Покликані: Спадщина Обраного. Книга 5

Павло стояв на пішохідному переході й нервово затягувався сигаретою. Він нетерпляче дивився на червоне світло, яке, як на зло, все ще горіло, і вже був готовий перейти дорогу просто зараз.

Останнім часом його дратувало абсолютно все. На роботі пацієнти стали якісь неврівноважені. До того ж Адріана вже вкотре не хотіла йти з ним на полювання. Добре хоч відповідала на телефонні дзвінки й заспокоювала його, що має багато справ та поки не має часу зустрітись.

Коли загорілось зелене світло та всі почали переходити дорогу, Павло швидко рушив уперед, штовхаючи людей навколо плечима.

Аж раптом він зіштовхнувся з дівчиною, яка майже врізалась йому в груди. Він інтуїтивно поклав руки їй на талію, злякавшись, що може збити її з ніг.

Вона підняла на нього очі. Дівчина так розгубилась, що випадково наступила йому на ногу та почервоніла від незручної ситуації.

— Вибачте, будь ласка, — промовила вона та швидко обійшла його, попрямувавши далі.

У Павла раптово потемніло в очах, ніби світ на мить зник. Серце різко вдарило в груди. Це була Вікторія!

Він завмер лише на секунду, а потім, мов зачарований, різко розвернувся та швидко пішов за нею.

Павло не міг збагнути. Вона або не впізнала його, або удала, що бачить уперше. Хоча, дивлячись на те, як вона безтурботно йде та з цікавістю розглядає вітрини крамниць і кав’ярень, вона, напевно, справді не звернула на нього уваги.

Він перевів погляд на небо. Уже починали з’являтись перші зірки. А це означало, що вона перебуває у подобі вампіра. Поки він спілкувався з Адріаною, вона встигла розповісти йому про всі закони та домовленості між вампірами й перевертнями. Вікторія — Покликана, і це викликало в ньому ще більший інтерес до неї.

Павло продовжував йти позаду неї, не зводячи погляду. На ній була легка сукня та акуратні босоніжки на низькій підошві. Вона була невисокого зросту, що додавало їй якоїсь легкої дитячої чарівності.

Її довге чорне волосся легко огортало її стрункі стегна. Його погляд знову зупинився на її талії. Кілька хвилин тому його руки обіймали її — і це було неймовірно. У ньому ніби щось прокидалось, коли він знову й знову повертався думками до цього моменту. Якщо, лише трохи обійнявши її, він відчув таке незвичайне почуття, то яким би було поцілувати її?

А ще було б чудово, якби ця загадкова дівчина сама захотіла його. Як це — коли вона сама обіймає тебе й пристрасно цілує? Від цих роздумів його серце шалено закалатало, і він виразно відчував кожен його удар у грудях. Мимоволі Павло задоволено посміхнувся, не припиняючи стежити за нею, ніби боявся втратити її з поля зору хоча б на мить.

Павло зробив висновок, що вона просто прогулюється. Вона йшла повільно, не поспішала, не дивилась постійно на годинник — просто насолоджувалась цією теплою ніччю.

Чоловік вже почав мріяти, що було б добре, якби вона зупинилась біля якоїсь кав’ярні, і він одразу підійшов би до неї — з виглядом, ніби вони випадково зустрілись, і як її лікар він зобов’язаний запитати про її здоров’я. Від цих думок він знову почав посміхатись, уявляючи, як може побачити її карі очі, які завжди так розгублено дивились на нього.

І ось, ніби його бажання почуло саме небо: вона справді зупинилась біля кав’ярні. Павло теж зупинився й важко зітхнув. Вікторія зазирнула у вітрину, явно когось шукаючи.

“Давай, зберись! Зараз саме час підійти до неї. Ніби ти просто йшов повз та впізнав її. Головне — не переграти”, — думав чоловік”.

Він ще раз важко зітхнув та щойно зробив крок уперед — завмер.

Павло побачив, як обличчя Вікторії розцвіло усмішкою, коли з кав’ярні вийшов хлопець та підійшов до неї. Павло впізнав його — він уже бачив їх разом у тому нічному провулку, коли вони не могли відірватись одне від одного.

Скоріше за все, вони домовились, адже їхня зустріч не виглядала несподіваною.

У Павла все всередині палало, коли він спостерігав, як вона дивиться на Святослава. Вона так йому посміхалась, а її очі ніби світились. Від цього в грудях у Павла неприємно защеміло.

Він бачив, як Вікторія щось йому сказала, і від її слів Святослав ніжно пригорнув її до себе, лагідно провівши рукою по її волоссю. Павло не зводив погляду, ніби боявся пропустити бодай найменший рух.

Коли руки Святослава повільно спустились до її талії й притягнули її ближче, Павло стиснув щелепи так сильно, що аж напружилися вилиці. Він не відводив погляду, спостерігаючи за тим, як вони стоять удвох — надто близько. У грудях неприємно пекло, а думки плутались, змішуючись із глухим роздратуванням і ревнощами, які ставали дедалі важчими й важчими, ніби тиснули зсередини, не даючи йому зітхнути спокійно.

І ось Вікторія обняла його. Павло бачив, як її руки міцно обвили його плечі. Вона знову щось прошепотіла йому, від чого Святослав усміхнувся та ніжно поцілував її.

