Покликані: Спадщина Обраного. Книга 5

Вікторія мирно спала в обіймах Святослава. Хлопець ніжно притискав її до себе, обережно проводячи рукою по її волоссю, що спадало на обличчя. Щоразу він стримував себе, аби знову не поцілувати її, адже знав: варто лише торкнутися губами її шиї — і вона прокинеться. А їй так потрібен був відпочинок. За свої пориви він уже вкотре подумки сварив себе.

У якусь мить її рука повільно ковзнула по його спині, легко зіслизнула й зупинилась на його торсу, ніби несвідомо шукаючи тепла. Мабуть, їй снилось щось добре, бо на її обличчі раз по раз з’являлася легка, світла усмішка.

Для Святослава ця мить була особливою — рідною й теплою. Він обіймав дівчину, з якою хотів би прожити цілу вічність. Зараз вона була в його обіймах — і вона теж хотіла бути з ним. Що ще можна бажати від життя, коли тримаєш у руках власне щастя? У його світі існувала лише вона.

Раптом у двері пролунав дзвінок. Святослав обережно підвівся з ліжка й швидко попрямував до входу, аби не пролунав другий та не розбудив Вікторію.

Відчинивши двері, він радісно усміхнувся.

— Привіт. Віка зараз спить, тож ти даремно прийшов.

Віктор стояв перед ним ошелешений. Увесь день на роботі він тільки й думав про те, як би швидше звільнитись й поїхати до сестри, щоб на власні очі переконатись, як вона почувається.

А тепер замість таких рідних карих очей, які він так прагнув побачити, на нього дивився цей живий мрець. В цю мить Віктор був готовий схопити його та викинути просто під палючі сонячні промені.

Віктор насупився та уважно оглянув Святослава. На ньому були лише джинси — і більше нічого. Оголений торс і самовдоволена посмішка лише ще більше зводили Віктора з розуму.

— Я хочу поговорити з сестрою, — невдоволено буркнув він.

— Я ж тобі кажу, вона зараз спить, — не знімаючи посмішки, відповів Святослав. — Краще приходь за кілька днів.

— Ти що, зовсім страх утратив? — розізлився Віктор.

Віктор штовхнув його та увірвався до квартири, відкинувши вбік пакет із супермаркету, в якому було повно смаколиків для сестри. Не зупиняючись ні на мить, він стрімко попрямував до спальні.

До кімнати він увірвався, мов буревій, але одразу завмер. Його сестра лежала в ліжку й мирно спала. На ній була світла кофтинка, що виглядала теплою й затишною. Волосся було заплетене в косу, яка вже трохи розтріпалась, додаючи її образу дитячої зворушливості.

У цю мить її рука зісковзнула з ліжка, і вона ледь помітно здригнулась уві сні. Віктор зауважив, що ковдра сповзла з її плечей. Він швидко підійшов ближче та обережно, майже невагомо, накрив її краще, дбайливо підгорнувши ковдру.

— Не чіпай. Ти її розбудиш, — тихо прошепотів йому в спину Святослав.

Це стало останньою краплею для Віктора. Він різко розвернувся, схопив Святослава та потягнув на кухню.

Гучно зачинивши за собою двері, Віктор притис його до стіни й люто втупився в нього поглядом.

Святослав навіть не намагався вирватись. Ситуація здавалась йому настільки абсурдною, що він ледь стримував усмішку.

— Не бачу нічого смішного, — процідив крізь зуби Віктор.

— Тобі вже двадцять шість років, а ти й досі поводишся, як мала дитина, — тихо відповів Святослав.

Вікторові аж іскри посипались з очей.

— Не заводь мене! — зірвався він на крик. — А то Віка сьогодні збиратиме попіл після тебе, коли я встромлю осиковий кілок у твоє серце!

— Якщо ти це зробиш, — спокійно промовив Святослав, — думаю, після цього вона ніколи не захоче тебе бачити.

Віктор мовчав, лише важко дихав, не зводячи з нього палаючого погляду.

— Змирися вже з тим, що вона доросла, і ти більше не зобов’язаний здувати з неї пилинки, — мовив Святослав. — Тепер це робитиму я. А ти просто відпусти її. У тебе вже є дівчина, про яку варто піклуватись.

— Я сам вирішуватиму, як мені поводитися зі своєю сестрою, — гаряче відповів Віктор.

Раптом Святослав став суворим.

— Ти бачив укус на її плечі? — суворо запитав він. — Тепер вона моя. І я не дозволю, щоб ти постійно крутився біля неї.

Віктор уже був готовий кинутись на нього, та їх обох перервав жіночий голос:

— Що тут у вас відбувається?

Хлопці одночасно обернулись. Перед ними стояла сонна Вікторія. Вона позіхала та дивилась на них втомленими, напівзаплющеними очима.

— Молодець… усе ж таки розбудив її, — роздратовано промовив Святослав, штовхнувши Віктора плечем.

Він одразу рушив до Вікторії, і його погляд та голос миттєво змінились — стали м’якими й турботливими.

— Крихітко, у тебе нічого не болить?

Святослав уже майже торкнувся плечей Вікторії, як Віктор миттєво опинився поруч та різко відштовхнув його вбік.

— Серденько, як ти себе почуваєш?

Він схвильовано взяв сестру за руку й зазирнув у її збентежені карі очі.

Дівчина розгублено переводила погляд то на брата, то на свого хлопця, розгублено кліпаючи очима.

— Я добре себе почуваю… Усе гаразд, — нарешті тихо промовила Вікторія.

— Цей ходячий труп тебе не образив, поки мене не було? — дбайливо запитав Віктор, обережно взявши її обличчя в долоні.

Святослав лише тихо засміявся та схрестив руки на грудях.

— Як ти себе почуваєш? — знову наполегливо запитав старший брат.

— Вітю, мені дуже приємно, що ти хвилюєшся за мене. Але ти даремно так переймаєшся, — лагідно усміхнулась Вікторія.

— Ось бачиш, ти й справді даремно хвилюєшся, — не витримав Святослав. — У нас усе добре. І ти знаєш, де вихід. Тож ми тебе більше не затримуємо. Покликаній потрібно більше відпочивати, а не вислуховувати твої докори.

Вікторія кинула на Святослава невдоволений погляд. А Віктор уже остаточно зірвався.

— Слухай ти, кровопивець! — різко кинув він.

Він стрімко рвонув до Святослава та почав розмахувати перед ним руками, не стримуючи гнів.

А Вікторія лише важко зітхнула, дивлячись на цих двох впертих дурнів, які поводились гірше за дітей.