну.

— Сіль потрібна.

— Бузок, потрібно відшукати сіль, — погукав я.

Цікаво було дивитися, як він всовував свою голову в різні лантухи, капшуки і скриньки, шукаючи сіль.

— Є, ось тут.

Я підійшов до невеличкої скриньки і відкрив.

Дійсно сіль, але така крупна. Місцями навіть збилася в невеликі грудки.

Обід вийшов на славу. Каша з шматочками ніжного м'яса. Бузок вартував на кургані, маун дрімав в тіні навісу. Ми також вирішили відпочити.

— Як маун опинився в степу?

— Бон Дуберт послав його нас убити.

— Але він вбив не нас, а розбійників.

— Пам'ятаєш, я тобі говорив, що у мене є товариш у вашому лісі? Це він. Ходімо, я вас познайомлю.

Ми підійшли до Мурчика і присіли біля нього. Я почав чухати його за вухами, він відкрив одне око, поглянув на мене і почав голосно мурчати.

— Тепло... Ще, — пролунало в моїй голові, і він повернувся на бік.

Намалював картину — я і Арт обіймаємо і цілуємо один одного, послав йому. Він схопився на лапи, ми встали.

— Дай йому обнюхати себе, не бійся. Думай про щось хороше, думай, який він красивий і сильний.

Арт стояла поруч, боячись зайвий раз дихнути...

Мурчик обнюхав її руки, ноги, потім живіт. Потім очі його стали круглішими, і він поглянув на мене, здається, здивовано... А до мене надійшла картинка — напівпрозора Арт, а в животі у неї ворушиться маленьке кошенятко.

Я розсміявся. І намалював картинку, в якій замість кошеняти ворушилася маленька людина. Він лизнув її руку і знову почав мурчати.

— Тепер можеш його гладити, він визнав тебе.

Арт почала обережно гладити Мурчика, і я також приєднався до неї...