Павлу знову спливло на думку, як палко він заздрив Святославу. Як же йому кортіло бути на його місці! Він би зараз віддав усе на світі, аби лиш відчути її дотики, її поцілунки на собі.

Коли Святослав узяв її за руку, а їхні пальці переплелись, дівчина знову посміхнулась йому, даруючи новий поцілунок. Павло вже майже не витримував. Він був готовий підбігти до них, вирвати її з його обіймів та притягнути до себе — якою б дурістю це зараз не здавалось.

Тільки-но вони попрямували довгою вулицею вперед, Павло, наче прив’язаний, йшов за ними.

Та щойно він повернув за ріг, побачив, що два чорні кажани вже відлітали в нічне небо.

Павло був готовий рознести все навколо на друзки. Неймовірна, сліпа лють охопила його з такою силою, що він ледь тримався на ногах. Він сам не розумів, що з ним коїться. Адже він зовсім не знав цієї дівчини. Та останнім часом Вікторія заполонила його думки без залишку. Вона стояла перед очима вдень і вночі, ніби зачарувала його назавжди.

Він йшов далі темними провулками, геть не розбираючи дороги. Дихання важко здіймалось в грудях — емоції, що опанували його, стискали горло залізними лещатами.

Але раптом за поворотом він почув приглушені рухи. Нарешті щось цікаве, здатне відволікти його від пекучої думки про Вікторію.

Перевіривши, чи срібний кілок досі на місці в кишені, Павло щосили кинувся на звук.

Коли він різко вивернув з-за рогу, побачене змусило його перехопити подих.

На землі, на спині, нерухомо лежав кремезний чоловік. Його тіло було вкрите численними саднами й липкою, ще теплою кров’ю, одяг звисав клаптями.

А над ним, низько схилившись, на колінах сиділа Росана. Павло одразу впізнав її. Це була точно вона.

Вампірка повільно пила кров із його шиї — тихо, майже безшумно, з якоюсь моторошною ніжністю. Довгі гострі кігті глибоко впивались в його плечі, тримаючи тіло мертвою хваткою, щоб воно навіть не здригнулось.

Павло швидко підбіг до них. Різким рухом схопив Росану за довге волосся й щосили відштовхнув убік.

Він одразу кинувся до чоловіка, притиснув пальці до шиї, перевіряючи пульс. Та замість биття серця відчув лише останній, слабкий, судомний подих. Чоловік повільно закрив очі, і його тіло повністю розслабилось.

Павло з люттю в очах підвів погляд на Росану. Вона вже підвелась та незадоволено оглядала свою чорну сукню, яка тепер була пом’ята й забруднена.

— Мерзото, — крикнув він. — Ти вбила його!

Дівчина тихо, майже байдуже відповіла, повільно підіймаючи на нього очі:

— Мерзотою був він. Цей покидьок нападав на молодих дівчат. Бив, мучив, душив їх… а потім ґвалтував уже мертві тіла. Я просто зробила послугу людям. Тепер суспільству буде трохи легше дихати без цієї падалі. І знаєш, що я тобі ще скажу…

Росана замовкла на півслові, коли побачила, як Павло дістав із кишені свій срібний кілок. А у його очах палала неприхована лють.

— І як давно в нашому місті з’явились мисливці? — тихо засміялась вона. — Ми чудово обходилися без вас усі ці роки. Яка цікава новина…

— Не радій, — злобно відповів Павло. — Цю новину ти не встигнеш донести своїй Вікторії.

Очі Росани спалахнули яскравим червоним блиском.

— Бачу, ти вже чудово обізнаний, — посміхнулась вона. — І коли це такі, як ти, встигають усе винюхувати?

Вампірка повільно оглянула його з голови до ніг. На її губах з’явилась хижа посмішка. Вона демонстративно показала гострі ікла й відкинула за плече довге чорне волосся.

— Кажуть, кров мисливців дуже солодка… — прошепотіла вона майже ніжно. — Мені доведеться самій у цьому переконатись. Не люблю вірити чуткам.

Павло нічого не відповів. Він лише міцніше стиснув срібний кілок та кинувся на неї.

Росана зреагувала миттєво — відскочила вбік із моторошною швидкістю, її довге волосся зметнулося, наче живе. Вона спробувала вдарити його кігтями по обличчю, але Павло встиг ухилитись й щосили штовхнув її в груди. Вампірка відлетіла назад, ударившись спиною об холодну стіну.

Вона відразу випрямилась. Злісний шиплячий звук вирвався з її горла. Росана знову кинулась на нього, намагаючись вчепитись кігтями в шию. Павло перехопив її руку, різко крутнув та всім тілом притиснув дівчину до холодної цегляної стіни.

На мить їхні погляди зустрілись. Він не вагався ні секунди. Срібний кілок із глухим звуком увійшов точно в її серце.

Росана завмерла. Її великі червоні очі широко розплющились, і в них на мить промайнуло здивування, змішане з тихим, майже дитячим болем.

Павло повільно відступив на крок та мовчки дивився, як її тіло починає розпадатись. Спочатку тонка шкіра покрилась дрібними тріщинами, ніби стара порцеляна. Потім вона почала тихо осипатись сірим, легким попелом. За кілька секунд від Росани не залишилося нічого, крім маленької купки темного пилу, який лагідно підхопив і розніс нічний вітер.