Покликані: Спадщина Обраного. Книга 5

Вікторія штовхнула перед собою важкі двері храму — вони повільно, з низьким, глибоким стогоном відчинились, ніби самі неохоче впускали її всередину.

Храм зустрів її білизною — чистою, майже сліпучою. Високі арки з білого мармуру здіймались вгору. Стеля губилася десь угорі, розмита м’яким розсіяним світлом, що лилось крізь мозаїчні вікна: тонкі золоті й блакитні скельця складалися в абстрактні візерунки.

Десь далеко, наче з глибини землі, тихо дзюрчала вода — рівний, заспокійливий шепіт фонтану, що пульсував, як повільне серцебиття храму.

Повітря всередині було свіжим, наповненим легким співом птахів і тонким ароматом весняних квітів — ніби хтось щойно розклав тут цілі кошики троянд і жасмину.

Вікторія зробила кілька невпевнених кроків — і опинилась у великій, просторій, світлій залі.

Юнаки та дівчата в білому одязі мовчки розступились, утворюючи два рівних ряди по обидва боки. Вони стояли нерухомо. Їхні білі шати зливались з мармуром і стінами.

Покликана йшла повільно, ніби наречена, що ступає до вівтаря в день, коли все життя змінюється назавжди. Босі ноги тихо торкались холодного мармуру, кожен крок відлунював легким шелестом. Вона тримала голову високо, хоч і відчувала, як серце б’ється десь у горлі.

Птахи за мозаїчними вікнами співали все так само дзвінко, а аромат весняних квітів ставав сильнішим з кожним кроком.

І ось, у самому кінці доріжки, на невеличкому білому подіумі, що слугував вівтарем, її чекали дві юні дівчини.

Одна — у довгій рожевій сукні, ніжній, як перші пелюстки троянди на світанку.

Друга — у довгій блакитній сукні, чистій і прохолодній, як ранкове небо над морем. Її волосся було розпущене, і легкий вітерець, що невідомо звідки проникав у храм, грайливо торкався пасом.

Вікторія зупинилась за кілька кроків від них. Її голос тремтів, був ледь чутний:

— Добрий день…

— Добрий день, Покликана, — м’яко, майже ніжно відповіла дівчина в блакитній сукні й тепло посміхнулась. — Ми дуже раді тебе бачити.

Вікторія опустила погляд. Її пальці нервово сплелись.

— Ти велика молодець, — продовжила дівчина в рожевій сукні. — Ти пройшла неймовірно важкий шлях. І все ж дотримала обіцянки. Завдяки тобі не загинула жодна людина. Це справді заслуговує на велику винагороду.

За її спиною мовчки стояли інші члени Білого Братства. Їхні погляди були уважними, пронизливими. Вони уважно спостерігали — ніби Вікторія була не лише гостем, а й центром якогось давнього, невисловленого ритуалу.

А Вікторія розгублено водила очима по обличчях дівчат, по підлозі, по стінах — ніби шукала місце, де можна сховатись від цієї раптової уваги. Тіло зрадницьки тремтіло, хоч вона з усіх сил намагалась це приховати.

Дівчина в блакитній сукні підняла руку долонею догори. Повітря перед нею затремтіло, наче від невидимого подиху. З порожнечі повільно, ніби народжуючись зі світла, з’явилася червона троянда. Вона зависла в повітрі, а її пелюстки пульсували м’яким внутрішнім сяйвом.

Вікторія затамувала подих.

Троянда почала обертатись — повільно, велично. А потім, раптово, вона розділилась. Три ідеально однакові квітки розійшлись в сторони, кожна на своєму невидимому промені.

Перша стала чорною, як ніч без зірок, її пелюстки поглинали світло навколо, але водночас випромінювали глибокий, оксамитовий блиск.

Друга залишилась червоною — яскравою, живою, майже кривавою, з пелюстками, що ніби пульсували теплом і болем.

Третя — біла, сліпучо чиста, її сяйво було м’яким, але таким сильним, що здавалось, ніби воно пронизує Вікторію наскрізь.

Кожна троянда світилась своїм кольором так яскраво, що тіні на стінах танцювали в трьох різних ритмах: темрява, пристрасть, світло.

Вікторія зажмурила очі від такого яскравого калейдоскопа. Світло трьох троянд зливалось в її повіках у сліпучий вир — чорне, червоне, біле. Вона відчувала, як серце шалено калатає. Дихання стало коротким і уривчастим — кожен вдих давався важко. Пальці, стиснуті в кулаки, тремтіли й боліли від напруги.

Дівчина в рожевій сукні ступила ближче. Її голос був тихим, але проникав у саму душу:

— Це твоя троянда, Покликана. Вона була однією — як ти. А тепер ти бачиш, що живе в тобі. Чорна — те, що ти ховаєш найглибше. Червона — те, що ти пережила й чим ти стала. Біла — те, ким ти можеш стати.

Вона махнула рукою — і в повітрі перед Вікторією з’явилися три високі вази, зроблені з матового, молочно-білого кришталю.

Троянди повільно, ніби вагаючись, підлетіли й опустились — чорна в одну вазу, червона в іншу, біла в третю.

А потім дівчина в рожевій сукні ледь помітно посміхнулась й провела рукою в повітрі — ніби розгладжувала невидиму тканину.

Вази здригнулись. Вони піднялись над головою та почали повільно кружляти — спочатку неквапливо, потім швидше. Три матові стовпи світла закрутилися в танці: ліворуч — праворуч — центр — знову ліворуч… Кольори змішувалися в очах, мерехтіли, обманювали. Чорне зливалось з червоним, біле спалахувало й гасло, ніби хтось перетасовував карти в темряві. Вікторія вже не могла сказати, яка ваза де стоїть. Вони рухались без звуку, без поспіху, але невблаганно — ніби саме повітря вирішувало, чи дати їй шанс вгадати.

Коли кружляння сповільнилось, вази знову опустились на свої місця — але тепер уже в іншому порядку. Або в тому самому? Вона не знала. Туман всередині кожної ваги став густішим, сяйво — ще більш розмитим. Тепер усі три виглядали майже однаково: три теплі, пульсуючі плями світла, без імен, без підказок.

Раптом дівчина в блакитній сукні тихо мовила:

— Обери! Який колір ти обереш — та й твоя доля. Обереш білу троянду — станеш людиною. Обереш червону — залишишся такою, як зараз. Обереш чорну — станеш назавжди вампіром.

Після цих слів у Вікторії все перед очима закрутилось. У вухах загуділо. Підлога під ногами ніби хитнулась. Тіло стало важким. А сльози котились по щоках.