Покликані: Спадщина Обраного. Книга 5

Ніч м’яко опустилась на землю, накрила все чорним шовком, лишила лише тонкі срібні нитки місяця.

Серед цієї тиші безшумно ковзав кажан — самотній, стрімкий, з крилами, що різали повітря. Він летів повільно, уважно вдивляючись у простір під собою.

Раптом із темряви йому назустріч виринув інший кажан. Він був меншим за розміром, але це не завадило йому одразу вчепитись гострими кігтями в його тіло.

Більший кажан із криком вчепився у відповідь у тіло меншого. Їх тіла закрутились в повітрі в тісному, хаотичному танці.

Тіла зійшлись в польоті, сплелись й закружляли разом, а їхні крила ніби обіймали одне одного. У темряві нічного неба цей хаотичний, водночас злагоджений вальс здавався чимось майже нереальним — дивовижним явищем, що розчинялось між тишею й висотою.

Вони кружляли у висоті, не відриваючись одне від одного, розчиняючись у спільному захваті й наповнюючи простір криками насолоди.

Раптом менший кажан вирвався з хватки іншого й щосили рвонув уперед. Повітря свистіло в його крилах, та більший уже наздоганяв, розтинаючи висоту важкими помахами.

Коли вони пролітали над озером, темна гладь води миготіла під ними, мов дзеркало ночі. І в цю мить більший кажан знову вчепився в тіло меншого, різко смикнувши його й змусивши втратити рівновагу.

Вони падали разом, перевертаючись, то розлітаючись, то знов зливаючись у повітрі. Крила бились один об одного, створюючи тихий, ритмічний шелест.

Але у воду впали вже людські, повністю оголені тіла. Озеро здригнулось від сильного сплеску, ніби приймаючи їх у свої холодні обійми. Під водою місячне світло розсіювалось в сріблястих променях, і в цій напівтемряві їхні тіла знайшли одне одного знову.

Вікторія засміялась, коли Святослав міцно схопив її за талію й притягнув до себе.

— Я тебе не сильно підбила? — весело спитала вона.

— Я готовий витерпіти все, аби ти бажала мене так, як зараз, — із захватом у голосі відповів він.

Його руки повільно ковзнули вниз, до її стегон, ніжно пестячи її.

Дівчина подивилась на його плечі, з яких ще текла кров від її кігтів. Вода дбайливо змивала темні сліди, розчиняючи їх у глибині. Вона закусила губу й повільно нахилилась до нього.

Коли Святослав відчув, як вона ніжно почала проводити своїм язичком по його плечах і шиї, висушуючи його кров та м’яко всмоктуючи кожну подряпину, він відкинув голову назад, не стримуючи тихого стогону.

— Я зробила тобі боляче? — прошепотіла вона йому на вухо. — Я можу загладити свою провину…

Він лише усміхнувся, коли вона обвила його ногами, ще ближче притискаючись до нього.

— Здається, ти вже отримала своє задоволення… там, у повітрі, — тихо мовив він із легкою усмішкою.

Вікторія засміялася, її очі спалахнули червоним вогнем.

— Я хочу ще… — прошепотіла вона. — Хочу тебе ще…

Від її слів у Святослава потемніло в очах — він уже нахилився до її губ, але в ту мить вона різко відштовхнула його та зникла під водою.

Хлопець різко озирнувся, обводячи поглядом темну поверхню. Жодного сплеску, жодного кола на воді. Вона не випливала. Лише тихе, непорушне озеро, пронизане холодним місячним світлом, байдуже дивилось на нього, надійно ховаючи свою таємницю.

І раптом він відчув, як жіночі руки обхопили його за стегна й потягнули вниз. Вода зімкнулась над головою, і в ту ж мить його накрив пристрасний поцілунок, що увірвався раптово й жадібно.

Під водою вони рухались, мов у дивному, безмовному танці. Їхні тіла ковзали одне повз одне, переплітались, знову розходились — і знову знаходили одне одного в темній глибині. Її довге волосся розтікалось у воді, огортаючи їх, а кожен рух був плавним, майже невагомим.

Вони кружляли, немов дві істоти, народжені самою ніччю. Світ згори зник — залишилась лише тиша, вода та їх повільний, зачарований танець кохання.

