Покликані: Спадщина Обраного. Книга 5

Ніч опустилась на озеро важко, мов оксамитова завіса, просякнута вологою.

Дощ ішов тихо, падав рівними, дрібними краплями, ніби небо сипало срібну манну. Кожна крапля торкалась поверхні озера й розходилась ідеальними колами, що швидко зливались в одну мерехтливу тремтливу пелену.

Вікторія сиділа на березі, міцно обіймаючи себе за коліна. Сльози котились по щоках і зливались з холодними краплями дощу.

Раптом стало світло. Різко, сліпуче, як вдень. Яскраво біло-золоте сяйво розлилось над озером, над вербами, над усім берегом — чисте, тепле. Воно пробилось крізь хмари, крізь темряву. Верби заіскрились, краплі дощу на гілках спалахнули тисячами маленьких діамантів, вода заграла золотими відблисками, ніби в ній розтопили тисячі зірок.

Вікторія заплющила очі. Вона не хотіла повертатись. Не хотіла бачити це світло, бо знала: воно не для неї.

— Віка… я тебе дуже прошу. Ходімо додому. — Почувся чоловічий голос.

Вікторія відкрила очі. Повільно, ніби боялась зруйнувати цю крихку мить, вона підвелася з мокрої трави.

Вона не обернулась. Просто стояла спиною до них.

— Мені зараз так спокійно… — майже пошепки промовила вона.

Вона замовкла. Горло стиснуло, сльози підкотились знову, але цього разу вона не дала їм пролитись. Проковтнула — важко, болісно — і продовжила:

— Навіть не віриться, що може бути так спокійно на душі, — її голос було ледве чутним крізь шум дощу.

Світло почало наближатись. Воно рухалось до неї ззаду, обтічне, золоте, ніби хтось простягнув руки, щоб забрати її в обійми. Воно торкалось її волосся, її плечей — ніжно, але наполегливо.

Вікторія різко обернулась.

— Янголіна, не потрібно… — скрикнула вона, голос зірвався на високій ноті, повній відчаю й благання. — Не зараз…

Янголіна завмерла. Сяйво почало згасати. Спочатку ледь помітно — ніби хтось прикрутив полум’я свічки. Потім сильніше: золоті промені відступали, тьмяніли, розчинялися в сірій ночі. Верби знову стали темними, озеро — чорним, дощ — просто дощем.

— Мені так шкода, — прошепотіла Янголіна. — Ти ж знаєш… що ти витягла білу троянду…

Вікторія не дала їй договорити.

— Знаєш, що зараз я думаю? —почала вона. — Що насправді смерть одного з Покликаних — неминуча.

Повисла тиша.

Вікторія різко перевела погляд на брата. Вона посміхнулась йому — повільно, ніжно, сумно, так, як посміхалась в дитинстві, коли ділилась з ним останньою цукеркою, знаючи, що завтра їх точно не буде.

— Може, ти доведеш справу до кінця просто тут й зараз? — сказала вона тихо. — Щоб зупинити Пророцтво одразу…

Віктор стояв, ніби вдаривши об невидиму стіну. Його погляд метався — від сестри до Янголіни, назад до сестри. Руки безвільно опустились вздовж тіла. Кулон, що досі був стиснутий у кулаці, тепер здавався розпеченим та обпікав долоню.

— А може краще давай я тебе вб’ю, — посміхнулась вона. — Оце Пророцтво саме здивується, коли ми з тобою поміняємось ролями.

З неї вирвався сміх. Він був майже істеричний. Він розкотився над озером, над вербами, над мокрою травою, перекрикуючи навіть дощ, який уже починав вщухати.

— Заспокойся негайно! — прокричала Янголіна, голос зірвався на крик, якого від неї ніхто не чекав.

— Янголіно, мені вже набридло приховувати від усіх правду й удавати, що зі мною все добре, — різко сказала Вікторія. — Для мене краще одразу прийняти смерть, ніж більше мучитись.

Янголіна розгублено дивилась на неї своїми блакитними очима. Тепер у них стояла порожнеча. Вона завмерла. Губи ледь тремтіли, але жодного слова не говорили.

Віктор не витримав.

— Вгамуйся негайно, — закричав він. — Просто замовкни! Це буде найкраще зараз.

Вікторія обійшла їх — різким, майже танцювальним рухом, ніби тіло саме вирішило, що більше не витримає цієї сцени.

Вона пішла до вузької доріжки, що тягнулась від озера до дороги — мокрої, блискучої, викладеної старим камінням, яке тепер виблискувало під останніми краплями дощу.

— Куди ти зібралась? Зупинись негайно! — крикнув Віктор їй у спину.

— Та пішов ти! — кинула вона через плече, не обертаючись.

Її силует швидко танув у темряві. Чорне довге волосся, мокре й важке, гойдалось в такт крокам. Кілька секунд — і вона зникла за поворотом доріжки, ніби ніч просто ковтнула її.

Віктор стояв, важко дихаючи. Груди здіймались й опускались, ніби після довгого бігу. Руки стиснуті в кулаки, нігті впивались в долоні. Він повільно перевів погляд на Янголіну.

Вона стояла нерухомо, опустивши руки. Сяйво навколо неї тепер було ледь помітним. Блакитні очі дивились кудись повз нього.

— Насправді вона права, — тихо промовила Янголіна. Голос її був майже безбарвним. — Смерть одного з Покликаних… вирішить усі проблеми.

Віктор довго мовчав. Лише дихав — важко, уривчасто.

Потім, так само тихо, ніби боявся, що слова зруйнують щось останнє, відповів:

— Я знаю.

Янголіна підняла погляд. Її очі блиснули — не від сліз, а від чогось глибшого, боліснішого.