Покликані: Спадщина Обраного. Книга 5

Коли червоне світло вирвалось з грудей Хелени, воно плавно піднялось в небо. Вітер ніжно підхопив його й почав грайливо кружляти високо над землею. Світло переливалось червоно-золотим сяйвом, танцюючи на сонячних променях, наче жива іскра.

З настанням ночі все змінилось. Місяць вийшов на небо й осяяв це сяйво своїм срібним світлом. Воно заграло ще яскравіше — тисячами маленьких спалахів. Вітер підхопив його сильніше, і сяйво закружляло в неймовірному, вільному танці.

Раптом червоне світло змішалось з глибоким чорним сяйвом. Два кольори почали ритмічно грати між собою — то зливались, то розходились, ніби в древньому, пристрасному танці.

Вітер обережно поніс це дивовижне сяйво до тихого озера. Воно легко літало між старими вербами, що схилили свої гілки аж до води, ніби шепотіли їй таємниці.

І тоді з сяйва почав повільно вимальовуватися образ птаха. Він закружляв над озером, віддзеркалюючись у спокійній воді своїм неймовірним виглядом. Тіло птаха палало яскраво-червоним пір’ям, наче полум’я. А широкі крила й пишний хвіст були глибоко-чорними, ніби сама нічна темрява. Коли він махав крилами, здавалось, що небо одночасно горить і поглинає темряву.

Раптом птах плавно спустився до берега й торкнувся землі. У ту ж мить замість нього на траву стрибнула маленька, граційна тваринка.

Вона була схожа на ласку — гнучка, швидка, з витонченим тілом. Але її хутро сяяло насиченим червоним кольором, а довгі, чутливі вушка й пухнастий хвіст були вугільно-чорними. А гострі червоні кігті блищали в місячному світлі.

Місяць продовжував лагідно обливати її своїм срібним промінням. І в наступну мить образ ласки почав розпливатись, ніби туман. З нього повільно, красиво вимальовувалася дівчина.

Вона була неймовірно гарною. Червоні очі яскраво блиснули в темряві, наче два рубіни. Довге чорне волосся, густе й шовковисте, спадало до самої землі, м’яко прикриваючи її оголене тіло. На світлій шкірі виблискували загадкові червоні орнаменти — тонкі, витончені візерунки, що ніби пульсували живим світлом.

Віолонія підняла голову до місяця, який щедро огорнув її своїм сяйвом, і голосно, дзвінко засміялась. Її сміх розлетівся над озером, над вербами, над усім навколишнім лісом — легкий, вільний і трохи лукавий.

Місячна мавка граційно вигнула спину, відкинула своє довге чорне волосся за плечі й голосно промовила, звертаючись до місяця:

“Яке це задоволення — переродитись та здобути ще більшу силу.”

Її червоні очі загорілись ще яскравіше, ніби в них спалахнуло полум’я.

“Не люблю незакінчених справ… Потрібно терміново це виправити, — ще голосніше засміялась Віолонія”.

____________________________

Шановний читачу!

Дізнайтеся, чим завершиться ця історія, та пориньте у фінальну книгу циклу «Покликані: Надія на світанок»!

Переходьте за посиланням і вирушайте назустріч фіналу!

https://booktons.com/book/poklykani_nadiia_na_svitanok_knyha_6

З любов'ю та вдячністю, ваш автор ❤️