Раптом Вікторія повільно випливла на поверхню. Її пальці намацали грубе коріння старої верби, що звисало над озером та міцно вчепились в нього. Коли вона вже хотіла піднятись й вибратись з води, його руки раптово схопили її та притягнули до себе.

Святослав притиснув її спиною до своїх грудей та прошепотів на вухо:

— Ти завела мене — і тепер хочеш піти?

— Тобі двох разів сьогодні було замало? — усміхнулась вона.

— Замало, — тихо відповів він, осипаючи її шию поцілунками. — Я хочу тебе ще.

Холодна вода тихо коливалась навколо них, обіймаючи тіла. Вікторія відчула, як його рука повільно ковзнула з її талії нижче. Вона міцніше вчепилась в коріння старої верби, що тримало її над темною глибиною, та закрила очі.

— А ти хочеш мене ще? — прошепотів він їй на вухо.

Вікторія ледь чутно простогнала:

— Так… хочу…

Його голос знову пролунав тихо, майже грайливо:

— Я не розчув. Повтори.

З тремтінням у голосі, вона відповіла:

— Я хочу тебе…

Повільно, з насолодою, він розкрив її таємні пелюстки та почав ніжно кружляти навколо її чутливої горбинки. Дівчина завмерла. Вона вигнула спину дугою, відкинула голову назад та торкнулась потилицею його плеча, тремтячи від неймовірної насолоди.

— Я тебе знову не розчув, — знову прошепотів він.

— Я теж… дуже хочу тебе… Ай! — вигукнула вона.

У цю мить Святослав прикусив її вухо зубами та повільно, дражливо потягнув на себе, від чого по всьому її тілу пробігла нова хвиля тремтіння.

— Я знову не розчув тебе, — проричав він. — Ти дійсно хочеш мене ще?

— Святе… будь ласка, — простогнала вона. — Я дуже хочу тебе. Я завжди хочу… хочу тільки тебе.

Хлопець посміхався, спостерігаючи, як її тіло здригалось. Його пальці стали впевненішими, рухи — швидшими й точнішими, він ласкав її розкішну плоть без жодних вагань. Вона інстинктивно стиснула стегна, зводячи ноги разом й ще міцніше притискаючи його долоню до себе — ніби хотіла ввібрати його глибше у свою насолоду.

— Яким ти хочеш, щоб я був? — прошепотів він, повільно виціловуючи її шию.

— Святе… я хочу… — ледве видавила Вікторія, голос тремтів, зривався.

Договорити вона вже не могла. Тіло знову зрадило її — різко здригнулось, стегна стиснулись, а з вуст вирвався новий, високий, нестримний крик насолоди.

Святослав не приховував задоволеної, майже хижої посмішки. Він обожнював саме це — доводити її до такого стану, коли слова зникають, а залишається лише тремтіння, стогони й повна, беззахисна здача.

Його долоні повільно, ніби вивчаючи кожен вигин, обвели її стегна. Святослав входив у неї поступово, неквапливо, сантиметр за сантиметром, продовжуючи цілувати її шию й спину — гаряче, волого, іноді легенько прикушуючи шкіру, залишаючи ледь помітні сліди.

Коли він увійшов повністю та почав повільно рухатися в ній, Вікторія широко розплющила очі й викрикнула — різко, протяжно, ніби від несподіванки й захвату водночас.

Він миттєво завмер, все ще всередині неї та стурбовано, з ноткою тривоги в голосі, спитав:

— Тобі боляче? Мені зупинитись?

— Святе… ще… благаю, не зупиняйся! — крикнула вона, майже благально.

Він тихо засміявся та знову наростив темп, тепер уже без вагань, сильніше, ритмічніше.

Вікторія нахилилась вперед, пальці міцно вп’ялись в коріння дерева над водою — так сильно, що кора тріснула під нігтями, а шматочки повільно падали в воду.

Хвилі тихо плескались навколо їхніх тіл, місяць обіймав їх сріблястим сяйвом, освітлюючи краплі поту на шкірі, вигини спини, напружені м’язи.

