Покликані: Спадщина Обраного. Книга 5

Вже давно стемніло. Тепла ніч тихо спустилась на землю, огортаючи її спокоєм, а в повітрі розливався п’янкий аромат весняних квітів, мов обіцянка чогось нового й незвіданого.

Стефан повільно блукав нічними провулками, зовсім не розбираючи дорогу. Останніми днями його не полишало дивне відчуття спустошеності — ніби щось важливе вирвали з нього, ніби разом із цим зникла частина його життя. У серці панувала тиша й порожнеча. І навіть залишившись наодинці з собою, він не міг зрозуміти, що з ним відбувається. Йому хотілось кричати у весь голос — такою нестерпною була тиша всередині нього.

Як раптом за поворотом він почув жіночий крик. Хлопець навіть зрадів цьому: нарешті відбулось щось цікаве. Хоч напад на цю дівчину дозволить йому відволіктись від похмурих думок. Він зірвався з місця й побіг у той бік, звідки вже долинав новий крик.

У цю мить Агонія знову жорстко вдарила Адріану об стіну. Дівчина впала на холодну землю й здригнулась від болю. Ця вампірка була надзвичайно сильною — впоратись з нею виявилось значно складніше, ніж очікувалось. Вона ще ніколи не стикалась з таким могутнім супротивником.

Адріана розуміла, що повинна захистити себе, незважаючи ні на що. Проте сили вже давно залишили її. Вона бачила, як вампірка наближається, але нічого не могла вдіяти.

— Мені щастить останнім часом, тільки й трапляються дівчата з другою групою крові, — засміялася Агонія. — Було б чудово, якби ти ще була незайманою, але й так зійде.

У ту мить її очі спалахнули білим блиском, а ікла стали ще гострішими.

Адріана почала повільно відсуватись. Вона тремтіла, а тіло пронизував нестерпний біль. Кожен рух давався їй із великим зусиллям. Важко дихаючи, вона підняла очі на Агонію й зрозуміла, що це вже кінець.

Вампірка ніжно провела своїми довгими кігтями по її обличчю й посміхнулась. Вона витерла краплі сліз, що котились щоками дівчини, після чого повільно облизала свої пальці.

— Не варто так засмучуватись, моя солоденька, — м’яко промовила Агонія. — На тебе чекає вічне життя. Ти навіть не уявляєш, як зміниться твій світ, коли ти побачиш його очима вампіра.

Мисливиця відчула, як холодні пальці вампірки ковзнули по її шиї — повільно, майже ніжно, ніби перевіряючи пульс, який раптом став таким гучним, що заглушав усе навколо.

— Ти готова? — прошепотіла Агонія.

Адріана тільки вдихнула, коли холодні губи торкнулися її шкіри. Спочатку поцілунок: м’який, майже благальний. Потім — гострий біль, швидкий, як удар блискавки. Ікла увійшли глибоко, без вагань, без жалю. Кров хлинула — гаряча, жива, і Адріана відчула, як її тіло вигинається назустріч цьому болю.

Біль не тривав довго. Він розтанув, перетворившись на щось інше — на повільне, пекуче тепло, що розливалося від шиї по венах, по грудях, вниз по животу, аж до кінчиків пальців.

Адріана чула, як вампірка п’є — повільно, насолоджуючись кожним ковтком. Водночас відчувала, як її власна кров витікає, а натомість вливається щось чуже, давнє, могутнє.

Світ навколо став чіткішим: кожен звук — шелест листя, далекий гавкіт собаки, навіть биття власного серця — став гучним. Запахи вдарили в ніс: кров, парфуми вампірки, вологий асфальт, нічний бузок — усе змішалось в один п’янкий коктейль.

Вампірка відірвалася від шиї. Вона провела пальцем по ранці, і Адріана відчула, як та вже гоїться — не просто загоюється, а змінюється.

Шкіра стала блідішою, холоднішою, чутливішою. Її серце забилось швидше, а потім раптом сповільнилось.

