Покликані: Спадщина Обраного. Книга 5

Стефан увірвався до своєї квартири, переповнений роздратуванням. Він запізнився на побачення з Янголіною на цілу годину. Звісно, коли він прийшов, її вже не було.

Він зняв футболку та кросівки та роздратовано розкидав речі навколо.

Як же він хотів, щоб зустріч з Янголіною пройшла ідеально. У голові вже прокручував, як вони могли провести вечір, а через цих псів запізнився до тієї, про яку так мріяв.

Раптом пролунав дзвінок у двері.

“Це Агонія… більше нікому, — подумав хлопець. — Я її зараз за волосся з вікна викину”.

Він відчинив двері з палаючими червоними очима та закричав на весь поверх:

— Забирайся геть!

Але раптом він завмер, широко розплющив очі та застиг, коли побачив, хто стоїть перед ним насправді.

— Привіт, — радісно посміхнулась Янголіна.

— При-и-и-віт… — розгублено промовив він.

— Я хотіла б з тобою поговорити, але, напевно, не вчасно? — ще більше посміхалась вона.

Хлопець мовчав. Він не міг повірити, що це насправді відбувається. Можливо, вона — втілення його мрій й бажань, і він уже зовсім з глузду з’їхав.

Стефан дивився на неї так пильно, що Янголіна сором’язливо опустила очі та тихо спитала:

— Можна увійти?

— Звичайно, — радісно відповів він, пропускаючи її у квартиру.

Дівчина знову посміхнулась, її очі ще більше засяяли блакитним блиском. Вона повільно переступила поріг. А коли пройшла поруч так близько, він знову відчув її неймовірний аромат літніх квітів.

Хлопець перевів погляд на розкидані речі вітальні й розгублено підняв футболку, що лежала на підлозі.

— Вибач за безлад, я не очікував гостей, — відкидаючи футболку в інший бік, промовив він.

Він помітив, як Янголіна опустила очі, оглядаючи його тіло, а потім несміливо знову підняла погляд.

Лише тепер він усвідомив, що стоїть перед нею лише в джинсах. І ця думка його тішила. Він випрямив спину й ще більше напружив прес, намагаючись справити враження.

Але Янголіна повільно повернулась та підійшла до вікна. Ставши до нього спиною. Раптом вона задумливо промовила:

— Я чекала тебе сьогодні… але ти так й не прийшов.

Впевненість Стефана миттєво розтанула, несподівано поступившись місцем хвилюванню.

— Мені дуже шкода, що тобі довелось чекати… Я дуже винен перед тобою...

Дівчина продовжувала дивитись у вікно, де панувала темрява та мовчала.

Хлопець обережно підходив до неї, заворожений її присутністю. Як же він хотів обійняти цю дівчину, хоч на мить відчути тепло її тіла. Так сильно хотів, щоб вона була в його обіймах.

— Янголіно, — тихо промовив він, підійшовши майже впритул. — Я так радий, що ти прийшла. Ти навіть не уявляєш, як я тобі вдячний за це.

Дівчина повільно повернулася та зазирнула у його зелені очі, які дивились на неї з ніжністю.

— Ти постійно думаєш про мене та кличеш мене у своїх думках, — тихо промовила вона. — Тому я не могла не прийти…

Стефан досі не міг повірити, що це відбувається насправді. Він мовчав, не відводячи погляду від неї. На мить він простягнув руку, бажаючи провести долонею по її світлому волоссю, але, усвідомивши, що ніколи не зможе торкнутись її, миттєво прибрав руку.

— Я знаю, як ти хочеш відчути… мої дотики… — посміхнулась вона йому.

Коли Янголіна зробила крок уперед та її маленька рука ніжно торкнулась його плеча, Стефан завмер. Це сон… чи насправді відбувається?

Він дивився у її блакитні очі, не здатний відвести погляд. Вона обережно провела рукою вниз, торкнувшись його торсу, ніжно обіймаючи.

Ні… це насправді. Він відчував тепло її тіла, дотики, які так довго уявляв: ніжні, трепетні, такі справжні.

У цю мить її тіло почало сяяти біло-золотим світлом. Від того сяйва всередині нього розливалось таке глибоке, лагідне тепло.

Він знову простягнув до неї руку. Холодними кінчиками пальців повільно, майже не торкаючись, провів по її щоці. Вона була нереальною. Занадто прекрасною, щоб бути справжньою.

Другою рукою він м’яко взяв її долоню, не відводячи погляду від її губ. Вони манили його тихо, невимовно. Так хотілось дізнатись їх смак, їх ніжність, але він не наважувався. Боявся зруйнувати цю крихку мить, злякати її одним необережним рухом.

Він ще більше розгубився, коли побачив, як вона наближається. Стефан завмер, не вірячи, що це справді відбувається. І саме вона перша поцілувала його.

Як тільки її губи торкнулись його, світ навколо зупинився. Не було нічого, крім цієї миті — неймовірної й незабутньої.

Її поцілунок був таким чарівним. За все своє життя ще ніхто не цілував його так, як вона.

Звук, світло, повітря, минуле, віра в майбутнє — нічого не залишилось, крім тепла її губ. Її поцілунок був неймовірно ніжним. Легким, як перше торкання сніжинки, і водночас таким глибоким, ніби вона вкладала в нього все, що не могла сказати словами.

Коли їх губи повільно розлучились, він не відводив від неї очей.

Янголіна сором’язливо опустила погляд. Її теплі руки ніжно ковзнули вгору по його торсу, на мить затрималися на грудях, а потім міцно обійняли його за плечі. Вона притулилась до нього, ніжно обіймаючи та тихо схилила голову на його груди.

Хлопець посміхався. Він лагідно гладив її по волоссю. Пальці заплутувались в м’яких пасмах, а серце — вперше за століття — просто... існувало.

Здавалось, за все своє життя він ще ніколи не був таким щасливим, як зараз. Дівчина, про яку він думав щохвилини, кожної ночі, кожної секунди самотності — прийшла до нього. Сама. Перша поцілувала. А тепер так ніжно, так міцно обіймає, ніби він — єдине, що їй потрібно в цьому світі. Чого ще можна бажати?

Повільно вона підняла погляд та зазирнула йому в очі. Вона знову потягнулась до нього.

На цей раз Стефан не витримав. Він сміливо обхопив її за талію та притягнув її до себе ще ближче. На мить він завмер. А коли побачив у її очах згоду. Він увірвався в її губи.

Цього разу поцілунок був глибшим, вимогливішим. І все ж він намагався зберегти ту саму ніжність, з якою вона цілувала його.

Коли її руки м’яко ковзнули по його спині, ніжно гладячи — це стало останньою краплею. Хлопець відірвався від її губ — лише на мить, щоб ще раз подивитися на неї. На її розчервонілі щоки, на припухлі губи, на очі, що все ще світились.

Янголіна посміхнулась — ледь помітно, тендітно, але так щиро, що в нього всередині щось остаточно зламалось.

З посмішкою — відкритою, теплою, майже дитячою — він легко підхопив її на руки. Притиснув до грудей, відчуваючи, як її тепло просочується крізь його шкіру, ніби намагається розтопити те, що давно застигло.

І поніс в спальню. Повільно, впевнено, через напівтемний коридор, де її золотаве сяйво відбивалось на стінах м’якими спалахами, ніби маленьке сонце рухалось разом з ним.

Вона обвила його шию руками. Притулилась щокою до його плеча, її тепле дихання ковзнуло по холодній шкірі, залишаючи за собою ледь помітний слід тепла, що розтікався далі, глибше.