Вони рухались назустріч один одному — все швидше, все глибше. А кожен поштовх виривав з неї нові крики насолоди, що змішувались з плескотом води й тихим стогоном місяця над ними.

І ось воно прийшло — одночасно.

Вікторія різко вигнулась назад, голова відкинулась на його плече, губи розтулились в беззвучному крику.

У ту саму мить Святослав увійшов максимально глибоко й завмер, відчуваючи, як хвиля насолоди прокотилась ними обома — холодна, гостра, нескінчена.

Їхні тіла здригнулись разом, ніби один організм, без серцебиття, без задишки, лише чисте, абсолютне злиття. Вода навколо них на мить застигла, ніби місяць зупинив час, а потім знову тихо плеснула, приймаючи їхній спокій.

Він обережно розвернув її до себе. А вода тихо заграла навколо їхніх стегон.

— Крихітко, ти як? — турботливо спитав Святослав. — З тобою все добре?

Губи знову знайшли її шию — тепер уже не дражнили, а просто ніжно виціловували.

Вікторія ще сильніше притиснулась до нього — грудьми до грудей, стегнами до стегон, холодна шкіра до холодної шкіри. Її руки ковзнули йому по спині, а пальці ледь торкались його.

— Все чудово, — тихо промовила вона. — Мені було… неймовірно добре… з тобою…

Він усміхнувся в її шкіру, не відриваючи губ.

— Ти моя… моя… — повторював він, ніби заклинання, продовжуючи цілувати шию, ключиці, повільно спускаючись до плеча. — Як я кохаю тебе, Віко… до нестями кохаю.

Вона посміхнулась — повільно, м’яко, її очі були напівзаплющені, все ще відчуваючи відлуння того піку, що пройшов ними обома одночасно. Дівчина підняла руку, торкаючись його щоки своїми холодними пальцями.

— Я теж кохаю тебе, — посміхнулась вона.

Вони стояли так, обійнявшись, не рухаючись, дозволяючи воді тихо обіймати їх. Її голова лягла йому на груди — туди, де не билось серце, але де вона завжди відчувала його присутність, його силу, його вічність.

— Залишайся зі мною… — тихо сказав він.

— Святе… я завжди буду з тобою. Мені потрібен тільки ти, — прошепотіла вона, ще міцніше притискаючись до нього.

Він жадібно припав до її губ, обіймаючи так сильно й водночас ніжно проводив долонями по її спині, по талії, по стегнах.

Вони цілувались довго, жагуче, забувши про все навколо. А місяць тихо світив на них, огортаючи м’яким сріблястим світлом, наче сам став свідком і охоронцем їхньої близькості.

***

Коли двоє кажанів закружляли над озером, вони почали танцювати в польоті — обіймаючи один одного крилами, сплітаючись у граціозному вихорі.

Потім піднялись вище й полетіли вглиб нічне небо, зливаючись із темрявою.

Агонія стояла осторонь, її білі очі палали від злості, не відриваючи погляду від цієї пари.

Вона весь цей час стояла неподалік та спостерігала за ними. Ці двоє закоханих були настільки поглинені одне одним, що навіть не відчули її присутності.

Агонія все ще дивилась в нічне небо, туди, де щойно зникли кажани та хотіла закричати на весь голос від злості. Першопредки явно не оцінили цю Новонароджену. Якби тільки вдалось позбутись цього дівчиська.

Вона покладала великі надії на Стефана. Але останнім часом із ним щось коїлось. Він зовсім її ігнорував, не бажаючи приділити навіть кілька хвилин розмови. І найгірше — вона сама віддала йому Адріану. Тепер вони постійно разом. Він з неї пилинки здуває, наче це він її обернув, а не вона.

Найкращим варіантом було б налаштувати проти Вікторії її ж власних друзів. Але Святослав — це абсолютно безнадійний випадок. Він за неї порве на шматки будь-кого. Підходити до нього — це власноруч підписати собі смертний вирок.

А от спостерігати за іншими вампірами з її клану точно варто. Можливо, в кожного з них знайдеться слабке місце. Якщо пощастить, вона зможе вдало використати це проти Покликаної.

-------------------------------------------------

Якщо вам сподобалась ця глава, буду дуже вдячна за лайк)