Адріана відчувала, як Агонія повільно розстібнула ґудзики на її блузці — один за одним, з навмисною неквапливістю. Холодні пальці ковзнули під тонку тканину топу.

Вона обхопила груди Адріани. Великі пальці ковзнули по сосках, що вже затверділи від холоду й від чогось набагато небезпечнішого.

— Тепер ти моя, — прошепотіла вона, притулившись губами до самого вуха Адріани. — У нас тепер стільки ночей пристрасті попереду. Ти навіть не уявляєш, як тобі доведеться працювати всі ці ночі… бо я дуже ненаситна.

Дівчина слабко дивилась на неї, відчуваючи, як свідомість повільно згасає — ще мить, і вона повністю знепритомніє. Коли Агонія почала розстібати на ній джинси, раптом Адріана помітила, як щось різко схопило Агонію й відкинуло вбік.

Далі вона майже нічого не розуміла — перед очима все затуманилось, розпливаючись у важкій, непроглядній пелені.

Агонія різко розвернулась, з обуренням вдивляючись у того, хто наважився підняти на неї руку. Та за мить її обличчя розпливлось в задоволеній усмішці.

— Стефане, який приємний сюрприз, — засміялась вона. — На жаль, ділитись з тобою я не збираюсь. Я сама хочу насолодитися цією красунею.

Хлопець перевів погляд на Адріану, яка тремтячими руками застібала ґудзики на своїй блузці.

— Вона тобі подобається? — посміхнулась Агонія. — Ти ж полюбляєш блондинок, чи не так?

— Пішла геть, — процідив він крізь зуби.

Агонія посміхнулась та намагаючись обійти його, знову рушила в бік дівчини, але Стефан миттєво перекрив їй дорогу.

— Не чіпай її більше. Інакше матимеш справу зі мною.

Вампірка бачила, наскільки він розгніваний. Вступати з ним у бій їй зовсім не хотілось — шанси були надто поганими. Вона сумно глянула на Адріану: шкода… з нею можна було б так добре розважитись. Ця дівчина точно подарувала б їй неймовірну насолоду.

Та зрештою Агонія вирішила керуватись здоровим глуздом, а не бажаннями. Ще раз усміхнувшись Стефану, вона повільно розвернулась й розчинилась в темряві вулиці.

Стефан перевів погляд на дівчину, яка лежала на холодній землі. Вона важко дихала, зі страхом вдивляючись у його червоні очі.

Хлопець схилився над нею, уважно розглядаючи її шию. Щойно його холодні пальці торкнулися її шкіри, вона здригнулась й почала відсуватись назад.

Він бачив її страх, але нічого вже не міг змінити. Він запізнився. Вона перетворювалась. Ця дівчина більше ніколи не буде людиною — тепер вона одна з них. І це була її доля.

Він повільно провів поглядом по її фігурі — від розірваних рукавів блузки, через глибокі подряпини на передпліччях, до темної плями, що розтікалась по животу й стегнах.

Кров уже не текла активно, але все ще блищала свіжою, густою плівкою на блідій шкірі. Перед тим як вкусити її, Агонія встигла добряче познущатись з нею.

Стефан із жалем подивився на дівчину, ніжно відкидаючи пасмо світлого волосся з її обличчя, забрудненого кров’ю.

— Ні… — ледь простогнала вона. — Не чіпай.

З останніх сил вона відштовхнула його руку, продовжуючи важко дихати й здригатись від болю.

Він бачив, що вона ледь тримається на межі свідомості — ще мить, і вона знепритомніє. Дивно, як їй взагалі вдається досі залишатися при тямі.

Коли її очі нарешті остаточно заплющились, Стефан обережно підхопив її на руки та притиснув до себе, намагаючись підтримати її кволе тіло. Він рушив уперед, поступово розчиняючись у темряві, що огортала вулицю, і невдовзі зник у її густих обіймах.